На мініатюрному перончику було зовсім небагато лавочок та місця вистачило всім. Втім більшість із присутніх не чекали прибуття потяга, а просто ховалися в затінку від палкого сонця неймовірно теплого вересня. Насправді прибуття потяга, яке мало статися найближчим часом, очікував лише один чоловік, який сидів і читав дуже дивну для свого зрілого віку книжку. Це був підручник з всесвітньої історії для десятих-одинадцятих класів. Після кожного прочитаного абзацу на його обличчі виникала зухвала посмішка. Схоже, викладене у цій тоненькій книжці викликало у чоловіка відверту недовіру. Він саме дочитував про передумови заключення пакту Рібентропа-Молотова, коли із понищених негодою динаміків на прохідній станції Отинія, втомлена від тривалої спеки працівниця Львівської залізниці простогнала:
- На першу колію від перону прибуде потяг Чернівці-Львів, нумерація вагонів з хвоста потягу.
Чоловік подивився на наручний годинник і просяяв.
- Як гарно... - ледь чутно промовив він сам до себе. Тоді зробив закладку в підручнику, зняв з руки годинника і разом з книжкою поклав до маленької валізки, яку засунув під лавку. У валізці були документи і гроші, а також інші речі на різні випадки життя. Із порожніми руками та усмішкою на обличчі він підійшов до краю платформи. Потяг майже одразу виринув із лісосмуги, яка обступила колію з обох сторін.
Мало хто помітив, як насправді це відбулося, тому покази свідків сильно відрізнялися. Та чоловік просто зі спокійним виразом обличчя стрибнув на колію під колеса потяга. Іделічна тиша і спокій були порушені гамором складу, що гальмує впереміш із неприємним плямканням органічного походження. То неймовірно важка машина руйнувала тіло самогубця, розтягаючи скривавлені шматки на довжину усіх вагонів. А за мить до загибелі він відчув її присутність. Сама Зозуля їхала у потягу, що став знаряддям його чергової смерті. Дивному чоловікові зробилося неймовірно прикро, що він так безглуздо розминається з нею, та вже було пізно. На неприємно короткий час разом із мозком зникли всі його думки.
Раніше він стрибав під колеса потяга у менш людних місцях та останнім часом облінився настільки, що тепер не цурався вбивати себе перед публікою. Загалом — це було вже третє його самогубство за останній місяць. Чому він так розгулявся йому не було відомо, однак неперервне “ку-ку”, яке він чув ось уже понад тисячу років, знову зробилося якимось нестерпним. І ніщо не могло притлумити цей ритмічний пташиний лемент, окрім короткого забуття, коли він не надовго помирав.
Поки рештки останнього притулку безсмертного привертали до себе увагу нечисельних свідків нещасного випадку і затихали жіночі верески та чоловічі вигуки, одна із пасажирок потягу поквапилася покинути місце трагедії, відчуваючи із ким вона мало не зустрілася знову. Щойно жінка сховалася у лісосмузі, впевнена, що її ніхто не помітить, почала гарячково скидати із себе одяг. Дрібні ворчинки по всьому тілу саме почали перетворюватися на пір'їни, коли вона позбувалася спідньої білизни. З гучним і неприємним хрускотом її тіло не без болісних відчуттів змінилося до невпізнаності. Тоді кількома ударами крил вона здійнялася в повітря і продовжила мандрівку за раніше назначеним маршрутом.
Спостерігаючи за тим, як над потягом пролетіла зозуля, вже тепер колишній мешканець Отинії ледь чутно промовив:
- То ти вже тут, моя пташко? Як гарно...
А тоді підійшов до лавки, на якій кілька хвилин тому сидів загиблий, вийняв валізку, відкрив кодовий замок і надяг на руку годинника. Рухатися було трохи важко. Колишній власник тіла зараз сильно панікував у марних спробах осягнути, що з ним сталося, а тому в крові було багато адреналіну, який перетворював роботу опорно-рухового апарату на смиканий рух маріонетки. Та воскреслий вкотре зумів опанувати чужі емоції і привласнити дух, а відтак і тіло.
Поки працівники міліції не “запросили” всіх присутніх свідчити, він також поквапився геть із місця трагедії. Нікому не було діла до того, що безсмертний знову відібрав чиєсь життя, при чому відразу два. Шматки одного лежали на колії, а іший зараз покидав рідне селище, хоч перед тим збирався випити пива з друзями та поганяти футбольчика.
***
Літа року дев'ятсот вісімдесят восьмого малий ще Зореслав разом із батьком Добролюбом полювали на зайців у лісі недалеко від селища. Нещодавно хлопчикові сповнилося рівно десять літ і тепер у нього був власний лук, сагайдак і стріли. Він радів, що батько взяв його на полювання не дарма, адже один із п'яти впольованих нині звірят був убитий його стрілою. Пишався собою, як ніколи, а батько пишався сином ще більше. Тоді Зореслав вперше й почув дивний ритмічний лемент: “ку-ку”.
- Це дух лісу, батьку? - невпевнено припустив хлопчик.
- Ні, сину, то зозуля, такий птах. Її не люблять, бо вона може накувати людям літа життя.
- Та це ж добре, чого її не любити за таке?
- Добре, як накує багато, та недобре коли замало. А людям завжди мало, скільки б вона не кувала. Того й не люблять. Усі хочуть жити вічно.
- А чого ж вона не може накувати багато? Їй шкода? – дивувався Зореслав.
- Того ніхто не відає. Зозуля сама обирає скільки кому налічити, - заспокоїв допитливу дитину батько.
- Може якось задобрити її? Принести жертву, як ми робимо після жнив, щоб потім був урожай? – не вгамовувся юний слідопит.
Добролюб посміхнувся до свого єдиного сина, занурив пальці у його густі пасма волосся, зітхнув і промовив:
- Сину, багато хто намагався. Нічого хорошого із цього не вийшло. Потрібно з гідністю прожити стільки, скільки тобі відведено. І не злякатися на порозі смерті нових випробувань для твоєї душі.
На цьому бесіда урвалася, бо почувся хрускіт галуззя під кроками чийогось важкого тіла. Схоже, що батько із сином вийшли на вепрову стежку і ризикували зустрітися з хижим і лютим звіром. Зваживши на сьогоднішню здобич, Добролюб вирішив не наражатися на небезпеку, задля ще більшого улову.
Ближче до вечора юний і зрілий чоловіки постали перед рештою родини у рідному Зборищі під Києвом разом із сьогоднішнім уловом. Зореслав ще довго потім уявляв собі те дивне “ку-ку” і навіть не здогадувався, що йому доведеться чути його протягом усього свого вельми тривалого життя.
Далі буде...
