Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44624
Рецензій: 87311

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза привіт масонам

письменник

© malina, 04-12-2006
-     Вісімнадцяте листопада, дві тисячі шостий. Роман про трагічність буття. Робоча назва – „швидкоплинність”. Або краще якось так, щоб звертання: „Встигни, добре?”... Але ладно, то все у процесі...

Зручно та дещо по-кіношному закинувши ноги на стіл, розпруживши тіло та зосередивши думки він наговорював на диктофон потік ідей на тему. Його гарні блакитні очі зупинилися на мереживній фіранці. Стіл стояв перед вікном, через яке до кімнати заглядав яскравий день. Окуляри відпочивали на краєчку стола. Потрібно було налаштуватися на потрібну хвилю та народити щось направду вартісне. Бо ж не даремно останні років п’ять він при знайомстві хвалькувато додавав до свого імені ще й статус: «такий-то такий-то, письменник». Тож наразі постала потреба той заявлений статус виправдати.
Ні, звісно, то було не на порожньому місці, він таки був трохи письменником. Ну тма всілякі мережеві збіговиська, часописи, що є похідними з тієї ж мережі. Кілька других-третіх премій у локальних конкурсах. Одна перша премія. Але ж кожен, хоча б якимось боком дотичний до галузі, в курсі, що альманахи та часописи – то непогано, то старт... Та настає час, коли виростоєш з усього того. Почуваєшся школярем, що його залишили на другий рік. Хочеться більших площ, справжнього розмаху, банального визнання. І, що найважливіше, відчуваєш, що вже готовий до цього, що можеш створити щось таке, що б викликало цікавість та захоплення, таке, що б неймовірно сподобалося самому. Геніальний твір, вартий усіх існуючих літературних премій. Бо є що сказати. Та й час уже не чекає – не дев’ятнадцять рочків бо. Мине ще якийсь час і може бути пізно. Того, який ти зараз, швидко забудуть. Назавжди. Але ж письменник!
Тож було вирішено створити геніальний роман. Друкувати страх, як не любив, писати від руки – тим більше. Тож обрано випробуваний та дещо буржуйський метод – наговорювати текст на плівку. Потім ті касети передавалися дівчині-секретарці, що мусіла уважно набирати всі пориви та викрутаси письменницьких думок, додаючи таким чином чималий шматок грошей до своєї стипендії. Далі  - тривале редагування та допрацювання матеріалу.
Хоча наразі до того етапу було ще вельми далеко. Треба спершу набрати масив із тим, щоб надалі відсікати зайве.

-     ...Тепер щодо власне твору.
Синопсис такий: хлопець та дівчина. Вони десь-там знайомляться, пробігає іскра. Але вони не можуть бути разом - вони надто схожі. Майже ідентичний життєвий досвід, однакове виховання, спільне світосприйняття. Треба протягом тексту робити акценти на неймовірних збігах: бувають у тих самих місцях, ходять зовсім поруч та не помічають одне одного. Ввечері оповідають пригоди за день і диву даються.
Ага, розпочати можна з двох однакових пригод із різними героями, так, щоб наголосити на тому, що у них ідентична на все те реакція. Починаючі другу главу, читач спершу подумає, що то бракована книжка, неправильно  зшита – двічі одне й те саме. Нехай то іще до знайомства героїв. Ну а тоді вже най познайомляться...
І все те саме. І їм із цим важко -  наче весь час говорити самому з собою. Спочатку то трохи пре, далі стає складніще. Наприклад виникають синхронні думки про зраду, синхронні депресії, суіцидальні ідеї, якась ще фігня. Взаємозалежність, взаємні звинувачення, взаємонинависть... То все ми психологічно опишемо. Купа деталей, філігранно виплетемо той текст, ніби серветку гачком...
Йдемо далі. Герої. Вони, одночасно та одностайно, звісна річ, вирішують розбігтися. І кожен розуміє, що то не лише в нього виникла така думка. Вони радіють, почувають свободу і поспішають повідомити про це один одного. Поспішають, значить...
І тут хтось має померти. Лише один. Нещасний випадок, я гадаю. ДТП. Іншому він також загрожував, але якось так трапилося, що з одним сталося, а з іншим – ні. Якась мить, деталь. Так! Розшнурувався шнурок, і він зупинився зашнурувати... Якби не зупинився – каюк.
Нехай то буде дівчина. Помре дівчина. Бо простіше буде описувати почуття чувака....

Письменник повернув на стіл чашку з кавою, з якої щойно голосно відсьорбнув. Апетит, як завжди, приходив під час їжі. Він уже бачив перед очима всі ті картинки, що буде їх описати. У голові виникала купа деталей, яскравих дрібниць. Тільки б не позабувати! Проговорюючи чітко та голосно (так якість запису краща буде), він ніби оповідав те все цілком реальному співрозмовнику. Запевняв його, а заразом і себе, переконував, що то буде цікава історія, вартісний твір, жестикулював.

-      І тоді, коли вона помирає - зосереджуємося на почуттях хлопця. Його переполовинило. Зникла друга частина чогось семетричного, там дверей, чи ножиць... Він ні до чого не здатен сам. Страждає, бо раніше - поруч, чи окремо - були одним цілим організмом. Тут знову детальний опис. Погляд з-зовні та зсередини. Лихоманка. Пропасниця…
Він просто по стелі бігає, не може змиритися. І вона приходить до нього увісні. Свариться, що вперше зробив щось інакше. Бо в неї тоді також розшнурувалося, та вона не зупинилася, а він...
Далі вони якимось чином (потім вигадаю) роблять так, щоб прокрутити час назад.
Знов поспішають, щоб повідомити один одного про те, що вирішили розбігтися. Все як і того разу, але нараз вони дещо згадують. Обидвоє. Згадують, що то вже другий дубль.
Тут дуже напружена ситуація. Тре буде подумати – як його краще, ефективніше загострити... Думки одного продовжують думки іншого, все – уривками. Щоб у читача серце калаталося...
І у них є вибір, бо ж можуть обидвоє залишитись жити. І від того щасливі. Але вони згадують всі попередні тьорки, взаємні роздратування, всі ті дурні проблеми: хочу-не хочу, нудно-не нудно...
І, найстрашніше, що у них – двох однакових - ті проблеми будуть вічно. Бо так вже судилося й інакше не зробиш.
То всього кілька секунд. І вони знов згадують. Згадують те, що було у пепередньому дублі. Те, як дівка померла, як він парився. То просто неможливо! І коли щось подібне станеться ще раз, якщо знов хтось несинхронно коні двине – чи дозволять їм знов усе переграти? Забагато думок, а то все - лише кілька секунд. Вони не знають що робити, вже бачать один одного. Почувають втому від того тягаря, від мільйонів думок, від необхідності обирати. Вони посміхаються один одному здалеку. У всіх розшнуроване взуття. І роблять крок.
Нехай то все ж буде машина. Вони синхронно потрапляють під колеса. І помирають, цього разу, вже разом. Їхні душі нарешті об’єднуються. І летять на сонце. Бо сонце – то, насправді, і є скупчення шматочків кохання. М-да…
Тобто кінець може бути химерним. Із ним потім розберемося.
Хух…

Ніби, основна лінія вимальовується.
Непогано навіть.
Тепер треба визначитися з формою, зі стилем оповіді.
Завдання не з простих, враховуючи специфіку. Ну то ясно, що напочатку маємо дві паралельні сюжетні лінії. Одна глава – дівчина, наступна – хлопець. Тоді, після їх зустрічі, все те переплутуємо та у межах одної глави розповідь вестимемо то від неї, то від нього. Тобто кожна глава – фрагмент із їхнього химерного синхронного життя.
Один знайомий єврей казав, що не зможе написати визначного твору той, хто не згоден вивернутися перед читачем навиворіт. Вочевидь старий хрін мав рацію. Але як таке організувати? Наприклад, описати переживання через смерть найдорожчої людини, коли в тебе такого досвіду, на щастя, не було. Гадаю, доведеться нахабно симулювати, доводячи себе, а тоді вже й читача, до сліз...

Письменник підніс до очей диктофон – до закінчення касети було ще довго.

-      Що зі стилем? Чимало вузлових моментів, як чинити з ними? Може, най то будуть майже самі лише дієслова. Уривки думок то одного, то іншого. Думки то ж не повні речення, то лише активні сигнали, дієслова, вигуки – рубаний текст, жодного сміття.... Може вийти цікаво...
Але ні, я вже бачу, як те фригідне стерво, критик усіх часів та народів, застібе таку подачу. Бо ж то буде „притягнуте за вуха намагання одурити читачя за рахунок використання немодного, вже з десяток разів пережованого,  прийому...”. Щось подібне вона сказала нещодавно про Германовича, а він же у нас майже класик. Так не можна, не варто свідомо класти голову у ту хижу пащеку...
Писатиму звичайними, класичними за будовою, реченнями. Але погляд буде не згори, а зсередини. Тактильні відчуття, багато уваги на фактурні дрібниці: холодна клямка дверей, від якої печуть пальці, камінчик у взутті, безбарвне та хиже сонце, від якого люди потроху перетворюються на пустелі... Акценти зробимо за рахунок яскравих та свіжих за звучанням слів. Неологізми.
Таке Зорянка, колишня співавторка, оцінить.... Але ризикую потрапити в немилість Влодкові, невсипущому поборнику гармонії у літературі. Я вже бачу його пику, коли він віддасть своєму редактору їдку рецензію про штучність несвоєчасного імпресіонізму. Не можна використовувати щось таке, що, заздалегіть відомо, буде не довподоби нашому критичному корпусу...

Тринь-бринь-бринь... тринь-бриинь; тринь-бринь! бринь-бринь-бррринь!!!

Письменник роздратовано та геть нелітературно вилаявся. Розлякають своїми дзвінками всіх муз! Просив же не турбувати, не дзвонити сьогодні, бо треба плідно попрацювати. І ото якого?

Тринь-бринь! Бри-и-инь!!!!

Трубка лежала на дальньому кінці столу. Щоб до неї дотягтися, довелося зняти ноги на підлогу та підсунути стілець. І чого не вимкнув?!
Ще й хто дзвонить. „Мама”. Не може без любого зятя й півдня прожити, відьма кирпата! І що таке невідкладне. Всі „організаційні” моменти най із Галинкою вирішують. Вона саме до них поїхала, вперше за період їх спільного життя. А період був чималий – два тижні з хвостиком.

-     Так, мамо. Слухаю!
Очевидно, якісь проблеми зі зв’язком – із троубки чулося саме лише булькання та шипіння.
-     Щось погано чути... Доброго дня! Як там Галинка?
-     ЇЇ немає...., - знов ті самі звуки, в яких тепер вже впізнавалося схлипування.
Далі теща казала щось про машину, про реміні безпеки, що не були припнуті, про маленький водійський досвід та зустрічну смугу...

Слизька дорога, фура...
Все постало перед очіма, ніби сам був у тій маленькій машинці кольору вечірнього неба, ніби сидів поруч із білявкою, яка однією рукою саме поправляла свої довгі кучеряві коси. Посміхалася сама до себе. Попереду - крутий поворот на набережну, трішечки не вписуємося. Права отримано за три дні до весілля – на задньому склі наклейка з туфлею на підборах. Такі повороти вдаються через раз, буває трохи страшно, але то нічого, коли на зустрічній смузі порожньо. Цього разу все не так – з-за рогу вже визирнула кабіна машини-велетня. Це авто через свої габарити завжди проходить подібні повороти по максимальному радіусу...
Уповільнена зйомка, від якої не відірвати очей, хоча наперед знаєш, чим все скінчиться.
Він поклав трубку і продовжував дивитися те химерне кіно. Аж раптом із зацепеніння вибив низький та протяжний крик. Різкий, як торпеда, він розітнув повітря на два шматки.
То крик жінки, що з тротуару все бачила, чула виск гальм, другий удар, і ще гальма кількох машин. І був ще другий крик прямо тут, у кімнаті – його власний.
Під напором з носа полилася кров. Теплі струмочки знаходили шпаринки між пальціми та малювали правильні кружечки на столі. У скронях гупало так, що можна було оглухнути. Закрив вуха липкими руками, але з кімнати вже ніби викачували повітря. Зігнувшись, сповз на підлогу під стіл - почався напад.

Лікарі запевняли маму, що то вікове, і, вочевидь, мали рацію. Після 14 років від астми і сліду не лишилося. Батьки раділи та потроху звикали до того, що можна повсякчас не хвилюватися.
Сам він радів не надто. Бо ж то була не проста хвороба. Нікому не казав, боявся – приймуть за казкаря. До того ж через кілька років вже й сам не цілком вірив спогадам.
Штука була в тому, що кожного разу під час такого нападу він жадібно хапав зябрами повітря, корчився, спостерігаючі спотворені переляком обличча близьких, та врешті зомлівав. Казали, що був кілька разів за крок до смерті. А тоді, він і досі не міг забути того дивного відчуття, – опинявся у майбутньому. Десь так років за 500, а може й більше...
І всі там знали про його прибуття, сприймали це нібі як щось цілком нармальне, як прибуття екскурсії, дозволяли ставити запитання. Кожного разу - лише одне. Але відповідь була довгою та розгорнутою. Він, звісна річ, питав якісь дурниці. А тоді прокидався у швидкій і посміхався, бо точно знав, що у майбутньому люди не літатимуть, а весь час ходитимуть пішки, і при цьому на хребет приліплюватимуть таку металеву смужку. Той прилад все обраховуватиме та при ходьбі направлятиме на всі м’язи потрібні обсяги навантаження. І люди повсякчас будуть у ідеальній фізичній формі. Житимуть вони тоді значно довше і вчитимуть танці, які насправді є інопланетними мовами. І деякі з тих мов він також знає, ще з дитячого ансамбля. А ще люди у майбутньому навчаться складати прогнози власного настрою на основі гормональних коливань...


***
-     А ви з ним знайомі?
-     Так. Була знайома давненько, років десять тому, а мо’ й більше, - відповіла підстаркувата пані у суворому костюмі, в який була запакована, немов у захисні лати. Підібране у „дульку” волосся з сивими прожилками було зачесане спереду так гладенько, що аж блищало.
-     І що він за один? - не приховувала цікавості чорнява панянка з оленячими очіма.
-     Був ще тоді дуже талановитий. Страшенно самозакоханий, але й розумний... Проте, гадаю, він змінився. Казали ж що їздив на кілька років десь у Сибір, жив там мало не в печері. Та й коли вже повернувся, не надто компанійський спосіб життя вів. У нього тоді дружина вбилася. У автокатастрофі. Розповідали, що з коханцем їхала напідпитку. Така фіфа була, білявка кирпатенька, воно й зрозуміло, - сіра пані ще радо б попліткувала про зрадливих дружин-білявок, але мусіла поспішати до зали, аби запопасти місце у ближніх рядах.
Її співрозмовниця за кілька хвилин зробила те саме. Вона дуже сподівалася дізнатися у „того фригідного стерва” якомога більше. Планувала рочків за кілька посісти її місце, місце редактора у поважному літературознавчому виданні.
То було урочисте зібрання з приводу присудження найвагомішої літературної премії. Герой святкування мав красиві блакитні очі, що хворобливо блищали на худорлявому обличчі. Здавалося, ніби все, що відбувається навкруг, його геть не цікавить. Сьогоднішня роль була для нього обтяжливою - надто рівно та напружено тримав спину. Вочевидь, анекдотів з трибуни не лунатиме.
Стандартні вітання. Коротка біографічна довідка з його портретами на великому екрані. Кілька слиняво-захопливих реплік від неповороткого голови комісії. І тоді вже до слова було запрошено самого лауреата.

-     Я вам вдячний за цю честь. Все якось саме по собі сталося. Просто писав та намагався робити це відверто. То був тривалий процес. Згадую, що напочатку було геть непросто, бо обрав невірний шлях. Шукав стратегії. Я не хотів щоб... Якщо чесно, то подекуди просто боявся наших шановних критиків. Радий бачити багатьох із них сьогодні в залі.
Так от, я сумнівався, аналізував попередників. Тепер розумію, що просто не мав іще достатньо, щоб викласти все чесно. Я був недозрілий фрукт. А тоді дещо сталося. То був досвід, я нікому з вас такого не бажаю. І я помудрішав, я достиг. І перестав думати, бо то частіше за все зайве, то значить марно гаяти час.
Саме цей свій досвід я виклав у романі. То голі відчуття. Так, я часто чув, що люди плачуть над моєю книжкою. Та хай краще над цим плачуть, ніж над життям, - було схоже, ніби він добирає слова, аби сказати іще щось важливе. Але, вочечидо, передумав, - Дякую вам.
І лауреат рушив до сходів щоб спуститися зі сцени.

-     Але зачекайте, - озвався голова комісії. На тлі оплесків його голос губився, - заждіть! За правилами нашої премії ви маєте надати для музею рукописи. Чернетки вивчатимуть студенти, аналізуючи шлях від ідеї до книги. Вас мали попередити. ..
-     Так, звісно, ледь не забув, - лауреат повернувся, поставив на стіл голові комісії свій коричневий портфель. Дістав звідти касету без футляра, - Ось мої чернетки. Таке, я сподіваюсь, підійде? Я наговорював шматки тексту на диктофон. Тут, щоправда, не все – лише перша касета, найважливіша. Саме з неї почався роман.
-     Ну звісно підійде. Красно вам дякуємо і ще раз вітаємо! - опецькуватий дядечко хутко подскочів та потис письменникові руку.

Подалі від усього того галасу. Від оплесків, вони були якісь неприємні. Немов то по щоках плещуть, аби привести до тями. Життя у сенсі амбітності вже давно відійшло на задній план. То все - зайві, штучні хвилювання. У буфеті випив склянку води. Краватка була зав’язана затісно, заважала дихати. Послабив її. Та не допомогло. Ніби у приміщенні потроху закінчувалося повітря. Що з лицем у буфетника?
І звук падіння власного тіла. І намагання послабити невидимі лещата, що стиснули горло.

***
Посмішка сама собою виповзла на обличча. Давненько, вже рочків із десять, тут не був. Подорож у майбутнє – вишукана винагорода для допитливих.
Минулого разу він спитав у якогось наїжачиного дядечка: чи навчаться у майбутньому повертатися на якийсь час та змінювати події у минулому. Виявилося що можна і для цього існує така величезна споруда, схожа на целофанову кулю. Посередині прилаштовано прилад, обчислювальну машину. Та штука дуже розумна. Потрібно лишень ввести потрібні дані і вона обрахує, чи є сенс вносити корективи. Чи вплинуть вони на щось насправді. І вся та вперта статистика свідчить, що змінювати варто лише у 5%, бо решта - не допоможе. Це те, що у нас називають долею. Але насправі то дуже просто математично пояснюється. Доводити ту теорему не вмітимуть ще рочків із двісті.
Він тоді не змінив нічого, бо целофанова куля визначила, що не варто. Що то відтягне все лиш на кілька годин. І тут вже ніц не поробиш, бо то „така доля”.
Того разу він заспокоївся та опритомнів, коли у двері вже гатила бригада швидкої, що викликала теща.
Із тих пір нападів не було. І не було запитань. Лише антагоністичні бажання спокою та необхідність писати, бо інакше просто було неможливо. І він написав і якось одразу прийшло визнання. Знехотя дав кілька безбарвних інтерв’ю. На міжнародні форуми не їздив. А тоді ця премія...

І знов майбутнє. Зараз він стояв у холі приміщення з височезними стелями.
Треба негайно вигадати запитання. Бо ж не скажеш: „Дякую за таку ласку, шановні люди майбутнього, але мені ніц не цікаво”. Це якось не чемно, чи що?
До нього підійшов старший чоловік із мудрим виразом очей. Кожного разу хтось такий підходив, уважно вислуховував запитання а потім давав максимально повну відповідь.

-     Що Вас цікавить? Доброго дня.
-     Перепрошую, а де ми знаходимося? Що це за приміщення? – вирішив орієнтуватися за ситуацією. Спершу дізнатися хоч якусь інформацію, а тоді вже й запитання вигадати.
-     Це бібліотека. Хочете глянути? – не дочекавшись відповіді, дідок рушив до мармурових сходів, - Ходім за мною.
-     Так, дякую...

На другому поверсі зайшли в одні з дверей. Зала, до якої вони потрапили була не дуже  великою. Центральна її частина поділена на невеличкі за площею квадрати, відділені один від одного прозорими зеленими промінцями.
Слідом за ними до кімнати зайшли двійко хлопчаків, мабуть, студенти. Пройшовши вздовж променеві паралелограмами, вони вичитали на підлозі потрібні коди та стали на відповідні сектори.
Вирішив уважно слідкувати за одним із хлопців. Побачив, що той заплющів очі та, вочевидь, зосередився. На голові у нього з’явився зелененький обручик із навушниками. Не минуло й півхвилини, як обидвоє молодиків вже виходили з кімнати, пошепки обмінюючись враженнями.

-     Це аудіокнижки? Так? У нас вже почали їх записувати..., - він звернувся до свого поводиря зі світу майбутнього.
-     Гадаю, що ні. Я спробую пояснити, тільки нагадайте, будь ласка, з якого ви часу. Точніше, скажіть, які там у вас книжки. Яку вони мають форму.
Довго пояснювати не було потреби. Поводир орієнтувався в темі.

-     Зрозуміло. У нас у музеї є чимало примірників паперових кодексів. Наскільки я пригадую історію літератури, то був проміжний етап з ідеографічним письмом. Цікавий період.
Ваші книжки набули великого значення по всьому світі, а тоді розпочалася криза. Вона була зумовлена тим, що літературний спадок ставав надто великим, щоб кожен міг вивчити його весь та мати достатню базу аби орієнтуватися у сучасних вам надбаннях. І почалася підміна цінностей. У власне літератури з’явився потужний матеріальний бік – видавничій бізнес.
І тоді до людей почали потрапляти здебільшого не правдиві шедеври, а книжки, у які вкладалося більше грошей. То був чіткий прорахунок. Популярними ставали твори, у яких був більший піар. А про справжні шедеври широкі маси часто навіть не знали. Ну а там, де є можливість маніпуляції - нею неодмінно скористаються.
Різноманітні таємні організації почали просувати твори, що впливали на свідомість мас. Як вам це пояснити, я зараз не згадаю точно, чи у ваш час, чи навіть трохи раніше сталася перша „культурна революція”. То була, так би мовити, перша ластівка.
Тобто активно пропагувалися цінності чужі для багатьох культур, але вони декларувалися, як загальнодопустимі норми. А люди, вони ж у більшості були неосвічені та слабкі - дуже легко сприймали такі штуки. І це було небезпечно та заздалегіть деким обраховано. І недосвітчені автори, вони несвідомо тому процесу сприяли. Достатньо було лиш запустити механізм. І покотилося, мов сніговий ком. Молодий письменник бачив, що саме найбільше піарять та просувають, що користується попитом. Робив висновки та створював щось у тій же тональності. Ніби сам створював, але то було штучне, кон’юнктурне, викликане бажанням слави. Пастка для таланту. Ця зараза множилася та розповзалася світом...
Під виглядом рафінованих творів, людям подавали системи цінностей, що декому допомагали наблизитися до панування світом.
Але ті сили не продумали, що не лише вони такі розумні. І знайшлися, звісно, ті, хто зрозумів та побачив. Ті, хто оцінив ступінь небезпеки - прочитав у тій цілоспрямованій кон’юнктурі задум.
Тоді було створено таємну організацію, навіть кілька. Та, я гадаю, деталі вам не потрібні. Одним словом, вирішено було внести докорінні зміни. Звісно, були супротивники. І не лише ті, хто прагнув панувати світом.
Були прихильники теорії, що основне в літературі – то інформативність. Тривали конференції та полеміка. І зараз вже достеменно не визначиш,  хто ж був правий. Але підтримку дістала ідея перекласти інформативність на медіа, а за літературою, як за чистим мистецтвом, залишити більше імпресіоністичного впливу.
Ці деталі вам для історичної довідки, бо зараз цієї проблеми вже не існує. Було ухвалено вольове рішення та створено систему кодування, яка базувалася на почуттях, що їх вклав у твір автор. Від того часу почалася доба нової літератури.
Як діє наша система: читач стає у зелене поле, одягає навушники. І там відтворено у вигляді концентрованого звуку, назвімо це „крик”... Так от, ви чуєте „крик„ письменника. Це його почуття. Екстракт, так би мовити. Вони чисті та правдиві. І завдяки оцим зеленим промінчикам ви бачите ніби картинку. Це лише у вашій голові - зміст, сюжет твору, думки автора, що змусили створити книгу.
Звісно, є певний простір варіантів. Тобто у мене і у вас, скажімо, картинки будуть різними. Незначні відмінності, зумовлені різною попередньою базою, рівнем знань, освітою... Ви розумієте?
-     Гадаю, що так. Але можна випробувати цю систему?
-     Звісно-звісно. Який твір ви бажаєте прочитати? Ось тут у нас каталог. Є казки, комедії, детиктиви, триллери, еротика...
-     Як цікаво, я гадаю, з еротикою – найпростіше. Якщо твір – то крик, чи стогін. Я вірно розумію?
-     Не зовсім. Із одного боку так, то має бути звук. Але неодмінно лише щирий звук, жодної фальші. Небагато у нас еротичних творів, якщо чесно..., - було таке враження, що він вибачається за всю нещирість любовних стогонів світу.
-     Зрозуміло. Тоді давайте щось класичне. На ваш смак.
-     Чудово, зараз виберемо. Вам потрібно зареєструватися у нашій системі. Контроль та підрахунок, так би мовити. Звісно, я допоможу. Назвіть прізвіще.
-     ...
-    Цікаво. Я саме подумав запропонувати вам класичний твір вашого тезки. Один із найстаріших зразків. Історична загадка, так би мовити. Ще зі старої доби, можливо навіть його створив ваш сучасник. Це трагедія, перевершити яку вдається мало кому з сучасних писак.
-     Радо почитаю, чи послухаю?.. Як у вас цей процес зветься?
-     „Почитаю” – все вірно. Вирішено було не змінювати терміни. Щоб плутанини уникнути. Пройдіть у поле 18*, це сюди. Отак. Станьте та зосередьтеся на відчуттях....

Зсередини зелені промінчики виявилися майже непрозорими. Самі собою на його голові опинилися навушники.
І він почув крик, що різко увірвався, порізавши повітря на два шматки. Побачив слизьку дорогу, фуру...
Все те постало перед очіма, ніби сам був у тій маленькій машинці кольору вечірнього неба...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Масони та PR

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Масон , 07-12-2006

Ризикну внести скептичну нотку в обговорення

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© М.Гоголь, 06-12-2006

ДАЙОШ РОМАН!

© Зіпунов Михайло /ZIPA/, 05-12-2006

Дякую!

© , 04-12-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77878308296204 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …