Я вбила свою дитину.
.......................
Смішна людина - пнеться чогось досягнути, облаштувати своє життя, втілити амбітні плани, примарні мрії.
Дівчата прагнуть вдало вийти заміж.
І я хотіла. Якось не вдавалося. Відома історія. Хлопці, які були мені цікаві, вже мали подруг. Відбивати когось у когось я не вміла – та й не по мені це було.
Тих, що упадали за мною – якось не могла ні визнати в якості женихів, ні прийняти. Все моє єство бунтувало – «ні!»
Очікувала на мого Маленького Принца – не зростом маленького, а казкового, сент-екзюперівського – але їх видно розхапали, як імпортні чоботи в ГУМі за радянських часів.
Чому він вирішив зі мною одружитись? Наполягала його мама? Боялася, що неодружений син зіп’ється чи зіб’ється з пуття? Бачила, що йому не щастило з дівчатами, яким потрібно було в першу чергу матеріальне забезпечення –о, дівчата стали практичні, прагматичні і перебірливі. От матуся і наполягла – шукай собі жінку скромну та невибагливу.
Чому я вийшла за нього заміж? Наш союз я сприймала як порятунок – від самотності, від підсвідомого страху «засидітися в дівках», від жалю про нездійснені мрії, про любов… О, той жаль їдкіший за усі «Доместоси» разом узяті!!!
Я була готова до самопожертви – від вдячності, що нарешті прийшов мій принц – високий, блакитноокий, в костюмі і при краватці - та простягнув мені руку: «Давай одружимося!» О, так, клієнт (тобто клієнтка) був готовий (готова!) – і я уявляла себе мало не принцесою, яку визволили з неприступної вежі. І я – закохалася у власного чоловіка...
Та як я гірко плакала, коли зрозуміла. що з одного полону потрапила в інший. Мене полонили тільки мої думки і відчуття, але ж я жила з рідними людьми, з мамою і татом, які мене любили. А потрапила - до чужих людей. Де мене ще ніхто не знав і не розумів, а тим паче – не любив. Попервах вдавали ввічливу доброзичливість. Все добре. Маєш чоловіка, слухайся його, він старший, мудріший. Чого тобі іще треба. А я хотіла – щоб любив. І вірила, що любить… бо він так казав…
І Бог дав нам дитинку! Я вважаю вагітних жінок святими. В їх тілі твориться велика таїна – росте дитя! Тільки на мене вагітну не зважав мій чоловік. Ти ж не хвора. А що там особливого – ну, вагітна, не ти перша, не ти остання. Навіть просте прохання погуляти разом на свіжому повітрі – «Ну, іди сама, якщо хочеш! Я змучився, дай відпочити»…
Що то за поняття, що за дурне виховання – що жінка повинна коритися чоловікові? Повинна його слухати, він має керувати нею і її життям? Та ніколи!!!!! Жінка мудріша по своїй суті, вона спрямована на життя, а чоловік – на проживання.
Народилася донечка. Не було часу й потішитись тим щастям – бігом роби, ти повинна, ти мусиш. Перші дні – але то були тільки дні ! – щось намагався допомагати чоловік. А далі він знову був змучений, не мордуй мене, мені треба відпочити. А дитя захворіло, малесеньке, кашлі, соплі... Не хоче їсти. Дисбактеріоз. О, як ми всі мордувалися! Але в усьому була винна я, я була погана мама, я не пильнувала – о, як би я хотіла повернутись і змінити все те життя! Дитину годували силою, забавляли і задурювали, аби ще трошки з’їла. Дитя підростало. Результат - стійка відраза до їжі. Не можна було силою! Не можна! Але це розумію тільки тепер. Тоді лишень відчувала, але не мала духу настояти на своєму. Я мала рабську залежність... Я не вірила в себе. Була надто слухняною і тихою невісткою – чим більше запопадала, тим більше у всьому була винна.
А друге дитя я вбила.
Так несподівано – через одинадцять років – я завагітніла знову. При всіх застереженнях мого чоловіка. І таким щасливим голосом лікарка на УЗД повідомила мені : «Та Ви вагітні! І дитя так гарно розмістилося! Так хоче жити!» І як я хотіла його народити!
Тільки, крім мене, воно нікому не було потрібне.
Цей світ був проти.
Чоловік категорично – «Ні!», свекруха – “Ні!”
Вона тоді закохалась – остання любов, що палкіша за всі. Любов, звичайна людська любов, хоч і крадена, але справжня. А жили ми в одній кімнаті усі на купі – куди ж іще мале дитя? Йому місця не було. Тим більше, що свекруха не мала б взагалі можливості приводити до нашої квартири свого коханого. О, квартирне питання ! Квартира була її!
І я її розумію. Але я не розумію себе - чому я тоді не вистояла? Чому не зберегла життя? Знайомі мене наче й підтримували, але то були слова. Я не могла чекати від них допомоги. Я не знайшла людини, яка б по-справжньому підтримала мене в бажанні зберегти дитину. Навіть моя мама, зваживши на стан мого здоров’я, сказала, що мені не треба цієї дитини, бо вона впаде на мої руки, весь клопіт і догляд, а я можу не витримати.
Помирав мій тато.
Переніс інфаркт, незворотні зміни. Він доживав останні дні, і ми це усвідомлювали. І я поїхала його провідати в село, а в цей час ....моя донечка попала під машину.
Не травмувалася, слава Богу, але була дуже налякана. Смерть дихнула – і відійшла...
І я ще раз запитала чоловіка – « І навіть тепер ти хочеш, щоб я зробила АБОРТ???»
Ми могли втратити своє єдине дитя! І вбити ще ненароджене...
Але він сказав: «Так!»
І я убила свою дитину. Аборт робили без наркозу. Я чула цей наймоторошніший, найстрашніший у своєму життя біль. І бачила, як у болоті, в калюжі топчуть ногами ікону Божої матері. Поки тривала уся процедура, це видиво стояло мені перед очима.
Мене відвели в палату, в якій уже не було місць, поклали поруч іще з я коюсь жінкою. Ми лежали спинами одна до одної. Ніхто нічого не говорив. Тут лежали самі дітовбивці.
За кілька годин я підвелася, перевдягнулася і потихеньку побрела додому. Отоді я зрозуміла, що означає «земля пливе під ногами». Паморочився світ, не було ніяких ні відчуттів, ні почуттів. Хотілося померти. Але не було сили навіть на таке бажання.
А вдома свекруха стала питати, чого то я лежу, що зі мною. Я сказала: «Я зробила аборт»,
а вона не почула, перепитала ще раз і ще раз. Я думала, що вона знущається, а може справді я говорила таким кволим голосом, що вона і не розчула.
А через місяць помер мій тато.
І я носила жалобу – по дитині і по татові.
І ношу її понині. Хоч психологи радять навчитися прощати собі. І я прощала. І я простила. Але я убила свою дитину. І цього вже не зміниш.
Біжать роки, яка все ж живу, і я рахую, скільки б йому було років. Який би в мене вже був син! Чомусь я упевнена, що це мав бути син.
Тепер я пишу книжки. Тепер вони – мої діти. Я стала сильніша і перестала в усьому слухатися чоловіка. Я зрозуміла, що маю власне, особисте життя і власну долю. І буду жити.
І я маю донечку – моє сонце, мою квіточку, яку я обділила – не народила їй братика.
Я її люблю. У мене є зміст життя. У мене є справжня і непідкупна любов – моєї дитини.
І тепер молюся лише про одне:
Господи, дай нам бути Людьми. І уміти любити і берегти один одного. Розуміти.
Щоб не було безповоротного відчаю втрат – чому я так поступила? Я ж не хотіла цього...
І не вбивати...
