"Цього разу зовсім випадково я відкрив папку як раз на потрібному місці. Зміст першого абзацу починався словами: "Ось вже кілька місяців я живу стійко переконаний, що людська цивілізація знаходиться під постійним гнітом якогось дивного раку свідомості".
«Паразити розуму» Колін Вільсон
*
Цього разу я відкрив книгу Вільсона на потрібному місці…
Дивне відчуття – я десятки разів перечитував його «Паразитів»,
насолоджуючись сумішшю гротескного абсурду, непересічної фантазії та подиху надзвичайної таємниці.
Але тільки-но зараз мені стало вочевидь ясно – що нічого із того, що мені вимріювалось поміж рядками - у цій книзі і близько не було.
Не було жодної, навіть елементарної логіки, лише самі туманні натяки, екзальтовані божевільні висновки із вигаданих або не наведених фактів…
Відчуття гострої втрати переважило слабкий подих невпевненості та сорому за роки бездумного плавання у чужих мареннях…
Хоча ні. Книга була безперечно геніальна. Дійсно блискуча комерційна річ - дбайливо і майстерно оздоблена та присмачена обрисами наших симулякрів знань, почуттів та ментальних штампів.
На кожній сторінці зненацька наче проступили прості та ефективні сюжетні лінії, які направляли мої зконформізовані звивини у певному руслі думок, який хотів накинути автор.
Точніше, скоріше імітував, ніж насправді хотів накинути…
Згадався старий друг-поляк, який казав:
- Мондри піше для забави, глупі – чита, бо цєкави…
Смішно – та правдиво…
Але щось-таки залишилось…Бо ж відомо, що в кожному дотепі, є лише частина дотепу…
Залишилось якесь неоформлене відчуття втрати.
Вільсону вдалось зациганити мене простим трюком – все погане і гидке було не нашим, а його нам накинули злі вампіри мозку, тоді як кожен із нас був всемогутнім напівбогом, скутим Прометеєм…
Твердження передане через свого героя Вільсоном про те, що здорову і енергійну людську расу осідлали паразити свідомості не ґрунтувалось ні на чому. За Вільсоном, всі хто намагався робити щось добре і піднесене погано закінчували, тоді як ті, хто провадив деструктивну діяльність – жили довго і успішно.
Я відкрив чисту сторінку текстового редактора і вкинув таблицю на дві колонки :
+ | -
Потім заніс в таблицю кількох, згаданих Вільсоном людей …
Для чого я це зробив – досі пояснити важко, бо вочевидь перевіряти абсурд є чистим божевіллям…
Почав із абзацу
Творчі особистості, які відмовлялись проповідувати песимізм та безвір’я – знищувались. Хулителі життя нерідко доживали до самих похилих літ. Достатньо співставити долю хулителя життя Шопенгауера і нестримного її апологета Нітше, сексуального дегенерата де Сада і еротичного містика Лоуренса.
+ | -
Нітше | Шопенгаер
Блискучий студент, з 26-річного віку | Дожив до 72 років, все життя страждав маніями,
був професором філософії. | мізантроп. Страждав від сифілісу.
Помер у 46 років в божевільні. | Помер від пневмонії.
Батько також був хворим… | Батько покінчив з собою, сім’я психопатів.
______________________________________________________________________
Лоуренс | Де Сад
Помер у 46 років від туберкуляьозу. | Дожив до 74 років. Останні роки вів жалюгідне
Був одруженим. | існування в хворобах і бідності.
______________________________________________________________________
Ці приклади наведені Выльсоном були б скоріше придатними до іллюстрації російкої примовки – що хрін не солодший редьки…
Тоді я схопив енциплопедію і почав навздогад відкривати її – ВСІ мислителі, політики, актори, вояки та письменники – кінчали життя в таких диких і неправдаподібних формах і при таких обставинах, що жоден майстер горору такого б не вигадав. Не знаю скільки часу провів у таких спробах – напевне десь годин із десять. На ранок, благо, що був вихідний – я продовжив.
До понеділка – висновок був готовий. Як виявилося , всі письменники, поети вчені, політики були важкии наркоманами, аккологіками, садистами, мізантропами, хворобливими егоїстами, циніками, дегенаратами і еротоманами.
Увірувавши в принцип я, як Меделєєв почав нехтувати офіціальними біографафіями. Фраза – помер від туберкульозу, або у лікарняному ліжку - треба було читати – про мертвих краще нічого, ніж погано. Бо коли вглибитися в історію будь-якого знаного мужа епохи – моментально починали сипатися і скелети з шаф та проявлялися такі епізоди, що діячі, які ще вчора здавалися мені зразками величі духу і розуму – повставали в кращому випадку сексуальними маняками і самозакоханими ослами…
Оце ж був шок так шок. Вся наша цивізація постала, як безперервна ракотворча вистава талановито відіграна так званими кращими представниками нашої цивілізації… котрим решта людства чи то чорно-заздрила, чи то біло-ненавиділа …
Не було жодного героя без якогось «але», і те «але» було шонайменше таким непривабливим, що треба було бути або фанатичним дебілом або тупо-лінивим бидлом, щоб не бачити очевидного.
Як там у Козьми Пруткова - «деякі люди подібні ковбасам – чим їх начинили – з тим вони і ходять»…
Подумки замінюємо слово – «деякі» на слово «всі»…
Конформісти. Ми всі суспільство конформістів.
Я навіть не намагався аналізувати свого життя – воно було чергою безглуздих потуг і амбіцій, присмачених такими «букетами» емоцій, що хотілося розреготатися, якби не було так соромно і досадно…
Тепер мені стало куди як зрозуміліший поступок імператора Діоклетіана – котрий кинув державні діла і почав вирощувати капусту.
Вочевидь правий був Джанатан Свіфт, який закрив свою свідомість від людей-йєху - заплутавшись у хитросплетіннях людських фобій, збочень та алогічності суспільного устрою…
А цікаво, де ж альтернатива до ковбасолюдинного буття, напханого дурними забобонами, паралізуючими амбіціями, хіттю і тваринною ксенофобією …
Цікаво, а що ж могло бути натомість ?…
Зненацька мені пригадалося слова самого Христа… «…ви Боги.» (Ів.10:34).
А раптом ми не просто протоплазмова оболонка Землі, раптом ми дещо інше ?..
Так що ж, Вільсон в підсумку таки виявився правим ?!
Цікаво насільки …
*
Тиждень проминув як один день, звичайний день раба машцивілізації. І від того, що рабом я був відданим і чесно працюваав на неживих і безмізких, хоча всезнаючих говорящих бовванів – мені все рівно було неспокійно.
Я перестав відчувати стабільність .
Все стало якимось таким умовним і непевним.
І щоб компенсувати свою умовність реальність стала ніби залежати від моїх прагнень. Почали працювати схеми, які були із явними признакими браку.
Світлофори стабільно вмикалися зеленим.
На одному спеціально простояв хвилин десять – а він так і тримав зелений, який тут же скинув, коли я поїхав далі.
Світ почав змінюватися…
У п’ятницю я вийшов з офісу . Дощик капав із даху і осінній вітер, війнув мені в лице димом та опалим листям. Все було так спокійно, але раптом я відчув щось незвичне – якась антиностальгія….
Наче все це я бачу вперше і такого ніколи не було до тих часів, і більше вже не повториться ніколи…
Відчуття унікальності було, як і звичайної ностальгія різновидом фізіологічного страху…
Страху перемін, вітер яких дув усе сильніше…
