Частина 1
Королева-бранка міста
Схибити можна!
П’ятий ґенделик за ніч. Чи вже шостий?
Слід поки ледь відчутний, відлунням пульсує у скронях, ладен увірватися щомиті.
Дешевий алкоголь хлюпотить у шлунку. Дві бійки за вечір. Бачте, у цьому кварталі не всім подобається білий колір шкіри та акцент.
Тобто, не подобаються вони усім. Однак поки трапилося лише два йолопи, обкурені настільки, не змогли зметикувати, що я – чужинець.
І не лише тому, що серед моїх предків не було тих, хто ґвалтував індіанок чи чорношкірих рабинь. Те, що англійську я вчив у спецшколі, де від мене вимагали академічної, а не місцевої вимови, а про іспанську маю слабке уявлення – то взагалі дрібничка.
Є такі чужинці, яким не морди треба лупцювати, а відводити від них очі, бо ще звернуть увагу, а тоді... Тим, у кого з інстинктом самозбереження гаразд, – пояснювати далі не треба.
Тож приятелі забіяк завбачливо не втручалися у бійку. Хоч яка там бійка, побиття немовлят. Один мій ліхтар можна ігнорувати, треба ж щось отримати на згадку і позитивному герою. «Привіт, Холлівуду!» - як коментує такі «прикраси справжніх чоловіків» один мій знайомий.
Цікаво, чи хоч викличуть кращим друзякам-товаришам швидку після мого зникнення зі сцени із гордо задраною головою? Навряд, лікарі тут не у пошані. Про поліцію мова не йде. Сюди поліцаї не сунуться без потреби. А як і сунуться?
Аби змусити їх втрутитися в мої походеньки, потрібно, скажімо, підпалити будинок на очах у свідків. Бажано не бар, а житловий. Тоді рятуватимуть – і не погорільчан у першу чергу, а мене, любого, від самосуду натовпу. А оскільки спецефекти в програму моїх сьогоднішніх розваг не входять, то вважатимемо, що у мене на руках «карт-бланш».
Цікаво, чи є дурні, ладні позаздрити зараз моїй професії?..
***
Не знаю, одна чи вже й дві останні порції алкоголю були зайві. Мене у такі момент зажди тягне на філософствування. Однак тепер менше відрізняюся від оточення. На мене вже забивають після двох-трьох косих поглядів.
Залишається перебороти гидливість і затягтися дешевою коноплею, придбаною тут же, за сусіднім липким від пролитої текіли чи ще якоїсь алкогольної підробки столиком – і все в ажурі!
Або ж кинути клеїти дурня і податися до дешевого, однак більш-менш пристойного готелю (атож, у цьому місті трапляються ще й не такі дива), відсипатися.
Визнати, що сьогодні полювання зірвалося.
Витерпіти завтра сердиті погляди пана мера чи як він тут зветься? «Ви ж розумієте, що кожен зайвий день, що не увінчався Вашим успіхом – то загибель невинних людей?». Поруч докірливе - справді докірливе, без награшу! – сопіння начальника поліції.
Розумію. Та я – не чарівник і близько не лежав. Часовий ліміт, встановлений навіть не замовниками, моїм безпосереднім начальством, ще не вичерпав. А у світі щодня гинуть сотні людей. І хай скептики не вірять, більшість із них не мають на собі вини чи мають таку мізерію, що потрібен мікроскоп, аби зрозуміти, за що їх «так»…
У дурних романах усе найцікавіше стається, варто головному герою махнути рукою і розслабитися. А хто сказав, що життя розумніше за ту писанину?
Варто було зібрати себе до купи і потягти до виходу, як зогледів його. Хоч ні, брешу. Зогледів я його відразу, варто було втратити до останнього бару. Навіть біль у скронях на мить припинив пульсувати від напруги.
Але я ж розшукував чоловіка, старшого за середній вік. Майже білого, хіба із краплиною «чорнил» у жилах. П’яного у дупу чи близько до того, однак ще із залишками колишньої пристойності в одязі та рухах. Із католицьким хрестиком чи іконкою на грудях під розкошланою сорочкою.
А тут…
***
Місцевих цілителів, патлатих шмаркачів, варто б повбивати, отаку лажу замість інформації підсунути! Відразу після мене. Скільки разів присягався, що не купуватимусь на «достовірні факти», почуті від інших. І знову прокол.
Обережно, немов до клітки із голодним хижаком, наближаюся до столика у дальньому кутку темнуватої зали.
- Зайнято тут. Усе зайнято, нема місць, - від підкреслено чітко вимовляє кожну літеру. Йому важливо довести, що може контролювати і себе, і ситуацію. Настільки важливо, що спершу він не дивується, як зайда зміг отак легко перетнути невидимий, але міцний кордон довкола нього.
- То, може, вийдемо туди, де стане місця для двох? Бухло й там знайдеться, навряд чи гірше, ніж тут. Бо куди вже гірше?
