Йончі Лупул тримав в обох руках заряджені револьвери і цілився в груди Хараламбія.
– Ха-ха-ха! – пролунав рясним сміхом голос Хараламбія. І відгомін покотився долиною Ронішори.
Йончі стискав до болю рукоятки револьверів й далі цілився в груди свого ворога, який прибув по його душу.
– Ха-ха-ха! – продовжував сміятися Хараламбіє, приступаючи чимраз ближче до нього.
Йончі наче закам’янів посеред містка через потік, який ділив його господарство на двоє. Хараламбіє наближався від стайні, його біле волосся наче срібло, виблискувало під блідими променями місяця, а обличчя було, наче в мерця. Незважаючи на мороз і сніг, який падав надворі, Хараламбіє був зодягнений тільки в тонкій літній сорочці, підперезаний коричневим шкіряним чересом, за яким не було встромлено ніякої зброї, навіть колодки ножа не було видно.
«Як він не боїться приближатися до мене голіруч?», – подумав Йончі.
– Ха-ха-ха! – сміявся далі Хараламбіє, приближаючися до Йончія.
Йончі побачив, як позаду Хараламбія ступало п’ятеро коней, ті самі, яких продав йому Хараламбіє. Коні ступали повільно, але якось дивно, нібито якась невидима рука вела їх за вуздечки.
«Він хоче забрати моїх коней, за які я йому заплатив!», – розсердився Йончі й вистрілив нараз з обох револьверів прямо Хараламбію в груди.
– Ха-ха-ха! – пролунало, замість пострілів, Харалімбіїв сміх.
– Що це?! Чому револьвери не стріляють, я ж сам їх зарядив, – перелякано прошептав Йончі і знову натис на курки револьверів.
– Ха-ха-ха! – почулося знову замість пострілів.
«Це якась мара! – крикнув переляканий Йончі. – Він прийшов по мою душу, він мене вб’є, його навіть куля не бере! Треба втікати!», – майнуло Йончієві в голові. Але ноги не слухалися, навіть не міг ворухнути ними. Тоді прицілився й вистрілив знову.
– Ха-ха-ха! – пролунав знову сміх Хараламбія.
– Чого тобі ще від мене треба! – Крикнув божевільно переляканий Йончі.
– Ха-ха-ха! – не переставав сміятися Хараламбіє, вказуючи пальцем в сторону Йончія, нібито, хотів щось йому показати, справити на те, що знаходилося позаду нього.
Йончі глянув позад себе, куди вказував йому пальцем Хараламбіє, і враз завмер зі страху. На протилежному кінці містка стояли давно вже померлі його брат Августин і Ліке Злетару, які, обнявшись, голосно сміялися з нього.
Йончі випустив з рук револьвери й міцно притис руками свої вуха, щоб не чути їхнього сміху.
– Я знаю, хто винен в смерті Августина, та мушу мовчати, досить я втратив одного сина! – почув Йончі замість сміху, голос свого батька Йона Лупула.
– Ні, вони мертві!.. Вони давно померли... і батько, і Августин, і Ліке... таж я сам його... – крикнув зі всієї сили Йончі. – «Ліпше втекти», подумав, та куди йому тікати?! На однім кінці моста Хараламбіє, а на другому – мертві, його брат Августин та Ліке Злетару. «Хіба що з моста стрибнути! Міст невисокий, а лід тепер міцний, не проламається!», – поміркував Йончі й стрибнув з моста.
– Ха-ха-ха! – почув Йончі десь вгорі сміх, й тоді здав собі справу, що він не опинився на леду річки, а летить в якусь бездонну прірву, з якої піднімався дим і палали червоні язики гарячого полум’я.
– Невже я паду в пекло?! – кричав Йончі.
– Ха-ха-ха! – продовжував лунати сміх десь у високостях над Йончієвою головою...
* * *
Зі сну Йончі прокинувся весь мокрий від поту, всім його тілом трясло, наче в пропасниці. Тремтячими руками запалив світло, простягши руку за старим «Псалтирем» з позолоченими обкладинками, що лежав на столі.
– Змилуйся, Боже, надо мною по ласці Твоїй! З многоти милосердя Свого зітри беззаконня мої! – почав читати Йончі Лупул п’ятидесят перший псалом, щоб заспокоїти свою душу молитвою. – Обмий мене зовсім з моєї провини й очисти мене від мого гріха!
– Ха-ха-ха! – знову пролунав сміх в його вухах саме так, як і в сні...
Йончі затулив вуха руками й почав читати голосніше:
– Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійний...
– Я знаю, хто винен в смерті мого сина Августина! – причувся йому голос батька.
– Тобі одному, Тобі я згрішив і перед очима Твоїми я зле учинив, щоб Ти був справедливий у мові Своїй, бездоганний у суді Своїм.
– Ха-ха-ха!.. – продовжував лунати сміх.
– Отож я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя... – ще голосніше продовжував читати Йончі. – Ото полюбив я правду, і в таємних речах подаєш мені мудрість.
– Не треба, Йончі!.. Не треба, я нікому не скажу, ані не видам тебе, не стріляй, не треба, – причувся Йончієві плаксивий голос Ліке Злетару.
– Розгріши Ти ісопом мене, й буду чистий, обмий Ти мене – і я стану білішим від снігу.
– Ха-ха-ха!.. – не вгавав сміх в його вухах.
– Дай почути мені втіху й радість, і радітимуть кості,що Ти покрушив.
– Ну й добавив ти мені, Юдо! – почув на цей раз голос Хараламбія.
– Обличчя Своє заховай від гріхів моїх, і всі беззаконня мої Ти зітри...
– Ха-ха-ха! – не переставав колоти його душу сміх.
– Прокляті будьте ви всі! – несамовитим голосом заревів Йончі й жбурнув зі всієї сили «Псалтирем». Свята книга вдарилася об стіну і впала на підлогу, відкритою на п’ят десят першім псаломі.
– Прокляті будьте ви всі! – повторив ще раз Йончі, постягнувши руку під стіл за корчагою з горівкою й здорово відпив з неї.
Йончі зрозумів, що ніхто й ніщо більше не зможе захистити його від божевільного страху, який закрався в його душу. Навіть молитва не в силі вже заспокоїти його душу, йому залишилася тільки горівка, і він буде її пити... Бо тільки горівка проганяє його страх. Коли він п’яний, то жоден спогад йому не страшний, не стархав його ні Хараламбіє, ні його брат Августин, ні Ліке Злетару, ні навіть голос його батька не страшний йому... Він буде пити, і нікого й нічого більше не буде страхатися.
Та цього разу ні горівка не могла відігнати страх з Йончієвої душі, навпаки, він нібито, замість горівки напивався страхом. Тоді Йончі зрозумів, що в нього залишився один-єдиний вихід і, божевільно розреготавшись, луснув себе по чолу. «Як ще йому така думка не прийшла раніше в голову? Та це ж так просто, й тепер ніхто не зможе заподіяти йому ніякого лиха...». Йончі вийняв зі скрині обидва револьвери і спокійно вийшов надвір.
Через кілька хвилин зі стайні пролунали один за іншим постріли. Всього шість пострілів, та їх ніхто не лічив, окрім самого Йончія Лупула. Перелякана Руксандра вибігла надвір і побачила, що Раду вже біжить через місток до стайні. Побігла вслід за ним.
Картина, яку побачили вони у стайні, припинила їм дух, – п’ятеро застрелених коней лежало серед стайні в крові раз у раз здригаючи ногами, а між ними лежав застрелений і Йончі Лупул. З його скроні кров стікала струмком...
