Стан Тудосе помер несподівано. Одного осіннього ранку, коли серед неба появилось світло-живе сонце, після вранішнього туману, який ще на зорі завис над селом. Помирав спокійно, повільно, навіть не здригнувшись, ніби розтанув, тільки шию надув і кілька разів позіхнув, після чого більш не ворухнувся. В селі про дивну смерть Стана Тудосе говорили всі, бо до тоді ще нічия смерть не перестрашила так сильно людей. Жіноцтво не голосило за ним, як за іншими мерцями, навіть його жінка з обома дочками, які кілька тижнів тому вийшли заміж, стояли розгублені біля ліжка і дивились неспокійно, незрозуміло.
Поховали Стана Тудосе, як і всіх, а його вдова з дочками приготували, як тому ряд, посмертний обід, на якому подали багато смачних страв і напитків. Сусіди, рідня і знайомі зібрались на подвір’ю покійника, їли, пили «за вічний упокій душі», але ніхто не говорив і ніхто не забував дивної смерті. Люди не насмілювались думати про щось інше, навіть про власне життя. Не насмілювались, так би мовити, пантрувати своє діло, ані жартувати не посмів ніхто, бодай ради того, щоб час минав швидше, щоб почав сіяти життям понад дивною смертю Стана Тудосе. Розійшлись опановані дивним спокоєм, якого ще не відчували жодного разу, при чиїйсь-то смерті. Це був гнітючий спокій, без заспокійливих думок і міркувань про життя, – що воно так має бути, що така вона доля людська, що кожний мусить померти, але поки що... кожен зі своїми радощами, чи смутками мусить іти по своїй стежині до гробу. Розійшлись неначе забули про все. Забуття, в якому не існувало нічого – жодної думки, тільки один спокій, каламутний, чорний спокій, який не приносив нічого: ні радості, ні смутку, ні надії, ні безнадії. Настрій, з якого не могли вибратись, безвихідна тиша, без світла, без темряви...
ІІ
Багато днів після того смерть Стана Тудосе тримала його сусід і знайомих в німому, змореному настрої. Одні говорили про якусь-то хворобу, бо племінник покійника, якого люди не знали добре в селі, почав поводитись так само, як поводився Стан Тудосе тиждень перед смертю. Але чутка скоро пропала, бо люди, надіючись що зрозуміють, що-небудь вигадали її. Племінник змінився, став надто говірким, часто сміявся без ніякої причини і, скоро після того почав щовечора напиватись і баляндрасити без ніякого розсудку. Це було щось нове і дивне, його хвороба не була подібна до жодної з хвороб.
– Від чого помер? – вишкірювався, похитуючись серед корчми. – Говори корчмарю,
від чого пішла його смерть?
– Господь забрав його до себе, – відповідав котрийсь з присутніх.
– Як то? Як то забрав його, так без ніякого розрахунку?
Мабуть, комусь то і хотілось відповісти, що їх обходить цей розрахунок, що це не їхнє діло, але кожен з них знав добре, що смерть Стана Тудосе це – незрозумілий, розрахунок без смислу, бо ще не довелось нікому помирати такою смертю.
– Як то трапилось? – запитував котрийсь інший.
– Як би трапилось? Помер і все.
Племінник Стана Тудосе відповідав, дивлячись косо. Тримаючи чарку в руці, готувався розповісти присутнім, як помер його вуйко, але завжди помічав, що присутні не чекають цього з нетерпінням, а сидять онімілі наче хтось прибив кожного з них крізь голову до ніг величезним цвяхом, який прикував їх до підлоги.
– Ти його племінник, – починав хтось з присутніх, – питався ти в його жінки, як жив він перед...
Чоловік хотів був сказати «перед смертю», але зупинявся, немов не мав сили вимовити далі.
– Коли перед? – відповідав парубок.
– Як то коли? Перед... смертю.
– «Перед...» Тобто, скільки перед...
– Хіба я знаю! Кілька днів... Тижнів, місяців...
– Як кожен з нас. Як будь-котрий чоловік – їв, пив, лягав спати, робив своє діло...
– Робив своє діло?
– Робив!
– І помер? Від чого? На що хворів?
– Як і ти! Нічого не відав. Їв, пив, лягав спати... Ти нащо хворієш?
Люди мовчали. Тільки коли парубок запитував у свого співбесідника «на що хворіє», повертали голови в бік і по їхніх блідих обличчях простелювалась тінь німої тиші.
– І помер? – запитував співбесідник, ніби-то не знав цього.
– Помер! – відповідав парубок. – Тепер він мертвий, – додавав після короткого мовчання. – Помер, як півень – гик, гик в шиї і все!
ІІІ
Після смерті Стана Тудосе всім здавалось, що його хата і стайні виглядають якось-то дивно, але чому... Ніхто не зміг був би відповісти. Коли проходили побіля його воріт, загорожа ніби-то не була та сама, а понад вечір прохожим здавалось, що вона злобно шкіриться на них. Заострені високі нерухомі чорні дошки, довге поруччя призьби, біле витоптане подвіря, левада з високими похмурими нерухомими сливами, шовковицями і білими акаціями, мовчазна бліда вдова, одним словом все господарство Стана Тудосе перетворялось на велику чорну живу тінь, яка важко, ліниво рухалась в повітрю, зникаючи і появляючись, рила землю, перекидала дошками в загорожі, порпалась під хатою і під простеленим довгим корінням білих акацій.
Тієї спокійної, без дощів і вітру осені, сусіди, рідня і знайомі, навіть не даючи собі справу про це, чекали щоб час минав швидше, щоб трапилось що-небудь, що могло б допомогти їм забути смерть Стана Тудосе. Чекали довго, але не траплялось нічого. Одні почали говорити голосно, лармувати. Інші, не задумуючись довго, почали перегукуватись вечорами і, лаючись, збиралися за чаркою вина.
Єдиний племінник ходив розбещений корчмами і, впиваючись, шкірився:
– Сам придбав майно, сам його проп’ю, все!
– І проп’єш все, – відповідали йому.
– І не питайте чому? Бо так хочу! – продовжував шкіритись. – Вуйко Стан не хотів, і
помер. Якщо був би захотів, то не помер був би.
– Що, пити? Як був би захотів пити?..
– Н-ні, дядєчку, не померти.
– Ти вже, мабуть, збожеволів. Твій вуйко любив тебе, щоб ти знав!
– Любив мене!.. – шкірився, дивлячись косо. – Якщо любив мене, або своїх дітей, тоді
чому помер? Не любив! Забезпечив всіх і мене, бо нажив майна і всього досхочу?.. Тоді...
Парубок висувався з-поза столу і, захлинаючись довгим божевільним сміхом, подібним до гавкання собаки, запитував присутніх:
– Тоді... Навіщо помер?
– Навіщо помер? – запитував хтось.
– А, якщо не хотів далі жити? Він, не хотів...
Люди мовчали. По одиному піднімались з-за столу і виходили з корчми. Ніхто не
відповідав на останні слова племінника, який знову осідався за стіл і продовжував пити. Пив багато, після чого, п’яний, виходив з корчми поволі – хитаючись і шкірячись.
– Це племінник Стана Тудосе, який помер... так... несподівано... не хворіючи на
жодну хворобу, – не хворів, не лежав, не боліла в нього голова. Ось так, як би я, не маю нічого, не хворію ні на що, пантрую своє діло, як будь-котрий інший чоловік, а опісля лягаю в ліжко, сплю, пробуджуюся, знову лягаю і помираю. І це все... так скоро, за день, за два...
– Від чого?! – запитував той, що не знав про що йде мова, підпираючись на
лікоть, витріщував очі здивований почутим.
– Від чого?! Хіба я знаю?! Так!
IV
У три тижні після смерті Стана Тудосе трохи-потрохи рознеслась чутка, що його племінник хворіє, здається, на ту саму хворобу. Що було найдивнішим, до смерті його вуйка на цього парубійка ніхто не звертав уваги. Люди навіть сприймали його за бідолаху, який ні розмовляти як тому слід не вмів, бо коли у святкові дні збирались біля чиїхсь-то воріт, він жодного разу не втручувавсь в їхню розмову. Він не бокував від людей, як це робили інші бідолахи, але ні не привертав на себе увагу присутніх. Збудував йому Стан Тудосе хату недалеко своєї, мав кілька погонів* землі, тримав маржину і господарював. Люди не говорили багато про нього – племінник Стана Тудосе – і все! Як коли б його й не було на світі.
Рідня і всі, що знали племінника Стана Тудосе, ніби-то цього й чекали. Чутка розійшлась-розтеклась, як повінь, вулицями від одного до іншого краю села. Всі говорили, і були впевнені в цьому, що він знає, на яку хворобу помер його вуйко. Сусіди чекали з нетерпінням його приходу до корчми, уважно слухаючи його розмови про свого вуйка, але не розуміли, що то за хвороба, на яку людина весь час п’є і розпитує про смерть свого вуйка. Потім, на короткий час, забули про нього, але скоро почали говорити знову, хочай ніхто не розумів нічого.
– Що то за хвороба? – питались здивовані люди.
– Хтозна-що мучить його. Хіба про Стана Тудосе знавхто що-небудь?
Але в шість тижнів після похорону трапилось, що люди, похитуючи головами, накінець-то зрозуміли, як стоїть справа.
Хоча була холодна пора, в яку вітри навівають дощі, але в той ранок було тепло, сонячно, мабуть, тому на панахиду Стана Тудосе зібралось найбільше людей, як було на його похороні.
V
– Хочете знати? – вишкірився племінник Стана Тудосе.
Священик відслужив поминальну службу і відійшов, після чого присутні посідали за стіл, хильнули по чарці цуйки**і чекали на обід. Він говорив з-поміж них, дивлячись поверх їхні голови. Не відповів ніхто.
– Хочете! Всі ви хочете, тільки боїтесь... – додав племінник.
– Що хочемо? Чого нам боятись? Давай говори!
– Мій вуйко, – відповів гнівно племінник.
– Царство йому небесне! – перехрестився один із сусідів.
Парубок взяв зпідвіконня пляшку з цуйкою, налив собі чарку жовтуватої рідини і
випив скоро, ніби-то боячись чогось.
– Тоді чому вас зібралось стільки? Найбільше, як на... – запитав тим самим гнівним
голосом. – Хочете дізнатись, що зі мною?.. Чи не так?..
Люди оніміли. Десь по одному насмілились крадькома глянути на племінника, щоб потім скоро перевести погляд в інший бік. Вдова з обома дочками почали подавати страви. Поставили на стіл два горшки курячого борщу і кілька горщиків капусти і квасолі.
Люди, сидячи вздовж столу на довгих лавицях, відразу неспокійно заметушились, всі усвідомлюючи, що щось дивне має трапитись, але ніхто не промовив жодного слова і ніхто не піднявся з-за столу. Всі чекали, дивлячись на племінника, який поблід, наче смерть, тремтячими руками наливав цуйки в чарку і випивав одну за іншою.
– Напився, – перелякано прошептала котрась із жінок.
Племінник вистрибнув з-поміж людей, кинув пляшкою об підлогу і грізним голосом
крикнув:
– Не отримаєте нічого! Заберіться звідси, всі!
– Що з ним трапилось? Що з ним? – загомоніли люди, підходячи до нього, але скоро
повернулися на свої місця.
Племінник виглядав так страшно, що всі перелякались, підійшов і сів поміж ними. Над людьми запанував страх.
– Вас найбільше, як на... початку, – заговорив племінник, блідий весь, ледви
дихаючи.
Люди замовкли, вдова і дочки покійного Стана Тудосе завмерли на місці і слухали, але нікому не довелось довго слухати.
– Помер вуйко. А, ви знаєте? Тоді я вам розповім! Прокинувся ранком, щоб скурити
цигарку, опісля запалив іншу і так скурив скілька цигарок одну за іншою. Якраз упав туман. Я спустився з горба через леваду і зайшов на вуйкове подвір’я. Ще було досить рано, вуйко, припершись на лікоть, лежав на призьбі і забув попихкувати з цигарки. «Добрий ранок, вуйку!» – вклонився я. – «Маємо якусь роботу?» – питаю. Ми покінчили з роботою і вуйко міг бути спокійним. А впав такий туман!.. Вуйкові було сорок вісім, здоровий, як дуб, а помер. Лежав припертий на лікоть і забув попихкувати з цигарки. Не мав нічого... А впав такий туман!.. Чаму дивитесь на мене так? Чому дивитесь? Помер, опісля помер, так відразу! Не мав мав нічого... Чорт би вас забрав! – крикнув на людей племінник.
– Я буду пити, бо так хочу, а вам не скажу... нічого не скажу! – горлав простягаючи
руку за пляшкою, щоб налити цуйки в порожню чарку, кілька мужчин притримали його бо ледви стояв на ногах. Піднесли його і положили в ліжко.
– Вуйко казав мені. Щось казав мені тоді... Опісля ще прожив три дні. Казав що, є
такий черв’як... черв’як, який появився так... тоб-то ні... казав, що ні, що аж хочу жити... один чорний черв’як... щоб убив його... за-здалегідь... найліпше ранком... одна з наших комах!
Далі балагурив різні слова, а потім щось незрозуміле. Люди перестали його слухати, а він ще повертівшись трішки, піднявся на лікоть, замимрив щось незрозуміле, повалився на вишивану квітчасту парну і заснув. Вдова з дочками почали розливати борщ в тарілки, люди почали їсти, спокійно, ніби-то нічого й не трапилось.
VI
Після всього що трапилось, кожен помахував головою на знак, що розуміє чому племінник Стана Тудосе ходить, путаючись дорогою. Скоро після того парубок почав ходити прямо, але дуже змінився, так що ніхто не зміг вгадати, про що думав, або що хотів, робити.
Смерть Стана Тудосе люди не забували довгий час, але і говорити про неї не любили. Коли заходила мова про його смерть, знайомі чи рідня відходили в інший бік, а якщо це траплялось в громаді, то бесіда непомітно переходила на інше.
Переклав з румунської Михайло Трайста
* погон – ділянка землі з поверхнею мірою в 5012 квадратних метрів.
** цуйка – горілка з фруктів.
