Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46814
Рецензій: 91202

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

РАБИ ЩУРІВ - ЩУРИ РАБІВ. (закінчення)

© Ганзенко Олексій, 30-11-2010
Нестерпним смородом дихнуло на хлопчика з підземелля, але не це вразило його найбільше.
У глибокій, вбого освітленій ямі, посеред темної купи якогось ганчір’я сиділо страхітливе людиноподібне створіння. Одяг створіння нічим не відрізнявся від того лахміття, на якому воно вивищувалось, і клапті напіврозкладеної тканини рясно звисали з усіх боків потвори. І ще здалося Ванюшкові, ніби він помітив у того створіння на колінах ланцюга, чи то йому лиш привиділося – в ямі було надто темно. В чорних тремтячих долонях створіння тримало ту саму миску, яку заніс до сараю дядько Толя.
Певно щось шелеснуло в хлопчика під ногами, бо потвора враз повільно, наче вкрай стомлено, підвела голову й протнула Ванюшка важким і, як тому здалося, осудливим поглядом очей, кольору яких він не розгледів.
Очі – єдине, що можна було розпізнати на тій скуйовдженій тваринячій голові, з якої в усі боки в’юнилися довгі пасма густого, стуленого в липкі на вигляд китиці, покрученого волосся. Майже все його обличчя (якщо то було обличчя) ховалося за масною чорною бородою, клапті якої стирчали  на всі боки впереміж із висохлими залишками їжі та червонястої слини.
Подивившись якийсь час на заціпенілого Ванюшка, створіння знову схилило кудлату голову до миски й хлопчик знову почув його невиразне бубоніння. Лише кілька слів пощастило йому розібрати:
– Їж, братику... шамай... не ковбаса... це не ковбаса... їж... осознав...
Це він – скоріше усвідомив, аніж упізнав Ванюшко батька. Він. Це він такий страховидний,  він, колись всевладний і всемогутній, він, якого всі боялись і якому корились; він, який вигнав роздягнену маму взимку на мороз, а Ванюшкові не дозволяв відчинити двері. Це він сидить зараз у цій огидній нестерпнотхнучій ямі, їсть із бляшаної миски і Ванюшка, не впізнає.
Що робити? Побігти, розказати мамі? Чи може нікому нічичирк? Адже все складалося в них останнім часом так добре! І мама почала усміхатись. Ілюшко тільки не слухався – звик малий коритися тільки татовому слову й мамі було з ним важко. Але нічого, вдвох із мамою вони за нього візьмуться, вони його перевиховають!
Але ж це його рідний тато! Хіба не мусить Ванюшко його врятувати? Хіба не мусить побігти й розказати всім, насамперед мамі, про дядька Толю, про цю моторошну яму, про тата? Хіба не заробляв тато гроші, дбаючи про родину та хіба не сутужно їм зараз без татової зарплати?..
Рип хатніх дверей перервав роздуми хлопчика. Дядько Толя з чоловіком, який перевіряв лічильники, вийшли з хати. Вони постояли трохи на ґанку, потім, тихо перемовляючись, пішли до хвіртки. Врешті чоловік у шкірянці зник, а дядько Толя повернувся прямо в сарай. Зайшовши всередину, він підступив до ями і якусь хвилину замислено дивився вниз. Потім узяв відро, котре стояло збоку, обіч ляди, й вийшов із ним надвір.
Затамувавши подих, врісши худеньким тільцем у стіну, Ванюшко стояв за дверима, підглядаючи краєм ока за сусідом і, щойно той вийшов, визирнув услід. Дядько Толя  пішов з відром десь за сарай і, скориставшись цим, Ванюшко кулею вилетів з приміщення, блискавкою перетнув подвір’я, перестрибнув через паркан і довго ще біг вулицею, спочатку своєю, а потім сусідською, і ніяк не міг зупинитись.
Серце ледве не виплигувало з грудей, а хлопчикові все здавалося, що ось озирнися – й побачить він позад себе, ні, не дядька Толю, розгніваного тим, що Ванюшко викрив його таємницю; а зустрінеться Ванюшко з важким осудливим поглядом жахливого людиноподібного створіння зі смердючої ями, створіння, яке колись було його батьком.
Згодом, поникавши містом і трохи заспокоївшись, Ванюшко повернувся додому. А вночі його розбудила мама й хлопчик зізнався їй, що бачив тата. Мама не зрозуміла, вирішила, що то було вві сні. Вранці Ванюшко спитав: „Мамо, а ти б хотіла, щоб тато повернувся?” І вона не відповіла. Не відповіла ствердно. Не сказала: „Так!” Відбулася незначущими, порожніми словами.
І він промовчав. Не сказав. Власне, ВОНО... то ж уже був не тато...
Наступного дня неповороткий КамАЗ висипав біля подвір’я дядька Толі велику купу піску...

Це ж не шворка, до якої ми чіпляємо наше відро, ні? Не та в’юнка біла гадючка, що я вже її  трохи... чи не трохи... той... починаю боятися! Глянь, Братику, бо я щось погано бачу. Ні, не вона. О, та це ж пісок! Це пісок ллється до нас тоненькою цівкою. Ти хоч тямиш, Братику, що то – пісок? Куди тобі, ти тільки знаєш гидити мені за пазухою, колись дам тобі за це щигля! Пісок...кахи-кахи-кахи... пісок, Братику, це найкраще, що є на світі! Ну хіба ще вівсяна каша. Дивись, Братику, який він м’якенький, який слухняний, не те, що ти. Як слухняно пересипається він із долоні в долоню! Погляди, який він теплий. Він теплий, Братику! Дивись, його стає все більше! Все більше й більше чудового теплого піску! Ха-ха-ха! Ми будемо ним гратися. Як діти. Ти грався коли піском? Ні? І я ніколи. Дурний. Дурний я, Братику, все хотів... чорт, що ж я хотів?.. Хотів довести... що?.. А – пісок! Нумо гратися, Братику! Він такий чистий, такий теплий, так лоскотно занурювати в нього пальці... і долоні... і руки... Так любо, ха-ха-ха! Так класно, ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! Ах-ах-ах! Так... кахи... так... кахи... класно... Братику... Так... кахи...кахи... кахи... ...............................................

Вони увірвались на подвір’я коли Анатолій з двома відрами піску в руках саме заходив у сарай. Троє чоловіків войовничо кинулися вслід і господар побачив їх, коли вони вже були на порозі. Побачив і завмер на місці.
– Хто ви такі? Що... що вам треба?
– Зараз узнаєш, що нам треба! – підскочив до нього Олег і, штурхонувши Анатолія в груди, вигукнув: – Де Борис!? Де Борис, питаю?!
Анатолій впустив відра й відступив назад.
– Ось він, – промовив Ріпа голосом, що враз змінився.
Олег озирнувся. Ріпа з Валер’яновичем стояли біля квадратного отвору в підлозі й дивилися вниз. Облишивши Анатолія, Олег підступив і собі.
Це була яма засипана піском так, що до поверхні підлоги залишалося менше простягнутої руки. А на піску, прямо посеред ями, лежала голова. Вочевидь вона, як і кожна голова, мала тулуб, але його видно не було й складалося враження, що там лежить сама голова. Чорна, вона майже вся була вкрита довгим розкуйовдженим, усіяним піском волоссям, таким густим, що під ним вирізнялися хіба що очі. Широко розплющені, незрозумілого кольору, з червонястими білками очі метушливо зиркали з боку в бік, ні на чому не зупиняючись, і нічого, здавалось, не помічаючи. З того місця, де між волоссям мав би бути рот, чулися нерозбірливі булькочучі звуки, котрі віддалено нагадували кашель.
Поруч, але ніби окремо від голови, лежала рука, яку видно було з піску по лікоть Ні на мить не спиняючись, її долоня гладила величезного вгодованого пацюка, а той лежав, примруживши очиці й сприймаючи пестощі, як належне. Прибульців пацюк не злякався й узагалі не вшанував їх анінайменшою увагою.
– Чорт, що це? – прошепотів Олег.
– Хіба не бачиш? – мовив, ковтнувши слину, Ріпа. – Він...
– Що ти з ним зробив, кретине? – Олег озирнувся до Анатолія.
– А тобі яке діло? – хмуро огризнувся той. – В нас із ним свої рахунки.
– Борисе! Борька, це ти? – Ріпа став над ямою навколішки. – Борисе! – Голова щось нерозбірливо промимрила. – Що? Ти мене впізнаєш?
– Квітка... – ясніше вимовила голова й зайшлась кашлем (рука між тим продовжувала гладити пацюка).
– Що, яка в дідька квітка?
– Квітка без листка, – знову промовила голова, відкашлявшись. – Скельце... скельце-скляночка... таке гарне... червоне... дзень і нема...
– Борисе! – нахилився над ямою Олег. – Де гроші, Борисе? Де мої бабки, в твою перемать!?
– Він бачив, – продовжувала голова. – Бачив, і я... і я, Братику... я ж не боягуз, ого!.. А він... а воно... таке червоне... дзень... об дерево...
Пірати перезирнулись.
– Ізсунувся! – вхопився за голову Олег. – Що робити? – Це питання він спрямував Валер’яновичу, який притримував тим часом Анатолія – той намірився було тихцем вислизнути надвір.
– Ану стоять! – Олег ухопив Анатолія за вузькі груди. – Де гроші? Де вони ти, маніяк шизонутий, де? Бабло, питаю, де? В нього були бабки, де вони?
Анатолій відштовхнув Олега й відступив убік, до верстака.
– Так, – прохрипів важко дихаючи. – Були. Були й нема! Спалив я їх! Спалив! Забирайтеся звідси!
– Триндиш! – просичав Олег і знов посунув до Анатолія.
– Стій! – у тремтячих руках господаря невідь звідки виникла лопата. Його бліде обличчя вкрилося моркв’янистими плямами. – Стій! – він замахнувся. – Кажу ж, чешіть звідси! Нема в мене ніяких бабок. Нема!
– Ану заходь, Ріпо, з того боку, попід стіною, – проказав Олег. – Та не бійся, він сам нас боїться. Маніяки – вони всі боягузи.
Валер’янович стояв ближче до дверей і мовчки спостерігав за подіями. Не так слід було вестися з господарем, не так! Він чудово це розумів, але що міг удіяти? Від побаченого в ямі його самого проймали дрижаки, а що вже було говорити про холеричного Олега!
Ріпа з Олегом оточували Анатолія з двох боків.
– Стій! Спинись, кажу! Не підходь! – Анатолій відступив крок назад і вперся спиною у верстак. – Стій!
Вони кинулись на нього одночасно. Господар замахнувся лопатою... І саме цієї миті Олег, наступивши на щось ногою, хитнувся... Певно увесь свій відчай, увесь невимовлений біль за роки страху, за марні надії, яким не судилося збутися, вклав Анатолій у той єдиний несамовитий удар. На повторний у нього не вистачило б уже сил, але повторний удар не знадобився. З огидним тріскотом врізалась лопата в Олегову голову, розкраявши її мало не навпіл. А Ріпа продовжував рух. Щосили в’їхав він головою супротивникові в груди, той не втримався, спіткнувся об якийсь ящик, вдарився скронею в ріжок верстака... Обидва тіла, Олега й Анатолія, впали на підлогу майже одночасно...
Все сталося миттєво. Ріпа, який гепнувся був разом з Анатолієм, підвівся на ноги. Валер’янович, обережно переступивши через закривавлене Олегові тіло, нахилився над господарем. Зі скроні Анатолія сочилась тоненька й зовсім не страшна цівка крові. Але він не дихав.
– Готовий, – виголосив діагноз киянин і глянув на Ріпу. Той стояв, прихилившись до стіни, й машинально обтрушував штани.
– Обоє, – голосно прошепотів, ковтнувши слину. – Вшиваймося звідси, Коломбо, та хутко! Бо як застукають менти...
– Цілковито з тобою згоден, – кивнув Валер’янович, – саме час линяти. А гроші... – він озирнувся на розпростерте біля верстака тіло. – Може справді він їх спалив, цей неврастенік. Дійсно кажуть: у тихому баговинні...
Вони були вже за порогом, коли нагадала раптом про себе голова.
– Братику! – заверещала вона зненацька тонким, зовсім не схожим на Борисів, голосом. – Не дам!.. Братику!.. Не дозволю... Кахи-кахи... – Голова закашлялась і було чути, як клекотить щось і булькоче в ній, наче в глечику. – Не дозволю... кахи... нікому... нехай уже кошеня... кахи... кошеня...

– І не шкода твоєму дядькові кидати Богуслав?
Дві дівчини, одна – струнка білявка, власниця широко розплющених, сповнених дитячої безпосередності, зелених очей, а друга – кароока, зграбніша та смаглявіша шатенка з уважним, навіть нахабним поглядом, повільно йшли вулицею, ретельно звіряючи номери  будинків з газетою, що її тримала в руці смаглява.
– Ні, Лесько, не шкода, – мовила кароока у відповідь. – А чого там шкодувати? Що він має в Богуславі? А в Макарівці станція, гарну роботу пропонують. Добре там, де платять!.. Так, ну де ж воно? Ага, ось двадцять другий, а це вісімнадцятий. Бач – і хвіртку відчинено, заходьмо!
Одна за одною, тихенько, дівчата прослизнули на подвір’я.
– Обережно, – прошепотіла Леся. – Може тут собака!
– Здається немає,  – відповіла Марина. – Ей, хазяїне! Чи є хто вдома? Ми за оголошенням! Гм... тиша. Дивись: не замкнуто. Може сплять? Ану зайдім. – І не дожидаючи згоди подруги, Марина зайшла в хату. Нерішуче потупцявши на порозі, Леся ступила слідом.
– Прикольний тут у них звичай – чешуть із дому й хату не замикають. – Марина обійшла всі кімнати й ніде нікого не знайшла. Мимохідь вона, ніби ненароком, прочинила двері шафи у спальні, обережно, пальчиком, відхилила дверцята меблевої стінки, зазирнула до шухляди письмового столу, що стояв у великій кімнаті, та до маленької шухлядки під телевізором.
– Маринко! – перелякано зашепотіла Леся. – Що ти робиш?!
– Цить! – шикнула на неї Марина, дістаючи з шухляди чималенький пакунок. – Мовчи!
– Нас застануть! – аж тремтіла Леся. – Припини!
– Глянь! – Марина розгорнула пакунок і вони побачили тугі брикетики сто і п’ятидесятидоларових купюр.
Леся мало не зомліла:
– Маринко! Кинь, кинь його к бісу!
– Мовчи, дурна! Такий шанс буває раз у житті! – Марина рішуче пхнула пакунок собі в сумочку й взяла тремтячу Лесю за лікоть. – Змиваємось!    
– Ой Маринко!..
– Тихо! Виходимо й спокійно мотаємо собі геть. Ясно? А дядькові я скажу, що хату вже продали.
Як і досі на подвір’ї було порожньо. Дівчата неквапом вийшли з хати (Леся поривалася дременути щосили та Марина її притримувала) й попрямували до хвіртки.
– Толику-у-у! – долинув до них раптом десь іззаду дивний, писклявий і водночас ніби приглушений голос. – Толику-у-у... ха-ха-ха... ги-ги-ги... Іди обі-і-ідати!..
Тепер уже й Марина не втрималась і дівчата щодуху кинулись геть...

                                                                                                                                   2002 – 2005р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

заблукане відлуння

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тарас В'єнц, 24-12-2010

Не для слабких нервів...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 02-12-2010

Страшилка на ніч

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Петро Муравій, 30-11-2010

Гм.. хм...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 30-11-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Зоряна Львів, 30-11-2010

Злочин і кара...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 30-11-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75453090667725 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …