Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46389
Рецензій: 90539

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад

Жанетта Волз

© Yephrem Patsyukevitch, 02-09-2010
(http://en.wikipedia.org/wiki/Jeannette_Walls)

"Скляний палац"  
Спогади

1. Жінка на вулиці

Я сиділа в таксі та гадала, чи не зайве начепурилася для звичайної вечірки, аж зирнула з вікна та побачила маму, що копалася в контейнері сміття. Сутеніло. Рвучкий березневий вітер колошкав пару, що піднімалася від люків, і перехожі поспішали хідниками, піднявши комір. Я застрягла у пробці за два квартали від вечірки.
Мама стояла метрів за п"ять од мене. Вона пов"язала плечі лахами, щоб захиститись од весняного холоду, і перебирала сміття. Її собачка, чорно-білий плямистий  тер"єр-безпородько, вовтузився під ногами. Мамині рухи були всі знайомі - як вона схиляє голову набік і закопилює нижню губу, роздивляючи ймовірні цікавини, що добула з ящика; як очі широко розкриваються у дитячій радості, коли знайшла до вподоби. Довгі коси, просотані сивиною, скуйовджені та в жовнах, очі глибоко запали в очницях, але й зараз у ній було щось од тої, якою я запам"ятала її змалку, од мами, що пірнала зі скель, малювала в пустелі та читала Шекспіра вголос. ЇЇ вилиці й тепер були високі й сильні, але шкіра поплямилася й почервоніла від стількох літ просто неба і взимку, і влітку. Тим, хто її проминали, вона нічим певно не відріжнялась од решти із тисяч бездомних у Нью-Йорку.
Чимало місяців минуло з того, як я востаннє бачила маму, і коли вона підняла лице, на мене накотив переляк - зараз помітить, вигукне моє ім"я і хтось по дорозі на ту ж вечірку нашпилить нас разом, мама представиться - і мій секрет випірне.
Я сповзла вниз по сидінню та попросила водія  розвернутись і одвезти мене додому на Парк-авеню.
Таксі зупинилося перед входом у мій будинок, швейцар відкрив переді мною двері, а ліфтовий підняв мене на мій поверх. Чоловік ще був на роботі, як чи не завжди   працював допізна, і в помешканні стояла тиша, тільки мої каблуки цокали по паркету. Я все ще не відійшла од струсу, що побачила маму, що раптом перестріла її, од видива, як вона щасливо порпається у смітті. Я поставила Вівальді, сподіваючися що музика хоча би трохи допоможе заспокоїтись.
Я озирнулася по кімнаті. Вази початку століття з бронзи та срібла та старі книжки з потертими шкіряними палітурками, що я припадком придбала на блошиних ринках. Старовинні мапи часів Георга, які я повставляла  в рамки, перські килими та м"якеньке шкіряне крісло, в якому я любила втонути вечорами. Я намагалася звити собі тут гніздечко, спробувала перетворити помешкання на домівку, де могла би жити людина, якою я хотіла бути. Але я ніколи не могла порадіти затишку, аби мені не шпигонуло, що мама з татом зіщулилися зараз десь на гратках на хіднику. Я за них потерпала, але й соромилася їх, і бридувала - осьде я ношу перли та живу на Парк-авеню, а батьки мої намагаються не замерзнуть і знайти якусь поживу.
Що я могла зробити? Не перелічити скільки разів я намагалася їм допомогти, але тато наполягав що їм анічогісінько не треба, а мама просила про якісь  дурнички - пшикалку для парфумів або членський квиток у спортзал. Вони казали, що живуть як самі хочуть.
Після того, як я пірнула вниз у таксі, аби не завиділа мама, мені стало гидко від себе - гидкі ті антикварні витребеньки, одежа моя та квартира. Я мусила щось зробити, тож покликала мамину знайому та лишила звістку. Так у нас було заведено. В мами завжди забирало кілька днів, аби відгукнутись, але коли я почула від неї, голос її був, як і завше, бадьорий і безтурботний, ніби ми стрічалися тільки вчора. Я сказала, що хочу побачитися з нею та запропонувала, аби зайшла до мене при нагоді, але вона хотіла піти в ресторан. Вона любила сходити кудись попоїсти, тож ми погодилися на сніданок в її улюбленому китайському ресторанчику.
Коли я прийшла, мама сиділа за столиком і вивчала меню. Вона була спробувала привести себе в порядок. На ній був товстий сірий светр тільки з парою світлих плям, на ногах чорні шкіряні чоловічі туфлі. Вмилася, але шия та скроні лишилися темні від бруду.
Вона захоплено замахала рукою, забачивши мене, та гукнула: "Осьде вона, моя дівчинка!" Я поцілувала її в щоку. Мама вже запхала собі в сумочку всі пластикові пакетики із соєвим і качиним соусом та гірчицею зі столу, а тепер висипала туди ще й сушену локшину з дерев"яної мисочки. "Аби потім перекусити," - пояснила вона.
Ми замовили їсти. Мама вибрала Дари моря. "Ти знаєш як я люблю рибку та крабиків", - сказала вона.
Вона заговорила про Пікассо. Вона бачила ретроспективу його робіт і вирішила, що його страшенно переоцінюють. Весь цей кубізм - пусте штукарство, як на її погляд. Він не написав нічого вартого уваги після свого Рожевого періоду.
"Мені болить за тебе, - мовила я. - Скажи, як я можу задопомогти."
Її усмішка згасла. "З чого ти взяла, що мені потрібна твоя поміч?"
"Я не багачка, - сказала я, - але якісь гроші в мене є. Скажи, що тобі треба."
Вона задумалась на хвилю. "Непогано було би прийняти курс косметичного електролізу."
"Не жартуй."
"Я зовсім серйозно. Якщо жінка добре виглядає, вона добре й почувається."
"Та ну ж бо, мамо. - Я відчула, як мені терпнуть плечі, як завжди під час таких розмов. - Я питаю про щось, що допомогло б тобі змінити життя, покращити."
"Ти хочеш помогти мені змінити життя? - спитала мама. - В мене-то все добре. Це тобі, голубонько, потрібна поміч. Твоя система цінностей геть поплутана."
"Мам, пару днів тому я бачила, як ти рилась у смітті в Іст-віледжі."
"Що ж, люди в цій країні вкрай марнотратні. Такий мій спосіб ощадливості. - Вона вкусила Дарів моря. - Чого ж ти була не призналася?"
"Мені було надто соромно, мамо. Я заховалась."
Мама наставила на мене палички для їди. "От бачиш? - спитала вона. Так воно і є. Точнісінько як я й кажу. Ти залегко соромишся. Твій батько та я - які ми є, такі є. Прийми це як дане."
"І що ж я маю людям казати про моїх батьків?"
"Кажи правду, - мовила мама. - Простіше й бути не може."

2. Пустеля
Я ГОРІЛА В ОГНІ.
Це мій найперший спогад. Мені було три і ми жили в трейлер-парку у південній Арізоні в містечку, назви якого я так і не дізналась. Я стояла на стільці перед плитою, вбрана в рожеву сукенку, яку мені була купила бабуся. Рожевий був мій любимий колір. Поділ стирчав, як пачка танцюристки, і я любила кружитися перед дзеркалом, уявляючи, що я балерина. Але в той час я вдяглася, щоби зварити сардельки, та стежила, як вони набрякають і пірнають в окропі. Через віконце кухонного відсіку у вагончик пробивалося  світло пізнього ранку.
Я чула, як мама співає в сусідній кімнаті, працюючи над черговим полотном. Жужу, наш чорний дворняжка, стежив, що роблю. Я наколола сардель на виделку, нахилилася й запропонувала йому. Ковбаска була гаряча, тому Жужу полизував її  сторожко, але коли я випросталась і взялася знову помішувати сардельки, то відчула жар у правому боці. Глянула що там пече, аж - плаття на мені горить. Я заклякла зі страху та дивилась, як жовто-біле полум"я з"їло рожеву тканину спіднички та попнулося мені на живіт. Тоді язики стрибнули вгору, сягнувши лиця.
Я завищала. Запахло паленим і я дочула як жахливо потріскує, коли вогонь опалив мені волосся та брови. Жужу загавкав. Я знову зарепетувала.
Мама забігла в закуток.
"Мамочко, поможи!" - гукнула я. Я все ще стояла на стільці та збивала вогонь виделкою, якою до того мішала сардельки.
Мама вискочила з кухні й повернулася з верблюжою ковдрою, одною з тих, що ми набули з крамниці  товарів армійського запасу, я  їх ненавиділа, бо дуже кусючі. Вона накинула на мене ковдру, аби загасити полум"я. Тато поїхав кудись на машині, тож мама схопила мене та мого молодшого братика Браяна, та побігла до сусіднього трейлера. Жінка, що там жила, чіпляла білизну сушитися на мотузці. Ротом вона тримала прищіпки. Мама неприродно спокійним тоном  пояснила, що трапилось і спитала, чи нас, будь ласка, не підвезуть до лікарні. Жінка кинула прищіпки та випране просто в грязь і, ні слова не кажучи, кинулася до авта.

***
Коли ми дісталися шпиталю, медсестри вклали мене на ноші. Вони перемовлялися голосним заклопотаним пошептом, поки зрізали блискучими ножицями залишки мого файного рожевого платтячка. Тоді мене взяли на руки, переклали на велику металеву ліжницю, завалену кубиками льоду і посипали мене льодом ще згори. Сивий лікар в окулярах у чорній оправі вивів матір із палати. Коли виходили, чула як він каже їй що справа дуже серйозна. Медсестри лишилися й заходили коло мене. Я бачила, що зчинила велику веремію, та лежала тихо. Одна з них стисла мені долоню і сказала, що все буде добре і я одужаю.
"Я знаю, - сказала я, - але якщо й ні, то все одно добре."
Медсестра знову потисла долоню і закусила собі нижню губу.
Кімната була маленька і біла, з яскравими лампами та металевими ящиками. Я лежала й роздивлялася на рядочки крапок на панелях, що вкривали стелю. Кубики льоду вкривали мені живіт і ребра та лежати на них було мулько. Краєм ока я добачила замурзану ручку, що сягнула за кілька дюймів од мого лиця та вхопила жменю кубиків. Я почула голосний хруст і зирнула вниз. То був Браян, він їв лід.

***
Лікарі сказали, що мені пощастило лишитися живою. Вони взяли шматки шкіри з моїх сідниць і прикрили ними найгірше спалені місця на животі, боку та грудях. Вони сказали це називається пересадка тканини. Коли закінчили, всю праву сторону мені замотали бинтами.
"Гляньте, я тепер наполовину мумія", - сказала я медсестрі. Вона посміхнулася, вклала мою праву руку в пов"язку та закріпила до підголів"я, щоб я не могла совати.
Медсестри  й лікарі уперто випитували мене: Як ти обпалилася? Чи батьки тобі коли-небудь завдавали шкоди? Звідки в тебе всі ці садна та вавки? Батьки мене ніколи  не шкодили, сказала я. Порізи та садна - то я гралася надворі та випадком зранилась. А опіки від того, коли варила сардельки. Вони спитали чому та яким чином я варила сардельки сама, коли мені тільки три. Все просто, сказала я. Ви кладете сосиски в воду і варите - не те щоб якийсь складний рецепт, який  розуміє тільки дорослий. Коструля повна води була для мене заважка, тому я підставляла стілець до раковини, набирала склянку води, залізала на стілець при плиті та виливала склянку в кострулю. І так аж поки води набереться достатньо. Тоді вмикала плиту і коли закипіло, вкидала сардельки. "Мама каже я дуже зріла для свого віку, - сказала я їм, - і вона часто дозволяє мені варити собі щось."
Медсестри перезирнулись, і одна записала в папері. Я спитала, що поганого. Нічого, відповіли вони, аж нічого.

***
Через день-два медсестри міняли пов"язки. Старі бинти відкладали вбік, зіжмакані та вкриті плямами крові, чогось жовтого та крихтами обпаленої шкіри. Тоді накладали на опіки свіжу пов"язку, велике прозоре покривало. Вночі я вазькала лівою рукою по бугристих корках на шкірі, де не була прикрита бинтами. Інколи віддирала струп"я. Медсестри сказали мені того не робити, але я не могла втриматись, і тягнула за них повільно-повільно, щоби побачити який найбільший струп вийде зідрати. Коли так у мене з"являлися два шматки, я гралася, ніби вони перемовляються писклявими голосками.
Лікарня була чиста й лискуча. Все було біле - стінки, простирадла і халати сестер, або срібне - ліжка, підноси та медичні інструменти. Всі розмовляли ввічливо та спокійно. Панувала така тиша, що чутно було, як медсестринські туфлі на гумовій підошві попискують аж ген ізвіддаля. Я не звикла до порядку й покою, і мені це дуже подобалось.
Подобалось і те, що в мене - власна кімната, бо ж у вагончику я жила вкупі з братиком і сестрою. В моїй палаті навіть був телевізор на стіні. Ми вдома не мали теліка, тож тепер я дивилася багато й досхочу. Більше всього мені припали до вподоби Червоні гудзики та  Люсіль Болл.
Сестри та лікарі завжди питали мене, як я почуваюся, чи голодна, чи треба мені щось. Тричі на день приносили мені смачнющі страви, а на десерт фруктовий напій або желе в коробочці, та міняли постіль навіть якщо простирадла ще були чисті. Часом я читала їм уголос, і вони казали, що я дуже розумна і читаю не гірше шестирічки.
Одного разу сестра з жовтими кучерями та синіми тінями на повіках щось жувала. Я спитала що то, і вона відповіла - жувальна гумка. Я ніколи про те не чула, тож вона вийшла й купила мені цілу пачечку. Я витягла одну, розгорнула білий папірець і лискучу срібну фольгу під ним, та обдивилася жовтаву гумку, присипану порошком. Поклала її до рота і вразилася раптово солодким смаком. "Ух, як здорово!" - сказала я.
"Жуй, але тільки не ковтай", - мовила зі сміхом медсестра. Вона посміхнулася широко і покликала інших сестер, аби ті подивились, як я перший раз у житті жую гумку. Коли вона принесла мені полуднувати, сказала, що треба гумку вийняти, але то нічого, бо після того як поїм, можу взяти ще одну. А якщо пачка закінчиться, вона купить мені знову. Осьо чим добра була лікарня. Ти ніколи не мала клопоту, бо щось закінчиться й не стане - їжі чи льоду, або навіть жувальної гумки. Я би залюбки лишилася в тій лікарні назавжди.

***
Коли мої рідні прийшли на одвідини, їхні суперечки і регіт, співи та крики луною гриміли в сумирних покоях. Медсестри зацитькували їх, мама з татом і Лорі з Браяном затихали на пару хвилин, але поступово знову піднімали галас. Всі обертались і дивилися на тата - я не могла визначити або тому, що він такий красень, або тому, що  звертався до людей "чувак" і "мурло" та закидав голову, коли реготав.
Одного разу тато нахилився до мене в ліжку та спитав чи лікарі та сестри добре до мене ставляться. Бо якщо ні, обіцяв, він надере їм дупу як слід. Я розказала татку, які всі хороші та приязні.
"Ще б пак, ну ясна річ, - сказав він. - Вони добре знають, що ти - дочка самого Рекса Волза."
Коли мама захотіла знати, що ж такого хорошого роблять сестри та лікарі, я розказала про жувальну гумку.
"Пхе", - сказала мама. Вона не схвалює жуйку, правила вона. Це огидна плебейська звичка, а медичка мусила би  порадитися з нею, перш ніж приохочувати мене до такої вульгарщини. Вона вискаже тій мадамі все, що про це думає, свята правда. "Бо зрештою, - сказала мама, - я твоя мати і сама вирішую, як тебе виховати."

***
"Ви за мною скучили?" - спитала я старшу сестру Лорі в одні з відвідин.
"Не дуже, - сказала вона. - Надто багато всякого сталося."
"Що саме?"
"Та все як завжди."
"Може Лорі за тобою й не тужила, кузочко, а я так дуже, - зазначив тато. - Не місце тобі в цім бардаку антисептики."
Він присів до мене на ліжко та почав оповідати, як Лорі колись ужалив отруйний скорпіон. Я чула про це сто разів, але мені й досі подобалося, як тато розказує.
Вони з мамою досліджували пустелю, коли Лорі, а їй було чотири, перевернула камінь, аж під ним ховався скорпіон і вжалив у ногу. Її схопили корчі, вона вся задубіла і змокла від поту. Але тато не йняв віри шпиталям, отож він завіз Лорі до відуна-знахуря з племені навахо. Той розрізав рану, помастив її темною коришневою мастю, проказав певні закляття і дуже скоро Лорі була як новенька.  "Матусі треба було й тебе доправити до того ворожбита, коли ти обгоріла, - сказав тато, - а не до сих дупоголових шарлатанів і костоломів."

***
Коли вони прийшли наступного разу, голова в Браяна була завита брудним бинтом з засохлими плямами крові. Мама сказала, що він гупнувся з кушетки на піл і розкраяв голову, але вона з татом вирішила не везли його в лікарню.
"Крові було море, - сказала мама, - але одної дитини в шпиталі вже доста."
"Крім того, - додав тато, - у Браяна довбешка така міцна, що, гадаю, підлога постраждала більше за нього."
Брайану це здалося кумедним і він зайшовся од сміху. Мама розказала, що вона записала мене в лотерею на ярмарку і я виграла поїздку на вертольоті. Я була в захваті. Я ніколи не була в літаку чи вертольоті.
"А коли я полечу?" - спитала я.
"А ми вже покаталися, - сказала мама. - Було дуже класно."
Тоді тато засперечався з лікарем. Сварка почалася, бо тато вважав, що не годиться мене бинтувати. "Опіки мусять дихати", - сказав він лікарю.
Той відповів, що бинти необхідні, щоби запобігти інфекції. Тато втупився в нього. "До чорта ваші інфекції", - одрубав він. Сказав лікарю, що з його вини в мене тепер на все життя будуть шрами, але, Бог тому свідок, не тільки в мене.
Тато завів кулака, аби наче вдарити лікаря, той здійняв руки й позадкував. Нічого не сталося, бо виник охоронець у формі та сказав мамі з татом і Лорі з Браяном залишити установу.
Опісля медсестра спитала, чи я в порядку. "Звичайно", - відповіла я. Я пояснила, що мене не обходять якісь дурні шрами. Це добре, відповіла вона, бо схоже на те, що мені й без того вистачає клопоту.

***
Ще через кілька днів, коли я пробула в лікарні коло шести тижнів, тато з"явився сам у дверях палати. Він сказав, що ми виписуємось у стилі Рекса Волза.
"Ти впевнений, що це можна?" - спитала я.
"Довірся свому старику", - відповів тато.
Від одчепив мою праву руку з держака над головою. Зблизька я вдихнула його знайомий запах Віталісу, віскі та цигаркового диму. Це нагадувало про домівку.
Тато заспішив по коридору, взявши мене на руки. Медсестра гукнула нам зупинитись, але тато кинувся бігти. Він розчахнув двері аврального виходу, збіг униз по сходах і на вулицю. Наше авто, пошарпаний "плімут", який ми охрестили Синя гуска, було запарковано за рогом, і мотор працював. Мама сиділа спереду, Лорі з Браяном і Жужу позаду. Тато  посунув мене на сидіння коло мами та взявся за кермо.
"Не бійся більше нічого, маленька моя, - сказав тато. - Тобі вже безпечно."

КІЛЬКА ДНІВ ПО ТОМУ, як мама з татом забрали мене додому, я зварила собі сардельки. Я була голодна, мама працювала над картиною, а нікого більше не було приготувати.
"Молодчина, - сказала мама, коли побачила, що я куховарю. - Піднялась - і назад у сідло. Не можна жити і завжди боятися вогню."
Я й не боялась. Натомість я ним захопилася. Тато завжди вважав, що мені треба стрічати ворога в лице, і він показав мені, як проводити пальчика через пломінь свічки. Я робила це раз у раз, уповільнюючи рух; стежила як палець нібито перерізає вогника навпіл, випробувала скільки витримає палець без того, щоб опектися. Коли сусіди палили сміття, я підбігала та стежила, як багаття намагається вирватись із виварки. Я підсувалася до нього помалу й потроху, чула спеку на лиці, аж поки ставала впритул, де жар був нестерпним, а тоді відступала ледь-ледь, щоб тільки можна було витримати.
Сусідка, яка одвозила мене в лікарню, чудувалася, що я не біжу навтьоки, як тільки забачу хоча би вогничок. "Якого це дідька вона тікала б? - гримів тато з гордовитим усміхом. - Вона вже раз побилася з вогнем і перемогла."
Я почала цупити в татка сірники. Заходила за вагончик і палила їх. Мені подобався  скрип сірника, коли вдариш ним по коричневій смужці, як із червоної голівки вистрибує вогник, з хлопком і шипінням. Я чула, як жар підповзаю до пучок, а тоді змахом переможно гасила його. Я палила папірці та купки гілок і затримувала подих до миті, коли полум"я, здавалося, вирветься з-під контролю. Тоді затоптувала вогонь і обзивала лайками, якими користався тато, як-то "сраний  сучара!" та "виблядок!"
Якось раз я взяла з собою любиму іграшку -  пластикову фею Подзеленьку. Вона була дюймів два заввишки, жовті кучері високо зібрано хвостиком, і руки в боки хвацько і впевнено, що мені було дуже до вподоби. Я запалила сірника і піднесла до лиця Подзеленьки, щоби та знала, що відчуваєш. У сяйві полум"я вона була ще більше чарівна. Коли сірник догорів, я запалила другий і цього разу піднесла зовсім упритул. Раптом очі її вибалушилися, наче з переляку; я зрозуміла на мій жах, що лице в неї тане. Загасила сірника, та було запізно. Кирпатий носик Подзеленьки чисто зник, а з червоного рота бантиком стала гидка крива пляма. Я спробувала пригладити все як було, але стало тільки гірше. Майже враз її лице охололо й  затверділо. Я замотала голову бинтом. Жаль, що не можна Подзеленьці зробити пересадку шкіри, бо це значило,що її треба порізати на шматки. Хоча її лице й розплавилося, вона лишилася моя любимиця.

ЧЕРЕЗ ПАРУ МІСЯЦІВ тато повернувся додому вночі та побудив нас.
"Пора зніматися з якоря, - загорлав він. - Годі з нас цієї сральні."
В нас було п"ятнадцять хвилин на збори - взяти потрібне та звалити речі в машину.
"А що сталося, татку? - спитала я. - Хтось за нами женеться?"
"Не хвилюйся марно, - сказав тато. - Облиш то мені. Хіба я не завжди даю вам раду?"
"Звичайно даєш", - сказала я.
"Донечко ти моя!" - сказав тато, обійняв мене, і почав кидати накази, аби  нас підігнати. Він узяв головне - великий залізний казан, чавунок на триніжку, жерстяні миски з армійського запасу, ножі, свого пістоля та матусині лук і стріли - та запхав їх до багажника Синьої гуски. Сказав нам, що не треба набиратися, тільке  потрібне, щоби вижити. Мама прожогом кинулася надвір і почала копати ямки при світлі місяця, шукаючи нашу банку з грошима. Вона забула, де ту поховала.
Минула година, поки ми нарешті прив"язали мамині картини на машину, ввібгали все, що влізло в багажник, а решту позакидали на заднє сидіння та під ноги. Тато повільно повів Синю гуску, не запаливши фари в пітьмі, щоб ніхто не дотямив у трейлер-парку, що ми, як тато любив казати, даємо драпака. Він бурчав, що ніяк не розуміє, якого хріну стільки забрало часу, коли тільки тої справи - схопили потрібне та залізли в довбану машину.
"Татку! - сказала я. - Я забула Подзеленьку!"
"Подзеленька сама впорається, - сказав тато. - Вона - як моя маленька хоробрушка. Ти смілива та готова до пригод, еге ж бо?"
"Мабуть що", - сказала я. Я надіялася, що той, хто знайде Подзеленьку, любитиме її, не зважаючи на поплавлене лице. На втіху я спробувала колисати Кіхота, нашого сірого з білим кота без одного вуха, але той зашипів і дряпнув мене по лицю. "Тихо, Кіхот!" - сказала я.
"Коти не люблять мандрувати", - пояснила мама.
Всіх, кому не до смаку мандри, не звано брати учать у наших пригодах, сказав тато. Він зупинив авто, схопив Кіхота за шкірки і викинув у вікно. Кіхот упав і верескливо мавкнув, тато рвонув далі по дорозі, а я розревілась.
"Не пускай нюні", - зауважила мама. Вона сказала, що ми завжди знайдемо іншого, а Кіхот стане тепер диким котом, що значно краще ніж коти хатні. Браян, наляканий, що тато може швиргонути з вікна й Жужу, міцно тримав песика.
Аби розрадити дітей, мама намовила нас до співанки - в роді "Пусти мене на вільну волю" чи "Це наша з тобою земля ", а тато душевно виконав "Тече прадавняя ріка" і свою улюблену "Злети до мене, світла коліснице". Поступово я забула про Кіхота, Подзеленьку та друзів, що лишилилися позаду в вагончиках. Тато почав розповідати, скільки інтересного на  нас чекає, і скільки цікавого ми втнемо, і як ми багацько забагатіємо, до дістанемося нового місця, де заживемо.
"А куди ми їдемо, тату?" - спитала я.
"Куди веде нас наша путь", - сказав він.

***
Коли споночіло, тато зупинився посеред пустелі, і ми спали під зорями. Подушок не було, але тато сказав по плану так і треба. Він учив нас доброї  статури. Індійці обходяться без подушок, пояснив він, і гляньте які вони стрункі та ставні. У нас були кусючі ковдри з армійського запасу, тож ми постелилися, полягали й дивилися на зоряні лани. Я сказала Лорі, як нам везеться - будемо спати просто неба, наче справжні індійці.
"Ми завжди могли б так жити", - сказала я.
"Я думаю так воно й буде", - мовила вона.

[...]


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 05-09-2010

Дякую

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Галина Михайловська, 02-09-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7855269908905 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …