Щось відбувалось. З ним, Максимом Дейком, з його родиною, батьками, друзями і просто знайомими. З усією країною. І не лише з нею. І не лише у вузько географічному сенсі. Кожний наступний рік був гіршим за попередній. Кожний новий місяць ховав у собі небезпеку та загрозливі знамення. Кожний новий тиждень був вагітним житейськими негараздами та життєвими ускладненнями. А кожний новий ранок, роздивляючись свою неголену фізіономію в старому замутненому дзеркалі, Максим зустрічав одним і тим самим тоскним запитанням: "Ну, що там ще сьогодні поганого буде?"
А в цей день усе взагалі пішло навскоси. Процес розвалу фірми розпочав набувати стрімких обертів і ставало гранично ясно, що Максим черговий раз залишається без роботи. З часу, коли він пішов з конструкторського бюро ("Ти сім'ю годувати думаєш?" - галасувала Тамарка) це відбувалось вже вшосте. Опівдні зателефонувала мати і, плачучи в слухавку, повідомила, що батька забрала "швидка". З серцем. Треба було терміново купувати ліки, згідно величезного, складеному слугами Гіппократу, списку, але грошей на це в неї не було. Як, до речі, і у Максима.
Грошей-то він позичив, збільшивши свій "внутрішній" борг до півтори тисячі гривень. "Внутрішній" тому, що існував ще й "зовнішній", відомий Тамарці й споруджений, в основному, нею, ріднесенькою. Втім, застосування такої розподільчої термінології з сьогоднішнього дня можна було припинити. Оскільки, коли Максим прибіг з лікарні до дому, то його благовірна поставила питання руба: завтра вона подає документи на розлучення. Втім, для родини Дейко цей фінал був закономірний: від їхнього шлюбу давно вже залишилась лише офіціозне видиво. Але те, що питання про розлучення було поставлене у таку невідповідну мить, обурило Максима до краю. Він, врешті решт, сказав все, що думає про свою половину і, ляснувши дверима, кинувся з під'їзду до вечірнього Гременця.
Ліхтарі на вулиці не світилися: мерія заощаджувала на електроенергії. На, затягнутому хмарами, небі не було видно зірок: Бог, мабуть, теж економив на освітленні. Розбиті тротуари мало чим відрізнялись від протоптаних громадянами стежечок в зеленій зоні Третього Пересипу, куди Максима завезла порожня маршрутка, до якої він сів, щоби їхати аби їхати. І заїхав. До району, розташованому на самій околиці міста. Далі існував лише сосняк, смолисті стовбури та колюче гілля якого зливалися в чорну масу тіней, розмазаних по запітнілому вікну невеличкого бару. А в самому барі стояв нудотний сморід горілчаного перегару та не вивітрілого цигаркового диму. Горілка була препоганою, настрій препаскудним і, навіть, смазливенька офіціанточка, яка підморгнула Максиму, проходячи повз його столу, здалася йому відьмачою, що вигулькнула з прилеглого лісу.
"Чого ж ти хочеш, рідна? – подумав Дейко, проводжаючи її поглядом. – Щастя? Так я закінчений невдаха. Грошей? З цим теж не теєчки". На екрані телевізору, що стояв на стойці бару, штатівські ешелони плазували запилюженими шляхами Іраку. На їхньому тлі якийсь високий чин дохідливо роз'яснював, як швидко та успішно вони захистять світову демократію. Заради щасливого, так би мовити, майбуття усіх країн та народів. "Ось, – цебеніли хмільні думки, – теж пригод шукають на свою... на свої тили камуфляжні. Демократія, блін! Нафти вам, хлопці, треба. Аби ситими бути не в щасливому майбутньому, а саме сьогодні. І так в усьому. Усе й усьо воює за своє – і лише за своє! – щастя. На нещастя ближнього начхати. Більш того, усі ми знаємо, що усіляке стороннє лихо на особисте добро використати можна. Скажімо, для викачки нафти. Або пришвидшення процесу розлучення".
Максим глянув на свій "роллекс" – усе, що залишилося в нього від минулого, більш-менш безтурботного, життя. Час тягнувся, наче потяг на підході до залізничної станції: важко й повільно. Бритоголовий бевзь за сусіднім столиком ковзнув поглядом по постаті Максима, на мить зачепився їм за його годинник і знову повернувся до своїх приятелів, що лінькувато хихотіли над якимсь, зовсім дурним, анекдотом. І, начебто, нічого не відбулося, але коли Дейко знову підійшов до стійки, замовляючи собі черговий келих зі стограмовим причепом, бевзь опинився поруч з ним. І встав таким чином, що не хлюпнути на нього пива було неможливе.
Саме тому й вийшло так, що в цей, каламутний до нудоти, гременецький вечір Максим Дейко виявився притиснутим трьома відморозками до обшарпаної цегельної стіни, на якій висіла така ж обшарпана табличка: "ЖЕД-16. Вхід з двору". Але били Максима з боку вулиці. На який, утім, нікого не було. А якщо й з'являвся який-небудь випадковий перехожий, то відразу же старанно відвертав голову від гріха подалі і мимоволі переходив на спортивний крок.
Саднив куточок розбитого роту, але Дейко намагався не звертати на це уваги, готуючись до прориву з кільця непередбачених обставин, упредметнених у швидкі шакалюваті постаті.
–Так ти понял, кєнарь? – злегка розтягуючи слова, тикав розкаряченою п'ятірнею в обличчя Максима, облитий пивом, здоровань. – Ти всьо понял, в натурє? Ти, сучара, мнє костюм іспаскуділ. Мнє тєпєрь до подругі, блін, ідті нє в чєм. Так што, придьотся тєбє за моральноє разплатіться. І за матеріальноє тожє. А ну, снімай котли! – раптово гаркнув він, схилившись до Максима і дохнувши на нього таким міцним перегаром, що того навіть занудило.
Чи це горілка палена давала взнаки? Чи всі ці заморочки життєві?..
Максимові раптово так стало шкода самого себе, що в нього сльози на очах виступили. Й-ех, жизня!.. Куди б з неї подітися!? Максим навіть зубами скреготнув, починаючи знімати з руки нещасливий "роллекс", але раптово відіпхнувся від стіни і пружно кинув тіло вперед, вистрілюючи кулаком у трохи витягнуте обличчя, приліплене до коротко обстриженого, кутастого, черепу.
Удар вийшов ґрунтовним. Навіть кісточки пальців заломило. Людину в білому халаті знесло на землю, а Максим, не зупиняючи руху, уже розвертав корпус і вкарбовував каблук у живіт другого, що схопив за руку дівчину в блискучому шкіряному комбінезоні. Той тільки кевкнув, безтямно вилупивши очі, і, відпустивши дівчисько, зігнувся, повільно завалюючись під стінку, на якій, на місці брудної вивіски, мерехтів блакитнуватий екран. По екрану бігли великі золотаві букви: "Гременецький інститут прикладної хепіноскопії". Максим теж кевкнув і застиг, відвалюючи щелепу до повного її випадання з, призначеного їй природою, місця.
–Граціа, – почулося з боку і Дейко, інстинктивно скосивши ока, побачив, що подруга в комбінезоні, швидко струснувши рукою – усі нормально, пальці працюють – дістає з кишені щось таке, що тьмяно поблискує в темряві.
Побачив, і знову уп'явся поглядом в екран, що невідомо як з'явився на обшарпаній... Почекай, почекай!.. Максим трохи нагнувся, придивляючись до стіни. Вона на якусь невловиму мить стала матово-напівпрозорою – Дейко навіть головою трусонув – а потім знову прийняла свій звичайний вигляд. Вигляд стіни, обкладеної, новеньким на вигляд, бежевим пластиком. Ц-це щ-що за...
–Ти чого дамб? Остовпів? – смикнули його за руку. Дівчина, ледь стурбовано, вдивлялася в нього величезними зеленими очима. Високі груді, обтягнуті чорною шкірою, здіймалася швидко й нерівно. – Змиватися треба. Эскейпать. Не знаю, звідкіля ти взявся, але цих зараз набіжить!..
І вона гострим носаком черевика заспокоїла мужика, що почав було ворушитися під стінкою. Той глухо охнув і знову знерушився. А той, котрого Максим ударив першим, не намагався рухатися взагалі. Його білий халат, що високо задерся під час падіння, відкривав пряжку якогось дивного перламутрового пояса. Максим такого ніколи не бачив. Як ніколи не бачив і такої рослинної гармонії зелених очей і такого ж за кольором волосся, які були в його нової знайомої...
–Хто... де... як... – залепетав Максим, озираючись по боках.
–Ми. Отут. Так, – передражнила його дівчина і змахнула рукою, у якій Дейко розрізнив, врешті решт, щось схоже на пістолет із прямокутним стволом. – Ти йдеш чи ніхт?
–Ал-ле... – розпочав було Максим, поглядаючи на лежачих людей у білих халатах, схожих на лікарів "швидкої допомоги" і яких декілька хвилин тому тут не було. – Може, допоможемо... товаришам.
Чорношкіряна феміна зі смарагдовим волоссям, якось чисто по-жіночі, вдарила себе руками по стегнах:
–Ну, ти даєш!.. Коротше, я гоу – ніколи мені. А ти вже якось подбай про себе. Інакше без голови залишишся.
І зникла за рогом будинку, обтягнутого бежевим пластиком.
Дейко провів її ошалілими очима, ковзнув поглядом по екрану з літерами, що бігли по ньому, і вже був нагнувся до нерухомого лікаря, як у вечірньому присмерку щось спалахнуло електрозварювальною дугою, із шипінням проскочило біля самого вуха – у повітрі запахло смаленим волоссям – та й вивалило шмат пластику зі стіни. Тільки бризки якісь у різні боки полетіли та шугнули вгору клуби примарного цементного пилу.
"Стріляють", – зметикував Максим. Чим – незрозуміло. Звідки – розглядати ніколи. Хто – розбиратися не з руки, оскільки б'ють на поразку без усяких попереджень.
Притаманне кожному нормальному чоловікові щось дике-інстинктивне. Первісно-стрімке. А тим, що служили свого часу у лавах радянської армії – і поготів. Максим крутонувся навколо своєї осі, зменшуючи сектор обстрілу й одночасно падаючи на землю. Пішов по ній вперекидь. А по тому місцю, де він тільки-но стояв, вже ударяв другий постріл. І крізь карусель світу, що обертався довкола нього, Дейко помітив, що палять по ньому якимсь блакитнуватим променем, що нагадує бластерний з дешевих фантастичних бойовиків. Третього пострілу він не побачив, оскільки вже закочувався за ріг, за яким зникло дивне дівчисько і за яким мали бути присутніми сходинки бару, прибудованого до будинку. І з якого його нещодавно досить неввічливо виволокли. Але... Але ніяких сходинок не існувало в природі. Чи це не існувало його, Максима Дейки?.. Як він сюди потрапив?! Що це за провали в пам'яті такі!?!
За неприродно прозорим – плексигласове, чи що? – огородженням, замість запаскудженого сміттям хирлявого лісочка, біля якого ще недавно заростав лопухами фундамент, так і не розпочатого, будівництва, шаруділи галуззям дерева зеленої зони, яка якось дивно розрослась в усі боки. Крім того, ці темні дерева були прикрашені якимись переливчастими вогниками. Немов ялинки на Новий рік.
У стіні будинку, біля якого завмер на колінах уражений Максим, існував ряд вікон, затягнутих ясно-сірими ролетами. На одному з них вони були підняті, і під ними у віконному прорізі зникав доволі симпатичний жіночий зад, обтягнутий блискучою чорною шкірою.
За рогом почувся тупіт декількох пар ніг, що бігли, наближаючись до нього, і, заганяючи тривожний подив у глибини підсвідомості, Максим щосили відштовхнувся від землі, шпурляючи своє тіло слідом за дівчиною крізь щілину, що стрімко вужчала через те, що ролета займала своє місце. Яке належало їй за усіма законами цього дивного вечора.
Встиг.
Перекотився по підлозі, вдаряючись об кути якихось меблів, і скоріше відчув, ніж почув, глухе клацання замка залізної жалюзі. Темрява в кімнаті стала непроникною, а в горло раптово уперлося щось холодне й тупе. Немов обламане жало гігантської оси.
–Ху із? – почув Максим знайомий голос.
–Я це, я, – задихаючись, відповів він, водночас вертячи головою і намагаючись звільнити шию від прямокутного дула, що вперлося в неї.
–Хто це "я"? – в очі Дейка уп'явся промінь маленького ліхтарика, і в злобно-напруженому голосі прорізалися здивовані нотки. – Ти?.. Я ж сказала тобі эскейпать, а не за мною слідом лізти. Матка боска! І звідкіля ти такий узявся?..
Це питання цікавило й Максима. Щоправда, відносилось воно і до власниці дивної зброї, прямокутний ствол якої, врешті решт, був відведений убік.
–А т-ти?.. – ледь затинаючись, вичавив Дейко. – Т-ти хто така? І, взагалі, що навколо...
Дівчина знову перебила його, навіть не дочекавшись закінчення запитання. З правилами доброго тону в неї явно існували проблеми.
–От дивак, великий кренк, – видихнула вона, прислухаючись до чогось. За вікном відзвучали кроки людей, що пробігли повз нього, і знову все стихло. – Знайшов час для знайомства! Коротше, я гоу, а ти сиди отут і не висувайся. Відповідай потім за тебе! І як тебе вгородило тут опинитися?
Це теж дуже цікавило Максима. Провал у пам'яті розпочинав турбувати його усе дужче.
–Та почекай ти! – смикнув він за колошу дівчину, яка вже піднімалась з підлоги. – Поясни, що відбувається? Хто ти така, можеш сказати?
Промінь ліхтарика застрибав по приміщенню, зупинившись, зрештою, на зачиненій двері.
–Я?.. Так я тобі і сей. Хоча, – у її голосі прорізалися невпевнені нотки, – ранком все одне у всіх ньюсах буде. Провалила операцію!..
І дівчина нахилилася, впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Максима. У відсвіті променів ліхтарика здавалося, що очі в неї не лише зелені, а й такі, що ледь-ледь фосфоресціюють.
–Маю честь назватися. Інга ТрЄсило. Спеціальний агент РБ. Невдачливий, потрібно сказати, агент. Місяць готувалася, аби сьогодні нишком в інституті повьокати-попрацювати. І через дурну випадковість!..
Вона не закінчила фрази, зло труснувши своїм ботанічним волоссям.
–РБ?.. - здивовано повертів головою Максим. – НРБО, чи що?
–Яке таке НРБО? – настала черга дивуватися Інзі.
–Ну, НРБО... Національна рада безпеки та оборони України.
Трєсило коротко реготнула і злякано затисла рот рукою.
–Ну, ти даєш! Я й забула, що ці контролери ще існують. – Вона посерйознішала. – Так, я агент Ради безпеки. Але Ради безпеки ООН. Ми проводили операцію по прикриттю підпільних точок "чорних" хепіноскопістів. І випадково вийшли на гременецький інститут. Вони, сетенлі, люди поважні, у підпільні ігри не грають, але... Дивні дєла отут діються. – Інга затнулася. – Тебе-то як кличуть?
–Максим, – видихнув до межі спантеличений хлопець, намагаючись згадати своє прізвище. – Дейко. Помічник менеджера торгової мережі "Судариня". Є у нас в Гременці така.
–"Судариня"? – неуважно перепитала Трєсило, перевіряючи свою дивну зброю. – Пшепрошам, не знаю. Хоча Гременець за час виконання завдання непогано вивчила. Та й предки мої звідси родом. Це зараз я на Мадагаскарі мешкаю...
–Мадагаскарі, – луною відгукнувся Максим. – Слухай, а що таке... Пеніхо... Хіпено.. Ну, загалом, кого ви отут ловите?..
Інга припинила перевіряти зброю і якось уважно-уважно подивилась на Дейку:
–Ти... Ти, що, про хепіноскопію нічого не знаєш?
Той мовчки знизав плечима. І раптом його осінило. Горілка!.. Таки "палена" вона була, зараза. Отруївся він і тихесенько так зараз галюцинує. З усвідомленням цього прийшла й дивна заспокоєність, і тому те, що розпочала оповідати Інга, вже сприймалося їм з повним розумінням поточного моменту.
–Майн гот! Боже ж мій! – хвилювалася вона. – Ти точно - нічого?.. Зеро повний?.. Невже?! Оце так удача!.. Я раніше тільки чула про таке, але не зустрічала. Невже висмикнутий?.. Экселент! Але... Але, судячи з твого стану, гременчани далі від усіх просунулися. Слухай, – раптово запитала вона, – а яке число сьогодні?
Запитання застало Максима зненацька, хоча в голові відразу ж заворушилися всі незграбні події цього дурного дня.
–Шістнадцяте... Березня.
–Рік, рік який?
–Так третій. Дві тисячі третій. А що?..
–Та нічого. Ти не хвилюйся тільки. Квітлі будь. Сьогодні шістнадцяте березня дві тисячі сто двадцять п'ятого.
–Сто двадцять п'ятого, – знову луною відгукнувся Максим. – Ну, звичайно, сто двадцять п'ятого. Як це я переплутав?
–Ні, ну треба ж, висмикнутий!.. – хвилювання Інги досягло найвищої точки. – І в такій ситуації! Дьяболо! Що ж робити?
–Так, що робити? – тупо скривився Максим і запитав: – Слухай, а що це за диваки, яких ми на вулиці повирубали?
–Ощасливлені. Завлабораторією і його ассистешн. Вони вже повинні були роботу закінчити, але... Я на них випадково напоролася. І навіть подумати не могла, що вони битися вміють. Загалом, повезло тобі, що вони розгубилися, коли ти з'явився. Елемент несподіванки, ферштейн?
-Еге. Я ще й не те можу. І без усяких елементів, – ласкаво посміхнувся Дейко: галюцинувати, так до кінця, з ефектами усілякими віртуальними. – Так що, давай, показуй, кого тут ще гарній поведінці повчити треба. Але, спочатку нагадай мені все ж таки про хепі... скопію твою.
–Недоумок ти висмикнутий, фул недороблений, – не менш ласкаво посміхнулася Трєсило і застигла прислухаючись: за вікном знову почувся якийсь тупіт, приглушені вигуки і щось таке, що нагадувало звуки працюючого двигуна. У самому будинку було тихо. – Так... Розпочалася презентейша.
Максимові раптом здалося, що повітря в темній кімнаті почало трохи світитися, а фігура дівчини приймати хиткі обриси, розчиняючись в цьому невірному світінні. Щоправда, через пару секунд усе прийшло до норми, але залишилося тягуче відчуття якоїсь внутрішньої стривоженості. І відчував його, як виявилося, не один Дейко.
–Розпочалася, – смутно повторила Інга, вдивляючись у морок. – Щось змінюється. І ти зникати розпочав. Усе одне до одного. Коротше, – підхопилася вона на ноги, – залишайся тут і нікуди не висувайся. Тебе зберегти треба. Сбєрєчь. А для цього треба, як мінімум, центральний комп'ютер вирубити. Господи! Хоч би вони нікого тудей не ощасливлювали!
–Це ти мене ощасливиш, якщо... – почав було, устаючи, Максим.
–Сетдаун! – голос Інги став гранично жорстким. – Сидіти і не трєпихаться!
А сама вже відчиняла двері, впускаючи до кімнати примарне світло тьмяного освітлення з широкого коридору. І не лише, до речі, його.
У прорізі відкритих дверей, прямо ніс до носа з Трєсило, виникла кремезна постать, яка стискала в руках щось таке, що нагадувало невеличкий автомат з коротким стволом. Він, цей ствол, уже почав було розвертатися в напрямку дівчини, але реакція в неї була швидкіша, ніж у його непроханого хазяїна. Та й своєї зброї їй розвертати не приходилося: вона вже було спрямовано у бік коридору.
Короткий, сліпуче блакитний промінь зі зміїним шипінням уп'явся в груди супротивника і, немов електричним розрядом, відкинув його до протилежної стіни. Інга вискочила з кімнати слідом за ним. І це стало її черговою помилкою.
Максимові було видно, як з лівого боку освітленого дверного прорізу вигулькнула чиясь нога, яка вибила випромінювач з рук Інги, а потім – чоловіча рука, що схопила її за смарагдове волосся та й з розмаху втелющила дівчину головою об стінку, до якої відлетів перший з нападників. І через якийсь десяток секунд Трєсило, із заломленими за спину руками, вже стояла обличчям до стіни, а огрядний чоловік у сріблястому однострії щось говорив у мікрофон, який звішувався з його вуха.
Кидок Дейка був безшумний та блискавичний. Він джинсовою блискавкою вилетів на оперативний простір коридору, пробуючи шию чоловіка, що так і не встиг розвернутися до нього, на міцність ребром своєї долоні. Той тільки хрокнув. Інше доробила Інга, що зорієнтувалася миттєво. І ще за декілька секунд сріблястий мужик умиротворено завмер на підлозі, поряд зі своїм колегою. Але самий, притихлий до цього, будинок стрімко заповнювався шерехами, зойками і човганням швидких ніг.
Інга схопила з підлоги, вибитий у неї, пістолет і кинулася до пластикових дверей, що були утоплені в стіну метрів за п'ять від місця їхньої швидкоплинної сутички. Доторкнулася до якоїсь жовтої пластини і двері зникли. За ними знаходилася напівкругла кімнатка з матовими стінами. "Ліфт, чи що?" – подумав Максим, кидаючись за Інгою і втискуючись разом з нею, хоча й в тісний, але свіжий від запаху озону, простір.
Його здогад виявився вірним. Дверцята знову, невідомо звідкіля, з'явилися на своєму місці, а потім ще раз зникли, зливаючись з вигнутою стінкою, і кабіна, здригнувшись, поповзла нагору. Але якось вже надто повільно й непевно поповзла. Спеціальний агент РБ ООН Інга Трєсило напружено прислухалася до цього равликового руху. А між сеансами прислухування кидала стурбовані погляди на Максима, якого аж трусило від надлишку адреналіну.
–Ах, ти, висмикта нещасна, – не витримавшись, зрештою, зітхнула вона. – Сказано ж було: сетдаун і ні шешерх. Ну, куди ж тебе понесло?
–Куди, куди... Ти ж мені так і не роз'яснила, що таке піхі... хіпі... Коротше, я тебе вже в другий раз виручаю, а ти...
Інга зітхнула. Ліфт майже зупинив свій рух. Потім смикнувся і знову повільно поповз нагору. Трєсило зітхнула ще раз. Смутно-смутно.
–Слухай, Максиме, ти знаєш, що таке щастя?
Запитання було настільки несподіване, що Дейко навіть здригнувся
–Н-ну, – невпевнено хитнув він головою, – взагалі-то... У кожного по-своєму... Здоров'я, напевно, – вимовив задумливо, згадавши хворого батька. – Любов. – (Що зараз Тамарка, зараза, робить?) – Бабки теж, начебто, мати не заважає. – (І коли він зі своєї фінансової прірви видереться?) – Не знаю, – здався, зрештою, Дейко. – Якось особливо не розмірковував над цим... У кожного – по-своєму, – повторив.
–От, от, йес, – згоджуючись, закивала головою Інга. – У кожного - по-своєму. У цьому суть. Визначень можна хоч і тисячу вигадати. Будь-який задрипаний хепіноскопіст зі сліпу тобі їх пару десятків видасть. Але саму суть десь із сотню років тому схопило подружжя Арданьян, Джон та Елліс.
Ліфт знову смикнувся. Трєсило якось злякано замовкла, але, коли кабіна знову відновила свій повільний рух, продовжила:
–Саме вони сформулювали те визначення щастя, яким зараз користуються сайентисти усього світу.
І Інга процокотіла, наче відмінниця на іспиті:
–Щастям для окремо узятої організованої системи є гранично можлива кількість позитивно упорядкованих інформаційних зв'язків із усіх, існуючих для цієї системи, із зовнішнім інформаційним середовищем... Саме з цього визначення і розпочався розвиток хепіноскопії, як науки, – закінчила Трєсило.
–А простіше можна? – жалібно запитав Дейко.
–Простіше? – задумливо перепитала Інга, перекидаючи свій випромінювач з лівої руки до правиці і притискаючись вухом до місця в напівкруглій площині, де передбачалася наявність дверцят. – Можна й простіше. Адже ти зовсім райтово помітив: у кожного по-своєму. У кожної людини – мільйони інформаційних зв'язків: із амігами, з ворогами, зі стюардом яким-небудь в орбітальному гіперльоті. І от, якщо всі їх обчислити, оптимізувати під задану особистість, тобто переспрямувати їх для її ж користі та постійно підтримувати цю оптимізацію, то й вийде ощасливлена людська одиниця. Яка існує в повній гармонії зі своїм оточенням. Ферштейн?
–Еге, – мотнув головою Максим. – Нормальний хід. Тільки ж за таких умов з кожним чоловічком таку роботу проводити прийдеться, що...
–Ферштейн, – задоволено мотнула головою й Інга. – Без комп'ютерів та іншої апаратури не обійтися. Без армії фахівців також. І коштує все це скажені гроші. До того ж, не завжди, вже оплачений, вьок виявляється вдалим. Тому що для ощасливлення особистості потрібно враховувати не тільки сучасні для неї інформаційні зв'язки, а й минулі. Особистий хісторікус.
–Як це? – не зрозумів Максим, але в цей час щось мигнуло і йому на мить здалося, що крізь Інгу, крізь стінку ліфта, почали проступати обриси якихось незрозумілих зовнішніх конструкцій.
Потім усі стало на свої місця. А ліфт завмер.
–Дьюк тейк іт! – вилаялася Трєсило. – Стопінгнули таки ліфт! І ти, до того ж, знову пропадати розпочав... Не встигнемо.
–Як це пропадати?
–У свій час повертатися. Помітив, мабуть, як усе навколо магік ставати розпочало?..
–Так, щось було, але...
–Тихіше. Ніколи. Зараз з бетлом пробиватися будемо. Намагайся за мною триматися: я все ж таки зі зброєю. Очі заплющ.
І тільки-но, до краю приголомшений, Максим устиг замружитися, бабахнула зі свого випромінювача по стінці ліфта. Його нижня частина величезними пласкими краплями розлетілася в усі боки, димлячись і поширюючи навколо немислимий чадний сморід. Дейко закашлявся, схопившись обома руками за горло, а Інга вже пірнала у вузьку щілину, що з'явилася опісля її пострілу – ліфт зупинився між поверхами – і збивала там когось з ніг: лише глухі звуки ударів відскакували від стінок кабіни.
Моргаючи сльозавими очима, Максим кинувся за Трєсило і вивалився в черговий коридор прямо на чиєсь, розпластане на підлозі, тіло.
–За мною! – крикнула Інга, кидаючись у загострену, неначе багнет, перспективу простору. Прямо туди, де повільно опускалися зі стелі масивні глухі ворота.
І вже майже перед ними зігнулася, упала на підлогу, і вперекидь ковзнула в щілину, що вужчала й вужчала прямо на очах. Як Максим зумів проробити такий самий маневр, він і сам не втямив. Напевно, допомогло цьому знайоме злісне шипіння, що роздалося за спиною і сліпучий гнійно-білий промінь, що майнув над його головою.
Ворота безгучно ввійшли в нижні пази й клацнули замками. Інга з розмаху вдарила долонею по якомусь диску, припечатаному до них.
–Уф-ф, – зітхнула полегшено. – Встигли. Блокінговано. Тепер хвилин з п'ятнадцять ніхто сюди й не сунеться. А ми за цей тайм повинні з центральним розібратися. Тільки б нікого не ощасливлювали тудей!..
Максим окинув поглядом кругле приміщення, обмежене величезним кільцевим пультом з безліччю екранів та індикаторів. В одному місці кільце було розірвано проходом, посіченим червоними променями сторожових лазерів. За цими ґратами виднілася якась величезна сфера, підвішена до стелі сусіднього приміщення. Сфера грала міріадами мерехтливих вогників. Інга чаклувала над пультом, оживляючи його жевринами задіяних індикаторів. Плафон над зачиненими ворітьми вибухнув багряним світлом і оглушливо блювотний звук сирени вгвинтився у вуха. Червоний колір сторожових лазерних ґрат набув гангренозного відтінку.
Дейко здригнувся всім тілом: ну й галюніки! Куди там до них хваленій віртуальній реальності! Інга ж залишалася байдужою. Тільки кинула косий погляд на ожилі промені лазерів і пробурмотіла:
–Усе! Хлопці вирішили розсекретитися. Аларм підняли. Тепер до комп'ютера не сунешся – на шмаття покрає. Ну, нічого. Головне, тебе зафіксувати.
–Де зафіксувати? - не зрозумів Максим.
–Не де, а коли. Зараз. Адже я тобі сеїла, що для того, аби людину вдало ощасливити, потрібно її минуле вивчити. Залізти в зеа. І саме звідтіля розпочинати оптимізацію інформаційних зв'язків під задану особу.
Гнучкі пальці Трєсило швидко бігали по сенсорах: немов вона на піаніно грала. Очі металися по екранах, губи були міцно стиснуті – суцільна зосередженість.
–І ця операція, – закінчила вона, – має назву "темпоральна оптимізація". По усій часовій історії людини. Єдине, що бажано під час неї враховувати, так це закон збереження енергії. Стосовно, природно, хепінісітного поля...
–Почекай, почекай, – раптово пересмикнуло Максима, – але ж це означає, що...
Інга кинула на нього ковзкий, але зацікавлений погляд:
–А ти швидко ферштеїшь. Розумна висмикта... Так, не всі зв'язки, оптимізовані під ощасливленого, сприятливі для інших елементів навколишнього середовища. І сучасного, і минулого. Частіше – навпаки.
–Тобто, робимо так: мені добре, а усім - погано?..
–Кажучи узагальнено, саме так, – кивнула Інга, до крові закусивши губу: щось у неї не виходило.
А перед очима Максима швидко пробіг якийсь відеоряд з незв'язаних поміж собою кадрів: руки матері, які трусились, тримаючи величезний список ліків; злі очі Тамарки; бомжі, що рилися в сміттєвих бачках; порожні обличчя обколених наркоманів і ніж у руці тупорилого бандюги; ешелони в іракській пустелі і сльозаві очі дітей, кинутих своїми батьками. Здається, у нього самого сльози на очах виступили. Тому, що всі навколишні предмети затягла знайома завіса, яка розчиняла в собі і їх, і самий простір.
–Усе, знову йдеш, – Інга вперлася обома руками в пульт, тужливо опустивши голову. – Чифлі свідок. Основний. А я нічого зробити не можу. Не можу тебе зафіксувати. Так сподівалася... Так дриміла, що вони тудей нікого не ощасливлюють... А вони – в процесі. І якщо зараз комп'ютер вирубити – людина загине
–І кого ж вони щасливим за наш рахунок роблять? – зло запитав Максим, думаючи про щось своє.
–Мене, – зовсім уже сумно зітхнула Інга. – Дарма, чи що, я ці світловоди на голові тягаю? – Вона доторкнулася до свого зеленого волосся. – Це вони про мене всю інформацію збирають. Але я не думала, що так швидко... Адже я усього місяць отут пасуся під виглядом пацієнта. Рада грошей виділила. Не пошкодувала. Я всі коди вже взнала. Сьогодні ролету відкриту залишила, щоб усередину забратися та й з документами попрацювати. Прокололася. А тут - ти... Я навіть відразу не зметикувала, що ти – висмикта. А коли дійшло...
За дверима щось гупнуло. Трєсило полізла в кишеню комбінезона і дістала з нього якусь річ, що нагадувала невеличкий мікрофон. Повертіла його в руках, старанно відводячи ока від Максима. А той майже і не слухав її.
–Інго, – запитав раптово, – а багато у вас ощасливлених?
–Вистачає, – зелені очі дівчини, як і раніше, не дивилися в його бік. – Сентчурі на півтора в минуле залізли, поки ООН не спохватилася і не наклала вето на роботу з пройдешнім. Через те, що багато незрозумілого в цій темі і до чого вона може призвести – невідомо, а темпоральна фізика тільки-но розвиватися розпочала. Знову ж ефекти усілякі, часові петлі, висмикти... – Вона важко ковтнула повітря. – Це – предмети чи люди з минулого. З'являються, а потім зникають. Досліджувати їх нікому ще не вдавалося. Не стабільні вони. Ти перший такий, – Інга зам'ялася, – стійкий. Збив ти мене. Потрібно було просто документи брати та йти, а я.... Втім, Гременець ми все одне дістанемо: темпоральне вето вони явно порушують. І це доказово. А нам... Нам рятуватися треба. Якщо нас не стане, докази будуть вері ускладнені.
За дверима знову гупнуло. І в цей раз набагато сильніше. У приміщенні з'явився якийсь сизуватий димок. Трєсило знову зло мотнула головою і піднесла до губ мікрофон:
–Базо, Базо, я – Друга. Ситуація – зеро. Потрібна швидка допомога. Можу протриматися не більш тена хвилин.
І кинула мікрофон на пульт.
–Усе. Кар'єрі агента РБ прийшов кінець. Таких провалів не прощають. А нам до хелпа протриматися треба, – і, взявши в руки пістолет, Інга, зрештою, глянула на Максима. – Ти убік відійди. Зараз охорона хепіскопов місцевих, не скромничаючи, прориватися сюди буде. Я сама з нею порозуміюся.
Але Дейко, замість того, щоби прислухатись до слушної поради, підскочив до Трєсило і зо всіх сил труснув її за плечі:
–Інго! Пам'ятаєш, ти казала, що гременчани у своїх дослідженнях далі від усіх зайшли?
–Йес. Начебто.
–Казала, казала!.. А це значить... Знаєш, що вони отут понабудовували?
І Максим вказівним пальцем тикнув у проріз, у глибині якого зависла мерехтлива сфера. Трєсило мовчки й здивовано дивилася на нього.
–Не ферштеїшь. Некмітливий агент. Скажи мені, хто може контролювати усі – усі!!! – канали, що зв'язують його з зовнішнім світом. Як називається така, немислимо щаслива, істота?
Даремно Максим назвав Інгу некмітливим агентом. Вона на мить завмерла, а потім очі її розчахнулись у пів-обличчя:
–М-майн гот!.. Так адже це... Це...
–Правильно, подруго!
–Це ж... Це - Бог!
–А ось тут маємо методологічну помилку. Ця істота буде Богом, якщо перетворить усі свої прямі інформаційні зв'язки в зворотні і по них буде оптимізувати не тільки свій стан, а й стан усіх зовнішніх елементів. В тому ж випадку, якщо ці зв'язки перетворяться в однобічні передавальні канали, які оптимізують тільки саму істоту, то вона перетвориться на противагу Богу й ім'я її...
–Ч-чорт! – застогнавши, вилаялася Трєсило.
У півмороку дверного прорізу величезна сфера переливалася лиховісними багряними іскрами. У глибині зелених очей Інги грали бісівські вогники.
–Інго, дівчинко моя, – занурився в них Максим, – цей експеримент необхідно припинити. Терміново припинити. Потім буде складніше.
-Але... Але... Як? – белькотіла дівчина.
–Не знаю, – жорстко сказав Максим. – Не знаю. Це ти повинна зметикувати. І швидко.
Він м'яко вийняв випромінювач з рук дівчини і міцно стиснув його рукоятку:
–Я можу тільки дати тобі небагато часу на міркування. Безповоротно дати. Без відсотків.
І Максим, різко розвернувшись на місці, втупився поглядом прямо в гуркотливі клуби диму, що здійнялися на місці висаджених вхідних дверей, прямо в блакитні промені, що мчались назустріч його побитому тілу. "Стоп! – майнуло у нього в голові. – Зупинися, хлопче. Ігри – іграми, галюники – галюниками, але чи потрібно усе це тобі? Бо від таких жахіть і уві сні померти можна. Приклади були". Але... Але чи гідний ти того щастя, якщо навіть уві сні, у хворобливому маренні, не борешся за нього? Не ставиш догори дригом всі реальні і нереальні складові цього фантастичного світу? Не вивертаєш його та себе самого до самих неймовірних глибин?.. Мабуть, ні. Бо тоді щастя перетворюється, якщо не на свою протилежність, то на сіренький, нудний і нудотний, повсякденний побут з байдужими очима та передчасно зістарілою шкірою толкієнівського Голума.
Саме тому, стиснувши щелепи до скреготу зубів, Максим зробив крок на зустріч оскаженілому промінню. Один, дуже маленький, крок. Але один із променів, мабуть, зачепив йому ока, тому що, миттєво потемнілий, простір вибухнув колючими сліпучими іскрами, розпадаючись на таке ж сліпуче ошмаття. А потім знову наступила темрява. І Максим ошелешено затрусив головою, відчуваючи дотик чогось холодного й гострого, що вп'ялося в його шию.
–Ну, ти мєня достал, сучара! Ти на кого ручонкамі машешь?
Дейко скосив ока і побачив лезо ножа, приставлене до його шиї.
–Ти мєня так достал, – сичав коротко обстрижений здоровань, схиляючи над упалим Максимом, – так достал, што сєйчас от тєбя только голова поскачет!
І, раптово охнувши, відлетів убік, боляче подряпавши ножем шкіру Максима. Хтось з його дружків спробував зробити різкий порух, але теж відлетів слідом за ним від удару лопати, якою розмахувала якась дівчина. Добре розмахувала. Зі знанням справи. Через декілька хвилин майданчик навколо Дейки був вільний від усіх мислимих і немислимих супротивників. Услід їм полетіла й сама лопата, щоби потім із глухим стукотом впасти на асфальт.
–Тільки-но з'явиться тут ще раз! – репетувала їм услід дівчина, у якій Максим взнав офіціантку з бару, що підморгувала йому. – Тільки з'явиться, я вам і моргала повидираю!.. От бовдури, – пробурмотіла вона, нагинаючись над Максимом, – знають же про карате моє, а все одне нариваються. – Підхопила Максима під пахви, піднімаючи з землі, і стривожено вдивляючись у його обличчя. – Ну, ти й красень! Як вони тебе!.. Пішли, пішли. У бар я тебе не потягну: зараз господарка припреться, виття підніме. А от додому до себе... Треба тебе в порядок привести. Я тут поруч живу. Мене Люба кличуть. Люба Трясило.
А Максим, намагаючись роздерти стрімко запливаюче ліве око і болісно кривлячи розсічену щоку, усе намагався, намагався заглянути у величезні зелені очі Люби Трясило. Когось вони йому нагадували.
Напівобійнявшися, пихкаючи та спотикаючись, вони почвалали по неосвітленій вулиці, по вибоїнах давно не ремонтованого тротуару, повз нудотно смердячих сміттєвих бачків і розбитих дверей темних під'їздів.
Під стіною будинку, де ще недавно лежав закривавлений Максим, сиротливо валявся якийсь іграшковий пістолет із прямокутним стволом. Ось він дивно здригнувся, покриваючись напівпрозорим матовим нальотом, і його обриси почали розмиватися, начебто він танув у вечірньому повітрі. Через декілька секунд його не стало. Неначе ніколи й не було. Від невидимого Дніпра повіяло слабким вітерцем. Він, трохи гірко, пахнув вербовими бруньками. Щось відбувалося...
