1.
Є люди приречені бути загадкою. Як моя Гальшка з Бівакової... Навіть Гальшку Гулевичівну, чи Гальшку – княгиню Острозьку, знають, хіба лиш історики, та іще може лінгвісти, а Гальшку з Бівакової? Що іще за Бівакова? Мантикора яка чи іще що? Звідки походить ця назва, що несе? – можете лише запитувати. Відповіді не дістанете, як не дістав її я. Нині цю вулицю старого Львова попросту перейменували, то нема про що й питати... Гальшка теж відійшла у вічність, може саме це й додало мені відваги розповісти про неї. Декілька разів брав великий розгін, як до великого стрибка, та стрибав у півсили - молоді літа були завадою, чи іще що? Тільки не наважувався розповісти про нею УСЮ правду, бо без інтимної, або як іще колись казали сороміцької частини її життя, виглядала як от старша пані - однобоко, не виразно.
Нівроку повненька була, та ні, краще усе таки заокруглена, бо до округлості схильними були усі її форми - вилиці, щічки, підборіддя, перси, животик, носик, теж заокруглений картопелькою, а іще округлі, випуклі лінзи окулярів робили її схожою на якусь морську рибину. Ноги й руки теж цілком добре можна було малювати циркулем. “Видати у Бога під рукою не було генчого інструменту” - стиха піджартовував найстарший на вулиці сусіда, пан Міськів, який для Гальшки звісно - «шмаркач»! Така то вже вона була – баґалітизувала собі всіх, хто не дотяг її віку, а таких щасливців, принаймні на нашій Біваковій, не було... Можливо, ще й тому, видавалась мені малому таким неохопним огромом. Батьки казали, що їй вже біля дев’яносто. Завше дивувався тому дивному перетворенню – на стінах висіли світлини молодої, ставної, і дуже вродливої жінки, чомусь не хотілось вірити, що та гордовита панія, і нинішня Гальшка, суть – одне.
Іще в часи золотої моєї юності, здивований почув, як відчитала якогось зайшлого фацета, який посмів, зрештою, як і усі на вулиці, назвати її панею Гальшкою. Звила.
- Co wolno wojewodzie to nie tobie smrodzie! Яка я тобі, скурвелю, Гальшка? Нема кому тобі юху з дзьоба пустити! – те призивне слово диркнуло пилою навіть по моєму серденьку, з Гальшки ж лилось, що дощ із ринви.
- Я пані з пань - Монцюбович з дому Криштальска, а таких як ти, шмаркатих гунцвотів, з нашої вулиці поліція кийками випрошувала! Стояти біля мене не мавбис права, вилупку єден! Колись то Львів був містом для панів, а не всілякої голоти, як нині... Заввидять на Лавах Гетьманських такого обірвуса – кийком у плечі магуляють! Знай своє місце, недорайдо!
Лиш раз дозволила собі старша пані той амбітний випад, (в смутні часи диктатури пролетаріату люди боялись визнавати своє походження), та чогось «прорвало» стареньку... Гальшка, як пояснив згодом пан Міськів, походила із ходачкової шляхти. Чому шляхту зовуть «ходачковою», я, тоді іще хлопчисько, звісно, не тямив, але й до голови того собі дуже не брав. Назва та й усе... З того усього імпонувало мені, що тета Гальшка, усе-таки - шляхта. До слова сказати, жодною тіткою мені вона не була, попросту добра знайома мого покійного дідуся, (наскільки «добра» батьки детальніше не пояснювали)... Розповідали, що заввидівши мене, тоді ще малого «ґнота», розчулилась, сплакнула, і звеліла величати її тетою. Жила вона неподалеку, і не у якійсь там квартирі, а у “віллі”, правда, я ніяк не міг дібрати, чим та “вілла” відрізнялася від решти хат - старенька, вгрузла у землю, так, що перший поверх видавався мало не пивницею, а з балкону другого я легко зіскакував на землю. Та, як і усі, із повагою називав тетин будиночок віллою, а тету - шляхтянкою. Це додавало мені гонорів...
З живого створіння було у тети маленьке собачатко - Ліля - ратлерка, хоча я дуже сумнівався? як у назві, так і в породі собачати, бо усі більші пси у тети були “вільчурами”, а усі, що мали трохи довшу шерсть - “пуделями”. Ліля чи так була прив’язана до своєї господині, чи попросту відчувала свою незахищеність перед зловорожим світом, можливо, й вік давався собацюрі в знаки, бо уже з десяток років світом нудила, й на крок не відступала від господині, пересиджуючи у тої на колінах. Усі мої намагання загравати з песиком були марними - блискала на мене своїми великими очицями, ще й шкірила гострі зубенята. За відданість Гальшка цьомкала свою слічньотку в носика, після чого та цілковито заспокоювалася.
Зрештою, я не дуже й розпачав, бо у тети було безліч гарних і цікавих речей, які годились для забави: мідні крокодили, мавпочки, пляшки у вигляді револьвера, скляні качечки, олов’яні солдатики, старовинні театральні біноклі, чудернацькі шкатулки і годинники із музикальним заводом, та іще усілякої всячини, що ними випхані комоди, креденси й консолі львівських пань.
Неповага до «шмаркачів», (ними ж були усі чоловіки пенсійного віку), дивним чином поєднувалась в Гальшки з любов’ю до хлопців, молодих і звинних, до чого тільки не вдавалась, аби подовше їх біля себе затримати. Коли не допомагали запашні пампухи з начинкою дикої рожі, (від яких хлопів аж трясе), починала бідкатись, що встати не може, і вже то вставання при допомозі молодика, скидалось на подолання Евересту – чіпко хапала його руками, за будь який виступ на тілі, й вперто дерлась до гори, та так ґвалтовно, що хлопчина частенько втрачав рівновагу, і падав в обійми огрядної панії, яка в ту ж мить міцніш притискала його до своїх перс. Stara baba jak cholera potrzebuje kawalera , - приговорювала при тому. Коли молодик присоромлювався, вибачався за свою незграбність, завше підбадьорювалась тією його розгубленістю.
- Чого дрижиш, як дівка перед гріхом? Ніц ся не стрєсло, якісь троха ладну кубіту помацав. За то ті Бог на небі винагородить! Стосунок із Богом мала специфічний. З її слів виходило, що Він, щонайменше, її персональний опікун і свої стосунки з небом можна легко поправити добре ставлячись до неї.
- Пошанівок до прекрасної статі має бути, - тлумачила. Ті файталапи що люблять вслід кубіті масне слівце кинути ніц не варті, флюїд неясного збурення засягає їх лиш на відстані. Плещуть язиками, як небіжка ногами, а в очі їм загляну, й таке враженє жи в портки наклали. Нє, ті фацети вміють роздягати кубіт тільки очима. Оферми, файталапи кацапи!
Колись хлопи мене боялися, під моїм поглядом ставали кумедними, і вразливими - можна було з ними робити все, що заманеться. Варто було якому збуєві заглянути мені в очі, і він вже мій! Бігме правду вам повідаю, сама не знаю, відким таку владу над хлопами мала? Як би то ви знали, якам була ладна, і як мене хлопи хотіли... Що то є час... Тепер колтуняться в мій бік навіть глянути, як би то стара вже не годна любити... Не відає молодь тої істини: «W starym piecu, diabeł pali» ... Стара, бо стара, куди від цього подінусь, та коли зліва зачинає мене тиснути, не хапають за каплі, знаю, то не серце – біс в ребро тисне! Такий то є чоловік. Що з ним вдієш. Повідають, одному фацетові в шпиталі шлунок вирізали, а він далі їсти просив. То що там в нього їсти хотіло? То-то і є ч о л о в і к... Починається він точно вище голови, а де закінчується – один Бог тільки й знає...
Де ж справедливість, адже я та сама, що й була. Чому тепер їхні очі тікають від мене? Час... він ніби й не помітний, мов пісок - у жмені не затримаєш, а ставить між людьми водорозділ – найліпшому плавцеві не здолати...
Правдива була Гальшка. Просто в очі могла сказати таке, про що інші й думати бояться - ховають у найдальших закамарках. Саме вона допомогла мені відкрити світ старої людини з її справжніми пожаданнями, відчуттями, прагненнями.
Чудесні перетворення з тіткою почали відбуватись коли у неї поселився квартирант. «Родич» якийсь, таких «родичів» у кожного львів’янина назбирається з добрий десяток – відкривається покревність, коли треба лягти в лікарню, відправити дитину у вуз, чи попросту пожити, Гальшкін квартирант був, як казала, «великий музик» - молодик років тридцяти, зарозумілий з виду, і як на мене, дуже не симпатичний фацет. запросили його грати в якомусь там оркестрі. Поселила його в «сальоні», на поверсі. Дефілював гонорово зі своїм тромбоном. Гальшка, горда наша шляхтянка, як відмінилась – принишкла, якби який принц заморський у неї поселився, пилинки з нього здувала. Коли хто приходив, клала пальця до уст.
