Докуривши свою цигарку, столичний гість припинив тривале спостереження за працею дідуся, який змітав сніг з порогу колиби, і нарешті зважився потурбувати старого:
– Дєдушка, доброго дня вам!
– Доброго, синку, доброго!
– А можно Вас попросіть сєсть со мной чарку випіть та побалакать. Пока мои друзья єщьо с Буковєля нє вєрнулісь. Я вот вчєра связкі потянул і сєгодня уже нє лижнік. Нє обіжайтєсь, но скукотіща здєсь у вас, в Микуличинє… Я вот уже і виспаться успєл на полгода впєрьод, а до вєчєра всьо равно далєко. Ідьомтє, будь-ласка, я угощаю.
– Ну, якщо пригощаєш, то чому ж не піти? – всміхнувся дід. – Можна і випити в міру, і побалакати. Все єдно: кіко той сніг не вмітай, не вкідай, а до весни ще гора нападає.
Дід простягнув віника новому знайомому. Юнак слухняно пообмітав свої фірмові черевики і вони зайшли до колиби. Тепла затишна атмосфера гуцульської кнайпи налаштовувала на довірливий лад і мимоволі зближувала випадкових співрозмовників. Після знайомства та частування розмова повернула в потрібне для приїжджого русло.
– Дєдушка, а нє моглі би ви мнє какую-нібудь лєгєнду Карпатскую рассказать. Я єйо на конкурс пошлю. В інтернетє щас проводітся. Єслі побєдім, то с мєня могорич. Нужна лєгєнда гор, желатєльно с фантастічєскім уклоном.
– Та єку Тобі, леґєнду, синку розказати. "Жили-були дід та баба" чи що?
– Нєт, дєд! Давайтє посєрьйознєє! Какая у дєда с бабой может бить жизнь. Самі подумайтє! Ето закруто даже для фантастікі. Давайтє шото на тєму сотворєнія міра, Карпат: Тіпа: "Це було давненько, коли земля була тоненька".
– То ти, синку, українською вмієш балакати?
– Канєшно, вмію. Я же кієвлянін. Студєнт. Будущій українській журналіст і пісатєль. Сваї апавідання українською пишу. Ето зараз модно.
– Кіко живу на світі, ше’м такого не чув і не видів. Шоб кієвляни українською балакали та легендами гір цікавилися. Ше такого не було! Про сотворєніє міра треба кажеш? О, до речі! Знаю я таку легенду! Про створення людей.
– Ну, давайте про людей!
–Як ти, синку, казав? "Було то давненько, коли земля була тоненька"?! Так і почнем. В ті часи людей ще не було, а на Землі тільки велети жили. Зросту були вони такого, що сягали головою хмар, а крок був широкий на милю. Коли ходили по горах, то переступали з однієї вершини на іншу.
– Велети, кажете? Ето ж моглі бить інопланєтянє-гіганти, роботи ілі тєхніка какая нібудь здоровєнная под іх, інопланєтян, управлєнієм – как раз как в Уеллса.
– То шо синку, в Уельсі і зараз є такі велети?
–То нє в Уельсє, а у письменника такого, класика фантастікі – Гербєрта Уеллса, в романє. «Война міров». «Війна світів», по-нашому. І фільм такой єсть с Томом Крузом. Сам Спілберг, кажется, рєжіссьор.
–А-а-а, зрозумів. – відповів старий і продовжив: − Так от, кожен велет жив у своїй країні і коли їхні часи закінчувалися, то вирішили вони людей після себе лишити.
– «Часи закінчувалися» тоже с мотівамі «Войни міров» совпадаєт. Бактєріальная ілі вірусная інфєкція. Созданіє віда, устойчівого к воздєйствію враждєбной срєди – перебив студент. – Продолжайтє, очєнь інтєрєсно!
– Кожен велет мав зробити людину по своєму розумінню, а договір між ними був такий, що найкращий чоловік залишиться панувати світом. Намісили велети глини, зліпили людей та дали їм всіляких талантів. То ж у того велета, що на нашій землі жив, вийшов чоловік-українець − красивий та розумний… Мова солов’їна, пісню заспіває – хто послухає, сльозу зронить, працьовитий і веселий, щирий та кмітливий – точно мав би світом панувати. Аби глина як слід просохла, велет наказав йому три дні та три ночі сидіти в хатині і нікуди не виходити. І попередив його: «Не маєш права, чоловіче, на сиру землю ступити, і не дай Бог на тебе промінь сонячний впаде».
– Я понял, ето тіпа карантіна. Ну, дєд, жестяковая лєгєнда. Уеллс отдихає. Продовжуйте далі.
– Почекав одну ніч українець в хатині, почекав другу. А потім не витерпів, вийшов з хатини, ступив на сиру землю. І впав на нього сонячний промінь, якраз коли сонце за гору сідало. Чує чоловік − земля здригається, і гуркіт страшенний, ніби грім в небі. То велет відчув, що чоловік його ослухався та біжить до нього.
«Що ж ти, чоловіче, мене не послухав та до часу з хати вийшов, − кричить велет, − міг би-с над світом панувати, а так навіть на своїй землі в ярмі все життя будеш. І єк в тебе терпіння не стало три дні й три ночі зачекати, то дам я тобі наостанок стіко терпіння, аби-с міг своїх панів три тисячі років терпіти».
– О, діду! Ви шо – «Українську правду» читаєте? Там якраз трєнд сєйчас такий − рассуждать про ізлішнюю тєрпєлівость українцев.
– Та то синку, ще не кінець. Не вся легенда.
– А шо далі? Іще мораль? Давайтє!
– Через то, що не витерпів українець, не висох як належить і сирим у світ вийшов, получився він нестійким і рано чи пізно в росіянина перетворюється. Спочатку на російській «разгаварівать» переходить, але ще вважає себе українцем. А потім зовсім свого українського коріння зрікається. Навпаки, стає ворогом усього рідного.
− Ну ето получаєтся, как нєустойчівая мутація гєнная. Жаль, я в етіх ДНК і законах Менделя погано разбіраюсь. А ще с радіоактівнимі ізотопамі аналогія подходіт. Когда одін елємєнт в другой прєвращаєтся. Попрощє і поустойчівєє, как правіло. Етот раздєл фізікі я в школє хорошо виучіл. Постойтє… На що це ви натякаєте? Вот ето підкололи. Респєкт вам, діду. Респєкт однозначно. Я вас уважаю! Жаль, що цю легенду нікому показувати не можна. Не поймуть. Все таки у нас таких распадающіхся чи мутірующіх вагони-мільйони. А може й большинство, більшість тобто.
– Ну, дивись сам, хоч розказуй, не хоч не розказуй.
– А про інші народи, що з ними сталось, у цій легенді нічого не говориться? Хто переміг в конкурсі? Почекайте, я уже догадуюся!
– Є продовження легенди, але перед тим, як його розказувати, здало би ся горло промочити…
– Понял. Зрозумів. Наливаю…