Головне у таких випадках - молоти дурниці без натяку на натиск. Він – господар, вирішувати йому: хай відчуває саме це.. Не дивитися просто в очі. Не дати відчути, що руки стали липкими від напруги. Не…
Списку професійних заборон нема кінця-краю. Новакам ледь не рік доводиться визубрювати усі оті «не». І значно довше вчитися, коли і як їх грамотно порушувати.
Добре, що я – давно не новак. І моє сп’яніння – машкара, яку, хай із кров’ю, можна зірвати у потрібну мить. Зовнішність мого співрозмовника повинна бути такою ж оманою. Але від цього випадку відгонить гниллям. А раптом – правда?
Хай би йому… жити довго і щасливо… він же майже підліток! Підліток із підкреслено занехаяними дредами, у шматті волоцюги, що не одну ніч перебув на пляжі біля паркого, мов молоко, моря. Із сіруватою чи то від бруду, чи то від якогось дешевого зілля шкірою.
Якщо він і зараз під кайфом, то справи веселі. Сподіваюся, що керівництво розкошелиться потім на мої пристойні похорони. Оточуючим же й на таке сподіватися нема від кого.
- А що? Скажеш, це – твоя територія чи я тобі дорогу перейшов?! – в його темних очах із розширеними зіницями майнула задеркувата радість.
Ще краще: хлопчик сумує за гарною бійкою.
Бачив би його зараз мер міста! Мінімум – відчув би щирий жаль, що витратив стільки коштів на підтасовку голосів вдячних виборців. Максимум - так і до інфаркту недовго, без перебільшення.
- Хлопче, це – твоя територія. Уся без винятку. Усе місто. Тільки від цієї конкретної частинки мене нудить. Як тобі все одно, то давай краще вийдемо звідси. Бо коли тягне блювати, то якось не до розмов.
- Ти – слабак. Як і всі білі.
М-да, політкоректність, на яку зараз робить ставку місцеве начальство, аж зашкалює. Та для мене цікавіше те, що в його руках поки нема ножа. Уже непогано.
Хоч герой, впевнений, що дасть відкоша будь-якій банді голіруч, – не кращий співрозмовник. Але на кров він, схоже, ще не встиг підсісти.
- Я можу бути синім у зелену клітинку. Це немає жодного значення. Так само, як і твоя зовнішність.
- Серйозно? – презирливо скривлені губи, а за цим – подив.
Так, є контакт. Перше «живе» почуття. Отак просто?!
– А твої казали, що якраз має, мовляв, не можна ж отак опускатися… Дух міста, бачте, зобов’язаний… Я комусь зобов’язаний, ха!
М-да, тепер зрозуміло, чого вони «цілителя міст» (як за пишною місцевою термінологією, до якою почав звикати) аж із іншого континенту виписали. Як місцеві такого «косяка» дали…
- Торочили і торочили…Тепер, певно, мовчать. У реанімації не надто розбалакаєшся. А вулиця, де та аварія трапилася, мені не подобається. Ніколи не подобалася…
- А які тоді вулиці подобаються? – це на автоматі.
Хотілося б вірити, що все останнє патякання – блеф. Бо бити прицільно «духу міста» важко. А з таким характером, він половину населення вколошкає, поки із кривдниками розбереться. Менталітет жовтодзьобика у всій красі. Того, що вже «дорослий», але ще заслабкий начистити пику старшим кривдникам, ще й знайома дівчина не дає, а вже хочеться …
Зрозуміло тепер, чого ледь не щодня – дурні, якісь немотивовані аварії, пожежі, на дамбі свіжа тріщина. Підліткові банди таке витворяють, що не лише поліція, старші бандити за голову хапаються. У школі справжню вибухівку недавно відшукали – хтось контрольну писати аж так не схотів. Добре, поки що до масової епідемії не дійшло…
***
Дивно, історію цього міста вистудіював так, що від зубів відскакує.
Іспанці ще як Ельдорадо шукали, капличку звели, бо якихось індійців тут вколошкали, хоч тих і більше було. Кажуть, серед них і сина місцевого шамана. Ну, той прокляття на зайд наклав. Вони захворіли якоюсь гидотою. Свої кинули вмирати, дехто із хворих, не інакше на зло, очуняв… Селище заснували, місцевих жінок, бо де інших взяти, за дружини взяли…
Спершу селище, потім – портове містечко, потім – невільничий ринок…
Білі стрілчаті церкви протикають шпилями небо. В одній – мощі місцевого святого. Червоні та жовтаві ставні захищають поважні сімейства від спеки під час сієсти. Поруч – жалюгідна подоба житла тих, хто прибув сюди у кайданках і довгі сараї для рабів. Поруч – майже такі ж для худоби… Один із найстаріших університетів на материку, перші викладачі у рясах. На околиці ще одна «окраса» - в’язниця усього округу.
Пізніше - диктатура, скасування рабства, колапс економіки. Бо вільні люди не схотіли за дурняк обробляти сусідні плантації цукрової тростини, чи що росло на тих плантація?
Оговталося, міцне місто, все у своїх засновників.
Добридень, двадцяте століття. Декілька цілком пристойних поетів. Один – усесвітньовідомий. Кілька політиків, невідомих майже нікому, на їх щастя, бо біографії закінчилися б значно раніше. Творець якоїсь секти… Футболіст, якого вперто перекуповують європейські клуби…
Жителі, не розумуючи зайве, пишаються усіма відомим співвітчизниками.
Зараз місто розростається. Поволі, знехотя, бо ж встигло набриднути саме собі. Та як росте, значить, ще живісіньке.
От нещодавно якесь дрібне селище підім’яло – завод із виробництва чогось-там. Кілька рядів хиж, з яких більшість ще пахне рибою. Бо ж ще діди теперішніх власники вимінювали кусень хліба на власноруч витягнуте з моря живе срібло. Крихітна набережна, на якій і досі дівчатка з пристойних родин гуляють лише із тітками чи старшими кузинами. Розмальований граффіті мур ще невеликого, але вже занедбаного кладовища…
Було селище – став робітничий квартал. Навряд чи зміни хоч кому пішли на користь.
Та міста жадібні. Майже так само, як і люди. Як проминути майже беззахисну здобич?
***
Беззахисну, кажете?..
Їм тут, схоже, не просто цілитель потрібен, а смертник. Бо хіба того, хто має повернутися, відсилають на завдання, не попередивши про таку «дрібничку», як битва міст?
А що б це змінило? От сказали б мені чесно: «Петре, там НП. Мало того, що приречене дрібне селище мало власного духа-охоронця. Ну, буває. Так він, той дух, живучим до непристойності виявився. Тепер, замість того, аби рани зализувати чи зникнути взагалі, ніяк не оговтається від ролі господаря великого міста. Ти б місцевому населенню допоміг, поки є кому допомогти, га?».
То що б, відмовився? По-перше, «прохання» - то туфта, бальзам на самолюбство цілителя. Хто мене усерйоз питатиме, чого хочу? По-друге… по-друге, тут ще є кому допомагати.
- Важко було перемогти старого? – майже нейтральний тон.
Дивно, діє. Він підіймається і прошкує назовні. На порозі ледь затинається. Настільки сп’янів? Ні, невдала спроба замаскувати цікавість: чи йду за ним? Звісно, я – за крок від нього. У спину мені летить якась погроза і вибух верескливого реготу.
Випробування нової синтетичної отрути йде надто успішно. Вчасно ми вибралися звідти.
- Ти що, так їм і спустиш? – схоже, цікавість справжня.
- Я запам’ятовую образи лише від рівних. На комашню під ногами ображаються лише дурні.
Позерство, звісно. Але як вдасться втовкмачити співрозмовнику хоч цю істину, можна вважати, що я вчинив диво. А кому, як не мені, знати: дива на цьому світі суворо лімітовані. Свою норму на цей рік я вже вибрав.
- Закурити є?
Дістаю пачку. «Мінздрав попереджає» тут навряд подіє. А от самому поки варто втриматися від спокуси. Без крайнього випадку не варто порушувати денну норму курива.
- Впоратися із ним було – раз плюнути.
«Атож, хлопче, я тобі вже повірив. Однією лівою завалив досвідченого бійця і рук після цього, схоже, не вимив».
- Старий тюхтій, схоже, вважав себе крутим. Сказав, що не збирається сусідити із таким, як я. Досить із нього, що моя помийниця стала частиною міста. Тепер доведеться більше сил витрачати на охорону. Які там сили в старого дурня?! Ще поради давав, ха! Мовляв, вистачає майже зниклих сіл, де можна влаштуватися і прирости до дрібки забутого всіма люду…
- Ти встиг ударити першим?
Він супиться. Як оповідач, в якого ледь не з рота нахабно видрали репліку із сіллю анекдоту.
- Той і протверезіти не встиг. Скопитився п’яним.
Цікаво, це коли? Коли супермаркет вигорів дощенту, дивом не прихопивши із собою решту вулиці? Чи як солдати і старшокласники, бо робітників не вистачало, терміново укріплювали дамбу, на якій поповзла тріщина? Відстояли місто, поки якась гуманітарна місія нагодилася із технікою. Знову ж дивом. Забагато див, я вже казав.
- А мені чого звідси ушиватися? Тепер це – моя територія. Усе місто – моє! Скажеш, ні?!
- Твоє, твоє. Ми вже про це говорили.
Що цікаво. я щирий. В отаких-от сутичках переможець справді отримує все. Навіть інші міста не можуть втручатися. А чи радіють люди перемозі котрогось із духів, нікого не обходить. Хочеш вижити – відвернися, як побачиш отаку сутичку між духами.
Розумні поради не мені писані.
Тож притуляюся на найближчій зламані лаві і витягаю цигарку. Для себе.
Диво, агов!
Далі буде