- Тихенько будьте, пан музик відпочиває відповідальний концерт мав!..
- Якже, з дівулею вночі вгашений привалендався, то тільки вдосвіта від нього пішла, заперечую впевнено.
- Чогось такий докучливий, мов той ґедзь? - зло скошувала на мене очиці, - якщо пан Сташек після концерту й мав пруху, то без відпруження бис знав, творчі люди не можуть... Як світ світом, то артиста мусить якусь шельмиску притиснути. Дівки то дурниця великої шкоди му не вподіять! А от горівка... Завше напоготові мала дзбанок квасного молока, аби Стася до тями привести.
- Колись то люди моцніші були, згадувала зі скрухою, – перший мій чоловік, часами потрафив кілька день цмушити горівку. Мав таких колєжків, жи як заробили яку незлу копійчину, то відразу – балювати. Пили й тут же спали усі в трійку у поперек, на тапчані. Такі мельодії висвистували носами, жи якби хто вмів на покласти на ноти, нині файну копійку мав би... Врано першим чоловік мій вставав. Підходив до вікна, обдививлявся, і мов той Мойсей, якому Бог явився, проголошував: «Ниськай неділя!» Далі хтось із трійки летів по бімбер. Так тая «неділя» в них часами й зо три дні тривала, але потім таки вставали, напивалися квасного молока і манджали до праці. А нині який смаркль ай но лиш корок добре занюхає, вже алкоголік! Питаламсі в старого.
- Чо вас та горівка не бере?
- Добре молоко пилисмо дітиськами, - відповідав переконано. Вірив, жи вся річ в тім молоці... Або я знаю?..
Любив скурвель пасти очі по чужих бабах, а то й у гречку скочити, ой любив! Але то направду лише вскочити... Дурнам була – серце з грудей вискакувало, авантурувалася. Нині повідаю - дурні ті баби, що сварять своїх чоловіків, коли ті ґапляться на ладних кобіт. Як хлоп не має інтересу до жінок, то він і в життю патик патиком - ні на що не годен! Як то можна не реагувати на ладну кубіту? То нинім така мудра, коли серце б’ється в унісон хіба що з моїм старим дзиґаром... Лукавила Гальшка, зовсім і не збиралася здавати позицій – старою руркою, що її гріла на газі підкручувала собі льоки, нафарблювала урзолом брови, десь серцем розуміла, що кардинально поправити зовнішність не вдасться, відтак заявила, що до неї нараз повернувся зір, навіть читала без окулярів, стала впевненішою у собі, набагато рухливішою, й повсякчас повторювала.
- Лиш подивлюся, бодай щіткою діткну Сташкову маринарку, і вже якось легше стає. А як по хаті ходить без кошулі, і виджу його груди в лісі чорного волосся, аж ноги мені від такого видива підгинаються. Такою чуттєвою й замолоду не булам, визнаю вам щиро... А зафайдачить... Диму то ніколи не любилам, й чоловіків випроваджувалам з хати курити, тепер щось мі ся відмінило – той дух чоловічий мене зморює, а найбільше люблю як кричить, коли в чомусь му там недогода – штани зле випрасую, чи помітить, що двері в лазничці відхилю, як купається... Вдарив би навіть, й то прийнялабим, як Божу ласку.
«Co wolno wojewodzie to nie tobie smrodzie!» - Що можна панові, (воєводі), до того смердові зась! (Пол.)
«Stara baba jak cholera potrzebuje kawalera» - Стара мов холера, потребує калера (пол.).
«W starym piecu, diabeł pali» - Стару пічку дідько палить(пол.).
Словник рідковживаних слів.
Карамболь – зіткнення
Файталапа – нетямкуватий
Оферма – невправний, (слово «файталапа» як і «оферма» вживались для приниження особи).
Слічньотка – красулечка (пол.)
Кацап – дурень
Цваняк – обізнаний у будь чому
"Баґателізувати" - мати за ніщо, не приймати в рахубу, словом, байдуже ставлення.
Молодий збуй – хлопець атлетичної будови
«Медик» - відкритий басейн у центральні частині Львова. Функціонує й по нині.
Личаків світить – мається та увазі Личаківське кладовище у Львові.
Вгашений – п’яний
Пруха – веселе проведження часу
Амант – коханець
Зарара – той, що забарився
