МИ ЗАВЖДИ ДАВАЛИ ДРАПАКА, звичайно серед ночі. Інколи я дочувала, як мама з татом говорили про тих, що за нами вганяють. Тато звав їх палачі, кровососи та гестапівці. Часом він кидав загадкові натяки на бюрократів із Стандарт Ойл, які намагалися загарбати землю в Техасі, що належала маминій сім"ї, та на ФБРівців, що полюють на тата після однієї похмурої історії, про яку він ніколи нам не розповідав, бо не хоче наразити і нас на небезпеку.
Тато був настільки певен, що загони федеральних детективів ідуть по нашому сліду, що палив папіроси не з того кінця. Таким робом, пояснював він, згоряє значок марки, тож коли типи, що нюшать за нами, обстежать попільничку, то знайдуть тільки безіменні недопалки, а не "Пелл Мелл", по чому його можна вичислити. Мама, втім, сказала нам, що ніякий ФБР тата не ловить; йому просто подобається та байка, бо цікавіше тікати від агентів, аніж од збирача боргів по рахунках.
Ми кочували по всіх усюдах. Жили в запилених шахтарських містечках у Неваді, Арізоні й Каліфорнії. Там звичайно було хіба три-чотири сумні похилені хижі, бензоколонка, бакалія та бар чи два. Звалися Голки та Бойзи, Пиріг, Гоффс або Чомубто, а поряд були Забобонні гори, чи висохле Содове озеро, чи гора Стара баба. Чим занедбаніше й самотнє було місце, тим ліпше подобалося мамі з татом.
Тато міг найнятись інженером чи електриком у гіпсову чи мідну шахту. Мама часто казала тато й мертвого заговорить, вигадуючи байки про служби, на яких ніколи не був і дипломи, яких ніколи не мав. Він міг улаштуватися на будь-яку роботу, просто не любив на ній довго лишатися. Інколи заробляв на грі в карти або що підвернеться. Коли набридало, чи його звільняли, чи ставало забагато неплачених рахунків, або монтер виявляв, що він тишком причепив наш вагончик до дротів - або ФБР от-от наскочить - ми пакувалися вночі, забирались і їхали, поки мама з татом не нагледять інше містечко. Ми об"їжджали його, шукаючи будинки з вивіскою "внайми".
Час од часу ми наїжджали до баби Сміт, маминої мами, що жила у великому білому домі у Фініксі. Баба Сміт була скотарка з Західного Техасу, вона любила танці, коней та солоне слівце. Вона, казали, могла втамувати самого дикого коня і колись помагала діду порати ранчо біля каньйону Рибний струмок в Арізоні, що на захід од містечка Бича голова, недалечко від Великого каньйону. Баба Сміт мені була класна. Але за пару тижнів, вони з татом завжди сильно перегиркаються. Початися могло, як мама скаже зовсім нема грошей. Баба кине єхидно, що тато нероба й ледащо. Тато скаже щось про старе луб"я, в якого бабла немірено, раз-два й - пішло хто кого перелає.
"Вшивий алкаш!" - кричала баба.
"Жлобиха непроторенна!" - горлав їй тато.
"Байстрюк із гамна ліплений!"
"Гадюка ти оприсклива, пердуча відьма!"
У тата виходило більш барвисто, але баба Сміт могла його перекричати; до того ж вона грала на своєму полі. Приходило, коли тату було годі та він казав діти всі в машину. Баба кричала мамі забери в того сраного вилупка моїх онуків. Мама низала плечем і казала нічого не поробиш, він мій чоловік. І ми їхали світ за очі, у пустелю шукати хату внайми в іншому шахтарському хуторі.
Дехто роками жив у тих містечках. Інші - перекотиполе, як ми. Картярі чи вурки після тюрми, ветерани війни чи, як мама казала, хвойди. Старі старателі, лиця у зморшках і чорні від сонця, наче засохлі яблука. Малеча тривка та чахла, з мозолями на ногах і долонях. Ми з ними дружили, та не сильно, бо знали що рано чи пізно рушимо далі.
Ми могли записатися до школи, та не завжди. Більше нас навчали мама з татом. Ми в мами вже читали книжки без картинок, коли нам було п"ять, а тато вчив нас математики. А ще - справді корисних і важних речей - як вистукувати морзянку та ніколи не їсти печінку білого ведмедя, бо в ній стільки вітаміну А, що з того помреш. Він показав, як цілитись і стріляти з його пістоля та з маминого лука, та як кидати ножа за лезо, щоби встряв у саме яблучко, смачно шпокнувши. Коли мені було чотири, я непогано поралась із татовим пістолем, великим чорним шестизарядним револьвером, і влучала у п"ять із шести пивних пляшок за тридцять кроків. Я тримала його обома руками, брала на мушку, натискала на курок повільно та плавно поки - сильний хлопок, пістоль стрибав і пляшка розліталась. Це було здорово. Тато казав моє стрілецьке вміння стане у пригоді, якщо федерали колись нас оточать.
Мама виросла в пустелі. Вона любила її суху тріскучу спеку, як небо на заході палає стіною вогню, яка неозора пуста і сувора земля, що лежала колись на дні великого океану. Більшість людей навряд чи вижила б у пустелі, та мама розкошувала в ній. Вона знала, як обійтися мізерною крихтою. Вона показала нам, які рослини їстівні, які ж отруйні. Знаходила воду, де ніхто не зміг би, та знала, як мало питва справді потрібно. Вона навчила нас, що можна досить чисто вимитися, маючи тільки чашку води. Казала можна пити сиру воду навіть із канави, якщо тільки тварини не відмовляються звідти хлептати. Міська хлорована вода - для тюхтіїв, казала вона. Природні джерела живлять і кріплять ваші антитіла. Вона вважала, що для тюхтіїв і зубна паста. Перед тим як лягати, ми натрушували в долоню соди, плескали трохи перекису водню, та пальцем чистили зуби шипучою сумішшю.
Я теж любила пустелю. Коли сонце ставало високо, пісок був такий пекучий, що палив ноги, якби хто ходив по ньому взутий, але ми завжди бігали босоніж, тому підошви були товсті та грубі як бича шкіра. Ми ловили скорпіони, змії та рогаті жаби. Ми шукали золото, а коли не знаходили, збирали цінні камені, бірюзу та гранат. Надвечір западала хвиля прохолоди, коли комарі літали такими хмарами, що в повітрі чорно, а вночі ставало так зимно, що ми звичайно замотувалася в ковдри.
Були ще люті піщані бурі. Інколи налітали нізвідки, іншим часом ви знали наперед, бо виділи вихори пилу, що крутяться й танцюють у далині. Коли вітри починали колотити піски, далі носа вже не було видно. Коли не знайдеш хату чи машину заховатися на час бурі, треба присісти, міцно-міцно заплющити повіки та закрити рота, прикрити вуха і заховати лице в поділ, бо інакше тобі всередині буде повно піску. На тебе може наскочити велике перекотиполе, але вони легкі та стрибучі, і від них не болить. Якщо буря була справді сильна, тебе збивало та котило, наче й ти - перекотиполе.
Коли дощі нарешті падали, небо темніло а повітря ставало важке. Краплини величиною з вишню колотили згори. Якісь батьки боялися, що їхні діти поб"є блискавка, але не мама з татом, нас випускали надвір і ми грались і в теплі летючі зливи. Собі хлюпались і співали й танцювали. Велетенські блискавиці зихкали з низьких навислих хмар та від грому тряслася земля. Ми ахкали від самих разючих, наче дивилися на салют. По зливі, тато брав нас де були сухі річища, і ми дивилися як реве по них раптова повінь. Назавтра велетенські цереуси та плескаті опунції аж розпирало - напилися скільки влізе, бо знали що до наступного дощу може довго-довго.
Ми були як ті кактуси. Їли коли знайдеться, а як випадало, то вже поки в горло не лізе. Якось коли ми жили у Неваді, перевернувся поїзд, що віз на схід вагони з динями. Я ніколи до того не їла дині, але тато понавозив додому гору ящиків. У нас були свіжа диня, варена диня, навіть і смажена диня. Одного разу в Каліфорнії застрайкували збирачі винограду. Власники виноградників давали людям нарвати собі по нікелю (дрібна монета у 5 центів) за півкіло. Ми проїхали добрі сто миль до виноградників, де ягоди були такі спілі, аж готові вибухнути від соку, а грона - з мою голову завбільшки. Ми доверху набили машину виноградом - весь багажник, навіть у бардачок, а тоді посідали і тато завалив нас гронами так, що з-під них ледве було видно. Кілька тижнів поспіль виноград у нас був на сніданок, обід і вечерю.
***
Вся ця біганина та переїзди тимчасові, пояснював тато. У нього був план. Він знайде золото.
Всі казали, що тато геній. Міг поладнати чи збудувати що хочеш. Якось коли в сусіди зламався телевізор, тато відкрив задню кришку, узяв довгу варену локшину та нею заізолював перехрещені дроти. В сусіди просто очі на лоба вилізли. Він бігав по містечку та всім розказав, що в тата справді варить казанок. Тато знався на математиці та фізиці з електрикою. Він читав книжки про диференційне числення та логаріфмічну алгебру, і кохався в тому, що називав поезія та гармонія математики. Розповідав нам про магічні якості чисел, і як вони є ключиком до таємниць усесвіту. Але головна струнка в нього була енергія: термальна енергія, атомна енергія, сонячна, електрична та енергія вітру. Він казав у світі така неторкана прорва джерел енергії, що повна дурниця - палити вугілля й нафту.
Ще тато завжди шось винаходив. Одним із найважливіших винаходів у нього була складна штукакенція, що він називав Золотокопач. Вона мала нам допомогти знайти золото. У Копача була широка пласка площина десь чотири фути заввишки і шість завширшки, яка становилася косо під кутом. Площину покривали навпроміжки горизонтальні дощечки. Золотокопач набирав грунту й каміння та просіював через лабіринти дощечок. Він одріжняв у котрому камені золото за вагою, відкидав увесь непотріб і складав самородки в купку, тож коли нам була потреба піти за продуктами, ми просто заходили взяти пару самородків. Принаймні так би він і працював, коли тато його добудує.
Тато дозволяв мені з Браяном допомагати собі працювати над Золотокопачем. Ми збиралися за хатою, і я притримувала цвяхи, а тато їх забивав. Бувало він давав мені наживляти цвяха, а тоді заганяв його одним тяжким ударом молотка. Пахло тирсою та живицею свіжо різаного дерева, стукав молоток і чувся посвист, бо тато завжди насвистував, коли працює.
Як на мене, тато був найкращий з усіх, хай би в нього й була, як мама це називала, звичка трошки попивати. В тата бувала, за маминими словами, "пивна смуга". З цим ми всі могли впоратися. Тоді тато мчав автом, дуже голосно співав, волосся його падало йому на очі, і було трохи лячно, але все одно весело. Але коли тато виймав пляшку того, що мама називала "міцна штука", вона якось бентежилася, бо після того тато перекидався на чужого дядька з сердитими очима, що валяв меблі і погрожував побити маму чи будь-кого, хто потрапить під руку. Коли вже досхочу налається, нагорлається та наб'ється речей, він падав і нетямився. Але тато пив горілку тільки коли ми мали гроші, що бувало нечасто, тож у ті часи життя було здебільшого приємне.
Щовечора, коли Лорі, Браян і я вкладалися спати, тато розповідав нам історії на ніч. Вони завжди були про нього. Ми лежали в ліжках чи завиті ковдрами в пустелі, а в повній пітьмі тільки жеврів оранжевий вогник його цигарки. Коли глибоко затягувався, він розгорявся якраз аби нам добачити лице.
"Розкажи про себе, татку!" - просили ми.
"Ет іще теж. Кому це хочеться чути ще одну байку про мене," - казав він.
"Нам! Нам хочеться!" - добивалися ми.
"Ну добре тоді, - погоджувався він, замовкав та підсміювався, щось пригадавши. - Багацько чого, скажу, наворотив ваш старий батько, але це було чортіщо навіть для такого скаженого зуха, як Рекс Волс."
І розповідав нам як, коли він був у повітряних силах, мотор у його літаку здох, і він посадив машину на пасовище та вижив сам і врятував свій екіпаж. Або як поборов зграю диких собак, що напали на хромого мустанга. Іншим разом він полагодив зламану заслонку на Гуверовій дамбі та врятував тисячі людей, що потонули би, якби дамбу прорвало. Ще була приключка, як він у повітряних силах подався в самоволку за пивом, а сидячи в барі дочув, що один псих ізбирається підірвати базу, спіймав того та скрутив, а з чого й видно - інколи годиться ламати правила.
Татко вмів оповідати. Завжди починав повільно, часто зупинявся й замовкав. "А далі, далі! Чо було потім?" - питали ми, хай би вже й чували цю історію. Мама гигикала чи зводила очі вгору, коли тато розказував про свої подвиги, і він супився на неї. Якщо його перебивали, він лютував і нам доводилося припрошувати його вести далі та обіцяти, що більше ніхто не встряне.
Тато завжди бився сильніше, літав швидше та грав спритніше за всіх і кожного в його оповідках. По ходу справи, він рятував жінок, дітей і навіть чоловіків, яких не так наділило силою та розумом. Тато навчив нас секретів своєї звитяги - показав нам як затиснути дикого собаку і зламати йому шию, і куди вдарити в горло, що можна вбити ворога одним махом. Але він запевнив, що поки він поряд, нам не треба одбиватися, бо ж - от тобі Божа правда - кожен, хто хоч пальцем кивне на дітей Рекса Волса, отримає таких копняків по дупі, що на ній півроку можна буде вчитати число розміру на його підборах.
Коли тато не оповідав нам про чудеса, які вже вчинив, він розказував про дива дивовижні, які ще зробить. Як-от побудує Скляний замок. Всі татові інженерні вміння та математичний геній з'єдналися в один осібний проект: величний палац, який він побудує для нас у пустелі. В ньому була скляна стеля, товсті скляні стіни, ба й навіть сходи зі скла. На горі Скляного замку були би сонячні батареї, які вловлюють промені та перетворюють їх на електрику для опалення, охолодження та живлення всіх приладів і пристроїв. Він мав би навіть свою систему очищення води. Тато вже розробив усю архітектуру, склав плани поверхів і вирішив більшість математичних обчислень. Він возив із собою креслення Скляного замку, куди б нас не завіяло та інколи виймав їх і дозволяв нам працювати над компоновкою наших кімнат.
Все, що тільки треба - знайти золото, казав тато, а ми були вже за крок од того. Тільки-но він закінчить Копача і ми забагатіємо, він одразу почне споруджувати Скляний замок.
ЯК НЕ ЛЮБИВ ТАТО оповідати про себе, було майже неможливо добитися від нього розказати про своїх батьків, чи й де народився. Ми знали, що він родом із містечка Велч у Західній Вірджінії, де рубають багато вугілля, а батько його працював писарем на залізниці, сидів день у день за столом на вокзальчику, а то писав об'яви на картонках, чіпляв на палицю та тримав, аби за потреби сповіщати машиністам поїздів, що минали. Татові таке життя було ні до чого, тому в сімнадцять літ він подався з Велча, записався в авіацію і став пілотом.
Одна з його любимих історій, яку нам певно переповідав тисячу разів, була про те, як зустрів і покохав маму. Тато був у повітряних силах, а мама в USO ("Організація спільної служби", недержавна благодійна установа, створена в 1941р. на "моральну та матеріальну підтримку американских військовослужбовців та їхніх сімей"), але на той час вона взяла відпустку навідати батьків на коров'ячому ранчо біля каньйону Рибний струмок.
Тато з друзями-пілотами стояли над прірвою каньйону та намагалися зібратися з духом і пірнути в озеро, що лежало унизу метрів за п'ятнадцять, аж тут під'їжджає мама з подругою. На мамі був білий купальний костюм, що виріжняв фігуру та аж світився на ній, засмаглій на арізонському сонці. Її світле каштанове волосся заблондинилося соняшного літа, і ніякого макіяжу, а тільки яскравочервона помада. Просто вилита кінозірка, завжди казав тато, але йопсель-мопсель, стрічалися йому досі красуні і красотулі, але жодна не вражала наповал. Мам ні на кого була не схожа. Він тут же втямив - то моє правдиве серденько. Глянь - і закохався в неї враз.
Мама підійшла до пілотів в сказала, що плигати з кручі проста штука, вона то робила змалку. Вони їй не повірили, тож мама ступила на край і майстерно зробила стрибок ластівкою в далеку воду.
За нею скочив і тато. Чорти зо два, сказав собі, він упустить таку класну тьолку.
"А який стрибок ти зробив, татку?" - завжди питала я на цьому місці.
"Стрибок парашутистом. Без парашута," - казав він щоразу.
Тато поплив за мамою і там-таки у воді об'явив, що на ній жениться. Двадцять і троє мужчин уже просили її руки, сказала мама, і вона всім дала відкоша. "З чого ти взяв, що тобі скажу згода?" - спитала вона.
"Я не просив тебе нічого, - сказав тато. - Кажу ясно - я на тобі женюсь." Через півроку вони повінчалися. Я завжди вважала, що це найсама романтична історія, яку тільки чувала, але мамі вона не подобалась. Вона там не бачила романтики ні на крихту.
"Я мала сказати 'так', - казала мама. - Інакше ваш батечко би просто не відчепився." Крім того, пояснювала мама, вона просто мусила вибратися від своєї матері, яка не давала їй ні попусту, ні продиху. "Якби знаття що ваш батько ще гірше."
Тато пішов із повітряних сил, як пошлюбилися, бо хотів заробити великі гроші для сім'ї, а в армії того не вийде. Через пару місяців мама завагітніла. Коли з'явилася Лорі, вона до трьох літ була німа і голомоза як коліно. Тоді раптом обросла кучерявими косами, рудими як нове мідне пенні і защебетала незмовч. Правда, в тому не було ні сенсу ті тями, і всі гадали, що пришелепкувата. Всі крім, мами, яка точнісінько її розуміла і казала, що в малої багатий словниковий запас.
Рік після Лорі, у мами з татом прийшла друга дочка, Мері Шарліна, з карими очима та волосссям, чорним як смола, як у тата. Але Мері Шарліна померла одної ночі, коли їй було дев'ять місяців. Задихнулась у люльці, завжди казала мама. Два роки по тому народилась я. "Ти була на заміну Мері Шарліни," - говорила мама. Вона казала, що замовила другу руду дівчинку, щоби Лорі не здавалося що вона якась чудацька. "Ти була таке худюще немовля, - розповідала мені мама. - Цибатий шкелетик, довга-довга, акушерки такої не бачили."
Браян з'явився рік після мене. Він вийшов мертвим, казала мама. Коли народився, зовсім не дихав і прийшов на світ у судомах.
Коли б мама не розповідала, тут закоцюрбить руки, стисне зуби і вирячить очі, показати як виглядав Браян. Мама казала, що коли вздріла його, подумалось, ой-леле, мабуть і цей не заживеться. Але Браян оклигав. Перший рік у нього траплялись оті корчі, а потім якось враз пропали. З нього вийшов стійкий карапуз, він ніколи не нив і не плакав, навіть коли я випадком зіштовхнула його з верхньої шконки і він упав і роз'юшив носа.
Мама завжди казала люди занадто панькаються з дітьми. Знегоди замолоду тільки йдуть на користь, казала вона. Це покріплює захисні сили організму та зміцнює душу, отож вона нітрохи не зважала, коли хто з нас плаче. Носитися з нюнями лише їх заохочує, казала нам вона. А це позитивне покріплення шкідливої звички.
Мам ніколи, здається, не потерпала, що Мері Шарліна померла. "Господь Бог знає, що робить, - казала вона. - Він дав мені прекрасних дітей, але дав і одну не таку бездоганну, тож Він і каже "Йопся, ліпше заберу цю назад." Тато, втім, ніколи не говорив про Мері Шарліну. Якщо її згадували в мові, лице його кам'яніло і він виходив геть. Саме він і знайшов був її тіло в люльці, і мама повірити не могла, як це його струснуло.
"Коли знайшов її, так і остовпів, як громом його побило чи що там, стоїть і тримає на руках її задубіле тільце, а тоді страшно крикнув, наче ранений звір, - казала нам вона. - Ніколи такого не чула." Мама казала, тато так і не оговтався після смерті Мері Шарлін. На нього накотили темні настрої, його не було допізна і приходив додому п'яний, і губив одну роботу за другою. Якось раз, невдовзі як народився Браян, у нас не було грошей, тож тато заставив мамину весільну обручку з великим діамантом, яку їй купила її матуся. Це маму дуже розстроїло. По тому, коли б мама з татом не затівали сварку, вона згадувала йому обручку, а він казав годі шморгати хрін би знати нащо. Казав, що купить їй кільце у сто разів ліпше за те, яке віддав у заставу. Ось чому нам край треба було знайти золото. Аби дістати мамі нову весільну обручку. Оце - та ще побудувати Скляний палац.
"ТОБІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВІЧНО переїжджати з місця на місце?" - спитала мене Лорі.
"Аякже ж! - сказала я. - А тобі хіба ні?"
"Ну да," - сказала вона.
Заходило на вечір, і ми запаркувалися перед баром у Невадській пустелі. Називався він "Бар Незабаром". Мені було чотири, а Лорі сім. Наша путь лежала в Лас-Вегас. Тато вирішив, що буде легше, як висловився, нагромадити капітал, необхідний для фінансування Золотокопача, якщо він певний час поскубе казіно. Ми без упину їхали хтозна-скільки годин, коли тато добачив Бар Незабаром, звернув Зелене корито з дороги - Синя гуска померла, і в нас була тепер інша машина, сімейний автофургон, який тато й охрестив Зеленим коритом - та оголосив, що заскочить на хвилинку промочити горло. Мама нафарбувала губи червоною помадою і пішла з ним, хоча вона й ніколи не пила нічого, тільки чай. Минали години, а вони не з'являлися. Сонце висіло високо в небі, вітер і не дмухне. Усе завмерло, тільки стерв'ятники при дорозі щипали якесь падло. Браян читав обтьопану книжечку коміксів.
"А скільки місць ми вже прожили?" - спитала я Лорі.
"Залежить як ти розумієш 'жити' - сказала вона. - Якщо переночувала десь, чи ти вже там жила? Або дві ночі? Або цілий тиждень?"
Я задумалась. "Якщо вийняла всі свої речі," - вточнила я.
Ми нарахували одинадцять місць, де справді жили, тоді загубили лік. Не могли згадати назви деяких містечок, або в яких домах жили. Більшістю я пам'ятала кабіни машин.
"Як ти думаєш, що би сталося, якби ми не переїжджали весь час?" - спитала я.
"Нас би спіймали," - відповіла Лорі.
***
Коли мама з татом вийшли з "Бару Незабаром", вони принесли кожному довгу паличку солонини та шоколадку. Я спершу з'їла м'ясо, а коли взялася до "Ласунки", вона розтала на коришневу жижу, тож я вирішила дочекатися ночі, коли від пустельного холоду вона знову затвердне. Тоді ми вже проминули містечко, де на околиці стояв "Бар Незабаром". Тато рулив і палив однією, а другою тримав коришневу пляшку пива. Лори сиділа попереду між ним і мамою, а Браян зі мною позаду намагався махнутися - половина своїх "Трьох мушкетерів" на половину моєї "Ласунки". Там-то ми різко звернули через якісь рейки залізної дороги, дверцята розчахнуло, і я випала з авта.
Я прокотилася скількісь метрів по насипу, а коли спинилася не могла й писнуть, в мена забило дух, гил і жорства набилися в рота й очі. Я підняла голову якраз добачити, як Зелене корито змаліло, зменшилось і зникло за поворотом.
Кров текла мені з лоба і пливла з носа. Коліна та лікті обідрано і засипано піском. Я все ще тримала "Ласунку", але падаючи роздавила її, порвала обгортку та вичавила білу кокосову начинку, теж усю завазькану.
Оддихавшись, я переповзла насипом до шосе, сіла і стала чекати, коли мама з татом повернуться. Мені все боліло. Сонце висіло вгорі, крихітне, біле й розпечене. Піднявся вітер і погнав пилюку по дорозі. Я чекала як здавалося довго, поки вирішила, що мама з татом може й не повернуться за мною. Може й не помітять, що мене нема. Або вирішать не варто їхати назад і підбирати; що, як із кота Кіхота, з мене тільки морока та клопіт, без яких вони чудово обійдуться.
В містечку позаду було тихо, дорога зовсім порожня. Я заплакала, але від того тільки більше боліло. Встала і пошкандибала у бік до будинків, але тоді передумала якщо тато з мамою таки приїдуть за мною, то не знайдуть, і повернулася до рейок і знову сіла. Я здряпувала засохлу кров із ніг, підняла очі, аж - Зелене корито вискочило з-за рогу. Воно понеслося по дорозі до мене, зростало й більшало, виснуло гальмами просто перед мене. Тато виліз із авта, став на коліна і спробував мене обійняти.
Я сахнулась. "Я думала ти мене кинув," - сказала я.
"Ой же, та я б ніколи й нізащо, - сказав він. - Твій братик хотів нас казати, що ти випала, але так розревівся, що ми не могли добрати ні слова."
Тато взявся виймати жорству мені з лиця. Деякі загналися глибоко під шкіру, тож він заліз у бардачок за парою тонких щипчиків. Коли повисмикував усі камінці із щік і лоба, узяв хусточку і спробував зупинити кровотечу з носа. З нього капало, як із ламаного крана. "Чортійщо, кузочко, - сказав він. - Ти ж таки добре розквасила собі той сопливий хобот."
Я зайшлась од сміху. "Сопливий хобот" була найкумедніша назва для носа. Коли тато вичистив мене і я залізла назад у машину, я переказала Браяну та Лорі з мамою про слівце, і їх ухопили реготунчики. Сопливий хобот. Кумедія та й годі.
МИ ЖИЛИ В ЛАС-ВЕГАСІ близько місяця, у мотельному номері з темночервоними стінками та двома вузькими ліжками. Ми, діти, спали утрьох на одному, на другому - мама з татом. Удень ми ходили по казіно, тато сказав у нього залізна система зірвати банк. Ми з Браяном грали в піжмурки між гральними автоматами, що поклацували, перевіряли чи не залежався четвертак у лотках, поки тато загрібав гроші за столом, де грали в "очко". Я задивилася на довгоногих дівчат-танцюристок, коли ті йшли вихилясом через залу, величезні султани пір'я на головах і ззаду, блискітки мерехтять на тілі, а лискуча пудра круж очей. Я спробувала пройтися як вони, але Браян сказав я схожа на страуса.
Коли споночіє, тато приходив по нас, набивши повні кишені грошей. Він купив нам ковбойські капелюхи та вишиті куртки, і ми їли смажені курчата в ресторанах, зимних од кондиціонерів, а до кожного столика приставлено маленький музичний автомат. Одного вечора, коли тато зірвав особливо великий куш, він сказав пора вже нам жити як великі шишки та повів у ресторан, де двері вихитувались, як у салуні. Стінки було прикрашено справжніми старательськими струментами. Дядько в підтяжках грав на піано, а жінка в рукавичках вище ліктя щоразу підбігала запалити таткові цигарку.
Тато об'явив нам, що на десерт буде щось зовсім надзвичайне - вогненний торт із морозива. Офіціант викотив возика з тортом, і жінка в рукавичках запалила його довгою тонкою свічкою. Всі кинули їсти й задивилися. Язики полум'я потекли як повільні струмені води, здійнялися барвистими стрічками. Всі заплескали в долоні, а тато скочив і підняв офіціанту руку вгору, ніби той виграв перший приз.
Через пару днів, мама з татом пішли собі до очкового столу і тут же вернули за нами. Тато пояснив, що один із круп'є допертав що в нього система і настучав. Він сказав пора давати драпака.
***
Нам треба тікати якнайдалі від Лас-Вегасу, сказав тато, бо Мафія, яка заправляє всіма казіно, на нього полює. Ми рушили на захід, через пустелю та за гори. Мама сказала, всім нам треба хоч раз у житті пожити на Тихому океані, тож ми заїхали аж у Сан-Франціско.
Вона не схотіла спинятися в одному з готелів коло Рибацького причалу, що зваблюють туристів, вони сказала не автентичні та відірвані від справжнього міського життя, тому ми знайшли притулок значно виразніший і з характером, в районі, що звався Кубло (Tenderloin). Мешкали там моряки та густо-густо нафарбовані жінки. Тато говорив що нічліжка, але мама називала то ГОС, а коли я спитала що це значить, сказала готель для осіб із спецпотребами.
Поки мама з татом нашукували, чи хто виклав би гроші на Золотошукача, ми діти гралися в готелі. Одного дня я знайшла наполовину повну коробку сірників. Зраділа страшно, бо мені більше подобалися дерев'яні в коробках, аніж хлипкі в картонних книжечках. Я одривала жмут туалетного паперу, підпалювала, а коли розгорівся, кидала в унітаз. Я катувала вогонь, то давала йому життя, то душила. Тоді мені прийшла краща думка. Я громадила клоччя в унітазі, запалювала, а коли язики багаття мовчазно виривалися з чаші, спускала з водою.
Якось уночі через кілька днів, я раптом прокинулася. Стояла задушлива спека. Я дочула запах диму, а тоді глянь - при відкритому вікні б'ється полум'я. Спершу я не втямила чи вогонь у кімнаті, чи назовні, але тоді побачила - палає занавіска просто коло ліжка.
Мами з татом не було в кімнаті, а Лорі з Браяном ще спали. Спробувала крикнути й побудити, а горло мені стисло - не писнуть. Хотіла сягнути й розторсати, а заклякла - ані руш. Багаття розросталося, набирало гнів та силу.
Тоді-то розчахнулися двері. Хтось нас покликав по іменах. То був татко. Лорі з Браяном скочили й побігли до нього, бухикаючи від диму. А я все ще - ані руш. Я стежила за вогнем, чекала - от-от і стриб на ліжко і вибухне пекучими язиками. Тато загорнув мене в ковдру, схопив на руки та помчав униз по сходах, тягнучи Лорі з Браяном однією рукою, а на другій ніс мене.
Тато лишив нас дітей в барі на тому боці, а сам повернувся допомогти бороти пожежу. Офіціантка с червоними нігтями та синьо-чорними косами спитала, чи ми хочемо кока-колу чи, тьху на все, навіть і пиво, бо ми стільки пережили за ніч. Браян і Лорі сказали колу. Я спитала чи не можна би мені Шірлі Темпл (напій із гранатовим сиропом, коли діти присутні за столом, де дорослі п'ють алкоголь, т. званий "дитячий коктейль"), бо це мені тато щоразу купував, коли брав у бар. Хтозна чому офіціантка розсміялася.
Люди за стойкою все жартували собі, що з палаючого притулку жінки вибігають на вулицю голі. На мені була тільки білизна, тож я щільно куталася в ковдру. Як уже допила Шірлі Темпл, спробувала піти назад поглянути на пожежу, але офіціантка мене спинила, тож я залізла на стільчик і дивилася з вікна. Поприїжджали пожежні машини. Блимали мигалки, дядьки в чорних гумових плащах тримали труби, а з них били великі струмені води.
Я гадала, чи вогонь затявся мене вхопити. Гадала, чи всі багаття й полум'я родичі, так само як тато казав усі люди - одна сім'я, чи той вогонь, а якому я горіла в день, коли варила сардельки, якось родичається з тим, якого я змила в унітаз, а з ними й пожежа, що запалила готель. Відповіді на все це я не мала, точно знала тільки - живу я у світі, що в будь-яку мить може вибухнути вогнем. Таке знаття змушує добре дбати.
***
Коли готель згорів, ми кілька днів жили на пляжі. Коли опускали спинки в Зеленому кориті, всім було де спати, хоч інколи чиїсь ноги лізли мені в лице. Одної ночі у вікно застукав поліцейський і сказав нам треба забиратися; на пляжі спати заборонено законом. Він був увічливий і все кликав нас "реб'ята" і навіть накреслив нам мапу до місця, де ми можемо виспатись і ніхто там не арештує.
Але як він пішов, тато назвав його прокляте гестапо та сказав ці типи кінчають із того, що не дають нам дихати. Тату цивілізація стала в горлі. Вони з мамою вирішили ми повернемося назад у пустелю і знову візьмемося шукати золото без початкових грошей. "Ці міста - могила чорна," - сказав він.
МИ ЗНЯЛИСЯ З ЯКОРЯ у Сан-Франціско й подалися в пустелю Могаве. Під Орлиними горами, мама сказала тату зупини машину. При дорозі вона побачила дерево, що зачепило уяву.
То було не абищо, а древнє Ісусове дерево. Воно стояло на межі, де закінчувалася пустеля та починалась гора, у западині, де вітрище дме як у трубі. Ще тонкою лозиною, так його било та гнуло батогами вітру що, замість пнутися вгору до неба, воно виросло куди пхало вітром. Стояло тепер довіку таке криве й перехняблене, ніби от-от і впаде, хоча насправді міцно трималося корінням.
Мені Ісусове дерево здалося бридке. Було горбате і скоцюрблене, назавжди змушене стирчати корчувате й замучене, і від нього мені згадалося як дорослі кажуть не кривляйся, бо з таким лицем і лишишся. Мама, одначе, гадала то найпрекрасніше древо, які тільки бачила. Вона сказала нам я мушу його написати. Поки виставляла мольберт, тато проїхав дорогою подивитися, що попереду. Він знайшов кілька облізлих хаток, вагончики, що повгрузали в пісок і хижі, криті іржавою бляхою. Це називалося Мідленд. "Не один хрін, - сказав тато, - що тут, що абиде."
***
Ми зняли хату, яку колись збудувала шахтарська фірма. Біла, дві кімнати і провалений дах. Дерев нема зовсім, і піски доходили просто до задніх дверей. Вночі завивали койоти.
Попервах у Мідленді, від їх виття я не могла заснуть і лежачи в ліжку, чула інші звуки - гіла-монстри шурхотять у кущах, мотилі б'ються об сітку на вікні, кущі креозоту риплять од вітру. Одної ночі, коли вимкнули світло і за вікном було видно окрайчик Місяця, я почула як підлогою щось шелестить.
" У нас під ліжком хтось повзає," - шепнула я до Лорі.
"Це тільки гра занадто буйної фантазії," - сказала вона. Лорі завжди говорила по-дорослому, коли її дістати.
Я спробувала триматись, але мені ж не здалося. У місячному світлі я ніби помітила рух.
"Там щось є, кажу," - шепнула я.
"Спи вже," - сказала Лорі.
Прикривши голову подушкою на захист, я вибігла до вітальні, де тато сидів і читав. "Що таке, Гірна кізко?" - спитав він. Так він мене звав бо я ніколи не падала, коли ми лазили по горах - ловка як гірна коза, казав він завжди.
"Нічого, мабуть, - сказала я. - Просто я начебто щось побачила у спальні." Тато підняв брови. "Але мабуть то гра занадто буйної фантазії."
"Ти добре придивилася?" - спитав він.
"Не дуже."
"Мабуть щось-таки там є. Чи то великий волохатий паскудник, отакі зубища та пазурі?"
"Він і є!"
"Гострі вуха, лихі очиська горять, і він зирив на тебе моторошно?" - спитав він.
"Точно! Так! Ти теж його бачив?"
"А як же інакше. Це той старий паршивець Бабайка."
Тато пояснив, що він Бабайці давав чосу роками. Натепер, сказав він, старий Бабайка допетрав, що Рекса Волза краще не чіпати, бо непереливки. Але якшо трухлява шельма думає, що може наводити переляк на рексоволзову малу донечку, правда Божа, нехай начувається. "Ану принеси мого мисливського ножа," - сказав тато.
Я дала йому ножа з кістяною різьбленою ручкою та лезом із синьої німецької сталі, а він мені - гайковий ключ, і ми пішли нашукувати Бабайки. Зазирнули під ліжко, де я бачила, але вже нікого. Обдивилися всю хату - під столом, у темних кутках, у шафі, у ящику на струмент, і навіть надворі у сміттярках.
"Вилазь кажу, зачухана Бабайка! - гукав тато в нічну пустелю. - Покажи свою бридку пику, боягуз жовтозадий!"
"Во, вилазь, погана Бабайка! - махала я ключем. - Ось ми тобі зараз!"
Лише койоти вили вдалині. "Слинько він, той Бабайка-страхопуд," - сказав тато. Сів на ганку, запалив цигарку та розповів мені про часи, як чортячий Бабайка зажахав ціле місто, і тато бився з ним голіруч, гриз чорту вуха та штрикав пальцями в очі. Старий Бабайка перепудився, бо вперше зустрів такого, що його не боїться. "Звідки мені таке лихо, думає", - сказав тато і похитав головою, сміючись. Оце треба затямити про всі чорти й чудиська, пояснив тато: ім в охотку лякати людей, але тільки-но станеш міцно та глянеш отак - і воно тікає, аж перекинеться.
"Тільки того й треба, Кізко - показати чортяці, що не боїшся."
***
Навколо Мідленда нічого не росло, крім отого Ісусового дерева, ще кактуси та миршаві кущики креозоту , які тато казав належать до найстаріших рослин на землі. Прапрапрадіди тих кущів росли тисячі й тисячі років. Коли дощило, від них ішов бридкий прокислий запах, то щоби звірі їх не поїли. У тих місцях випадало тільки чотири дюйми дощу на рік - так само десь як у південній Сахарі - а воду людям завозили денно великими баками на поїзді. Із тварин в околиці Мідленда могли вижити тільки безгубі лускаті тварі - гіла-монстри, скорпіони, та люди як ми.
Через місяць, як ми оселилися в Мідленді, Жужу вкусила гримуча змія і він помер. Ми поховали його під Ісусовим деревом. Це певно єдиний раз, коли Браян заплакав. Порятували багато кішок після того, як ми викинули Кіхота з вікна, вони чи не всі окотились і дійшло до того, що треба деяких позбутися. Не було стільки сусідів аби пороздавати, тож тато поклав кошенят у парусиновий мішок і поїхав до ставка, який шахтарська фірма викопала на охолодження апаратів. Я дивилась як він запхає на заднє сидіння ворушкі мавкаючі мішки.
"Якось це недобре, - сказала я мамі. - Ми ж їх були порятували. А тепер самі ж уб'ємо."
"Ми дали їм іще трохи пожити на цій землі, - сказала мама. - Хай будуть вдячні за це."
***
Тато нарешті пристав до роботи на гіпсовій шахті, добувати біле каміння, яке потім мололи на порох для штукатурки і такого всякого. Повертався весь білий од гіпсового пилу, часом ми гралися у привидів і він за нами ганявся. Ще приносив додому мішки гіпсу та мама мішала його з водою та робила статуетки Венери Мелоської, заливши до гумової форми, яку замовила поштою. Вона тужила, що шахта нищить стільки білого каменю - казала то справній мармур і заслужує кращої долі, отожбо своїми скульптурами вона хоча б увічнює його частку.
Мама була тяжка. Всі надіялися на хлопчика, щоб у Браяна було з ким гратися крім мене. Коли мамі наспіє час народити, тато збирався переїхати в Блайс, двадцять миль на південь, то було таке велике місто, що є два кінотеатри і дві в'язниці штату.
Тимчасом мама занурилась у живопис. Днями вона писала картини олією, акварелі, рисунки вугіллям, шкіци пером, скульптури із глини та дроту, малюнки на шовку та різьблення дерева. Вона не трималася певного стилю; одні картини були те що вона звала примітивізмом, інші імпресіоністичні й абстрактні, або й реалістичні. "Не хочу, щоб мене заганяли в рамки," - любила вона казати. Ще мама була письменниця і завжди друкувала на машинці романи, оповідання, п'єси, вірші, байки та дитячі книжки, які сама ж ілюструвала. Мамині писання були дуже творчі. Так само й правопис. Їй надобився коректор, і коли Лорі було хіба сім років, вона вичитувала мамині рукописи та ловила помилки.
Поки в Мідленді, мама написала десятки варіантів та ескізів Ісусового дерева. Ми ходили з нею на етюди та вона давала нам уроки живопису. Одного разу я помітила крихітний пагінець Ісусового дерева, неподалік од старого. Хотіла викопати та пересадити коло нашої хати. Я сказала мамі, що збережу його од вітру та щодня поливатиму, аби виросло високе, красиве та струнке.
Мама нахмурилася до мене. "Ти би знищила, що робить його особливим, - сказала вона. - Саме боротьба Ісусового дерева надає йому краси."
Я НІКОЛИ НЕ ВІРИЛА В Санта Клауса.
Ніхто з нас не вірив. Мама з татом не давали. В них не було коштів на дорогі подарунки, та вони не хотіли щоб ми гадали себе гіршими за решту дітей, хто вранці на Різдво під ялинкою знаходить усілякі вигадливі іграшки, які неначебто залишив Дід Мороз. Тому нам пояснювали все про те, як інших дітей дурять батьки; що на іграшках, які дорослі кажуть зладнали гномики в ковпачках із дзвоником у майстерні на Північному полюсі, насправді знизу наліпки Made in Japan.
"Намагайтеся не дивитися на тих дітей зверху вниз, - научала мама. - Не їхня вина, що їм промили мізки та задурили голови нехитрими байками."
Ми святкували Різдво, але звичайно через тиждень після 25-го грудня, коли можна знайти зовсім новенькі стрічки та папір на обгортки, які хтось повикидав, і різдвяні ялинки, залишені на узбіччі, які ще майже не обсипались і навіть срібного дощику трохи на гілках. Мама з татом дарували нам мішечок мармурових кульок на гру, чи ляльку чи рогатку, які попали знижкою в розпродаж після свята.
Тато загубив місце в гіпсовій шахті, бо полаявся з десяцьким, і коли того року настало Різдво, в нас не було ні шага. Передріздвяної ночі тато кликав нас дітей по одному та вів у пустелю. Я загорнулася в ковдру і коли настала моя черга запропонувала тату прикритися разом, але він сказав ні дякую. Холод йому ніколи не дошкуляв. Мені було п'ять, ми сіли поряд і задивилися в небо. Тато любив поговорити про зорі. Пояснив нам, як вони рухаються по небу, коли обертається земля. Зоряне сяйво, залюбки нагадував, одне з надзвичайних видовищ для людей, хто як ми живуть на природі. Багаті городяни, казав він, живуть в обставлених квартирах, але повітря там таке брудне, що зірок їм навіть і не видно. Хіба ж ми здуріли жити з ними в тому багні.
"Вибери-но, яка тобі зірка найбільше подобається," - сказав тато теї ночі. Він сказав можу мати її собі за спасибі. Сказав то мені дарунок на Різдво.
"Ти не можеш дати мені зірку! - сказала я. - Вони нічийні."
"То правда, - сказав він. - Вони нікому не належать. Треба просто заявити першою, поки не встигла решта, як отой проноза Колумб узяв і застовбив Америку для королеви Ізабели. А надбати власну зорю - в тому точнісінько така ж логіка."
Я подумала та зрозуміла тато правий. Він завжди розбирався в таких речах.
Я могла вибрати будь-яку, сказав тато, крім Бетельгейзе та Рігеля, бо Лорі з Браяном іх уже взяли.
Я поглянула на зорі та намагалася визначити котра найліпша. Вони мерехтіли в чистому пустельному небі - сотні, може тисячі або й мільйони. Чим довше дивишся і чим ліпше звикають очі в темряві, тим більше з'являло зірок, вони виникали пласти за пластами. Була там одна над усі, на заході над горами та низенько в небі, вона горіла яскравіше за решту.
"Оту хочу," - показала я.
Тато посміхнувся широко. "То Венера," - сказав він. Венера всього-тіки планета, і не бозна-що, порівнюючи до справжніх зірок. Вона здається більша та яскравіша, бо настільки ближче до нас, аніж зорі. Старенька Венера навіть не має свого світла, бідна, сказав тато, а тільки сяє відбитим. Він пояснив мені, що планети так видно бо світло від них постійне, а від зірок же ні, тому вони й мерехтять.
"Мені все'дно вона подобається," - сказала я. Захоплювалася Венерою ще до цього Різдва. Її видно було рано ввечері, сяючу на заході над обрієм, а якщо рано встати то й тоді, після того вже як усі зірки позникали.
"А що нам - гулять то гулять, - сказав тато. - Різдво все-таки. Бери собі планету, коли хочеться."
І він дав мені Венеру.
За різдвяною вечерею ми балакали про космос. Тато пояснив про світлові роки, чорні дірки та квазари та пояснив нам осібні якості Бетельгейзе, Рігеля та Венери.
Бетельгейзе була червона зірка на плечі сузір'я Оріон. Одна з найбільших яку видно в небі, стокротно більша за сонце. Вона яскраво горіла мільйони років і скоро стане суперновою та загасне. Я розстроїлася, що Лорі вибрала пшик, але тато пояснив, що "скоро" значило сотні тисяч літ, коли мовиться про зірки.
Рігель був синя зірка, менша за Бетельгейзе, сказав тато, але ще яскравіша. Вона також була в Оріоні - на лівій нозі, що здавалося доречно, бо ж Браян і сам бігав як ракета.
Венера не мала ні місяців ні супутників, ба й навіть магнітного поля, але в неї була атмосфера туди-сюди подібна до Землі, з тою відміною що гаряча-прегаряча - градусів п'ятсот або й вище. "Отож, - сказав тато, коли сонце почне загасати і на Землі стане зимно, всі можливо захочуть перебратися на Венеру, щоби зігрітися. Але їм доведеться спершу поспитати дозволу твоїх нащадків."
Ми посміялися з дітей, що вірили в байку про Санта Клауса і отримали на різдво купу дешевих іграшок із пластику. "Минуть роки та весь той мотлох поламається та безслідно забудеться, - сказав тато, - а у вас лишаться ваші зорі."
Як сутеніло та сонце западало за Пленські гори, в небо вилітали кажани та кружляли над хижами Мідленду. Бабця, що жила в сусідній хаті попереджала дивіться обережно з отими. Називала їх летючі пацюки та розказала якось один учепився їй у волосся та ну дряпати їй голову наче скажений. Але мені подобалися ті крихітки з бридкими пичками, як майнуть повз тебе, крила люто мигтять аж не видно. Тато пояснив у них локатори зовсім як на ядерних субмаринах. Ми з Браяном було жбурляли гальку вгору, сподіваючися кажан подумає комаха, наковтається, од ваги камінців упаде на землю та ми впіймаємо і лишимо пестунчиком - прив'яжемо довгу линву за лапку, щоби міг літати. Я хотіла навчити чіплятися мені за пальця й висіти вниз головою. Але кляті кажани були надто тямущі.
Так вони й ширяли з вереском, коли ми лишили Мідленд і подались у Блайс. Того дня мама сповістила, що малюк вирішив, що зовсім уже виріс і хоче вийти назовні та зустрітися з нами. По дорозі тато з мамою підняли здорову бучу скільки місяців вона ходила важка. Мама казала десять. Зранку тато комусь полагодив трансмісію та за гроші купив пляшку текіли, і відповів десь мабуть помилилась у лічбі.
"Я завжди носила дітей довше за решту жінок, - сказала мама. - Лорі, наприклад, чотирнадцять місяців."
"Хирня! - сказав тато. - Якщо тільки Лорі наполовину слониха."
"Не руш мене та моїх діток! - крикнула мама. - Чиїсь діти недоношені - мої ж усі переношені. Тому вони такі розумні. Їхній мозок мав більше часу формуватися."
Тато закинув щось про покручів із кунсткамери, мама на те знайшовся ще знайко-зазнайко, що не вірить вона не така як усі. Тато сказав у сраного Ісуса Де Христа не забрало стільки часу виплодитися. Мама розстроїлася що тато блюзнить, кинула ногою на бік водія та вдавила по гальмах. Була глупа ніч і мама вискочила з машини та побігла в пітьму.
"Суко ти придурошна! - ревнув тато. - Назад, кажу!"
"Ага, вже тобі, падло!" - крикнула вона і кинулася невідь-куди.
Тато крутнув кермо та звернув за нею з дороги. Ми з Лорі та Браяном похапалися за руки, як завжди, коли тато газоне й почнуться перегони по горбах.
Тато на ходу вистромив голову з вікна, матюкав маму "дурна хвойда" і "манда смердюча" та кричав ану залізла в машину враз. Мама відмовлялась. Вона випередила нас і петляла межи кущами. Вона ніколи не лаялася поганими словами, тому обзивала тата "такий-розтакий" та "п'яниця нещасний, щоб тобі пусто було". Тато зупинився, тоді вдарив на газ і перемкнув швидкість. Ми помчали до мами як бомба, вона вереснула й одстрибнула вбік. Тато розвернувся та знову за нею.
Місяць був у нові, тож мами не видно, а коли тільки майне у світлі фар. Вона зиркала назад, очі великі, наче зацьковане звіря. Ми кричали та благали тата зупинись, але він не зважав. Я ще більше ніж за маму боялася за дитину в її великому животі. Авто стрибало по ямах і камінню, кущі дряпали боки, хмари пилу несло у відкриті вікна. Нарешті тато загнав маму в куток під якісь валуни. Я боялася, що зараз він кинеться й роздавить її машиною, але натомість він вискочив, притягнув назад - вона брикалася - і вкинув у кабіну. Ми рвонули по пустелі та на дорогу. Всі принишкли і тільки мама хлипала, що справді носила Лорі чотирнадцять місяців.
[...]
