Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51016
Рецензій: 95760

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 25233, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '35.174.62.162')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Повість

Конокрадська честь Ч.3/ 2-3

© Михайло Гафія Трайста, 07-09-2010
2

На першу весняну Cигітську торговицю зійшлося дуже мало людей. Якихось там свиней, овець, кілька корів та циган Пепій, що продавав свої старі крадені шкапи, яких бив поки спухали, щоб виглядали жирними. Старі, побиті, опухлі коні не те, що виглядали, як виглядали, а були й переполохані: коли циган на них цмокне, вони рвалися з місця, а циган прихвалював коней, мовляв, «Дивіться, які вони чемні, тягнуть, що аж рвуться!..».
Іван Кочерга махнув рукою на торговицю, і подався до міста. Хоча він не збирався ні продавати, ні купувати, просто хотів поглянути, як люди торгують, на чесний торг завжди любо подивитися! При вході зустрів свого односельчанина Олексу Могилу, з яким з малої дитини товаришував, як і з його братом Василем.
– Здоров, Олексо, – щиро радіючи, привітався Іван.
– Здоровий будь, Іва, – ніяково відповів Олекса і, потиснувши Іванові руку, хотів відходити.
– Стій, куди так поспішаєш? – притримав його Іван. – Зайдемо до Рувима, вип’ємо за нашу зустріч, перекусимо що-небудь, і ти розкажеш мені, що май є нового вдома, які там новини.
Олекса Могила зупинився. Він не був з тих, що вміють розводити бесіди, ані з тих, що любили доносити якусь вістку, чи то добру, чи злу, саме тому йому стало ніяково, що буде змушений розповідати Іванові про смерть Івони, бо, як видно, Кочерга ще не дізнався про це.
– Боюсь, Іване, що нічого доброго тобі не зможу сказати, – невинно зітхнув Олекса.
– Щось трапилося з матір’ю? – схвильвано запитав Іван.
– Ні, з нею непогано, здорова.
– А моя сестра Маруся? Я не був здавна в Трибушанах.
– Не чув я нічого лихого про неї, – відповів Олекса.
– Інші вісті? – настоював Іван. Його серце, нібито, віщувало, що трапилося якесь велике нещастя.
– Івона Мартинюкова втопилася в річці Вишавці саме на Івана Хрестителя.
– Що?! – не своїм голосом крикнув Іван і, міцно схопивши Олексу за плече, сіпав ним, болісно шепотячи. – Цього не може бути. Ні, цього не може бути. Скажи мені, Оле, що це неправда! Скажи! – тиснув й далі сіпав його, потім, взявши себе в руки, відпустив Олексу і трохи спокійним, але болісним до смерті голосом, запитав:
– Розкажеш мені, як це трапилося?
– Хтозна, як то було... Івона сама кинулася під лід. Ксеня Лупшакова знайшла її засніжений сардак, йдучи прати білизну третього дня після Івана Хрестителя, бо Івона як пішла з дому до церкви на це свято, вже більше додому не повернулася.
– Навіщо вона це зробила ?! – з болем в душі, більш себе, ніж Олексу, запитав Іван.
– Аркадій Юркуц насилу хотів віддати її за кульгавого Ілька Гулика. Вона не хотіла, казала, що тільки за тебе вийде, або втопиться.
– Бог би його побив! Я своїми руками задушу його, розтовчу йому голову, як гадові! Диви, за кого збирався віддавати заміж Івону! Я цього йому не подарую! – зі стиснутими до болю кулаками, більше стогнав, як говорив Іван. Якась невидима сильна рука схопила його за горло і міцно тисла, не даючи дихати, біль піднімався з глибини серця й обгортав його душу. Враз йому стало страх сумно, сльози наповнили очі. Йому було жаль Івони, жаль самого себе та їхнього несповненого кохання.
Коли Іван трохи заспокоївся й хотів ще докладніше розпитати Олексу, та здав собі справу, що той відійшов, не сказавши йому більше ні слова.
Кочерга не мав звідки знати, що Олекса теж був закоханий в Івону, та коли спитав її, чи не вийшла б вона за нього заміж, Івона ледве не розплакалася:
– Ти добрий та гарний леґінь, Оле, але я вже не дівка! Я дала своє слово й серце іншому...
– Кому? – спитав здивований Олекса.
