Він.
Життя було звичайним і буденним, доки не з'явилася Вона. Якось непомітно прокралася Вона до його серця. Ніхто її там не чекав, і ніхто навіть не помітив, коли Вона там опинилася. День за днем, слово за словом, і не було нічого такого під час випадкових зустрічей та звичних розмов, що б змусило його серце битися швидше. Але після того, коли Вона йшла, коли закінчувалися слова, коли за її спиною зачинялися двері автобусу, коли повертався ввечері і падав втомленим на ліжко... Щось його тоді тривожило. Щось примушувало бачити під закритими повіками її образ та посміхатися. І знову зустрічі, розмови... Під час них все було чудово. Тривоги зникали.... Спокій. Затишок. Та коли Вона йшла, знову ставало важче дихати. В такий день хотілося менше їсти, взагалі не хотілося спати. Хотілося звільнитися від чогось. Звільнитися від того, що неприємно пульсувало десь на рівні другого грудного хребця. Вдихнути більше повітря, відчути краще світ навколо. Але чомусь не вдавалося...
Аж потім Він зрозумів в чому річ. Коли весь вечір наче навіжений стискав забутий нею брелок з ключами, не відводячи очей від цього фетишу... Тоді Він зрозумів, що любить. Ні! Кохає! Так божевільно кохає, як ще ніколи нікого! Обожнює кожен її рух, кожну мить, коли вона посміхається, кожен порух її губ, обожнює в ній все! З того дня все стало іншим. Зустрічі вже не приносили спокій. Замість нього були емоції. Багато прекрасних емоцій. Так хотілося стати трохи ближчим до Неї. Ближчим, ніж був до того. Та Вона не підпускала... Як хотілося просто щиро сказати Їй, як сильно Він її кохає. Як хотілося повністю довіритися Їй і бути впевненим, що Вона зрозуміє... Але Вона залишалася такою ж як колись... Байдужою...Байдужою до його очей, які відтепер завжди світилися від щастя, і нещадно видавали свого закоханого господаря. Здавалося, Вона просто не помічала зміни, не помічала тих закоханих очей...
В один прекрасний день Він зрозумів, що Вона ніколи не буде його. Такого сильного розпачу, як тоді, в його житті ще не було. Такої болючої пустоти не знало ще його серце...Потім був довгий період реабілітації, коли бажання взяти себе в руки боролося із небажанням жити. Час вчинив свою благородну місію. Стало легше. Закоханий погляд змінився скептично-розважливим. Зустрічі і розлуки з Нею не викликали ані тривоги, ані жодних емоцій взагалі. Життя налагодилося, і можна було вже спокійно жити без Неї.
Але жити без Неї не вдавалося. Вона, мабуть сама того не бажаючи, не відпускала його...
І знову Він відчув радість закоханості! Ця мила русява дівчина з тілом богині та душею королеви повністю вже займала його думки. І крім того — відповідала взаємністю. П'янкі побачення, спраглі поцілунки, палке бажання оволодіти нею... Все це зникло після одного Її дзвінка. Зовсім невинного дзвіночка, коли Він просто почув Її голос. З гуркотом впало, рухнуло, назавжди зникло те, що поєднувало його з іншою. Серце швидко забилось. Довелося розкрити кілька верхніх гудзиків на сорочці, віддати свою дурну голову на поталу холодній воді, що товстими цівками струменіла з-під крану, а потім — боляче стиснути її в свої руках. Цей медовий голос за кілька секунд зніс йому дах. І не мало значення, про що Вона говорила, чому подзвонила,і чому саме зараз. Він точно знав тепер, що більше не поцілує русяву королеву, яка ще вчора була його, більше ніколи не захоче її, більше не обійме, а завтра подзвонить їй щоб попрощатися. О, цей солодкий голос, який знову зруйнував його життя, наповнив тіло хронічним тремтінням, повернув його наївну юнацьку віру в це кохання!!! Вона повернулася. Але чи був це подарунок долі, а чи підсунена нею свиня, самій долі тільки й відомо. Як приємно було бачити її! Як приємно було усвідомлювати, що вона стала вже більш відкритою для нього. Як несподівано було розуміти, що те щире забуте кохання зараз виродилося в ньому палкою пристрастю. Тоді Він хотів Її ніжно й не одразу. Зараз Він хотів Її грубо й зараз же. І не спав ночами вже не через романтичні почуття, що існували колись на рівні другого грудного хребця, а тому, що хотів оволодіти Нею, і володіти нею довго і палко, і так як захоче лише Він. Уява одну за одною малювала відверті картини того, як її оголене тіло, якого він ще ніколи не бачив без одягу, звивається під ним в солодкій музиці власних стогонів, як її губи ковзають його тілом, залишаючи за собою приємні судоми насолоди. Він хотів Її, як ніколи нікого. І вже рішуче йшов до своєї мети: заволодіти нею. Але вона, нарешті розуміючи, що коїться (як йому здавалося), просто гралася з ним. Підпускала надто близько, а потім — відштовхувала надто далеко. Як же Вона дратувала його цим! Він вже ненавидів Її за те, що в неї з'явилася звичка до несподіваної появи в його житті тоді, коли там вже була інша, і водночас - кохав за це ще більше... Він брехав сам собі, що не хоче більше бачити її, не хоче чути, не хоче торкатися... Він практикував байдужість у своїй поведінці. Він втомився вже чекати й сподіватися. І кожного разу, як його серце спалахувало почуттями,з сумом розумів, що знову все закінчиться нічим...
Вона
Він влився в її життя не гарячою лавою пристрасті, не холодним струменем байдужості, а теплою рікою розуміння. Дрібні хвилі тієї ріки не завдавали ані шкоди, ані великої приємності, оскільки температура її була близька температурі тіла, а плин -зовсім спокійний. Він став органічною часткою її буднів, легким його доповненням. Їй це подобалось, бо не завдавало незручностей, а навпаки — знімало напруження, тішило легкістю спілкування. Трохи важко стало лише тоді, коли Вона помітила той блиск в його очах. Та його кохання було ненав'язливим, оберігаючим. Їй лише залишалося тримати його на відстані, щоразу даючи зрозуміти свою незацікавленість, імітуючи байдужість. Їхні випадкові зустрічі приносили їй радість, довгі розмови — відчуття спокою та захищеності. Вона інколи намагалася уявити, що Він відчуває,кохаючи отак, без взаємності, але такі спроби зазвичай закінчувалися невдачею, і вона переставала думати про це.
Не помітила, коли Він зник із її життя, надто не переймаючись таким станом речей. Потім знову випадково з'явився (що Її особливо не розчулило). Все якось повернулося до першопочаткового етапу. Тільки його закоханий погляд канув в історії. Та не лише той погляд залишився в минувшині: десь зникла її байдужість. Невідомо звідки з'явилися мурашки по шкірі від звучання його голосу, прискорене серцебиття від уважного погляду та оргазмоподібні судоми від дотиків. Симптоми цієї хвороби, не залежно від її тривалості, для всіх однакові:сон для неї став необхідністю, тоді як раніше був чи не найулюбленішим заняттям, зосередитись на роботі стало майже неможливою, непосильною працею, страх перед багатьма речами безслідно випарувався в повітря, і п'яна від кохання Вона, сама собі дивуючись, наважувалася робити те, на що завжди бракувало їй сміливості. Вже чекала зустрічі, вже насолоджувалася нею, цінувала кожну секунду біля нього... М'яка наче тепла глина, і така доступна, Вона проте бачила в його погляді лише байдужість. Холодний мов води гірської ріки був він в ті моменти, коли хотіла віддати йому серце, віддати тіло, віддати себе всю... Ображена і засмучена від такого ставлення, Вона також навчилася байдужіти до нього, навчилася переключатися, забувати. І тоді ставало так добре, так легко. Але це тривало так недовго. Його погляд раптом знову ставав закоханим та уважним, а слова і дотики не приховували бажання... Та в момент, коли вона знову танула наче перший сніг від його слів і від його присутності, він вже втомлювався боротися за її тепло, і просто байдужів. Байдужів до ненависті в очах. А це - навіть не байдужість. І, Господи, як важко було зловити з Ним одну хвилю! Коли він ставав палким та люблячим, Вона його вже не хотіла, коли Вона була такою, його байдужість не знала меж і вбивала віру в те, що Він взагалі коли-небудь її кохав... Як же це втомлювало! Як же хотілося цього позбутися, і водночас — як не хотілося відпускати!..
... і ще Дехто
“Дорогі мама й татко, я знаю, як вам зараз важко, як ви втомилися від своїх почуттів, яких самі не можете зрозуміти. Я знаю, що в вас так все кумедно: коли мама любить татка, татко не любить маму, а коли татко її любить, мама його — ні. Я все бачу, я уважно спостерігаю за вами звідси. Я вас дуже люблю, і з нетерпінням чекаю того моменту, коли зможу заснути на грудях у мами, схопити за палець татка, побачити цей світ, і забувши про своє теперішнє існування, божеволіти в ньому так, як божеволіли ви. Я хочу бачити вас зблизька, відчувати ваше тепло, спостерігати вашу любов. Я знаю, що прийде той вечір, коли ви, відкинувши втому від своїх почуттів, скинувши з себе обузу образ,ненависті та гніву, вловивши нарешті одну хвилю, дасте волю своїм почуттям. Я знаю, що це буде найщасливіший в вашому житті вечір, який переросте в глибоку ніч, я знаю, що він буде повний неземної насолоди і палкого кохання без обмежень, без участі свідомості, без всього світу, що навколо...
Я знаю, що мама навіть не засмутиться,коли дізнається, що вагітна, хоч ви в той час вже не будете разом. Вона просто тебе дуже кохає, і буде дуже щаслива носити твою дитину, татку. Я знаю, що ти, татку, будеш стривожений,схвильований. Я бачу, як в тебе тривожно труситимуться руки, нервово бігатиме погляд, як ти прийдеш додому, і раптом зайдешся щасливим сміхом, а тоді одразу побіжиш до мами: цілувати їй руки, обіймати її, любити...
На жаль, Я не знаю, чи будете ви разом після того, як Я народжуся, хоча це було б найщедрішим подарунком Бога мені. Але я вдячний, за те життя, яке очікує мене на цій прекрасній планеті непевності та невідомості, завдяки вам!”
