У немилість до вчительки, яка прийшла на заміну нашої Хими Гаврилівни, я потрапила дуже просто і швидко. Це трапилося відразу ж, протягом перших хвилин уроку.
Пролунав дзвінок, у клас зайшла вчителька.
- Добрий день! – привіталася вона.
- До-о-бри-и-й день!- відповіли ми.
- Сідайте, - сказала вона.
Ми сіли, але відразу ж пролунало: “Встати!”
Усі встали. Річ у тім, що сиділи ми тоді за дерев’яними партами. У них були відкидні кришки і підніжки для ніг. Парти були дуже зручні. Мабуть, тому і сколіози серед моїх ровесників були великою рідкістю. Проте ці парти мали певну особливість – якщо сідаючи учні не притримували кришки, вони голосно стукали. Впевнена, це була їхня єдина вада, яка й спонукала до того, що такі зручні робочі місця учнів пізніше були замінені в школах на сучасні красиві столи. Красиві, але незручні. Стукнули кришки і тоді, коли ми привітавшись, сіли. Новій учительці це дуже не сподобалось. Вона нам суворо наказала встати й знову сісти. І так багато разів ми вставали-сідали, вставали-сідали… Сісти остаточно було дозволено тільки тоді, коли в класі нарешті була така тиша, що здавалося, там не було не те що дітей, а взагалі ніяких живих істот. Мабуть, це було те, що називають мертвою тишею. Потім вчителька сказала, що навчить нас, як себе поводити, бо ми користуємося добротою Хими Гаврилівни, а тому поведінка у нас дуже погана.
Почувся стук у двері, і в клас зайшла Галя. Галя – висока дівчинка, вища за всіх нас, дуже спокійна і слухняна, але при першому ж погляді на неї складалося враження, що вона всього боїться. Галя була другорічницею. Тоді ще залишали учнів, які не засвоїли програму, на другий рік в одному і тому ж класі. Мабуть, через свій характер вона і не могла вписатися в той клас, де були найкращі показники в усьому, включаючи не тільки навчання, а й різні змагання, конкурси, виставки і т.п. Я думаю, що такі діти просто заважали класоводу їхнього класу і дуже псували загальну картину всіх показників. Отож дівчинку залишили на другий рік у першому класі.
У нашому колективі Галя поступово оживала. Її дуже уважний і люблячий татусь майже щодня навідувався в школу. Він радився з Химою Гаврилівною, як краще допомогти дочці в навчанні, розпитував про її успіхи і невдачі. Хима Гаврилівна, розуміючи, як непросто було такій дитині в школі, тим паче, в новому колективі, робила все можливе, що підказувало її добре людяне серце та щира душа, щоб дівчинка прижилася в класі і поборола труднощі.
Галя ніколи не запізнювалася, хоча і жила далеко від школи. Запізнювалася друга дівчинка, притому кожного дня. І треба було такому трапитися, що якраз у цей день запізнилася Галя, а та прийшла вчасно. Увесь гнів нової вчительки тепер звалився на Галю. Вона стояла біля дверей, була і так перелякана, а тут ще її сварила зовсім незнайома людина і не просто сварила, а ще й ставила в приклад ту дівчинку, яка, по суті, вперше прийшла до школи вчасно. Учителька наголошувала на тому, що Галя така здорова (вона так і сказала “здорова”) і запізнюється, а от маленька дівчинка – та ні. Це було так несправедливо! Коли Галя заплакала, я вже не могла себе стримати. Не скажу, що я була дуже хоробра, може, навіть якраз навпаки, але того знущання над дівчинкою було не сила терпіти. Я встала і сказала всього на всього тільки те, що Галі треба пробачити, бо запізнилася вона вперше, що вона дуже слухняна і хороша дівчинка. Вчителька сказала, щоб я не сідала, а стояла за партою до кінця уроку. Так і простояли ми цілий урок – Галя біля дверей, я - за своєю партою. Для мене це було дуже образливо. Ще до школи я вміла читати і писати, ходила в бібліотеку, навіть розписувалася сама в формулярі, часто допомагала однокласникам, коли в них були якісь труднощі. На уроках Хима Гаврилівна завжди додатково давала мені цікаві завдання. У класі в мене з усіма були гарні стосунки і мене поважали. Усе, що відбувалося, було не тільки неприємним, але й дуже принизливим. Хима Гаврилівна з нами так ніколи не поводилася.
Перший досвід спілкування з новою вчителькою не пропав даремно. Запізнюватися таки перестали, але і в школу тепер ходити боялися. Кожен день приносив нові неприємності.
На зміну “Букварю” прийшла “Читанка”. Для мене в ній нічого складного не було, тож я і не тремтіла, як інші діти. Читали хто як, але вчительці не подобалося.
- А ось ми послухаємо як читає…, - і вона назвала моє прізвище.
Я підвелася за своєю партою, але мені було наказано, вийти і стати перед класом.
Я почала читати. Вчителька мене зупинила і сказала, що вона чула, нібито я розумна і здібна учениця, і що я, мабуть, і сама так думаю, проте тире я читати зовсім не вмію. Вона наказувала мені знову читати і перечитувати те речення, в якому було тире, але все одно була незадоволена. Як читати правильно, вона мені не пояснювала. Потім виявилося, що коми я теж читаю неправильно. Вона весь час наголошувала, що бач, не така вже я і розумна. Усі були приголомшені і перелякані. Якщо вже зі мною так, то…
Ефективність таких уроків наступила, принаймні для мене, дуже швидко - я тепер боялася ходити до школи. Перш за все, я дуже боялася запізнитися на уроки. Батькам я нічого не говорила, вважала, що з цією проблемою впораюся сама. Мама працювала в школі і, звичайно, знайшла б якийсь вихід із цієї ситуації. Думаю, вона мене б захистила. Проте я була впевнена, що це буде негарно, бо батьки решти учнів не були вчителями і не могли виступити на захист своїх дітей, отже і я не повинна користуватися допомогою. Боротьба була нерівною і дуже несправедливою. Дійшло до того, що я майже перестала спати ночами: боялася ранком іти до школи. По дорозі я дивилася то на горобчиків, то на кота чи собаку і так заздрила, що їм не треба іти на уроки.
Був ясний морозний ранок. Дерева, покриті густим інеєм, чарували казковою красою, вони були неймовірно прекрасними на тлі ясного блакитного неба. Сонце своїм вранішнім промінням фарбувало все довкола у приємні рожево-блакитні кольори. Під ногами поскрипував сніг, мороз щипав за ніс і щоки. Ця зимова краса ще більше пригнічувала, бо я ішла до школи. От якби не це, як би було чудово! Ноги так і просилися повернути назад. Чомусь по дорозі мені ніхто не зустрічався. Я подумала, що даремно не послухала бабусю, коли вона говорила, що рано ще виходити з дому.
Коли я прийшла в школу, техпрацівниця сплеснула в долоні:
- Ой, а ти чого прийшла? Та уроки ж відмінили! О шостій же по радіо оголосили. Мороз он який! Іди швиденько додому, і завтра теж уроків не буде.
Яке то було для мене щастя, важко описати словами. Коли прийшли в школу після тих морозів, на нас уже чекала Хима Гаврилівна. Побачивши її, ми стрибали, верещали, обнімали її, щасливіших дітей годі було і шукати. Ними були ми.
