Скільки нових вражень! Поїзд! Уперше в житті їхала вона в справжньому поїзді! Як цікаво ле-жати на верхній полиці та дивитись у вікно! Там села й містечка, пагорби та долини, прудкі авто на дорогах і непорушні рибалки на берегах річок; трактори на полях і тітоньки з пиріжками, булочками, тортиками, насінням і ще хтозна-чим на перонах станцій. Там чорнобривці на доглянутих пристан-ційних квітниках і годинники на вокзальних стінах, далекі сапфірові ліси, лункі мости над вузеньки-ми іграшковими річечками й корови на луках побіля тих річечок; і жінки, що понахилялися з сапами на городах, і дядьки на велосипедах… А скільки принад у самому вагоні! Суворі провідниці в гарних костюмах з погончиками, якісь загадкові труби попід стелею, ручки, крани… А як захоплююче в ту-алеті! А скільки цікавих людей їхало з ними в поїзді! Це сивий дідусь з бородою (таку дівчинка досі бачила тільки на малюнках і по телевізору), високий ставний чоловік у костюмі й сорочці з крават-кою, галаслива родина темнооких людей, що розмовляли незнайомою дівчинці мовою, та дві балаку-чі тітоньки, що торохтіли безупинно годину за годиною, а ще неголений дядько в пом’ятій одежі, котрий голосно викрикував незрозумілі їй слова, й кицька з блакитними очима, яку віз із собою хтось з пасажирів...
І все це їй негайно кортілося намалювати!
А потім був красивий старовинний вокзал, людні, гамірні вулиці міста й тиха, таємнича, затіне-на квартира з вузькими вікнами та високою стелею на другому поверсі теж старовинного, з витіюва-тим фасадним ліпленням, будинку. „Це твоя майстерня. Тут будеш і спати, й працювати. Ось інструменти. Пензлики тримай вимитими. Це готове заґрунтоване полотно. Вмієш малювати на по-лотні? Ні? Нічого, я покажу, ти швидко навчишся. Ось етюдники, фарби. Влаштовуйся, знайомся, це все твоє. Звикай, а я піду, змудрую щось на кухні. Зголодніла?”
Роззираючись на всі боки, дівчинка розгублено хитає головою...
– Ні, Юлечко, ці мазки накладай щільніше. Уяви, що ти несеш важке цеберко з водою, і тобі треба якнайскоріше його вихлюпнути. Бо нести важко! Ну, починай, вихлюпуй!
– Я ж я витрачу багато фарби!
– Фарби не шкодуй, не думай про неї! Думай, що ти хочеш відтворити, і про відеречко з водою. Отак, отак!
Юля накладає важкі сочисті мазки, тьотя Ада втішена. Але дівчинка хотіла показати цей буди-нок у димному ранковому серпанку, коли він ніби пливе в густому вогкому, аж глейкому на дотик, повітрі, – в місті часто йдуть дощі; а будинок виходить якимось уземкуватим і вгрузлим. Ось це тре-ба прибрати, тут ледь-ледь позначити тонким аквамариновим доторком…
– Ні, Юлечко, ні! Чому це в тебе каміння блакитне? І так невиразно…
– Чого ви мені перебиваєте? Мама мені ніколи не перебивала!
Адріана відходить, дратливо бгає губи. Ні, Юля – не Софійка, – вже зрозуміло. Та чи можна цьому зарадити? П’ятирічне дитя, яке не уявляє, що таке школа, стиль. Безсумнівно талановите, про-те будь-який талант потребує обробки, вишколу! Тільки генієві ніяке огранювання не потрібне, та де вони, генії? А це – плавкий, податливий пластилін, бери й ліпи, не гай часу! Вона таки видобуде з-під цієї незугарної зовнішньої шкаралущі свою неповторну, витончену Софійку! Сформує, виліпить і, як Пігмаліон, вдихне життя в своє твориво! Інакше, чого було починати?
– Ну добре. Цей ескіз допрацьовуй, як знаєш, а тоді я тобі дещо покажу.
Увечері Юля засинає й гадає: а чи добре їй у тьоті Ади? Дівчинка має все, що захоче, володіє робітнею, як справжня майстриня, має чудове професійне приладдя. Тьотя Ада не дорікає дівчинці, що та розтринькує багато фарби, олівців чи паперу, не бідкається, скільки доводиться витрачати на Юлине малювання грошей, як це робила мама. Але… Тьоті Аді не подобається, як вона малює. Мамі подобалось, і тьоті Наді подобалось, а тьоті Аді – ні. Хоча... мамі було байдуже: малює, то й малює, аби шкоди не робила. А тьотя Ада хоче, щоб вона не просто бавилась, а вимальовувала так, як хоче вона, тьотя Ада. А Юля звикла малювати, як захоче сама. І тьотя Ада гнівається – оце недобре. То чого ж більше, хорошого чи поганого? Дівчинка не встигає вирішити це питання – її очі заплющу-ються…
Гол престижу, надія на жовтодзьобиків та Ромчині сумніви.
Букет повертався з побачення. Класно згайнували час. Красуня Оксана виявилась ще й компа-нійською дівчиною, і хлопець мав усі підстави для безсумного настрою. Звісно Оксана не... але не слід думати про те... Класно розім’ялись на дискотеці. Букету було в кайф ловити заздрісні погляди знайомих і незнайомих парубків. Потім вони довго швендяли нічним містом, цілувались до одуріння під пахкими липами, теревенили й реготали від його студентських анекдотів. Відчувалось, що Окса-на не проти просунутись далі добропристойних цілунків, але він не квапився. Ніколи не псував собі насолоди невимріяними, непідготовленими перемогами, не квапився зірвати недоспілий плід. Адже очікування свята набагато миліше за саме свято!
Ішов порожнім нічним містом, насвистував якусь музичку, і раптом, повернувши вже на свою вулицю, побачив, як від стовбура лапастого каштана, що ріс під парканом, відклеїлась темна загроз-лива постать. „Ну от, а вечір був таким кльовим! – подумав з досадою. – Зараз попросить закурити, а потім з’ясується, що я колись кревно образив його меншого брата…”
– Ну як тобі Оксанка? В подобу?
„Чорт, боксер! Це ще гірше! Проти нього в мене шансів – нуль!”
– Та нічого. А що?
– Зараз я тобі покажу „що”! – Боксер насувався загрозливо й невідворотно, як танк важкого, або принаймні середнього класу.
Букет відступав до протилежного паркану. „Тікай! – боязкою ящіркою шаруділа підленька дум-ка. – Однаково ніхто твого героїзму не поцінує!” Але інша думка стримувала: „Ні, негоже. Я ж не шмаркляк який-небудь. Чому бути, того не минути. Хай там що, а свій гол престижу я таки заб’ю!”
– То як вона тобі, га? – боксер підступив уже зовсім близько. – Фігурка як, нічого? А цицьочки, га? Вже облапав?
Від першого бухана Букет відхилився, встиг іще й затопити кулаком кудись у невиразну білу плішину, що виникла на мить поруч, а потім… Спершу стоячи прикривав руками обличчя, тоді впав; далі вже не відчував окремих гепанів, бо удари й біль злилися в нескінчену, яскраво-білу, з іскристи-ми, калиновими вкрапленнями, муку. А згодом вщухла й вона…
На спішне засідання вітрогони посходились до Северина. Стали оддалік хати, на невеличкому вигоні, де мешканці тихого кутка зазвичай прив’язували кіз:
– Ну як він? – спитав Северин у Ромки, – той щойно примчав з лікарні.
– Краще. Вже перевели з реанімації в палату. Прийшов до тями. Хоча краще ненабагато: пола-мане ребро, вибиті зуби, струс мозку й ще щось із внутрішніми органами, я не запам’ятав. Мати біля нього. Плаче…
– Ти з ним балакав?
– Трохи. Довго не дають. Підбадьорив.
– То він сказав хто? – окреслив Антон питання, яке цікавило всіх чи не найбільше.
– Ні. Каже: якісь чужі задираки. Хоча, може просто не хотів говорити при матері.
– Треба взнати доконче! – промовив ватажок. – Ніхто не має права просто так товкти вітрого-нів!
– Я побазарю з жовтодзьобиками, – озвався Корозія. (Чудовий свіжий синець прикрашав його рябу фізію). – Хтось щось та знає…
– Зло треба покарати! – продовжив Северин. – І воно буде покарано!
– А раптом того зла виявиться ціла банда? – з сумнівом (більше сам до себе) промовив Ромка.
– Байдуже. Впевнений – спосіб знайдемо. Може, це буде просто ще одна витівка вітрогонів!
Стілець і песик, мамині очі та два журних погляди за вікно.
Вночі знову йшов дощ. Крізь сон Юля чула, як він тарабанив по широкому бляшаному підві-конню, а окремі великі краплини, певно зірвані звідкілясь вітром, глухо гупали в шибку, наче вахла-куваті травневі хрущі.
Але вранці її розбудило сонечко. М’якеньке, лагідне, ніби випране нічною дощовичкою, воно весело заглядало до майстерні крізь рожеві портьєри й обіцяло дівчинці пречудовий день. Зараз сюди зазирне тьотя Ада, перевірить, чи Юлечка вже прокинулась, поцікавиться, як спала та похвалиться зготовленим для неї поживним і смачним сніданком. Певно знову гречана каша з маслом і котлет-кою. Після сніданку вони вийдуть на обов’язкову щоденну прогулянку, тьотя Ада триматиме дівчин-ку за руку, й вони поволі рушать до розташованого неподалік невеличкого скверика. „Це Юлечка, – пояснила якось тьотя Ада незнайомій жінці, яку вони стріли дорогою, – донечка моєї двоюрідної сес-три.”
А після прогуляння – до роботи! Кумедного песика бачила Юля учора в скверику, а ще кумед-нішим був господар собачати – дрібненький лисий чоловічок, який невпинно бігав удвох із песиком, іноді навіть того випереджаючи. От би їх намалювати!
Відчиняються двері й до майстерні входить тьотя Ада:
– Прокинулась? Вставай, я зготувала таку смачну гречану кашу з маслом і котлеткою!..
Юля сидить за столом і працює. Тьотя Ада загадала їй намалювати стільця. Дівчинці зовсім не хочеться малювати стільця – це нецікаво! Їй хочеться змалювати того потішного дядечка з цуциком, але вона бачить, що тьотя Ада супиться й малює стільця. Малює неохоче, без натхнення, тому сті-лець виходить якимось похиленим, кривоногим, дівчинка дратується, невдоволено озирається на тьо-тю Аду, але тій, на щастя, треба кудись іти, й вона лишає Юлю саму:
– Малюй, тренуйся. Починати слід з простої натури. Я повернусь, і ти похвалишся своїми успі-хами.
Аякже! Ледве за тьотею Адою зачиняються двері, дівча відсовує аркуша з осоружним стільцем вбік і кладе перед собою чистого.
Юля вже розуміє, що тьотя Ада ніяка не фея, а звичайна жінка, але яке це має значення! Тут є все для малювання, а це, переконана дівчинка, – головне. І той сон, Юля ж його не вигадала. Й він справдився…
Тьотя Ада повертається аж після обіду. Кумедний дядечко з песиком безтурботно гасають на-ввипередки між гладенькими стовбурами розкошланої горобини, малюнок променить безжурністю й грайливістю, але зовсім інший настрій у вузеньких скалках-очах за холодними скельцями окулярів господарки квартири.
– Що це таке?
– Песик…
– Який песик? Я тобі що загадала? Де виконана робота?
– Яка робота?
– Стілець, дідько його забирай! Намалювала?
– Ні…
– Ні? – Кумедний собачка з кумедним дядечком рвучко бгаються в тонких мармурових долонях тьоті Ади, і, зібгані, шматуються на клапті нервовими безжальними рухами.
Дівчинка злякано мовчить. Мама ніколи не рвала її малюнки. Навіть, якщо вони мамі не подо-бались…
– Затям, дитино: в цьому домі слід виконувати все, що я накажу. Все! Непослуху не стерплю! Моя Софій… – жінка затинається на півслові й продовжує: Та зрозумій же: тобі треба вчитись! Ти маєш здібності, але під них необхідно підвести школу, навички, знання! Інакше нас ніколи нікуди не візьмуть, і ти ніколи не виконаєш серйозного задуму!
Юля нічого не розуміє. Похиливши голівку й машинально виводячи щось на долоньці олівцем, вона тихо хлипає. Мама ніколи не говорила їй незрозумілих слів і сварила тільки тоді, коли дівчинка малювала на шпалерах…
– Я хочу до мами…
– Е ні, малятко! Зворотного шляху немає. Ми з тобою йтимемо тільки вперед. До кінця! До пе-реможного! – Якби дівчинка підвела голову, то побачила б, яким гарячковим вогнем палають у цю мить очі її „феї”. – Ми ще подивуємо світ! Тільки треба працювати. Наполегливо, щоденно, до само-забуття! Нумо, годі слинити. Сідай за роботу. Стілець нікуди не подівся!
Минають дні. Юля викреслює стільці, кулі й піраміди, перемальовує з великого кольорового альбому репродукції всесвітньовідомих картин. Вони нудні й незрозумілі. Потай від тьоті Ади дівчи-нка малює по пам’яті маму. В неї легко виходить добре знайомий овал, який обрамлює копиця гарно-го хвилястого волосся, пухкі мамині губи, невеличкий прямий ніс, от очі… Які вони… зараз? Мабуть засмучені. Напевно засмучені. Ніколи ще дівчинка не малювала сумних очей, вийде в неї чи ні?
Папір. Відколи Юля тут, вона малює на іншому папері, не такому, як удома. Тьотя Ада якось його називала, але дівчинка, звісно, не запам’ятала. Це гарний папір, але мама на ньому видається якоюсь… далекою. Та й очі мамині на цьому папері не виходять. Їй би ті сіренькі домашні аркуші. Юля впевнена, що на них і мама вийде домашня. Може, в цій великій майстерні знайдеться й такий? Вона ще не все тут обстежила.
Дівчинка роззирається. Праворуч від її робочого столу – допоміжний столик для приготування фарб, далі мольберти, стелажі для полотен, полиці для щіточок, фарб та іншого художницького при-ладдя. Ліворуч, під стіною, ближче до вікна, її ліжко, а далі – дві височезні масивні шафи, одна з су-цільними дерев‘яними, інша – з заскленими дверцятами. Юля підходить до заскленої, відчиняє. Скільки паперу! Рулони, теки, просто складений стосами папір. Бере кілька аркушів з одного зі сто-сиків. Це все малюнки. Певно тієї Софійки, про яку згадувала тьотя Ада. Малюнки непогані, та мале-ньку художницю вони не цікавлять. Дівчинка просто шукає чистий папір. Перебирає стосики, зазирає до тек… Є! Малюнки в цій теці виконані саме на такому, потрібному їй, „домашньому” папері. Мо-же, між ними знайдеться й чистий аркуш? Юля нетерпляче перегортає змальовані листи: портрети, краєвиди, люди на вулиці, вершники… Ось! Майже чистий аркуш, лише в кутку кілька переплутаних зигзагоподібних ліній, що розбігаються в різні боки від якоїсь мудруватої закорючки. Нехай! Дівчин-ка швиденько сідає до столу й захоплено поринає в роботу…
– Що це в тебе?
Ну от, попалась! Юля аж здригається. Вона зовсім не чула, як увійшла тьотя Ада.
– Це? Мама…
Але тьотю Аду цікавить не зображення.
– Де ти взяла цей аркуш?
– Отам, у шафі.
– Що? Господи Ісусе! Це ж Софійчин автограф. Боже, це „Денні сни” – одна з найкращих її ро-біт! Ах ти ж, маленька негіднице! Мало того, що сама нічого не можеш, то ще й нищиш роботи моєї Софійки!
Вузькою мармуровою долонею тьотя Ада боляче б’є дівчинку в обличчя. Юля хапається за що-ку, з очей дрібною вервечкою котяться сльозинки.
– Не смій тут нічого мацати! – тьотя Ада гнівно тупотить ногами, її рука знову здіймається вго-ру. Дівчинка злякано відсахується.
– Не смій навіть торкатися до святої пам’яті моєї незабутньої Софійки! Ти її не гідна! Ти не Софійка! Ти інша. Бездарна, тупа й лінива дитина! Нащо я тебе сюди привезла? Господи Ісусе, ти ніколи не станеш такою, як вона!
Дівчинка нічогісінько не розуміє. За віщо її б’ють, за що гніваються? І від нерозуміння їй ро-биться ще страшніше.
– Я хочу до мами, – схлипує вона, відступивши про всяк випадок подалі. – Відвезіть мене до мами!
– До мами? – перепитує жінка? До якої мами? Твоя мама – це я, втямила?
Юля зиркає на злощасний папір, що так і лежить на столі. Там – мама.
– Ні! Ви не мама! Ви погана, зла фея! Я хочу до мами! Мама мене любить, а ви ні!
Дівчинка схоплюється з місця, оббігає господиню й мчить у коридор…
– Стій! – лунає ззаду.
… Підбігає до вхідних дверей, відчайдушно торгає важку литу ручку, що бовваніє в дівчинки над головою, крутить тремтячими пальчиками замок.
– Стій! – жорстка, ніби дерев’яна, рука хапає Юлю за комір, відриває від дверей і тягне, наче якогось лантуха, вглиб квартири.
– Я – твоя мама, зрозуміло? Нема в тебе іншої мами, тільки я! Я!..
Вузеньке кухонне вікно виходить в тихий, затінений липами дворик. Щойно знову прокапав дощ, і листя на деревах виблискує, ніби лаковане. Адріана стоїть біля відчиненої стулки й дивиться надвір похмурим, збайдужілим поглядом, а скельця її окулярів поблискують, наче двійко мокрих ли-пових листків.
То були останні Софійчині дні. Дівчинка лежала під крапельницею, безкровна, змучена, позба-влену волосся голову прикривала біла намітка. Вони обидві знали, що це край, але ні донька, ні мама не наважувались говорити про смерть вголос.
– Мамо, – тихо промовила якось Софійка. – Як гадаєш, чи може один майстер завершити те, що не закінчив інший?
– Чому ні? – вона з усіх сил намагалася говорити спокійно. – Відомі такі випадки.
– А задуми? Коли є тільки задуми, мамо? – Очевидно, для Софійки це було надзвичайно важли-во. – Хіба можна відтворити на полотні чийсь задум?
– Гадаю, що можна, – відповіла вона твердо, хоча зовсім не була в цьому переконана. – І додала тихо: Розкажи мені про свої задуми...
Вітер струснув важке вологе липове віття й кілька холодних краплин торкнулося її обличчя. Ні, це не Софійка. Й ніколи нею не стане. І не малюватиме, як Софійка. Це зовсім чужа дитина, до якої в неї, ясна річ, немає ніяких материнських почуттів. Нащо вона її сюди привела, для чого викрала? Во-на що, з глузду спала? Що буде далі? Хоча це її майже не цікавить. Все, що мало хоч якусь вагу, ли-шилось позаду. В „учора” залишилась Софійка, щасливе, впорядковане й підпорядковане великій меті життя – воно там, на Личаківському, під двометровим шаром ґрунту. А всіляке переселення душ – нісенітниця! Казочки для охоплених відчаєм…
Треба кінчити якось цю безглузду історію, – думає вона втомлено й відходить від вікна.
Вікно Юлиної майстерні виходить на вулицю. Дівчинка стоїть, поклавши кулачки на підвікон-ня, а підборіддя на кулачки. Щойно пройшов дощ, і листя на деревах вабливо переливається в свіжо-му сонячному промінні.
Біля будинку стоїть великий вантажний автомобіль („фура” – казала тьотя Ада), дівчинка вже знає, що в сусідньому під’їзді живе водій – „далекобійник”, іноді він залишає вантажівку на ніч пря-мо на хіднику. Кабіна фури яскрава – жовтогаряча, а тент – чорно-синій. Далі по мокрій, вимитій дощем асфальтівці, шарудять колесами різнобарвні автомобілі. Навпроти – будинок, який вона вже малювала, збоку біля будинку магазинчик, біля якого інколи зупиняються авто. Дівчинка мовчки спостерігає за автомобілями, перехожими на хідниках, горобцями, як ті купаються у воді на тенті вантажівки. Сльози на щічках вже висохли, але вперше в житті дівчинці не хочеться малювати…
Букетів кашель, агентурні дані й Ромчина ініціатива.
Пасажири київської електрички, що саме прибула до перону, вихлюпнулись з її нутрощів бур-хотливим живим потоком, і ті, хто проходив повз відчинені вікна привокзального бару, чули, як ли-нула звідти музика гурту „ДДТ”. Це могло означати одне – у вітрогонів нарада. Троє юнаків всілися за останнім столиком і Северин почав запитанням:
– Чому, чому він не каже – хто? Я ж по очах бачу, що знає!
Сьогодні вони були в лікарні – відвідували постраждалого. Букет тримався стійко, намагався жартувати, хоч виглядав не дуже. Зовнішні, як він казав, урази потроху затягувались, а от внутрі-шні… Нападники, чиїх імен він не знав, чи не хотів називати, повідбивали там йому щось усередині, Букет кашляв, спльовував рожеву слину в навмисно поставлену для цього бювету й тримався рукою за груди. Наполягав, що імен хуліганів не знає, але дивився вбік і взагалі говорив на цю тему неохо-че, використовуючи будь-який привід, аби перекинути балачку на інше.
– Може сам винен, – висловив припущення Антон. – От і не збирається мститись, в принципі.
– Або навпаки, – сказав Ромка. – Хоче порахуватися без нашої допомоги. Та й без втручання „органів”.
До бару вбіг Корозія й, захеканий, впав до столу:
– Взнав! Пацани чули, буцімто Мишко-боксер нахвалявся, що більше до його Оксани ніхто не підступиться. Провчив, мовляв, одного!
– Точно! – стрепенувся Ромка. – Пам’ятаєте, Букет іще згадував якось, що завів нову подругу – Оксану?
– Отже, боксер, – напівзапитав-напівствердив Северин.
– Боксер! – погодився Антон. – В принципі, „почерк” боксерський!
– А хто ж іще міг зробити з Букета таку відбивну! – вигукнув Ромка. – Підстерегти козла та від-духопелити тлумом. Аби закостогримів потім у ту саму палату, що й Букет!
– На сусіднє ліжко! – сподобалась ідея Корозії.
– Доцибався наш Букетик! – скрушно хитнув головою Северин. – Ну, хай там що, а та Оксана ж боксерові не жінка. З ким хотіла – з тим пішла. То що конкретно вирішуємо?
Рішенням було влаштувати боксерові те, що він учинив Букетові. Корозію відрядили шпигувати за противником, з’ясувати де живе, де буває, кудою ходить, коли повертається й подібне. Інші ж віт-рогони розійшлись по домівках, поновлюючи в пам’яті усі відомі їм прийоми єдиноборств.
Наступна зустріч відбулась на третій день. Прикрашений величезною сизою гулею, Корозія об-біг усіх і кожного повідомив, що сьогодні боксер іде на день народження до приятеля й вертатиме додому рівно об одинадцятій вечора.
– А як знаєш час? – здивувався Северин.
– Агентурні дані! – незворушно запевнив рудавий.
Северин оголосив збір.
Хлопці сиділи на лаві біля чийогось, затіненого яблунями, обійстя й чекали. Антон намотував на кулак правиці шкіряного паска, Северин і Ромка розминали долоні повільними, зосередженими рухами хірурга перед відповідальною операцією. Корозія, якого брати не хотіли, але який учепився кліщем слідом, грався з мишкою. Її біленька цята дивно відсвічувала в перлистому місячному світлі.
– Наскочимо всі зразу, з трьох боків, – вкотре настановляв товаришів Ромка. – Поодинці він нас однією лівою повкладає!
Хлопець трохи нервував, і йому необхідно було щось говорити для заспокоєння.
– Не повкладає, – погрозливо запевнив Северин. – Сьогодні не його день!
– Одинадцята, – глянувши на годинник, повідомив Антон.
І саме цієї миті почулись голоси.
– Він! – тихо промовив Северин.
– А я що казав! – голосно зашепотів Корозія. – ЦРУ відпочиває!
– І не сам.
– З дівкою.
– Нічого. Соратниця підожде.
Лава ховалася в тіні гіллястої яблуні, що перекинула віття через паркан, тому розгледіти хлоп-ців було важко. Натомість вони вже скоро побачили боксера, який наближався до них, ідучи середи-ною заллятої місяцем вулиці, й обіймаючи рукою дівчину. З його незв’язної мови та непевної ходи було зрозуміло – „під газом”.
– Нехило відтягнувся на іменинах! – зловтішно процідив Антон.
Попідводились.
– Це Оксана? – тихо спитав Северин.
– Ні, – шепнув Корозія. – Та, здається, трохи вища. Класна дівка. Родимка така прикольна на щічці.
– Родимка?.. – затнувся Северин. – Чорт, Оксана...
– Ну, поможи Боже! – скреготнув зубами Антон. – Боксер з подругою підійшли вже зовсім бли-зько.
– Стоп! – шепнув Ромка. – Операція скасовується. Є кращий план!
Лозина, клацання замка та лікування ангіни.
Тепер тьотя Ада не дозволяє дівчинці спати „скільки заманеться”. Байдужим, відмерлим голо-сом вона будить Юлю о сьомій ранку й одразу садовить за стіл. „Ось, це завдання на сьогодні. По-старайся витримати стиль, відчути настрій”. Вона дістає малюнки з тієї заскленої шафи, до якої Юлі категорично заборонено підходити, й дівчинка їх перемальовує. Цілий день. Їй заборонено малювати щось інше, заборонено не малювати нічого, вона „повинна старатись”. Щоранку тьотя Ада кладе пе-ред маленькою художницею кілька малюнків з шафи та йде на роботу. „Сніданок на столі і, сподіва-юсь, ти поводитимешся розумно..!” За нею клацає замок, і дівчинка залишається сама. Ввечері – перевірка: „Тут непогано, але зверни увагу на настрій. Мені здається: ти його не відчула. А настрій – це дуже важливо! Придивись уважніше. Відчуй! А тут добре, тут все збігається. Молодчина..!”
Юля старається. А спробуй – не постарайся! Адже в руках у тьоті Ади лозина. Зовсім маленька лозинка, трохи довша за найдовший Юлин пензель, але дівчинка її страшенно боїться. Вона така па-люча! Зазвичай тьотя Ада просто тримає лозину в руці, цьвохкаючи нею в іншу долоню, але якщо тьотю Аду розгнівати… Тоді вона вже цьвохкає лозиною по Юлиних пальчиках. Ще й забороняє при цьому плакати. Щоправда, биття трапляється нечасто. Досі – всього двічі. Перший раз – коли Юля відмовилась працювати взагалі, а другий – коли намалювала саму тьотю Аду, з хвостом і в ступі, як бабу Ягу в казках, тільки замість мітли в руках – великий пензель.
Але більше Юля тьотю Аду не дратує, слухає та намагається робити все, що вона загадує. От тільки яке це карання – перемальовувати готові картини! Ще й старатися, щоб було схоже до найдрі-бніших деталей. Тому дівчинка малює дуже повільно. Часто зупиняється, підходить до вікна, дивить-ся на вулицю, або просто сидить непорушно й малює в уяві. Вона навчилась! В уяві можна малювати все, що хочеш; там ніколи не закінчаться фарби, олівці, чи папір; і тьотя Ада не побачить і не битиме лозиною по пальчиках! Які чудові малюнки виходять! Дивовижні уявні звірі гуляють дивовижними уявними пагорбами, схилами й долинами. На долинах ростуть дивовижні уявні квіти, трави й дерева, а на деревах сидить та витьохкує чарівних пісень дивовижної уявної краси птаство…
– Чого так мало?
Це тьотя Ада. Дівчинка тепер щоразу здригається, коли та заходить до майстерні.
– Я… я… – Юля мимоволі ховає долоні під стіл. – Це дуже великий малюнок. Я старалась… справді! Але в мене не виходило!
– Брешеш, негідна дівчура! Знов сиділа, втупившись у стіну, й ніякого біса не робила! Я вже давно за тобою пильную! – Лозина лунко ляскає об поліровану поверхню столу. Прямо перед Юлею. Та здригається.
– Що тут у тебе? – тьотя Ада бере до рук кілька готових копій. – Погано! Теж погано! Треба краще! Два дні тому це було добре, а сьогодні погано! Невже не розумієш того, що я постійно тобі втовкмачую? Ти не ростеш, а стоїш на місці! Та я примушу тебе рости! – копії летять на підлогу й лозина знову загрозливо ляскає об стіл.
Дівчинка заледве розуміє кілька слів зі сказаного. Не росте? Чому не росте? Вона що, назавжди залишиться маленькою? Але спитати боїться. Тьотя Ада й так гнівається…
– Сідай і малюй! Сьогоднішнє завдання лишається в силі, й поки не виконаєш – спати не ля-жеш!
Жінка виходить, зачиняє за собою двері та прихиляється до них спиною.
– Нічого. Ти, звісно, не Софійка. Та я зроблю з тебе Софійку! Чого б це мені не коштувало! Я звикла доводити роботу до кінця, я акуратна. Я ще повезу невідомі Софійчині роботи на виставку! І всі знову захоплюватимуться її талантом, і відкриватимуть нові грані, й говоритимуть про нове сло-во… Я тобі ще прислужусь, донечко!
За вечерею тьотя Ада не зводить з дівчинки вовкуватого погляду. Якби Юля хотіла його нама-лювати, то використала б чорну барву.
– А чому ти не заплітаєш кіски? – Питає раптом тьотя Ада, нудно колупаючись в картопляному пюре.
Дівчинка мовчки знизує плечима.
– Софійка завжди носила кіски, навіть коли підросла… От я тобі завтра заплету…
Під важким, хмурним поглядом хазяйки дівчинці зовсім не хочеться їсти. Та вона себе переси-лює. Старанно зішкрібає з тарілки картоплю, доїдає салат і навіть просить додаткову філіжанку чаю. Стенувши плечима, тьотя Ада наливає.
Ніч. Тиша. Лише за вікном проїздить інколи запізніле авто, та старий будинок видає зрідка ледь чутні загадкові рипи. Дівчинка спить, тихенько сопучи в підмощену під щічку долоньку. Аж раптом її губи починають тремтіти, спочатку ледь-ледь, а тоді помітніше, долонька висмикується з-під щіч-ки, Юля повертає голову догори й прокидається. Звикаючи до темряви, дивиться перед собою, потім підводиться й починає тихо, напомацки одягатись. Добре, що вбрання поряд. Воно висить тут, в ро-бітні, в кутку, на дитячій вішалочці.
Відчиняються двері, й дівчинка обережно визирає в коридор, виходить та навшпиньках прокра-дається до вхідний дверей. Зараз вони вже не ходять на прогулянки, тьотя Ада не випускає її з квар-тири, але ще, коли ходили, дівчинка добре запам’ятала, як відчиняються двері. Слід посунути вгору „собачку”, двічі повернути замок і потягнути донизу масивну ручку… Всього-на-всього. І ти на волі. Йди куди хочеш, роби що бажаєш, малюй, що малюється! І ніхто не битиме лозиною по пальцях!
Юна малярка тисне пальчиком на „собачку” й та поволі сунеться вгору… Готово! Тепер замок. Повертається, хоча при цьому оглушливо, як їй видається серед нашорошеної тиші, клацає. Дівчинка завмирає. Але навколо усе та ж тиша. Ще раз клацає замок… Все! Тепер потягнути донизу ручку…
Цупка мармурова долоня важко падає на її гостреньке плече.
– То он ти як, соплива негіднице!
Дівчинка злітає раптом догори, комірець сорочечки перетискує їй горло так, що нічим дихати, й вона летить кудись у пітьмі, хтось змахує нею, наче клунком і безжально жбурляє на підлогу. Клацає вимикач. Дівчинка на підлозі в майстерні, а над нею… розлютована фея:
– Он ти як, я до тебе з усією душею: побиваюсь, годую, доглядаю, навчаю врешті-решт! Нама-гаюся виліпить з тебе справжнього майстра, а ти? Тікати? Нікуди ти від мене не втечеш! Ми якщо й вийдемо звідси, то тільки вдвох. До слави, до оплесків та визнання!
Очі тьоті Ади гарячково блищать, на щоках маковіє хвористий рум’янець, вона збуджено дихає.
– Тільки так, або не вийдемо звідси взагалі! Затямила? Зрозуміла, маленька паскуднице?
Невідь-звідки в її руках опиняється лозина. Вона замахується нею щосили, Юля замружується, але… удару не відчуває. Розплющує очі – лозина опустилась донизу, хоча перекривлене обличчя тьо-ті Ади страхітливіше за будь-яку лозину.
– Ні, ти мені зараз весь будинок переполошиш. Я вгамую тебе інакше.
На хвилину тьотя Ада виходить та повертається, тримаючи щось в руці. Підходить до дівчинки і Юля бачить, що то шприц. Таким юній художниці робили уколи, коли в неї була ангіна.
– Я не хочу, – шепоче тремкими губками, – в мене нема ангіни...
Тьотя Ада сміється, хоча це мало схоже на людський сміх. Якесь глибинне клекотіння, так бу-лькотить часом вода в зливних трубах.
– Ні, дівчинко, це не від ангіни. Це щоб ти не думала мене залишити! Боїшся уколів? – Дівчин-ка ствердно, швидко-швидко, киває головою. – Ще раз спробуєш утекти – вколю тобі такий укол, що взагалі не зможеш ходити, втямила? – Дівчинка киває. – Не чую, втямила?!
– В-втямила…
– Голосніше! – Моторошний шприц хитається в твердій мармуровій долоні прямо в дівчинки перед очима.
– Так! – нарешті в неї з’являються сльози. Цілий ручай сліз вихоплюється назовні, ніби стриму-ваний до цього загатами, заливає дівчинці обличчя, капає горошинками на килим, залишається на її схолоднілих долоньках. І раптом дівчинка відчуває, що мокре не тільки обличчя. Друга порція сього-днішнього вечірнього чаю – її нехитрий нічний „будильник”, навздогін за слізьми вихоплюється на-зовні, і від цього дівчинка заходиться плакати ще нестримніше й беззахисніше…
