Сплавлялися ми якось байдарками по Сулі. Був початок липня, Сула в багатьох місцях обміліла, заросла де жовтим, а де й білим лататтям, і ми просувалися не так швидко, як би нам того хотілося. І позаяк вже був вечір неділі, і до гирла Сули, де вона вливається у Дніпро, і де нас повинен був чекати за попередньою домовленістю наш товариш на мікроавтобусі, ми не встигали, - то вирішили зробити гарний привал, відпочити, досхочу наплаватись у чистій, як сльоза, річковій воді, зварити смачного кулешу та добряче повечеряти. А завтра вже дістатися кінцевої точки маршруту, спакуватися та впіймати якусь попутку, котра б довезла нас додому.
Нас було п'ятеро, троє хлопців та двоє дівчат. Присутність дам змушувала нас поводитися якомога пристойніше та галантніше, проте хочеш-не-хочеш, а через якісь незбагненні закони чи то соціології, чи то психології, а може - і звичайної зоології, між нами, парубками, постійно виникали якісь суперечки та невеликі конфлікти, кожен хотів показати себе перед дівчатами суперменом.
Цього вечора я посварився із Сашком через те, як правильно готувати куліш. Чи пшоно кидати у холодну воду, чи в окріп, чи цибулю розрізати навпіл, чи застосовувати її цілою. Сало спочатку підсмажувати чи додавати його в куліш сирим, і таке інше. Що б я не сказав - Сашко все превертав з ніг на голову, звісно, бо ж поруч багаття сиділи і щось співали під гітару Людочка з Лідочкою. Я так і не розумів, кому Сашко хоче сподобатися - чи Людочці, чи Лідочці, чи обом відразу, але у мене на наших супутиць жодних планів не було, тому я особливо з ним і не сперечався. Мені якось було все одно, бо я чітко розумів, що у будь-якому випадку куліш, зварений у полі на багатті, несмачним не буває, хоч із цілою цибулиною, хоч із розрізаною навпіл. Головне - аби той куліш не підгорів та не перетворився на активоване вугілля.
Васько встановив два намети і підійшов до нас:
- Так, намети готові, а куліш коли буде?
- Ще хвилин десять - і можна приступати, - відповів я.
- Я думаю, ще хвилин двадцять має покипіти, пшоно ще геть не розварилося до потрібної консистенції, - заявив зі свого боку Сашко.
- За двадцять хвилин з кулешу википить вся вода, - сказав я.- Треба долити ще пару кружок води, щоб не пригоріло.
- Не пригорить, я зменшу вогонь, - сказав Сашко і вилив кружку води у вогнище. У повітря здійнялася хмаринка попелу, частина якого потрапила в казан з кулішем. Вогнище, ясна річ, трохи зменшилося, але куліш і далі продовжував кипіти.
- Другу кружку краще все-таки в куліш, - запропонував я.
- Не вчи ученого, - огризнувся Сашко і вилив у вогнище другу кружку води. Цього разу йому вдалося повністю погасити вогонь.
- Ну от маєш, - сказав я. Просто так сказав. Бо вогонь погас - треба було щось сказати.
- А не треба було мені під руку гавкати!- визвірився на мене Сашко.
- Шура, вы что, уже что-то приняли?- голосом Остапа Бендера жартома запитав Сашка Васько.
Той нічого не відповів, а нахилився до кострища і став роздмухувати полум'я.
- Дівчата, а пішли та скупнемося, поки Шура нам приготує куліш! - запропонував я.
Лідочка та Людочка з радістю підстрибнули зі своїх місць, кинули гітару в траву, і ми вчотирьох пострибали до води.
- Заодно води принесіть, бо вже нема!- гукнув нам навздогін ображений Сашко.
Ми пострибали у воду і стали там кувиркатися, як ті малі діти. Вода була, як кажуть у таких випадках, як те парне молоко. Місяць вже зійшов і круглим кільцем цитрини висів над Сулою, а друге кільце цитрини виблискувало з води.
У якийсь момент дівчата підпливли до берега, поскидали з себе все зайве, залишившись - у чому мати народила, позакидали всю ту одіж в прибережні очерети, і стали плавати навколо нас, як ті русалки, виблискуючи у світлі місяця своїми незасмаглими місцями.
- Ой, як же класно!- вигукувала Людочка.
- Просто сказочно! - заходилася у захваті Лідочка.
- Мальчікі, а ви?
Ми з Васьком зробили так само, як наші супутниці, хіба що роботи у нас було вдвічі менше.
І дійсно, голяком плавати виявилося набагато приємніше, аніж у плавках, хоча б здавалося: що там тих плавок? Близькість дівочих оголених тіл додавала пікантності цій ситуації, хоча ще десять хвилин назад ніхто про подібне й гадати не смів. Воно якось так автоматично, само собою вийшло, що ми почали наздоганяти наших русалок, намагаючись впіймати і обійняти, притиснути досебе їхні молоді, пружні тіла, і навіть кілька разів це вдавалося, проте у такій позі, обійнявши руками у воді на глибині дівчину ви ризикуєте просто і банально втонути. Захлинутися - і романтично, в обнімочку, втонути. Тому ці обійми тривали лише якісь частки секунди, але в цей момент ці частки секунди здавалися бескінечними.
Ще б трохи - і наше збудження досягло б такої межі, що ми б дійсно почали просто там у воді паруватися, причому - було все одно, чи тобі попадеться Людочка, чи Лідочка. Зрештою, яка різниця: вони були близнючками.
Проте ідилію раптово перервав гучний та сердитий голос Сашка з берега:
- Івасики-Телесики, приплиньте нарешті до беріжка, куліш готовий, і у нас гості.
- Та пішов ти зі своїм кулішем!- сказав я, відпускаючи з обіймів на волю Людочку. Чи то була Лідочка?
- Та пішов ти зі своїм кулішем!!! - луною повторив Васько.
Ми вибралися на берег і попідбирали свої вдяганки.
Тут же нас обсіли комари та всіляка мошкара.
Васько поглянув на небо і сказав:
- Ластівки низько літають, буде дощ напевне.
Місяць тим часом заховався у хмари. Стало темно. Лише полум'я нашого вогнища окреслювало навколо себе невелике світле коло.
Біля вогнища ми побачили і нашого гостя- на вигляд старого дідугана, з довгими сивими вусами і бородою ледь не до пояса. У чому він був зодягений - було не розібрати в темноті, проте на голові він мав гарного солом'яного бриля, а на ногах - щось на кшталт мокасинів чи то з соломи, чи з якогось іншого матеріалу. Можливо то були ті самі личаки, про які ми колись читали на уроках історії.
- Добрий вечір! Здрасьтє!!- привіталися ми.
- Еге ж, і вам доброго вечора, діточки!- відповів дідусь.- Як водичка? Тепла??
- Як парне молоко, - відповів я.
- Еге ж, як парне молоко, - мрійливо повторив дідусь. - А ви ж... ви ж - городські, ви ж хіба знаєте - яке воно, оте парне молоко?
- Ето когда из молока пара ідьот, - відповіла Лідочка, витираючи рушником довге мокре волосся.
- Еге ж, пара, - посміхнувся дідусь і продовжив із хитринкою в голосі- Ти ж собі там в ріці пару знайшла, еге ж?
- Єслі і знайшла, так це моє лічне діло, - огризнулася Лідочка.
- Дєдушка, а ви хто? - запитала Людочка у дідуся, витираючи рушником своє довге мокре волосся.
- Я...- запнувся дідусь, - ну як хто я? Людина. Чєловєк, значить, по-вашому. Сторожую тут. Тут баштан неподалік, ну ви в курсі: кавуни, дині, еге ж. То я сторожую. Баштан сторожую. Побачив ото ваш вогник - та й, думаю, піду та погляну, шо ото за люди, еге ж? Щоб лиха якого не поробили. Бо ж люди сьогодні усілякі бувають, еге ж?
- Так ви нам і кавуна прітарабанілі?
- Та ні, які о цій порі ще кавуни, еге ж? Ви припливайте сюди через місяць, - то будуть вам кавуни. І кавуни будуть, і дині, еге ж. А зараз ще для кавунів рано. Нема ще кавунів, еге ж.
- Так ви з нами і повечеряєте може? - запитав у діда Васько.
- А чого ж не повечеряти, раз пропонуєте? Не відмовлюсь. Я тут сам один сторожую, то рідко щось таке їстівне готую, еге ж.
- А що ж ви їсте?
- А сухарі і їм. От розмочу сухарика у водичці- і з'їм, еге ж. Вранці води поп'ю - от і поснідав, на обід - сухарик, на полдник - може якесь яблучко десь знайду, чи вишеньку, а на вечерю - помолюся господу богу, ото й уся вечеря.
- То ви, мабуть, гарно помолилися, що вам бог послав туристів з кулішем, - спробував пожартувати Сашко.
- Я багато вашої кулеші не з'їм, не переживай, еге ж, - сказав дідусь.-Роки вже не ті. От раніше... Раніше я б сам один отакого цілого казана кулеші втоптав - і мені було б все мало, еге ж. А зараз... ото як дасте пару ложок каші - то й добре, а не дасте - то й нічого, я посиджу отут поруч, нанюхаюся його пахощами- та й тим таки і наїмся, еге ж.
- Ви, діду, не тойво... не думайте, що ми якісь скупердяги, то у нас Шура просто любить жартувати. Шура шутіт, да, Шура? - пояснив Васько.
- Так, шучу, - підтвердив Сашко, шморгнувши носом.
- Шура шутіт, а у нєво нє виходіт, - підрезюмував Васько.- Хуже Пєтросяна. Ну то що, давайте вже вечеряти, бо куліш холоне, а скоро, мабуть, і дощ буде. Треба встигнути, бо дощ розбавить те, що в наших чакрах! Тьху, те, що в наших чарках!! Розливающий, наливай!
Я вже давно вийняв з рюкзака пляшку з коньяком і тільки й чекав команди Васька. Васько у нас був не те, щоб за старшого, але ж байдарки та намети діставав він. Та й Людочку з Лідочкою запросив до нашої компашки теж він.
Дівчата вже повдягалися у все сухе і спортивне, накинули від комарів на плечі брезентові штормовки, всі ділянки тіла намастили гвоздичним одеколоном, а головне - дістали з рюкзака набір неіржавіючих чарок, котрих у наборі було якраз шість. Ох, і неслабо мабуть дідусь сьогодні чи ще вчора молився господу богу!!
- Діду, ви будете?- запитав я у нашого гостя.
- А то шо у вас?
- Коньяк.
- Коньяк? Еге ж. Коньяк. Добре шось таке, еге ж?
- Та нічого так. Брат розливний з Одеси привозить. Нерозбавлений.
- Ага. Брат, значить. Хороший брат у тебе, значить. Еге ж. Ну, давай, спробую ваш коньяк. Еге ж.
Ми випили по чарці і взялися за куліш.
Коньяк власне у нас лежав у аптечці. Ну, про всяк випадок. Замість спирту. Бо спирту зараз не дістанеш. А брат на коньячному заводі працює, може хоч цистерну привезти. Але куди я діну цистерну коньяку?
Ну а раз ми вже практично завершили маршрут, і ніяких таких всяких випадків не передбачалося, то чому б і не використати коньяк за його прямим призначенням? Тим більше, що у нас було не одна, а цілих дві пляшки коньяку! Ну, друга про всяк випадок, наприклад - якщо перша пляшка розіб'ється.
Куліш, звісно, трохи пригорів, але виявився цілком ще їстівнм, тим більше - на природі, тим більше - під коньяк. Тим більше - після нічних купань під місяцем з русалками.
Коли ми закінчували першу пляшку коньяку, дідусь, прицмокуючи, саме вишкрібав з дна казанка пригорівші залишки куліша.
- Гарний у вас цей куліш, еге ж. Ти, Сашко, просто магістр з приготування куліша, еге ж! Давно ж я такого смачного куліша не їв, - дідусь здійняв очі догори, наче вираховуючи, коли ж він їв подібний куліш.- Так щоб не збрехати, то, мабуть, років сто я не їв такого смачного куліша! А може і всі двісті!! Еге ж!
Усі засміялися з дідусевого жарту.
- Я туди в куліш таки вкинув три кубики галіни бланко, - сказав мені пошепки оп'янівший вщерть від коньяку Сашко. - Бачиш, люди мене хвалять, а ти не хотів!
- То все через те твій куліш хвалять, що мій коньяк нерозбавлений, сімдесять градусів, а не як в магазині сорок, а насправді лише тридцять вісім, - розкрив і свої карти я.- Вони просто не відчувають, шо куліш твій пригорів і став на смак як торфобрикети.
- Сам ти..торфобрикет, - образився Сашко.
- Ну, діточки, дякую вам за те, що прийняли непроханого гостя, не прогнали, нагодували смачною стравою та напоїли оцим...як його... коником... Ох і міцний же цей ваш коник! Не коник, а цілий кінь, еге ж! Коняка ціла!! Так і напиши на тій своїй пляшці: коняка! От... То я би вже й пішов на свій баштан, бо - відчуваю- що незабаром дощ почнеться, а може і гроза, то можу дорогою змокнути й застудитися, а воно ж нікому не потрібно, еге ж? Я ж простий, бідний чоловік в літах, грошима заплатити вам не можу...
- Дєдушка, та какіє гроші, ви что! Ви такой прікольний! - перебили дідуся близнючки.
- Да, діду, ви шо, про що ви, ніяких грошей ми би з вас по-любому не взяли! - підтвердив Васько.
- Пшоно зараз дешеве, сімнадцять копійок кіло, а сало тітка з Колодубівки просто так мені віддає, - похвалився Сашко.
- А мені братуха коньяк задаром привозить. Відливає з двокубової цистерни скільки треба, а доливає туди дистильованої води, ніхто й не дізнається, на градус то практично не впливає, - навздогін сказав і я. Чи, власне, хотів сказати.
-Добре, добре, еге ж, - погодився дідусь.- Я бачу, ви люди пристойні, хоч і молоді ще та зелені, еге ж. То я вам шо тоді можу? Я вам тоді розповім дещо, розповім таку історію, себто бувальщину, що ви ні в одній книжці такого не прочитаєте, згодні?
- Ура, давайтє!- вигукнула Людочка.
- А шо за історія? Она страшная?- запитала Лідочка.
- Ну, звісно, ця бувальщина так, знаєте, кому як. Кому страшна, а кому і не страшна. От, к приміру, Сашкові вона буде страшна ледь не до всирачки, а Васькові - зовсім і не страшна. Чи навборот, еге ж. А вам, паняночки, і зовсім нема чого боятися! Біля вас такі парубки, такі козаки в'ються, вони ото як за вас всерйоз візьмуться, то ви і чорта боятися забудете, якби він отут з'явився раптом, не приведи господи, еге ж!
- А ви, дєдушка, відєлі чьорта? Какой он?- запитала котрась із близнючок.
- Он дєйствітєльно такой страшний? - запитала інша.
- То це ж я вам зараз і розповім, -відповів дідусь, - еге ж. Всідайтеся позручніше, бо оповідь моя буде довга, не коротка, еге ж.
Близнючки пересіли, вмостившись між мною і Васьком.
- Налівающій - налівай! - скомандував Васько.
Я вийняв другу пляшку коньяку.
Лідочка, а може то була Людочка, щільно притулилася до мене, обнявши мене за талію однією рукою, її щока опинилася лежати на моєму плечі. Інша близнючка аналогічно зайняла місце біля Васька.
Сашко ж залпом вихилив одразу дві чарки коньяку і, нецензурно вилаявшись, пішов спати в один з наметів.
А дідусь почав розповідати.
Давно се діялось, і вже нема на світі нікого, хто б це міг вам розповісти, опріч мене, та й мене незабаром не стане, еге ж... І щоб хоч щось залишилося в людській пам'яті з тих давніх подій, розповім я вам, діточки, осьо оцю бувальщину. А я її почув від свого дідуся Микити, а він - від свого діда Опанаса, а тому, значицця, дідові Опанасу, по-простому Панько которий, розповів про це його дід Мусій, через що і село оце наше зветься Мусіївкою, еге ж...
Отже, діточки, слухайте і запам'ятовуйте...
...Жив собі на одному хуторі десь отут неподалік старий козак Богдан. Сам хазяйнував, був відлюдькуватий, з людьми компанію не водив, та й люди сторонилися козака, бо мав він вдачу лиху. Під гарячу руку міг і по потилиці кому завгодно надавати, а то й зовсім голову знести. Навіть на ярмарок приїздив озброєний шаблею та турецьким кинджалом, здобутим у якомусь морському поході.Тому й люди його сторонилися і не набивалися ні в товариші, ні у вороги.
Аж якось пронеслася селом чутка, що не стало Богдана. Зник невідомо куди. Найсміливіші парубки заходили по троє-четверо до його господи, зазирали у вікна, винюхували собаками – найкращими хортами, і криницю перевірили, - ніде нема старого козака. Була людина – і не стало. Як ото наче крізь землю провалився.
Що було робити? Розібрали добрі люди його худобину, щоб не пропала ні за цапову душу, вікна в хаті заколотили дошками, та й думати про нього згодом забули. Богдановий хутір став з року в рік заростати верболозом та травами різними, хата потихеньку стала все хилитися і хилитися на один бік, стріха зогнила зовсім, навіть вода з криниці кудись щезла. Люди обходили хутір стороною, бо ворожійка баба Килимниха якось наворожила, що на тім хуторі поселилася нечиста сила. А хто з православних захоче мати справу з нечистою? Отож-бо!
Літо за літом минало, вже й сини малі повиростали, а у синів – онуки, вже і стара-престара Килимниха відійшла з миром до бога, аж якось трапилася над тим селом велика та страшна гроза, блискавиці блискали і гримів грім так, що люди поховалися хто куди, у погреби та у льохи, і здавалося, що вже кінець світу настав. Посеред майдану стояла висока тополя, і вдарила блискавиця у ту тополю, і загорілося те дерево, як свічка на великдень, спалахнуло, як скіпка – і обгоріло за мить. Худоба кидалася на ворота, коні позривалися і повтікали кудись у степ, а Хорол-річка загрозливо підіймалася у берегах і погрожувала повенню.
Та от відігнав вітер грозові хмари кудись аж за Миргород, припинилася злива, заясніли краплі води у траві під сонячним світом, повиходили люди зі своїх схованок і довго дивувалися з тої грози, що ніколи ще такої не бачили і не чули. А старі люди говорили, що то вже мав бути кінець днів наших, але відмолили вони у Господа Бога всевишнього ще трохи часу для світу білого.
А понадвечір, коли сонце вже заховалося за крайнеба і стало сутеніти, багато хто з селян помітив, що на закинутому Богдановому хуторі горить світло. Не було, не було - та раптом і з'явилося, і рухається, рухається, так нібито якийсь чоловік чи нечистий ходить по двору з каганцем. Ніхто не зважився у ту ніч піти на страшний хутір, вирішили люди провідати те місце аж зі сходом сонця.
Над ранок удосвіта, як тільки стих світанковий соловейко, якийсь дивний чоловік з шаблюкою при боці ходив селом і щось видивлявся та визирав по людських хатах. З іншого боку на широкому поясі мав він коштовного турецького кинджала, а в зубах пахкотіла велика козацька люлька. І сказав старий Мусій, у котрого вже онуки навчалися у бурсі в Переяславі, що дуже вже той чужинець схожий на старого козака Богдана, котрий пропадом щез ще тоді, коли Мусій ходив без чобіт та з лозиною за качками та гусаками.
- Обличчя не пригадаю, але вуса його, і оселедець його, а надто його шабля та отой кинджал, свят-свят-свят! – хрестився Мусій.
Повиходили люди з хат, хто з чим: хто прихопив старезну дідову шаблю, що вже давно не знала справжньої роботи, хто косу металеву чи вили, бабиська, котрі сміливіші, повиходили з рогачами, а хто й просто з палицею, котрою собак сусідських відганяють. Вийшов і дячок місцевий з куцою борідкою, і стояв він непорушно, перелякано накладаючи на себе хресне знамення. Обступили посполиті незнайомця зусобіч, мовчать, стежать – а що той стане робити. А він собі стояв під обгорілою тополею, палив свою велику люльку і теж насуплено мовчав. Нарешті він вийняв люльку і, готуючись щось сказати, прокашлявся: кхе-кхе!
Від цього його кашлю собаки, котрі теж позбігалися до натовпу і стояли, очікуючи, коли їм буде велено обгавкати незнайомця і пороздирати йому шаровари, жалібно заскавучали і, підібгавши хвости, відійшли про всяк випадок подалі. Тривожно зашелестів травами вітер, по майдану майнув невеличкий вихорець, здійнявши куряву.
-Ну, здорові були, чесний народе, - нарешті привітався незнайомець. – А де ж це усі ваші козаки подівалися, чого не вийшли до мене? І чого це ви бабів з рогачами повиводили, хіба я басурманин який? Хіба ж ви мене не пам'ятаєте, що насупилися супроти мене? Та, по правді сказати, і я вас не всіх пригадую, бо живу собі окремо, на хуторі, та хотів би я поговорити з головою вашим, з отим однооким Опанасом, що сина свого під Кафою залишив, бо щось я ніяк не можу второпати: куди поділася вся моя скотина? І де запропастився мій Сірко? І хто й навіщо засипав мою криницю, та й взагалі, що це за нечиста сила вселилася у мою хату, що мені довелося цеї ночі ночувати у хліві?
Зачудовано слухали люди промову незнайомця, хитали скрутно головами – зовсім чоловік з глузду зійшов, макітрою пошкодився! – і мовчали. Нарешті вийшов уперед старий Мусій, той, що онуки його в бурсі у Переяславі навчаються, та й каже:
- Здоров-був, добрий чоловіче! Дивна твоя мова, і дивна твоя одіж – вже давно ми не бачили, щоб козаки у таких шароварах ходили, та й козаків у нас поменшало: хто в чумаки подався, хто за Дунай, а хто світ за очі в Тмутаракань. І якби ж я оце не пам'ятав отієї твоєї шаблі та отого твого кинджала, то сказав би, що це якийсь заблукалий скоморох нас на кпини хоче взяти. Але бачу по тобі, що недарма у тебе ця шабля і цей кинджал, мабуть ти добре знав старого козака Богдана, що жив на Страшному хуторі, а може ти син його, а чи племінник? То що ж, ласкаво просимо до нашої громади, але знай, що багато води витекло, багато чого змінилося з тих пір, як козак Богдан – царство йому небесне…
Не докінчив своєї мови Мусій, страшно й розгнівано закричав незнайомець на нього :
- Що ж це ти мене, собачий хвіст, хорониш живцем, га? Та я ж і є козак Богдан, хіба тобі повилазило, а більше жодних Богданів на моїй пам'яті у роду моєму не було. Чи сплутав ти мене з кимось? Чи глузуєш з мене? Гляди ж мені, не подивлюся, що у тебе борода сива, а не потерплю я такої наруги, щоб мені за життя царства небесного зичили!
І загудів, загув натовп! Не може бути, - казав хтось, - щоби це був козак Богдан! Він уже давно мусив би на тім світі чортам хвости крутити! Еге-ге, дуриш ти нас, пане-добродію, люди так довго не живуть, а як і живуть – то це не люди, не козаки православні, а маги-чорнокнижники, що дияволу душу продали і поклялися зводити людський рід нанівець.
Старий Мусій по-молодечому підскочив до самозванця і мовив до нього:
- Що ж, чоловіче добрий, кажеш, що ти – це старий козак Богдан? Як же ж ти можеш бути Богданом, коли я малим іще бігав до тебе на хутір меду красти, а ти упіймав мене і, трясця твоїй матері, розпеченою шаблюкою поставив печатку на м'якому місці? Ось, поглянь, може пригадаєш?
І з цими словами старий Мусій на радість та на сором навколишнім бабам приспустив свої полотняні штани і засвітив привселюдно – прости Господи! – своїми сідницями, на одній з яких досі червонів слід від давнього, але сильного опіку, що формою та вигином нагадував слід від шаблі козацької.
- Тю, старий діду, і не соромно тобі мене дурити? – розсміявся самозванець. – Дійсно, слід від шаблі схожий на слід, який би залишила моя шабля, та це ж я не тебе помітив шаблею, а якогось капосного хлопчиська, котрий на Петра й Павла заліз до мене на пасіку надерти меду.
- То це ж я і був, - сказав Мусій, заправляючи свої штани, - і було це дійсно на Петра й Павла, та тільки не цього літа, а Бог зна скільки років назад, я вже й сердитися забув на тебе.
- Мусій признав! – відразу зашепотіли в натовпі. – Мусій признав зниклого! Зниклого козака Богдана!
І від цього комусь стало радісно на душі, а хтось навпаки – перелякано втягнув голову в плечі і тихцем-тихцем почав вибиратися з натовпу, щоб утекти до дому. Хто його зна, може старий Мусій все-таки помилився, і це не козак Богдан, а нечистий власною персоною? Бо хіба ж може звичайна людина так довго жити?
