посилання на фотографії http://vkontakte.ru/id29879922#/photos29879922
В четвер зранку мене понесло в парк Пушкіна, це біля столичного зоопарку. Там я мала знайти виставковий центр, де на мене чекали о 10 годині. Спека була неможлива, наче в мішку. З Харківської, де я мешкаю довелось їхати годину та ще чесати хвилин двадцять пішкадрала. Дорогою вихваляла себе, що не мила зранку голову й не робила зачіску заздалегідь, бо ж до вечірнього дійства могла разів зо два ще повернутись на Харківську. «Ну, - думаю дорогою, - зараз за півгодини здам документи та й почалапаю назад. До четвертої по обіді встигну й прибратись і причепуритись».
За мареннями не вчулась, як увійшла в парк і переді мною засяяв червоним величезний транспарант «КОРОНАЦІЯ СЛОВА». Серце завмерло, а тоді відразу як калатне. Приборкала його глибоким видихом. Увійшовши всередину приміщення побачила літераторів, котрі, як казав класик гумору «бодрілісь под ножом». Поблукавши поглядом по вестибюлю уздріла когось схожого на фотографію Юри Камаєва. Підійшла, запитала чи це він. Юра підтвердив, я відрекомендувалась і ми нарешті змогли познайомитись в режимі реального життя.
Згодом усіх нас запросили до зали, де святково прикрашали столи білим атласним поліестером та чепурили сцену, обдираючи з неї якийсь поліетилен. Сіла за столик разом з якоюсь літньою панею та молодою жінкою. За хвильку та що молодша сказала: «Мене звати Наталя…Ліщинська». Я аж підстрибнула. Овва, ще одна Гаківка. Я безцеремонно втрутилась у чужу розмову: «А я Наталка Д», - кажу. Ми навіть обнялись на радощах. Не з тією літньою пані, а з Наталею. «День починається чудово й обіцяє гарне продовження.» - збадьорилась я й хвилювання, котре не покидало мене вже тиждень кудись поділось.
За півгодини впоратись з документами не вдалось. Щоби здати все необхідне літератори вишикувались у декілька черг. В одній здавали заповнені угоди, в іншій чекали на ручки, аби ці угоди заповнити, в третій здавали ксерокопії паспортів та кодів. Ще був столик, де видавали конверти з запрошеннями та бейджиками «Номінант». В цей час зі сцени розпорядник намагався донести до спільноти ази правильного виходу на сцену під час вечірньої церемонії.
«Виходити треба по сходах, що ліворуч» - говорив чоловік у мікрофон і відразу по тому, отримавши консультацію своєї помічниці виголошував: «Ні, виходити тими, що праворуч, а сходити тими, що ліворуч». Тоді довго пояснював, що підходити зі словами подяки матимуть право лише майбутні лауреати першої премії. Мовляв, зрозумійте, час не гумовий. Усі розуміли. Ще однією тезою, котра врізалась мені в пам'ять як «Отче наш» було: «Допоки не прочитають ваше справжнє ім’я сидіть на місці. Щоби збереглась інтрига. Спочатку ті люди, що нагороджуватимуть, - розтлумачував Олексій, - прочитають на конверті ваш псевдонім. Ви сидите… Коли вони відкриють конверт та скажуть ім’я, ваше ім’я - швиденько виходьте і вас нагородять».
Перша номінація мала бути моя – п’єси. На репетиції усіх драматургів, як згодом і піснярів та романістів з сценаристами виводили на сцену… правими сходами. Біля мене стояв Павло Ар`є та жартував, що ми як на розстрілі. Він смішний. Потому нас лівими сходами звели донизу й повели на екскурсію за куліси, щоби показати де ми отримуватимемо грошову винагороду. Відбувши своє я подалась додому, причому дуже швидко, бо було сказано, що ми маємо прийти не як нормальні люди з 16 до 17, а о пів на четверту. Навіщо, не пояснили.
Та врешті-решт я зі своїми супутниками таки запізнилась і приїхала о четвертій. Але у той час ще розстеляли червону доріжку. Отож нас зустріли женщіни з мітлами. Ми почекали, допоки неформатні особи зникнуть, сфотографувалась на червоній доріжці (ну, чим не Оскар, їй-бо!) і повалили всередину, де у броунівському русі мандрували туди-сюди інші номінанти.
Урочиста церемонія почалась із запізненням на пів години. Але я вважаю це допустимо. Це я так себе заспокоювала.
Спочатку музики, які дули у свої труби відкриваючи таке поважне дійство страшенно лажали й примушували мене, тонку натуру затуляти непомітно ліве вухо й примружувати праве око. Напівтемрява ховала від сторонніх очей такі мої неподобства. Щоправда, думаю інші робили щось на кшталт того, що і я. Я з дочкою та її другом сиділа аж під стіною, а якщо чесніше, то біля звукорежисерів. У мене по зачісці щохвилини ходили офіціанти, прибиральниці та інші гості. Але я сказала собі: «Що поробиш, заради такої події можна дещо принести в жертву». За нашим столиком номер двадцять дев’ять сиділо дванадцять людей, котрі не мали ніякої змоги ворушити руками так, як би їм того хотілось. Я усе думала, що моя довжелезна гарнюща сукня обов’язково помнеться, бо до мене ногою тісно притискався гість іншої номінантки, а з іншого боку я була прикута до ніжки стола. Тішило та не давало падати духом лише те, що моя номінація найперша. Ой, матко-бозко…руки змокли.
Я активно витираю долоні серветками та тамую нервовий розлад, запихаючи до рота шоколадні цукерки. Як же я люблю шоколад…але не такий. Я люблю твердий, з холодильника. А цей навіть взяти не можна, розтікається. Моя дочка та її друг під впливом емоцій, які навалились на незміцнілі молоді організми з’їли дві коробки Мілки, а родичі інших номінантів за нашим столом що є духу налягали на чіпси, хоча було видно, що ні користі ні задоволення їм це не несе. Нарешті, після виступу якоїсь мало відомої широкому загалу, але попри це народної чи заслуженої співачки якоїсь окремо взятої місцевості в нашій державі, Оля Сумська зависоким голосом виголосила: «Дипломантами у номінації дитяча п’єса стали…»
Називали імена, виходили люди. Складалось враження, що на сцені щось не клеїться, бо Ольга Сумська зі своїм напарником, знову ж таки «відомим телеведучим», імені якого ніхто не знав і думаю не знатиме й далі городили суцільну хвігню. Щоби вийти з незручної ситуації красно припрошували бодай когось з дипломантів сказати слово. Я, як і інші номінанти розуміла, що згідно з попередніми інструкціями дипломанти не можуть говорити. Та за декілька хвилин лід скрес і одна з дитячих драматургинь виголосила слова подяки, цитуючи пісеньку зі своєї п’єси. В мене ще більше змокли долоні, коли дипломанти не маючи іншої дороги зійшли донизу тими самими сходами, котрими виходили. Сценарій, задуманий організаторами, розвалювався на очах. І найголовніше на горизонті не було видно героя, котрий зміг би врятувати ситуацію. Ймовірно докладну інструкцію по поводженню на церемоніальній сцені отримали лише літератори.
Далі робилось щось незрозуміле, бо замість того, аби за логікою оголосити переможця в номінації «П`єса для дитячого театру», ведучі взялися за наступну «П’єса для експериментальної та камерної сцени». Я подумала: «Можна розслабитись на кілька хвилин», бо ж була впевнена, що моя п’єса написана для великої сцени (О, марнославство!). Лише я видихнула, як голосно пронеслось залою: «Марина Губанова. Гастарбайтерські сезони». Я матюкнулась подумки, бо ж так хотілось ще трошки посидіти, ну аж так, щоби вийти за статуеткою, але й зраділа, нарешті усе скінчилось, а я ще й не встигла знервуватись до денця.
«Добре, - даю собі настанови, - тепер потрібно дочекатись справжнього імені… А чого це його не оголошують?» Сцена залишалась порожньою хвилину…дві... Ведуча оговтавшись, сповіщає поважній літературній публіці: «Цих номінантів немає. Будемо продовжувати церемонію». Тут я краєм ока помічаю, що Ярослав Свиридов з Харкова, котрого оголосили разом зі мною швиденько чалапає до сцени. Я за ним. Ольга як звересонить: «Ага, ось він йде!»
Моя дистанція до сцени виявилась довшою, ніж Ярославова, та й кроки у нього більші, тому я дещо затрималась і піднялась коли колезі (так і не назвавши його імені) вже вклали до рук величезного рушника, цукерки та диплома. Взагалі що це за мода, давати людям у вечірньому вбранні на такій поважній сцені величезного фіолетового рушника, котрий закриває пів обличчя лауреата, я вже не кажу про дизайнерські сукні. Але то таке. Вилізши на сцену, я почула від Сумської: «Ну от і Мариночка до нас приєдналась». Скажу вам, що псевдонім Марина Губанова мене дещо принижує. Я його, на відміну від інших, якими підписала два романи, котрі відсилала на конкурс, зовсім не придумувала. Підписалась якоюсь мутнею, яка перша прийшла на думку та й годі. Не мала зовсім надій отримати щось за п’єсу. Просто щоб товар не простоював сюжетну лінію одного з романів перенесла на сценічну форму. І тут на тобі, мене обзивають перед людьми нікому не відомою тривіальною й не креативною Мариною Губановою. Я беру ініціативу в свої руки й починаю розрулюватьи ситуацію на сцені. Кажу: «Я не Марина Губанова», на що Сумська в мікрофон оголошує: «Ой, це не автор, це представник автора. Аплодуємо та проводжаємо наших дипломантів».
Але мене не так просто спихнути зі сцени. Я в театрі п’ять років від дзвінка до дзвінка. Стріляний горобець. «Відкрийте канаверт» - кричу пошепки пані Гарарук, котра посміхається, дивиться на мене й не думає розривати того клятого конверта. Нарешті, якось моє настирне прохання почули, щоправда я вже до того часу нічогісінько не тямила, бо «Дєвушка в бєлом» (так я назвала тих дівчат що мали би допомагати, але думаю вони в’єтнамські шпигунки, котрі мали конкретний план зірвати весь літературний процес в Україні) впхала мені до рук диплома на якому було написано «Дорога до раю. Ярослав Верещак Київ». Я відкрила рота від здивування, а Дєвушка активно зашепотіла мені на вухо: «Це не ваше. Але ви беріть і йдіть. Потім поміняємо». Звичайно я могла б влаштувати бійку, цього мені дуже хотілось, але було шкода ні в чому не винних нагороджувальників, адже їм інструктаж не проводився…і я сповзла з підмурків у залу. Там на мене чекали знервовані дочка з другом. Вони понад усе хотіли подивитись на диплома, аби втамувати нервування, котре спричинив розгардіяш на сцені. Ознайомившись із тим, що я принесла, без зайвих питань запропонували мені піти покурити. Тут я почула знайоме мені віднедавна ім’я Ярослав Верещак і дочекавшись допоки цей молодий чоловік (він отримував диплома за свого батька) зійде зі сцени побігла до його столика, плекаючи надію, що йому видали мого диплома. Виявилось, що йому взагалі нічого не дали. Отож, я віддала йому те, що мала, він дуже зрадів, чого не скажеш про мене. Коли я повернулась до своїх з абсолютно порожніми руками мені вдруге було запропоновано піти покурити. Я не курю, але пішла. Як співали Гайдамаки я не бачила й не чула, а шкода.
Під час вшанування кіносценаристів мені, наче офіціант тацю Дєвушка принесла мого диплома, я його вирвала з рук білявки, поцілувала й погнала (на настирливе прохання Дєвушки) за куліси отримувати гроші. Там вже стояли, а кому пощастило сиділи лауреати хто з дипломами хто зі статуетками, очікуючи своє зароблене. Черга просувалась цілісіньку «Пісенну лірику», я краєм вуха почула знайоме ім’я Юлія Мусаковська, вистрибнула на хвильку з-за куліс, але побачила лише краєчок Юлії, й тим мусила вдовольнитись.
Отримавши гроші я приготувалась насолодитись вповні нагородженням романістів, адже там Наталка та Владислав з Юрою. А тут як на зло пішли співачки і усе такі незнайомі й такі водночас титуловані, що захотілось додому. Коли відспівалось-відтанцювалось усі побачили дипломантів.
Тримала кулачки, аби знаних мною авторів не виголошували до пори до часу. Коли залишилось останнє вакантне місце почула «Наталка Ліщинська». Стало трохи сумно, бо ж уже була впевнена, що вона у вищому ешелоні.
Наступний етап нагородження був чи не єдиним світлим моментом у всій церемонії – за срібною нагородою вийшов граф Климентій Осика-Маєвський й отримав статуетку з рук дотепного пана Андрієнка. Я тішилась наче мала дитина. По-перше я дізналась хто стоїть за цим псевдо, по друге, я читала цей роман. Такі різні Юра та Владислав вийшовши на сцену відразу перекроїли атмосферу якоїсь внутрішньої незручності. І що найголовніше, Андрієнко сказав декілька слів про сам роман. Так як я його також читала, можу зауважити, що слова були не просто завченими, чоловік говорив, знав про що. Цього не вистачало іншим дипломантам. Принаймні мені. Так хотілось почути бодай слово від члена журі у моїй номінації. А дзуськи. Я навіть не знаю достеменно, хто ті члени. Привітавши хлопців, а заразом познайомившись ближче з Івченком, досиділа до фуршету.
Тут почався справжній Армагедон. Я відмовилась їсти, бо була сповнена почуттями, як власне й інші лауреати. Дочка повернулась з роздобутків з масними плямами на шовковій сукні. Розповіла, люди гребуть усе руками, а щоби вийти з натовпу тарують собі шлях тими ж масними долонями. До напоїв збіговиська не було, відтак я загрузилась двома келихами білого вина й пішла танцювати під Тартак. Поруч гицали Юрко з Владиславом. Ми з ними сфоткались на пам'ять і я вирішила, що час закінчувати святкування допоки мій багатостраждальний диплом не зник. Кинула погляд на стіл, де залишила цінність і… о диво (в найгіршому сенсі цього слова) там було порожньо. Я підняла по тривозі своїх супутників. Зі словами: «Та кому він в біса потрібен, він же іменний» всілась на стільчик. І побачила його, мого любого під столом, він лежав склом донизу й було зрозуміло, що рама й саме скло нещадно розтрощено. Хтось проходив повз нашого столика й зніс мою нагороду дупою. Отакої!
О 23 нуль-нуль я вийшла червоною доріжкою до машини, що нас очікувала. Мені наостанок захотілось сфотографуватись. Я взяла в одну руку коробку цукерок Корона, завернулась у махрового рушника Мілка, в іншу руку схопила папірець, на якому гордо було виведено Диплом і попросила дочку, щоби вона пантрувала, допоки я позуватиму, аби жодна собака з цигаркою не пройшла бодай у метрі від мене. Зрозумійте, не хотілось, щоби нетлінна нагорода за п`єсу для камерної та експериментальної сцени згоріла.
От і все. Не думаю, що мою п’єсу десь поставлять. Бо скажу вам по секрету, в Україні немає експериментальних та камерних театрів. Та це не має значення.
Насамкінець скажу, попри такі випробування цей Диплом найдорожче, що у мене є з цінних паперів. Навіть Дєвушек в бєлом та Олю Сумську з її партнером-телеведучим я згадую з посмішкою на устах.