– Іванові Кочерзі, – всміхнулася Івона. – Іван обіцяв, що прийде на Святого Дмитра й забере мене від вуйка Аркадія.
Побачивши, що Іван Кочерга чомусь-то не йде сватати Івону й навіть до села не повертається, Олекса Могила, зустрівши її, дав зрозуміти, що він й надалі чекає її згоди вийти за нього заміж і готовий будь-коли сватати її, якщо в неї з Іваном щось не в злагоді.
Івона склонила голову на Олексове плече й гірко заридала:
– Ні, Олексо... Хоча Іван і не повернеться ніколи, чи з ним трапилось що-небудь, чи знайшов собі іншу і мене покинув, я більше ні за кого не вийду заміж, бо я вже не дівка і не знаю, чи я повія, чи Іванова жінка.
Олекса зрозумів, що Івона не пе-редумає, і взяв собі за жінку дівчину з Бистрого. Вже два місяці, як відгуляли весілля, і живуть в мирі й злагоді, слава Богу! Тому, зустрінувшись з Кочергою, йому було дуже прикро дати Іванові лиху вістку про смерть Івони, яка ждала його, але, оскільки він більше в селі не появлявся, а за іншого не хотіла ви-ходити, тим більше, за Ілька Ґулика, то наклала на себе руки.
Того дня Іван Кочерга до міста більше не йшов, а вступив до «Золотої підкови» й почав пити, щоб хоч трішки втопити своє горе, та клятий ром не хотів чогось то «лізти» в його голову.
Іван пив, але не п’янів. Що йому тепер залишилося робити на цьому світі без Івони? Яка йому тепер користь з грошей та з коней, коли та, яку він так кохав, відійшла від нього назавжди, й він більше не побачить її ніколи...
Якщо Івона була б вийшла заміж за іншого, то йому легше було б на душі, тоді він зміг би забути її й одружитися з іншою дівкою, зміг би тоді жити й ґаздувати, а так?! Чи зможе він забути ту, що відда-ла своє життя, щоб залишитися вірною йому, їхньому коханню? Ні, він не зможе її забути, ой, не зможе... – ридала Іванова душа. Зціпивши зуби до болю, він вгатив щосили кулаком об стіл. Напівпорожня півлітрова пляшка підстрибнула, а дві вже випиті Іваном пляшки впали зі стола й покотилися дерев’яною підлогою.
– Господи, скільки він сьогодні п’є! – перелякано прошептав жид Рувим, піднімаючи порожні пляшки.
– Рувиме, – спокійним голосом покликав Іван жида.
– Га?
– Пробач мені!
– Нічого, леґіню, – махнув Рувим рукою. Присутні навіть не звернули уваги на Івана, – кожний з них так само інколи «розряджає» свою душу, гримаючи кулаком об стіл після кількох випитих пляшок. І де це зробиш, як не в корчмі, хіба не на те є корчма?
Іван не міг зрозуміти одне: як доля вмить може стерти всі щасливі мрії, які людина плекає протягом свого життя?! Ще зранку йому було легко й весело на душі, навіть наспівував, йдучи на торго-ви-цю. Зараз він вже назавжди покінчив зі своїм конокрадським «ремеслом». Одне тільки діло бентежило його: він ще не розквитався до кінця зі своїми справами, які пов’язували його з конокрадською честю, яку Остап Коцор так глибоко посадив йому в душу. Саме того дня він хотів покінчити зі всіма обов’язками й повернутися додому вільним, де його ждала Івона. Він же обіцяв їй, що повернеться додому на Дмитря, і вони одружаться. Він назавжди забере її від злого та скупого Аркадія Юркуца. Поки збудує нову хату, вони житимуть зі своєю матір’ю, вона й так живе сама, відколи Маруся вийшла заміж за Лук’яна Федірюка, Юркуцового племінника. Іван міг жити супокійно з Івоною і в Трибушанах у Остапа Коцора, поки збудував би собі хату. Коцор радо погодився був на це, але Іван мріяв бачити своїми очима, як піднімається його власна хата, як її мури щодня підростають все вище й вище аж до самого верха. А коли вже й кузли будуть підняті, він прив’яже на самий верх, як то годиться, пляшку міцної слив’янки й барвінковий вінок з червоними стрічками. Івона щодня готувитиме обід, полуденок та вечерю майстру, бо він обов’язково покличе Петра Золика з Верхньої Рони. Такого майстра, як Петро Золик, немає у всьому Марамороші. Він не працює тільки в своєму та сусідніх селах, Іван Кочерга його зустрічав і в Долині Мари, і в Долині Ізи, навіть і по той бік Тиси аж в самій Коломиї, і тільки в заможних людей будував. Щоправда, не так то дешево, та зате дуже добре, «робота, наче злита, – золоті руки в нього!» – хвалили всі Золика.
Іван вже розмовляв з ним, і Золик обіцяв, що збудує йому хату, як тільки Іван покличе його. У своїй уяві Іван багато разів бачив свою двокімнатну хату, з сінями посередині й з коморою позаду, а попереду з довгою та широкою шатрою й з великим підвалом. У щасливих своїх мріях Іван бачив не тільки хату, а й все своє господарство: стайню, свинарник, курятник, дроварню, колодязь з журавлем, й чисте широке подвір’я, обкладене парканом з товстих дубових дощок, до якого можна буде увійти крізь високі, широкі, вирізьблені з дубового дерева ворота, покриті маленьким дашком. Серед подвір’я Іван завжди бачив новий віз, а біля дроварні – сани, плуг, смик1 та інші господарські речі. Все це бачив він у своїй уяві, й воно здавалося настільки справжнім, що Іван нізащо в світі не повірив би, що все це не сповниться. Бачив він й Івону серед подвір’я, годуючи курчат, або несучи відро з водою, чи вишиваючи в шатрі. На подвір’ї він посадить дві черешні. Поки в них народяться діти й підростуть, тоді й черешні вже родитимуть.
Все це тепер здавалося Іванові чужим і дуже далеким.
В одну мить доля розбила його щасливі мрії. Іван відчувався винним в смерті Івони. Він обіцяв їй повернутися на Дмитря. Обіцяв, та не зміг дотриматися даного слова. Йончі Лупул та Хараламбіє змінили все, що він планував, й доля повела його іншою стежиною, якою він не збирався йти. А до того, ще й захворів і майже цілий місяць відлежав у Тарасі в одного зі своїх знайомих. Тільки на Івана Хрестителя прибув до Сигота, та замість того, щоб повернутися до рідного села, або до Трибушан, він повернувся назад до Тарасу, бо лікар, якого найняв його знайомий, говорив, що хвороба досить важка й що йому треба лікуватися під його наглядом, інакше може зістатися хворим на все життя. Хоча нікого й нічого, й навіть смерті Іван не боявся, та думка, що може хворіти все життя на легені, лякала його, бо замість того, щоб ґаздувати, він ще молодим ходитиме з палкою по подвір’ю й разом з кров’ю дарабки своїх легенів плюватиме. Ні, він послухав лікаря і навіть курити люльку покинув.

3

Степан Гайдамашин сидів біля вікна на кухні в пана Йозефа і задумано дивився в далечінь. З вікна виднілися тільки-що звільнені від снігу довгої холодної зими луки, що почали одягатися у вечірні шати. Слабе проміння призахідного сонця охоплювало своїми червоно-полум’яними язиками билини з тремтливими носиками. З маленького горбочка край панського саду по гладких камінчиках стрибав буйний весняний струмочок. В саду стояло двоє нерухомих коней, один вороний з білою «зіркою» на лобі, другий рудий, поклавши один одному голови на крупи, мріяли у вечірній тишині. В прохолодну кімнату линув запах ліскової ряски, березового соку й свіжої весняної травички.
В сутінках великої затишної кухні трохи відганяло затухлістю, з великої кришталевої чаші, яку Степан тримав у руці й раз у раз попивав короткі ковтки, розливався приємний аромат токайського вина. Цього вечора він, мабуть, не піде додому, а переночує у своїй кімнаті в пана Йозефа. Вже минуло три роки, відколи Степан мав свою хату, й не лише хату, а поставив на ноги справжнє господарство, яке рідко в кого зі всіх заможніх ровенських ґаздів було. А в пана Йозефа він завжди відчувався приємно. Тут він прожив всю свою молодість від дванадцяти років, й хоча сільські люди називали його панським наймитом, він жодного разу не відчував себе наймитом, а, навпаки, на господарстві пана Йозефа Степан відчувався господарем, тому що без його дозволу ніхто жодного разу не посмів би перемістити соломинку з одного місця на інше. Про будь-яке рішення пан Йозеф, перш за все, радився з Степаном.
«Що скажеш, Степане, наступного тижня почнемо орання?», або «Яка твоя думка, Степане, не час би нам починати косити траву?», – пан Йозеф питав Степана таким тоном, наче просив би дозволу від нього, а не радився з ним. А якщо Степан був іншої думки, то пан Йозеф тільки невинно усміхався і відповідав:
– Ти краще знаєш, Степане, я тільки запитав, а ти роби, як знаєш...
Степан завжди мав останнє слово, й через це дружина пана Йозефа пані Розаліна сердилася на свого чоловіка:
– Відколи ти прийняв цього пройдисвіта у наш дім, я не знаю, хто тут хазяїн – ти чи він!
– Я й сам цього насправді не знаю, – хитро посміхався пан Йозеф.
– Ти все віддав на його руки, він у всьому зайняв твоє місце. Бачиш, люди навіть і не питають тебе нічого, а біжать прямо до нього, кінець-кінцем ти, мабуть, і в ліжко біля мене положиш його... – докоряла йому пані Розаліна.
– Якщо ти цього бажаєш, то й положу, – голсно сміявся пан Йозеф.
На таку відповідь пані Розаліна тільки махала рукою і, відходячи, бурмотіла під носом щось на зразок «Чорт вас забери, всі ви одинакові!..».
Пан Йозеф насправді дуже любив Степана, і ліпшого друга від нього не мав. Степан був йому за молодшого брата, якого пан не мав, хоча люди зі всіх сусідніх сіл добре знали, що Степан Гайдамашин є, насправді, рідним братом пана Йозефа, це дуже добре знав і пан Йозеф, знав це й сам Степан, але жодного разу розмову про це не заводили. Їм вистачало, що жили в одному дворі, спали в тій самій хаті, їли за одним столом. Вони любилися, як любляться рідні брати, готові будь-коли й будь-чим допомогти один іншому.
На дванадцять років старший від Степана, пан Йозеф досить добре па-м’ятав, як після смерті його матері старий суворий його батько пан Людовік не хотів більше женитися, теж досить добре пам’ятав і гарну дівчину Васили-ну Гайдамашину, Степанову матір, яка служила в них на кухні і яку його батько прогнав, коли та завагітніла. Його батько горлав на весь рот, що не буде годувати сільських повій та байстрюків.
Бідна дев’ятнадцятирічна Василина Гайдамашина з горя збожеволіла і ходила селом, розповідаючи всім, що вона шлюбна жінка пана Людовіка, і вимагала, щоб її називали «панею». Бідна вагітна дівка щодня намагалася увійти на панське подвір’я, звідки, за на-казом пана, її кожного разу проганяли цькуванням собак. Тоді Василина проклинала і погрожувала всім, що за її скривдження як справжньої господині по-страджають «всі помийники», тільки лиш най повернеться її чоловік, їхній пан Людовік, який поїхав кудись дуже далеко. Як тільки Василина народить дитину, пан повернеться, і вона накаже, щоб пока-рав всіх тих, які не поводилися з нею, як із справжньою «панею».
У пам’яті людей бідна дівчина так і зісталася «пані Гайдамашина». Хоча й насміхалися з неї, приймали її переночувати і годували в кожній хаті, в яку заходила, тому що залишилась круглою сиротою в малолітньому віці, а батьківська хата давно повалилася, і на її місці буяла кропива та високий бур’ян. Й так однієї пізньої осінньої ночі в маленькій хатиночці баби Ярини Кушнірихи появився на цей грішний світ Степан, а його мати таки в ту ніч відійшла у світ праведних, нібито доля вимагала життя за життя.
Василину Гайдамашину похоронили сільські люди, а новонародженого хлопчика багато милосердних ґаздів намагалося усиновити, але стара Кушніриха ні чути не хотіла. Обняла закутану в білу верету дитину, пригорнула до грудей і зі сльозами на очах сказала тим, що хотіли забрати від неї дитину:
– На старі літа послав мені Господь Бог дитину, і я її не віддам нізащо в світі! – голос старої прозвучав так впевнено, що ґазди перестали наполягати.
– Бійтеся Бога, тето! Вас шукає «кума» з косою, а вам няньчити захотілося! Що ви робитимете з малою дитиною?! – намагався умовити її староста села Яков Ковдан.
– Дитина маленька та баба дурненька, хіба ми не пара! – хитро посміхалася стара, навіть не думаючи відмовитися від дитини, «яку їй послав Господь Бог».
– Добре, але чим ви мете її годувати, у вас корови немає, а дитині треба постійно свіжого молока! – настоював староста.
– А що, хіба моя кізонька Біланя воду дає замість молока? Та в неї ж таке масне молоко, що у ваших корів нема, – розсердилася стара.
Побачивши, що зі старою не вийдуть на дорогу, залишили її в спокою, й так дитина осталася в неї. Стара охрестила малого Степаном на пам’ять свого чоловіка, Степана Кушніра, який вже двадцять років, як «положив» свої кості, добуваючи сіль в Окні Шуґатаґ.
Так і виріс Степан втрьох з бабою Яриною й козулею Біланею. Правда, мала баба ще й дві рябі курки.
– Та курка куркою, правду люди говорять: «В тебе розуму, як в курки!», коли хотять когось образити. З козою інше діло, нарозмовляєшся з нею досхочу, а вона уважно й розумно вислухає тебе, ще й борідкою помахає на знак згоди, – часто хвалила стара свою Біланю.
До одинадцяти років, поки не померла баба Ярина, яку малий Степанко називав мамою, він ріс без ніяких турбот і нічого не бракувало йому. Навіть ґаздуські діти завиділи йому, а найбільше тоді, коли він повертався зі своєю матусею з храмів та монастирів, вічно вдягнений в нову святкову одежину, з навішени-ми на шиї солодкими різнокольоровими ко-ралями й з кишенями, повними різних цукерок. Хоча баба Ярина жила убого, поки Господь Бог не прислав їй Степанчика, але убогою вона не була. В неї завжди знаходилися гроші, бо такі гарні сорочки, як вона, не вишивав ніхто у всій Верхній Рівні, і навіть із сусідніх сіл замовляли в неї вишивання, бо мала мінту1 ношей зі всіх місцевостей, вишивала й волоські сорочки, вміла й волоські кожухи вишивати, й за всю цю роботу досить добре заробляла. За один вишиваний кожух можна було підгодованого кабанчика купити, так що в баби Ярини завжди були гроші, й багато разів ґазди села йшли до неї позичати грошей.
Останнім часом в старої Ярини ослаб зір, і вона часто нарікала:
– Колись-то за тиждень я вишивала шлюбну сорочку, а тепер шнипаю та шнипаю з цими клятими окерами1, й не нашнипаю нічого, а сорочку ледве за два три тижні докінчу.
Та після того, як в її хаті з’явився на світ Степанко, баба Ярина знову почала вишивати без окулярів.
– Чисте диво, бачу – як у вісімнадцять років!.. Вже аж занадто багато бачу, – радісно всміхалася стара.
У баби Ярини Степанко не мав що працювати. Хіба що виходити з Біланею на пасовисько, та невже то робота?! Біланя скубе зелену травку, чи пнеться передніми ніжками по лозо-вих кущах і скубе смачне листячко, потім, сита, лягає в холодок і чемно по-чинає ремегати, а Степанчик робить із кульбабиної стеблини довгий ланцюг, яким «прив’язує» Біланю до кущів, сплітає вінки з квітів і кладе їй на роги, поки не засне й сам в холодочку біля козулі. Багато разів Біланя служила йому за коня, тільки хитра козуля не хотіла, щоб Степанчик їхав на ній верхи, і скидала його зі своєї спини.
– Ти, шибенику, розвалиш мені козу, – сміялася стара з нього.
Коли Степанкові минуло одинадцять років, Святий Господь покликав бабу Ярину до Свого Царства Небесного, де, мабуть, вона й досі вишиває озористі сорочки для святих мучеників, а він залишився з Біланею.
Знову багато ґаздів намагалося усиновити його, бо, правду говорячи, в одинадцять років хлопець якраз добрий випасати худобу та ягнята. Але Степанкові не до вподоби було йти за наймита до ґаздів, бо тепер він сам собі «господар», і може женитися, коли захоче, будь-яка з дівок вийде за нього заміж. Хіба не так казав йому й вуйко Яків, староста села, коли відкрив скриню. В цій зеленій ясеновій скрині з намальваними на ній червоними маками його матуся тримала шиття, окуляри та Божу Книгу. Вуйко Яків дістав із самого дна скрині якийсь паперовий мішок і, коли заглянув до середини, з великим подивом присвиснув.
– Господи, скільки тут грошей!.. – а потім, посміхаючись, повернувся до нього, погладив його по голівці й сказав: – Ну, тепер, синку, ти, мабуть, найбагатший парубок в нашому селі і можеж женитися, бо за тебе радо вийде будькотра з тутешніх дівок.
«А, справді, що було б, якби він оженився?», – думав собі й Степанчик, але, правда, він ще не бачив, ні не чув, щоб в його роках хтось женився. Та, як сказав вуйко Яків, що може женитися, то, значить, що може, бо вуйко Яків – староста села, він знає, що говорить, бо староста після панотця – це найповажніша людина в селі, знає, що можна, а що ні.
Багато передумував Степанчик, котру з дівок села брати собі за жінку. Йому подобалися майже всі дівки, всі вони такі гарні. Стрункі, чорнобриві, веселі, і всі так гарно поводилися з ним, коли приходили до його матусі, щоб вишивала їм сорочки, гладили його по голівці, брали на коліна, і навіть цукерок йому приносили. Він жалів і дивився їм услід, коли гордо, наче пави, відходили.
Та яка ж йому користь з них! Хоча й казав вуйко Яків, що будь-яка з них вийде за нього заміж, та чи захотять вони гратися з ним? Та де! Хіба він не бачив, як Анна Грицишина ще три роки тому гралася з ним в піджмурки й сліпої качки, навіть і цурки била з ним, ліпше за будь-котрого хлопчиська. Попробуй тепер її запросити погратися, – пурхне сміхом, як синичка крильцями, гордо відмовить:
– Нема часу, малий, а, до того, мене б люди осміяли, що з дітьми забавляюся...
– Добре, що до тепер не осміяли, – досадно бурчав про себе Степанчик. – Ти диви, як тільки вишила їй матуся сорочку, раз вдягла її, пройшлася селом до церкви, і вже гратися не хоче!...
Вишиті його матусею сорочки зразу змінювали всіх дівчат, не тільки Анну Грицишину. Вони змінили і Гафію Лещиху, і Одотю Ретішку, і Варварку Цілієву, і багатьох інших. Бозна що його матуся вкладала в сині волошки, які вишивала на дівочих сорочках, що вони в одну мить змінювали їх?!
Кожного разу, коли вдягав нову вишиту бавов’яну сорочку, Степанчик боявся і переживав, щоб, не дай Бог, не змінила його так, щоб від нього відійшла охота гратися, і свій страх він одного разу признав перед матусею. Стара Ярина гірко всміхнулася й зі сльозами на очах відповіла малому:
– Настане час, дитино, коли ти сам захочеш вдягнути таку сорочку, і ніхто й ніщо тоді не зможе тебе зупинити, бо така доля людини, і воля Господня, щоб кожен з нас прощався зі своїм дитинством, вдягаючи святкову сорочку! Я вже давно збираюся вишити таку сорочку й залишити її тобі на емлеток1, а ти собі вдягнеш її, коли настане твій час, та не турбуйся, до тоді в тебе ще зісталося багато часу гратися та бавитися.
Така відповідь задовольнила малого, бо, бач, в нього ще залишилося багато часу на ігри та забави.
Баба Ярина, насправді, вишила йому таку сорочку, настав і той час, коли він вдягнув її, прощаючись зі своїми щасливими дитячими роками. Тоді він зі сльозами на очах згадав слова своєї старої матусі. Та це трапилося на багато пізніше.
Перебираючи поміж всіма сільськими дівками, малий Cтепанчик не знайшов жодної йому підходящої. Набагато старші від нього дівки не будуть з ним гратися в піджмурки, а дівчата його віку йому не потрібні.
– Що з такою жінкою робити? – зітхнув Степанчик. – Смикнеш за косу, або вщипнеш, чи трунеш, граючись, а вона вже побіжить, верещащи на весь рот, жаліється на тебе всім і видає все, що ти зробив і не зробив. Ні, такої жінки йому не треба. Ліпше він буде гратися з хлопцями. І так Степанчик ні не оженився, але й наймитом в ґаздів не хотів стати, а взяв свою Біланю за мотузок і попрямував в Ялинку Урстину, де вівчарив старий Коптіл, далекий родич Ярини Кушнірихи. Степанчик добре знав Коптіла, бо той багато разів за-ходив до них, приносив їм козячої сирянки, овечого свіжого сиру та смачної урди.
Гроші, які знайшов на дні скрині, староста села Яків Ковдан перелічив перед свідками й вклав в один з сігетських банків.
– Так гроші зберігатимуться в надійному місці і не лише не пропадуть, ще добинда1 прибавиться. Якщо б я помер, то хочу, щоб ви знали, звідки взяти й повернути їх хлопцеві, як підросте, вони йому будуть потрібні.
В старого Коптіла Степанкові теж не жилося лихо. Він допомагав старому гонити вівці в струнгу, де їх доїли панські вівчарі Марко та Ціліка, які отримували від пана симбрію1, на відміну від Коптіла, який мав своїх двадцять стрижок2, він тільки ватажив у пана, тобто робив бриндзю. За це пан дозволяв Коптілові випасати свої овечки на його лазах, поверх того ще й кормив та зодягав старого, бо вмів робити дуже добру бриндзю. Як же йому не вміти, коли з малого хлопчини виріс біля стаї... Його ще старий гуцул Дмитро Бойко з Верховини навчив цього.
Окрім гоніння овець на доїння, Степанко носив до колиби воду та сухого ріща на розпал вогню, а потім блукав плаєм, виграваючи на сопілці й кидаючи камінцями в смереки та гукаючи на лісних дівок, коли бачив, що ті в дикому танці піднімають в повітря кружелі сухого листя та гілочок. Степанко надіявся, що лісні дівки заберуть його до їхнього царства, в якому, як чув він від вуйка Коптіла, вони живуть в золотих та кришталевих палацах, попри які течуть річки з молоком та медом.
– Лісні-дурні! Лісні-дурні! – дражнив їх Степанко, надіючись, що ось-ось вони звернуть на нього увагу й підхоплять з собою.
Та лісні чомусь не звертали на нього уваги, а тікали, далі кружляючи. На-гулявшись досхочу, малий повертався до колиби на підвечірнє доїння, після якого засинав солодким сном, в якому багато разів лісні дівки забирали його до свого царства в золоті та кришталеві палаци, робили з нього свого принца, годуючи його тільки медом, бо молока він вже наситився у вуйка Коптіла.
Пізно восени, коли вони зійшли з вів-ця-ми з Ялинки Урстиної, щоб перезимувати в сайванах1, побудованих паном Йозефом для своїх овець, Степанко спізнався з Гаврилом Фрунзіле, який доглядав панських коней. Степанкові більше сподобалися коні, ніж вівці. Даремно старий Коптіл вчив його, як виробляти смачну бриндзю, надіючись, що хлопець стане його наслідником, бо Степанко з більшою радістю вчився від Фрунзіле, як поратися біля коней. Так весною відмовився вирушити разом з Коптілом в Ялинку Урстину, оставшися доглядати панських коней. А вже немолодий Фрунзіле представив його панові Йозефу як майбутнього доброго конюха, і пан погодився платити хлопцеві, як будь-котрому дорослому робітникові.
– Доброго конюха рідко знайти, вчи його всього, що знаєш, – сказав пан Гаврилові.
Почувши, що пан Йозеф платить малому, як будь-якому дорослому робітникові, і дозволив йому спати в своїй хаті, навіть разом з ним за столом сидіти, люди почали перешіптуватись між собою, що, нібито, пан бажає хоч трішки полегшити й змити гріхи свого покійного батька, пана Людовіка, який довго мучився та карався на смертельному ліжку і не міг сконати, ожидаючи сина, який чомусь-то не повернувся додому, тільки після смерті свого батька.
Люди скоро полюбили молодого пана, тому що різниця між злим і скупим його батьком Людовіком та добрим паном Йозифом була великою, як від неба до землі. Молодий пан, дійсно, зовсім не вдався в свого батька, який був занадто суворим, жодного разу не давав робітникам належну платню за їхню працю, видумуючи різні причини, за які спиняв добру частку грошей. А робітникам з інших країв за сапання, косіння, чи збирання врожаю багато разів зовсім не платив. Бувало, наймуться до нього люди на роботу, а він давай за стіл запрошувати їх та вгощати, і так щодня по три, по чотири, чи навіть по п’ять разів, а пан Людовік, лицемірно усміхаючись, масними словами припрошував їх:
– Їжте, люди, їжте досхочу, скільки можете, й не журіться, бо в мене за гроші нема бесіди, – нібито, запевняв їх не журитися про гроші, бо він їм добре заплатить.
Бідні люди думали, що найнялися на роботу до доброго та милостивого пана, дякували Господові Богу і молилися за нього, та коли кінчали роботу і просили обіцяні свої гроші, пан Людовік починав сміятися з них і виганяв зі свого подвір’я:
– Ти дивися на них, які мудрі! Цілий Божий день «молотили» щелепами і жерли, як та саранча, а тепер ще й грошей вимагають, таж хіба я не говорив вам: «Їжте, скільки захочете, бо за гроші в мене нема бесіди!». Не говорив я вам, га?
– Та говорили, але ми зрозуміли, що ви нас запевняєте...
– Що ви зрозуміли, це ваше діло. Я вам розлучно1 говорив, а кінець-кінцем ви мені більше шкоди, ніж хосни, наробили, так що забирайтеся до чортової матері! – гримав на них пан Людовік.
Що мали бідні люди робити?! Відходили, важко зітхаючи та проклинаючи пана, що так їх обдурив. Та відколи почав господарювати молодий пан, люди радо йшли до нього на роботу, бо він не те, що не доплачував, а завжди ще й добав-ляв до стокмленої2 ціни, бідним людям він завжди допомагав, а жебракам, які заходили на панське подвір’я, не скупувався давати милостині.
Отож малий Степан зістався доглядати панських коней. Він слухався Гаврила Фрунзіле у всьому, а той вчив його не тільки доглядати й лікувати коней, а й торгувати ними. В такий спосіб Степанчик навчився придумувати різні хиби коневі, якого купував, вмів перехвалити коня, коли його продавав. Фрунзіле брав хлопця з собою на торговицю. Ходили вони навіть і в Дорну та в Бістріцу, а одного разу аж до мадярського Муреша добралися, звідки Фрунзіле купував коней, а деколи і крав їх, намагаючись навчити і Степана цього «ремесла».
Степан кілька разів ходив з Фрунзіле красти коней, після його смерті ходив сам, чи з іншими конокрадами, але кінець-кінцем покинув конокрадство. По-перше, не до вподоби було йому таке «ремесло», а, по-друге, хоча певний час пан Йозеф, нібито вдавав, що не знає, звідки вони приводять коней, та після смерті Фрунзіле більше не допустив Степана цим займатися.
– Торгувати краденими конями – це одне, а красти їх – це зовсім інше діло. Я не хочу, щоб ти продовжував красти коней. Тебе знають всі конокради й приводитимуть їх тобі. Ти купуй, перепродуй, бо сам знаєш: хоч товар крадений, зате купець – чесний, – сказав одного разу пан Йозеф Степанові.
Степан пообіцяв панові більше не займатися конокрадством і дотримувався даного слова. І так, трохи-потрохи все господарство перейшло на його руки. За це пан платив йому добре. Крім того, велика сума грошей зісталася йому ще від старої Ярини Кушнірихи. Тепер в нього було все своє: хата, земля, коні, одним словом, він був сам собі господарем, настав час, шукати пари, бо вже, правду говорячи, його ровесники й без великого господарства давно поженилися.
Степан знав дуже добре, що жодна дівка не відмовить йому, але останнім часом він щось був не в собі. Йому на думці, і не тільки на думці, а й в душі та серці була одна-єдина жінка, яка, на жаль, була заміжньою. Думка про неї переслідувала його весь час, і він здав собі справу, що кохає її здавна, ще відтоді, коли вона хотіла віддатися йому, а він... Ні, він тоді поступив правильно. А вдруге? Вона не була винна в тому, що між ними трапилося, це він винен... Він винен у всьому... Але він її кохає, й скільки разів Дмитро Дурило звертається до нього по допомогу, він радо й задармо допомагає йому у всьому, а найбільше його щастя везти старого до дочки, або допомагати йому, коли Руксандра приходить до рідної хати.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© NATALKA DOLIAK, 15-09-2010

Пречудова частина

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 09-09-2010

Чим далі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 08-09-2010

Мені тринадцятий минало,я пас ягнята за селом...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 08-09-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Софія Кримовська, 07-09-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9354259967804 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …