1.
Місячне сяйво, заломлюючись об золоті куполи Софійського собору, падало на обличчя трьох осіб, котрі з подивом роздивлялися красу сотворену людськими руками трішечки менше тисячоліття тому. Софія Київська. Її споруда викликала подив у всіх, хто призупинявся біля її порогу. Кожен уявляв її під час монгольської навали, боротьби київських князів за престол, Великої вітчизняної війни та дивувався з її стійкості. Викохана століттями вона стала найкращою прикрасою України…
Під покровом могутніх київських каштанів, недалеко від головного входу в Софійський собор розміщена пам'ятна стела, вирубана із сірого граніту. Вона нагадує відвідувачам древнього храму про знаменну подію в історії Київської Русі. Заснування в 1037 році великим князем Ярославом Мудрим першої бібліотеки. Зі стели на кожного відвідувача дивиться сам київський князь, під рельєфним зображенням якого написані слова з «Повісті минулих літ»: «У літо 6545. Цей же Ярослав, син Володимера, насея книжковими словесы серця вірних людей. Велика бо користь буває людині від навчання книжкового». І ЛЮДИ НАВІТЬ ГАДКИ НЕ МАЛИ ЯКОЮ ЗАВЕЛИКОЮ…
Три особи шукали саме її. Бібліотеку Ярослава Мудрого…
Два чоловіки та одна дівчина з острахом поглядали на вхід до собору. Старший із чоловіків востаннє затягнувся важким тютюновим димом і змахнув рукою до інших. Хлопець років двадцяти з дівчиною, старшою за нього на років п’ять-шість, попрямували за ним до дверей собору.
Старший із трійки, Мартинов Олександр Петрович, уже близько тридцяти років досліджував фрески Софії Київської, шукав потаємні коди, ходи… Однак, не знайшов. Чого хочеш знаходив: і відомості про те, що Софію Київську збудував не Ярослав Мудрий, як твердять шкільні підручники з історії України, а батько його – Володимир Великий, і те, що бібліотека Ярослава Мудрого десь знаходиться в потаємній кімнаті собору, і невідому історії дату смерті князя… Однак самої бібліотеки, за якою полював половину свого життя, професор історії, так і не знайшов. Більшість викладачів та дослідників кафедри Київського національного університету вважали його дивакуватим, оскільки всі археологи, історики шукають чогось сенсаційного, чогось, що могло б зрівнятися з вибухом у великому місті… Скарби, зброя, невідомі манускрипти, документи, котрі розкривали б хід історії світу – ось основна тема знахідок, котрі найбільше цікавили істориків. Чому Мартинов мріяв знайти саме бібліотеку Ярослава Мудрого, ніхто не знав. Та й сумніви були в тому, що сам професор знав відповідь на дане питання. Кому ж потрібна кімната забита книгами, котрі вже почали перетворюватися на пил? Тільки Мартинову Олександру Петровичу…
У цих нелегких пошуках йому допомагало багато осіб. Особливо ті, кому це було потрібно. Держава мала зиск із того, що при соборі можуть знайти таємну легендарну бібліотеку і це викличе фурор серед істориків. Туристи будуть з’їжджатися з усіх сторін світу, аби лишень оком глянути на місце, де тисячу років переховувалися книги, переписані самим князем Київської Русі Ярославом Мудрим.
Свою допомогу професору Мартинову пропонували й провідні дослідники у галузі історії, котрі теж були хворими ідеєю знахідки бібліотеки, проте на даний момент були зайнятими іншими дослідженнями. Допомагали матеріально. Іноді їхні зв’язки робили свою справу й це дозволяло без проблем проводити у нічний час дослідження собору. Саме завдяки цим зв’язкам Мартинов та його два помічники сьогодні могли бути присутніми у соборі опівночі.
Однак на планеті були лише дві людини, котрі ладні були віддати все, аби допомогти професору. Це його син – Марат та донька – Ілона. Сьогодні вони не полишили батька й уже вкотре разом з ним уважно вивчали стіни собору у пошуках уявного таємного символу, котрий вказував би на потаємні двері чи хід.
Ілона – старша донька професора – уже втомилася щоночі видивлятися на розмальовані стіни собору. Вона не вірила у те, що бібліотека взагалі існує. Проте сказати про це батькові означало приставити до його голови пістолет і вистрелити. Чому саме її він так бажав знайти, донька не знала.
Вона втерла піт з чола та поправила бейсболку на голові. Липнева спека навіть вночі діставала своїми палючими щупальцями. Одягнена у легкі літні шорти та футболку, Ілона все-одно відчувала себе, немов у сауні. Що вже говорити про її меншого брата Марата. Той і в прохолодну погоду випускав нелюдську дозу поту, а в таку спеку… Його футболка прилипала до тіла, немов просякнута наскрізь водою, вилитою із відра.
Марат навчався на четвертому курсі історичного факультету в Київському національному університеті й подавав величезні надії стати визначним істориком. У його запасі уже було чотири знахідки, котрі внесли до шкільних підручників історії. Викладачі та археологи говорили, що в нього якесь сьоме чуття знахідки, ніби він бачить її через землю. Однокурсники сміялися з такого порівняння, але не його батько. Професор Мартинов знав, в чому причина подібного чуття. І це не гени…
- Марате, включи світло. – мовив Мартинов і ехо його слів розлетілося навсібіч собором й глухо вдарилося об його стіни.
Син послухався батька й включив світло у соборі. Промені відбивалися від золотих кубків, котрі розміщувалися повсюди у соборі. Кожного разу, коли професор приходив сюди вночі, йому ставало моторошно відчувати на собі погляд людей, котрі дивилися на нього зі стін собору…
Близько трьох годин вони видивлялися на стінах бодай якийсь таємний знак, однак нічого знайти нового, вартого уваги, не вдалося.
- Нічого ми тут не знайдемо. – розчаровано змахнув рукою професор Мартинов й сів навпочіпки посеред собору. Таким його Марат бачив вперше. Невже його батько, символ впертості та незламності, все ж таки здався? Ні, такого не може бути.
- Агов, батьку. – відповів Марат. – Ти це чого?
- Нічого, синку. Марну справу я розпочав. Півжиття віддав пошукам цієї містичної бібліотеки. Півжиття нікого не слухав, лише вперся, мов бик, рогами у свою ідею. Дурень…
Марат підняв очі вгору. Під куполом раптово загорілося зображення раніше небачено ним апостола. Той дивно косив очима десь вбік, неначе вказував шлях.
- Ні, батьку. – відрізав Марат. – Бібліотека не примара. Я відчуваю її… - він зробив упевнений крок вперед, у той бік, куди вказував погляд невідомого апостола. Марат раз-по-раз оглядався на зображення апостола, доки не вперся плечем у стіну. На ній він побачив зображення якогось незрозумілого символу. Неначе якийсь птах…
- Це що, орел? – запитав Марат, вказуючи батькові на зображення.
- Сокіл.
- А що робить цей сокіл на стіні у соборі Софії Київської, прикрашеної безліччю фресок та малюнків на християнську тематику?
- А біс його знає.
Ілона з невпевненістю подивилася на брата й батька.
- Якщо я не помиляюсь, - почала вона. – сокіл був символом характерників.
- Кого? – перепитав Марат, не розуміючи про кого йде мова.
- Характерників. – відповів професор Мартинов. – Особливих людей, котрі володіли екстрасенсорними здібностями.
- Екстрасенсорними здібностями? – Марат скорчив недовірливу міну. – Типу, гіпнозом?
- Телекінез, телепатія, левітація… - говорив далі Мартинов. – Це лише короткий перелік можливостей козаків-характерників.
- Козаків? – здивуванню Марата не було меж. – Козаки були характерниками?
- Не всі. – відповіла Ілона. – Серед козаків характерники складали особливу касту…
Далі буде...
