Напевне для кожного із плином часу весна сприймається інакше. Природно, що почуття змінюються, трансформуються. Від пацанячого захвату та неусвідомленого бажання роздувати ніздрі, бігти кудись, п’янко обпиватися свіжим березовим соком і хвицати копитом, як молоде лоша, – і до зрілого, задумливого споглядання та жадібного всотування весняної буйної краси. Зачарування мудрістю природи, усвідомлення своєї тимчасовості й тлінності.
Але десь посередині, коли тобі лише сорок, настає найцікавіша пора. Бо ж поєднуються відчуття власної сили із набутим життєвим досвідом. Саме тоді світ і його весняне пробудження крокують, дихають, наспівують в унісон із твоїми душевними пориваннями. І тобі здається, ні – ти впевнений, що так триватиме довгі роки.
Отож, весняної днини, насичений подібними настроями, ти крокував вигрітим на сонці шосе до маленького хутірця на березі ріки. І що ті кілометри? Легка прогулянка для ніг і душі. Попереду шлях круто западав через ліс у долину Ворскли. Спочатку розганявся, густо обставлений деревами, і легко вибігав на розлогі луки.
Уже залишилися позаду перегуки закличного співу птахів і видиво розквітлих горицвіту й сон-трави на південному схилі пагорбу. Лісовий набір п’янких ароматів змінився лучними.
І тут щось змусило тебе поглянути убік. Весняний гін серед зайців. Так, це він. Цілий табунець гасає. Попереду мчить зайчиха. Прищулила вуха і хаотично петляє луками. За нею, ніби прив’язані до вибіленого кінчика хвоста, тримаються два найсильніші парубки-конкуренти. Найпотужніші. Штовхаються тремтливими боками, вірогідно “випромінюють” навсібіч пульсуючий тестостерон, жадібно хапають ніздрями корпускули ЇЇ аромату.
“Тільки б не відстати в гонитві, не поступитися супернику. Жодним сантиметром простору. Вибір ще не зроблено... І та солодка мить стрімко наближається... Ще якийсь кілометр і Вона зупиниться...” – напевне думали вони.
Трохи позаду бігла ще п’ятірка самців-русаків. Вервечка намагалася повторювати маршрут першої трійки. Одначе на шляху войовничі пари часто зупинялися й билися. І тоді заячий пух щедро сипався на торішню траву, вкривав килимком ще гарячі сліди. Потім, ніби за чиїмось наказом, сутичка припинялася і суперники наздоганяли втікачів.
Весільний кортеж кілька разів вибігав на шосе. Не звертав жодної уваги на тебе і поступово віддалився та загубився у лозняку біля ріки.
Отой весняний гін, його несамовитість і шаленство, перелилися й тобі. Зненацька яскравішають барви перед очима, загострюються усі відчуття. Та й ноги сильніше відштовхуються від асфальту. Душу полонить тремтливе, жагуче передчуття скорої зустрічі з милою тобі Жінкою...
Через кілька хвилин ти побачив ще одного зайця. Він теж рухався залишеним звивистим слідом від побратимів, стійким ароматним коридором, зрозумілим лише йому. Старенький, пошарпаний життям. Одне вухо безвільно мотлялося на голові, неначе мотузок. На боці, біля задньої лапи, моторошно порожнів вирваний шмат плоті. Напевне лисиця хапнула... Рана ще не зажила. Росилася, стікала сукровицею.
Ти, вражений, зупинився. Боявся ворухнутися.
Русак, увесь перехняблений, уперто долав свій путівець. Шкутильгав розм’яклими, заболоченими луками. Так само вигулькував на шосе і скочувався вниз скісним краєм насипу. Здавалося, що жодна перешкода не зупинить його. Цей упертюх здолає лісові буреломи, трясовиння і болотяну чвиру, перепливе, якщо треба, холодну повноводну ріку.
Заворожено стежив поглядом за кошлатим, мужнім дідуганом, допоки той не розчинився серед пожухлої трави. Поволі рушив до ріки. Її близький подих уже відчувався скрізь.
Весняне, молоде сонце добряче припікало. Невблаганно сушилися-танули на асфальті заячі сліди. Крокуючи, чомусь ретельно переступав їх.
Пролетять невблаганні роки. І твої сліди так само розтануть і загубляться на шляхах. Залишаться незмінними: сонце над головою, спів птахів, весняний заячий гін та безупинний плин ріки. І нехай то буде вже інший співочий дрізд чи вільшанка в лісі, наступний упертюх заєць на росяних луках чи, розбурхана весною, інша ріка.
Залишається сподіватися, що якийсь другий чоловік теж зачудовано споглядатиме за весняним пробудженням і гоном. Він так само жадібно вдихатиме п’янкі аромати, стрімко крокуватиме дорогою, розганяючи ледь зримі порошинки, що крутяться навколо ніг і залишаються від нас, тлінних…
„Моно-но аваре”, з японської – смуток від усвідомлення плинності часу.
