Жив собі, був собі Кощей, але простий - cмертний, такий як і ми з вами, просто так його звали - Кощей.
Був цей Кощей сухий, жилавий, мав могутній скелетон, сивий череп і ще... горбатий ніс.
І Кощей цей страшенно не любив себе, але дуже любив гарних і молодих дамочок і ще цмулити з чарки.
Його мати була - одиначкою, хоча і мала породу - вищий калібр ( кінський рід міг би їй позаздрити): висока, білозуба, коса густа - як грива, сміх - як сите іржання, а ще й звати, так романтично - Любов.
І от та Любов взяла та й злигалася з Іваном-красним молодцем, чорноморським моряком, від якого і зявився на світ малий Кощейко.
А тому малому Кощейку і передався у спадок , по-батьківський лінії - горбатий ніс і ще - смернтний паразит - гріх, який у народі ще називають - Зелений Змій.
А той зелений паразит був дуже небезпечний, тому що був він дуже підступний.
І видавав він себе за свого, так ніби був він невідємною частиною людського життя - ну так, як “найлєпшиий корєш”.
От так, завдяки такій своїй підступності, і звів Зелений Змій з лиця землі Івана - чорноморського моряка. Але, як то кажеться... не зразу звів, а “постєпенно”.
Cпочатку він перетворив його на Івана-дурака, а уже потім на Івана-зека, а потім і ці залишки взяв та й зітер -геть, з лиця землі - на порошок, а слід його розвіяв по білому світу - та так, що якби син і хотів поставити батькові хреста, то не зміг би, бо не було би, що покласти в могилу, не залишилося від нього - геть нічого, ніц - навіть кістки... Мо', пси бездомні зїли? Одним словом був чоловік, та й нема. Ніби й не було Івана.
А підступний зелений черв, що панував за Іванів кошт, гарно, сочно зазеленів від частого зрошування горілкою та горілчаними виробами і так роздувся, що аж сам мало не лопнув, як неборака-Іван спустив останній дух....Але...
Як то кажуть – є – але...
Змій і є на те змій, що натура його зміїна - підступна...
І тому ще далеко до Іванової смерті, паразит закинув своє сімя у лоно Любові, яке через Іванові гени осілося у малому Кощеєві і чекало на сприятливі умови для гарного сходу. Втім перепоною на шляху до гарного сходу паразита стояла материнська любов, яка могла розрушити Змієві плани. Так що робить Змій для того, щоб відволікти увагу матері від виховання свого дитя? Зелений змій зашморгує петлю на материнській шиї – нуждою, злиднями, робить з Івана пяндилигу і опускає Любов до рівня Любки.
Ну, а після цього уже - легко.
Любку - у кузню, на пекельну роботу (де був величезний попит на рабсилу), звідки вона не буде мати будь-якої змогоги для виховання свого чада, а для того, щоб вона навіть не відволікалася від виконання і перевиконання заводського плану сумнівними думками про правильність свого вибору, Змій дарує їй взамін- брехню про самостійну окрему квартиру і ставить її у чергу на житло (яке до неї так і не дійшло, навіть після її виходу не пенсію). Змій нараховує їй також дещицю більше грошенят, ніж деінде, заколихуючи її свідомість ніжною колисковою-сподіванкою про краще життя, якщо хоч не для неї то хоча би для її єдиного безбатченка.
Хіба гроші не роблять життя кращим?
Так от Любку – у кузню, стерегти гарячий чавун з-під заслону розпашілої печі, звідки вона, гарантовано, прогавить проростання зеленого паразита у беззахисному сердечку свого Кощейчика.
Це ще слава Богу, що була Галя – сестра рідна - душа милосердна під впливом якої паразита корчило і він сповільнював свій ріст. Так от, Галя, котра хоча і мала свій чималий життєвий тягар у формі чоловіка – відданого справі партії, комуніста, двох майже однакового віку, як і Кощейко діточок плюс: робота, городи, свині, шовкопряди, індики, кури-качки, вічна хатня робота (приборка-прання), переїзди з місця на місце, бо партійцю хотілося карєри і бути начальніком і т.д, і т.п., і ще в придачу племінничок “відірви-та-викинь”, котрого вона брала під своє крило: і на навчальний рік, a потім і на кожне літо, аж поки не пішов в армію.
От вона брала, брала підростаючого Кощейко у свою сімю та й, бідолашна, поплатилася за свою доброту - своїм власним сином, який був з Кощейком „нерозлий вода”. Адже підступний паразит, як тільки без нагляду дорослих викручував Кощейком і штовхав його на різні чудасії, чим і викликав захват у невинному серці молодшого на два роки, двоюрідного брата, що просто обожнював свого городського кумира. Адже він так гарно вмів малювати! Він присилав йому у листах у подарунок свої малюнки з улюбленого дітворою мультіка „Ну, погоди!”, був невтомним шукачем заборонених дорослими пригод і заступався за ним перед Гульпером і Білявцевим, які люпцювали малого, де тільки підловлять.
А ще Кощейко вчив свого вірного брата збирати недопалки цигарок і диміти ними потаємно у кущах, красти яблука-черешні у сусідів, розказував „по-руському” смішні віршики з матюками, щедро пропонував своїй двоюродній сестричці скористатися свїм пальчиком, щоб вона могла відчути його у себе між маленькими ніжками, крутив безневинним котам хвости так, що ті верещали, як навіжені...Ото вже була сміхота, бо у руках винахідливого Кощейка, коти були уже не котами, не змордованими тваринами, а лише примітивним музичним інструментом – шарманкою з ручкою. У данному випадку ручкою був котячий хвіст, єдине, що залишилося від кота назовні, у той час, коли котяче тіло і голова були сховані за пазухою Кощейка під курточкою, звідки і долинала істерична котяча рапсодія ля-бемоль-мінор, при кожному оберті котячого хвоста рукою кмітливого підростка, розважаючи при цьому братів. Дорослі ж, коли це бачили, також чомусь тільки мовчки посміхалися у вус, ніби не знали чи лаятися, чи веселитися...
Гмм, чи не тому молодший брат ще й до цього часу футболить ногами невинних котів, які трапляються йому під ногами?
Також за ініціативою Кощейка, нашими братами підсипався пісок у Костикові (Любин чоловік у цивільному шлюбі) цигарки з фільтром, замість тютюну. І це, наводило Костика з Любою на філософські роздуми, - „от бач, уже навіть на тютюнові стали заощаджувати і наповнювати цигарки піском”,- і цими саме коментаріями викликали проривний регіт у малолітніх шибеників за спиною „потерпілого” Костика.
А ще було: зруйноване Кощейком та вірним його братом, веслом від човна, осяче гніздо на стежці до річки, по якій незабаром слідувала мама, вона ж - тьотя Люба з тим же Костиком, які потім не знали, як рятуватися від роздратованого осинного рою і гепалися ниці в очерет, прямо у болото. І воно, це гепання їм, правда, мало, що дало, бо дуже скоро їхні обличчя, руки, тіла опухли до “кумедних” небачених раніше розмірів, і горіли гарячкою. А хлопці так реготали, так реготали від скоєного і у своїй витівці не призналися, аж поки не повиростали, і лише з часом, якось за банкетним столом, розважали публіку гуморескою про “болотяних привидів”, що голосно репетували з очерету, чим викликали громовий регіт усієї, зібраної після років розлуки сімейки, навіть потерпіла Любка реготала, а Костика уже не було в живих – сконав бідолага від раку...
Мддаааа...
Так от ріс Кощейко, ріс - виростав і не можна сказати, що даремно проходили йому його витівки, бо ні. Його і наказували, і залізним ланцюгом за ногу дід замикав, на ключ до ослона, і кричали на нього, і просили, і розказували, і навіть гамселили за таку його поведінку і, можливо, саме тому став він такий дуже вразливий за своєю натурою і став дуже ображатися за несправедливість до нього на весь світ, а включно, і на тих, хто бажав йому добра, бо такі побажання близьких зачасту вимагали від Кощея іти проти самого себе і, звісно, проти свого паразита, який уже асимілювався тепер з ним у єдине ціле.
