Толя гарно приготувався: викупався в іржавій ванні, що робив узагалі-то нечасто, виголився, рясно наодеколонився старим Шипром – пляшечка стояла в нього коло умивальника, та вдягся в чорний костюм. Костюм Толя тримав на смерть, але раз уже такий трапунок… Іще Толя натягнув шкарпетки всього з однією дірочкою, туфлі, які зробилися чомусь тісні, білу сорочку в тонку синю смужку, краватку. Доти краватку Толя надягав усього раз у житті – на власне весілля, через те відчув, ніби зраджує з тією краваткою Любі, але згадав, що це Люба його зрадила й заспокоївся.
Люба поїхала в Італію, де знайшла якогось, не італійця навіть, а македонця та й залишилася з ним, повідомивши Толю про зміну його громадянського стану есемескою – так дешевше. Толя наче відчував – не пускав жінку на заробітки, та де там… Подруги звабили. Може й македонця вони…
Діти дорослі – самі собі, поспівчували Толі й по тому, а він залишився жити один. Звик, він і перш не компанійський був, то Люба все по кумах… Завів кролів, ціле літо косив траву та тягав до хати – на сіно, з городу залишив чотири сотки, в садку вирізав стару грушу й посадив персика. Ввечері дивився серіали – зразу два вибирав, щоб зручно було перемикати, поки реклама, раз на два дні варив їсти, раз на тиждень голився. Чаркою не зловживав – не любив; було тільки з сусідом, Гришею ковтне, коли в того жінка на Київ поїде торгувати, бо як удома була – не давала Гриші. То не зловживав… Гриша Толі заздрив.
Сумував за Любою, за дітьми, що приїжджали рідко, але сумом не сумним, а легким і прозорим; може тому, що довго тулилися в хаті з батьками та сестрою, а коли своєю розжилися, то зразу діти пішли, а Олежко все хворів – спокою не мали…
Гарно було Толі, коли спокій, навіть кролів обрав у хазяйство, а не качок, як усі, бо над річкою жили, але качки голосні, а кріль мовчить… Та на Лізу однаково при зустрічі поглядав – кролі кролями… В Лізи чоловік згорів од горілки – теж самотиною, син у го́роді, а що алкаш її ганяв, бідолашну круг хати цілий вік, то й збереглася гінка, нічого собі жіночка така… Воно спокій, а й побалакати інший раз, і пожалітися, й посміятися… Самому сміятися куди – ще скажуть, що зсунувся, почувши. Та й не старий же ж такий – інший раз і… і серіали якісь пішли одноманітні…
Довго мірився… Підкрадався до тої думки, мріяв, як приведе Лізу, як кролів покаже своїх, як персиком похвалиться… Як у хату Лізу введе… А де вони спатимуть? Толя коло телевізора на тахті так і спав, а вдвох… Толі приємно було мріяти…
Костюма з шафи діставав, краватку міряв, із купи шкарпеток вишукував, щоб без дірок… усміхався сам собі: "Тю, це наче двадцять ізнов!" М'явся – пляшку брати з собою, чи ні… Воно під чарчину й балачка веселіша, а раптом подумає, що він той… зловживає? Врешті вирішив "на місці" – потяг сто грамів, гикнув, аби не почула – ще Шипром обійшовся й рушив…
На Маковія йшов, щоб не в городі десь… Чепурненько прийняла, всміхнулася. Не малі діти – зрозуміло ж, чого прийшов у Шипрі, що аж на тім кутку чуть.
– Заходь, заходь, Толику, я одна – й побалакать нема…
І зайшов:
– То як ти, м-м-м… Лізо, здоров'я як, син дзвонить? – Не зразу ж од порогу… А Ліза гарна, гарна, дідько її бери! Чого це він раніше, вахлак… Ех… вони тут і спатимуть, коло телевізора – ліжко перенесуть…
– Та що, Толику, жінці знаєш, як самій – оно двері в повітку впали, а що я сама… Як мій був, то, хоч і п'яниця, а хату перекрив – нікого не наймав, і велосипеда мені… Велосипед у мене зламався – я знаю, що воно там? А він як був… і п'яниця хоч… А це города зорать – бігай, знаєш, як воно – жінці… А кнуриків почистить… він як був.. Уже здоров'я, Толику, не те – оно виварку зняла, то в крижах як стрельнуло, Ганька каже: диски. Ти не знаєш, Толику, до кого диски вправить, бо я на Зелений хутір не хо, до тієї баби – вона Стьопі Купріїшиному як управила… Стьопа – той, що Людку взяв з дитиною, такий гарний – не міг без дитини найти… Я, Толику, сама, велосипед он поламався… Я на Виграїв мабуть поїду… диски, Толику… там, кажуть баба… Ліда казала… А в мене, Толику, в городі кроти, у тебе в городі кротів багато? Є, ге? А я… в усіх є, Ліда казала – там у неї такі гори… Я не бачила, бо велосипеда… Питалася Вову Ганьчиного, щоб зробив, то він не хоче, ніколи – каже, Толику. А може ти… бо тре до Ліди з'їздить мені… Ні, не на кротів, нащо мені її кроти – тут своїх… У неї двері остались од кухні, як небіж поміняв, а мені в повітку двері впали, що ж я – сама… Та я велосипедом не привезу – тільки гляну, а тоді Мишу буду просить… Миша дурний – Сашка в залізничний не пустив – на юриста! Кому вони тре, зараз тих юристів… Казала мама, як була молода – вони про кротів і не знали! А зараз бач, який світ! Ні стида… хіба раніше… Про Надьку чув? – е-е-е… куди воно жінці… я, хоч і сама, а ніхто про мене й…Отак воно, Толику, самій – усе ходи та проси… Мій, хоч і п'яниця був, та хату ж перекрив, правда й кум помагав, бо якби не перекрив, то я не знаю – в Ганьки он шифер тече, хоч і не п'яниця в неї… Та які в Ганьки куми, ти ж Миколу знаєш, Заболотного? Що вже мій був п'яниця, а цей… сподобила Ганька кума… Ти, Толику, чого прийшов, кажи, бо мені до Ганьки – Ганька в сина за Виграїв мала спитать, бо в мене диски… ото виварку ще як зняла… То ти кажи, бо… Толику!?
– Га – спохопився Толя. – А-а, чого… Та чого ж – оце… Того…
Назавтра Толя приречено сидів перед кролячими клітками та мало не плакав:
– Ех, не буде в мене більше вас… Казала Ліза: качок заведем… Що ж – над річкою…
І все зітхав…
