Ранок почався несамовитим вихором. Прохолодний з ночі пісок розігрівало пустельне сонце і вітер гнав його величезними хмарами над тілами загиблих воїнів. Їхні ніздрі, вуха і очі були байдужі до піщинок, які забивалися у ці щілини. Та вітер не міг заспокоїтися, продовжував лютувати, зривав з піску автомати і перевертав тіла. Могло здатися, що вітер пробивається у мертву плоть і тілом йому був пісок. Та найкраще йому вдалося стерти сліди вчорашнього жаху. Пісок ще пам’ятав важкі кроки і тремтіння розірваних снарядів. Він напився сповна крові і зараз очманіло танцював у вітрі, допомагаючи йому щось віднайти. Вранішній вітер не забув галасу і схлипувань. Він встиг всмоктати страх і ненависть. Він закипав, здіймаючись до неба разом із піском, та сонце повертало їх додолу.
І знову стовпом піднявся пісок над одним із мертвих солдатів, а потім кількасот кілограмовим тягарем зірвався униз, цілячи у груди воякові. Від удару тіло звело руки в кулаки, набираючи пісок у жмені. Легені стисло, він відкрив очі і вдихнув. Рев вітру злякав воскреслого, він відчув жахливий біль у серці, схопився за дірку у формі, та не знайшов під нею вчорашньої смертельної рани.
Його здувало, він насилу підвівся, здавалося вітер і пісок проходили крізь нього. Він затулив рукою очі і пішов, піднімаючись на дюну. Вітер лютував, підштовхуючи не мерця до вершини. Швидкість наростала, солдат падав, а гарячий пісок обпікав його шкіру. Раптово вітер перемінився і солдат почав падати, та хтось вхопив його за руку, не даючи скотитися униз. Смуглявий воїн втупився у бородате обличчя солдата ворожої армії. Вільну руку він кинув за спину вчорашньому ворогові і міцно притис його до своїх грудей, а ворог відповів взаємністю. Вітер вщухав, пісок повертався у спокій, а вони стояли на колінах в обіймах один одного і молилися різними мовами. Та молитви їхні були однакові, сповнені щастя і вдячності. Поруч піднімалися з піску інші солдати в тюрбанах, кепках, простоволосі і браталися без розбору, не ділячи себе на своїх і чужих. Вони були єдині, їх подружила смерть.
***
Ярослав повернувся додому після важкого трудового дня. Муся, його кішка, чекала господаря під дверима. В її очах читалося поклоніння і, хоч він ніколи не вірив цим очам, йому завжди було приємно бачити, як вона його чекає.
- Мила, я вдома. Що у нас на вечерю? – промовив він, роздягаючись і крокуючи на кухню. Муся побігла за ним, високо задерши свого чорного хвоста. За вікном осінній вечір поглинав день. В цих сутінках світло з холодильника осяяло хворобливе обличчя Ярослава. Запалені червоні очі в глибині черепа, під ними яскраві синці від недосипання, шкіра пружно натягнута на вилиці, повіки ледь приспущенні, як у людини, яка ось-ось засне. Хоч Ярослав був охайно пострижений та виголений, сторонній людині могло здатися, що він якийсь неохайний. Було щось таке у його рухах.
Ось банка з котячою консервою впала на підлогу, Муся заховалася під стіл. Він нахилився по неї, а потім, не закриваючи холодильника, висипав вміст банки на тарілку Мусі, у іншу мисочку набрав води. Продовжуючи використовувати холодильник замість світильника, Ярослав прийнявся запарювати собі локшину, потім висипав туди пів-банки тушонки, закрив холодильник і, тримаючи тарілку з імпровізованими макаронами по-флотськи перед собою, перейшов у спальню своєї трикімнатної квартири на шіснадцятому поверсі десь на краю міста.
Він вклався у незастелене ліжко, у складках ковдри відшукав пульт і з телевізора на нього подивилася диктор новин:
- … вражені психотропною зброєю. Досі не встановлено яка із сторін застосувала невідому речовину, адже ні Ізраїль, ні Палестина не беруть на себе відповідальність. Нагадаємо, що під час бойової операції, проведеної ізраїльською армією на кордоні між Ізраїлем і Палестиною, минулого вечора, у казарми не повернулися дев’яносто вісім ізраїльських та сто сімнадцять палестинських солдатів. – Обличчя диктора змінилося зйомкою з гелікоптера якихось будівель на тлі пісків. Потім показали ізраїльського солдата, який з божевільним виразом обличчя сміявся і плакав одночасно. – Вночі здійнялася буря, що унеможливило вивезення тіл з місця збройного конфлікту. Та сьогодні о дев’ятій ранку за місцевим часом, солдати обох армій, яких вважали загиблими, були знайдені на місці бойових дій живими. Всі до єдиного перебували у стані глибокого релігійного трансу і відчували неймовірну ейфорію. До симптомів отруєння наркотиками можна додати ще й той факт, що всі солдати розповідають, буцімто вони загинули і воскресли. Свій стан вони пояснюють духовним просвітленням, яке прийшло до них після смерті. Фізичне здоров’я «воскреслих» задовільне, однак…
Ярославу здалося, що в дитячій щось зашаруділо і він вимкнув звук. В квартирі запанувала тиша та ненадовго. Крізь зачинені в дитячу кімнату двері знову почулося шарудіння. Серце Ярослава закалатало вдвічі швидше, він погасив телевізор і обережно рушив до дверей. Ось знову зашаруділо і він завмер з протягнутою до ручки дверей рукою. Муся пробігла повз Ярослава і сховалася у свій кошик у спальні. Вона видавала дивні звуки, якесь нявчання змішане з гарчанням та шипінням. Ярославу хотілося щось сказати та йому було страшно почути власний голос. Рука сама стислася на ручці, він ввірвався в кімнату, майже одразу запалюючи в ній світло. Та там було тихо, як завжди. В кутку стояла колиска, в ній маленька подушка і ковдра, над нею іграшки, якісь рибки і котики. На стіні портрет дружини, а поруч великий календар з прикріпленим до нього фломастером. Ярослав підійшов до колиски, розгладив руками і без того рівну ковдру. Торкнувся портрету дружини, а потім взяв фломастер і закреслив хрестиком в календарі сьогоднішній день. Всі інші дні календаря до сьогодні теж були закреслені. Муся більше не шуміла, а він більше не дивився телевізор. Просто ліг і лежав, заспокоюючись, поки сон не прибрав його до себе.
***
Наступного дня слово «апокаліпсис» стало найпопулярнішим словом в інтернеті. Телебачення вибухнуло сенсаційними повідомленнями з усього світу про повсталих мерців. На всіх каналах, було припинено показ будь-яких інших передач крім новин. Паніка в містах призвела до масових заворушень. Перша хвиля жаху змусила людей вийти зі зброєю на тих, хто повернувся. Усі, хто загинули два дні тому піднялися сьогодні о 6:30 за Київським часом. Як і ті, хто загинув день тому і піднялися вчора в цей же час. Містичний вітер пройшовся над кожним трупом на планеті. І життя, всупереч здоровому глузду, відновлювалося в мертвих тілах. Загоювалися їхні рани, зникали пухлини, невиліковні хвороби, зросталися розірвані тіла. З морського дна піднялися ті, хто втопився і плоттю обросли ті, хто згорів у пожежі. Воскресли страчені в’язні і старенькі бабусі з дідусями, які померли від старості. Всі до єдиного постали живими, наче й не вмирали. Об’єднувала їх безмежна радість і щирість з якою вони обнімали усіх зустрічних людей. Не всі поділяли прагнення не мерців і багато з них напоролися на ніж чи кулю від своїх же родичів.
В Україні люди масово пішли до церков. Хтось просити священика не приходити правити відправну, а хтось для того, щоб покликати отця для негайного проведення обряду вигнання. Папа Римський виступив з офіційним зверненням до людей всього світу. Він закликав покаятися, бо настав судний день. На вулиці вийшли війська і бронетехніка. Заспокоювали населення та відловлювали незрозуміло щасливих не мерців.
Ввечері з’явилися цифри. За приблизними підрахунками з того світу повернулося понад вісімдесят п’ять тисяч людей на планеті. Ні в кого з них у крові не знайшли ніяких препаратів. Всі системи організму в нормі окрім психіки. Вони пам’ятають хто такі, звідки, як загинули та тільки не можуть стримувати свою радість. Відзначили і той факт, що у наново живих крім причин смерті зникли ще й вроджені хвороби та патології тіла. Розумово відсталі отримали ясний розум, дауни отримали хромосому, якої їм бракувало. У людей без кінцівок виросло все, як мало бути, а штучні органи і імплантати зникли, їх замінили справжні органи і частини тіла. З вісімдесяти п’яти тисяч наново живих у масових заворушеннях по всьому світу загинули майже п’ятнадцять тисяч. З них ніхто більше не піднімався. Правління всіх держав прийняли одностайне рішення ізолювати немертвих до вияснення обставин.
***
Ярослав вже кілька днів не виходив з дому, в холодильнику достатньо консерв для нього і для Мусі. Власник будинку, на будівництві якого він працював, виплатив усім будівельникам зарплатню з преміальними і відправив на кількаденний відгул. Просто за день до того, як почався судний день, син шефа розбився, п’яний, на трасі. Коли батько приїхав опізнавати тіло, з холодильника на нього подивився синій, голий але живий синок і радість їхня була безмежною.
Телевізор у спальні не замовкав.
- … батько повернувся до дітей і дружини, їх не розлучила смерть… зафіксовано ще один випадок вбивства наново живого, розстріли тривають… повідомлення із табору немертвих: число людей, які отримали другий шанс зросло до двохсот тисяч, люди в’язнями себе не вважають і задоволені умовами перебування… логічне пояснення цьому дати важко та… ми читаємо у святому письмі… а може це випробування?.. головне зберігати спокій…
Він не дивився телевізор, тільки слухав, сидячи під дверима дитячої. Муся билася головою об стіну. Несильно та це видовище могло звести з глузду будь кого. А Ярослав сидів, підібгавши ноги і тримав руку на заповітних дверях. Час від часу звідти долинало ледь чутне шарудіння та він відкривав двері тільки ввечері, щоб закреслити наступний день у календарі, розправити ковдру у ліжечку і торкнутися портрету дружини.
Він рахував, загинаючи пальці на вільній руці. Збивався і починав рахувати наново.
***
- Навіщо це тобі? – Світлана, його дружина пручалася, коли він, тримаючи за руку, майже насильно, затягнув її у канцелярський магазин.
- В календарі я закреслюватиму дні, відколи ми живемо утрьох.
- Та припини, у мене затримка всього лише тиждень.
- Правильно, так і має бути. Спочатку тиждень, потім місяць, а потім всі дев’ять місяців і ми станемо батьками. Дайте, будь-ласка, он той календар.
Зима доходила до свого кінця в середині лютого. Останній морозець в п’ятнадцять градусів у купі з сухим повітрям робили цей день казково привабливим. Ярослав купив своїй дружині тест на вагітність і змусив її пройти перевірку в туалеті найближчого кафе. Потім вони пили разом каву з тістечками і мовчали. Ярослав стримував сльози, а Світлана хвилювалася за його по дитячому наївну душу. Вона боялася розчарувати його, хоча у чому вона могла бути винна?
- Я думаю два тижні ми вже можемо закреслити, - сказав Ярослав, тримаючи в зубах ковпачок від фломастера. Світлана поклала свою маленьку ручку на його руку.
- Ярику, не квапся, давай сходимо до лікаря. Треба ж усе перевірити.
- А я думав ти вже переконалася. Я ж для цього і купував тест. Для мене немає нічого дивного у тому, що ти завагітніла. Ми ж з тобою дорослі, одружені, закохані люди різної статі, які без упину кохалися. Ось наслідки, невже ти не рада?
- Ну… я не знаю чи варто радіти вже…
- Я знаю, завтра йдемо до лікаря.
***
Два місяці божевілля, два з половиною мільйони живих доказів неймовірного. Мільярди наукових, публіцистичних і релігійних статей. Втомлені боятися, люди взялися осмислювати кінець світу, який не настав. Пішла мова про нову еру в людській історії. Немертвих почали випускати з таборів. Ті поверталися до рідних, друзів, знайомих і заражали їх своєю добротою і радістю.
А дехто з немертвих йшли на цвинтарі і допомагали викопувати новоприбулих живих мерців. Ніхто нічого не міг пояснити але люди ставили дедалі менше запитань. Саме собою розумілося, що немертві знають, де їм шукати своїх побратимів. З'явилися підприємці, охочі заробити на чужому щасті. Пропонувалися послуги воскреслого для віднайдення загиблих родичів. Дуже скоро стараннями таких підприємців була виведена схема, а відтак вдалося осягнути логіку воскресінь.
Не мертві вказували на те, що триває зворотній лік, немов відмотується час до якоїсь події. Кожного наступного дня воскресали люди, які померли за день від дати смерті тих, хто воскрес учора. Щоб краще зрозуміти, потрібно уявити часовий проміжок, поділений рисочками днів, і поставити на ньому велику крапку десь там, де почався «апокаліпсис». Усі живі і немертві, безумовно рухаються в часі вперед, однак дати смерті воскреслих людей вказували на те, що їхні воскресіння відбуваються у зворотній закономірності, прямуючи, як не у безкінечність минулого, аж до Великого вибуху, то до якоїсь конкретної дати, не знати наскільки віддаленої від точки відліку.
***
Половину дня було вбито на пошуки магазинів. Світлана знемагала від утоми, а Ярослав оскаженіло продовжував тягти її за собою. Врешті вдалося знайти магазин із справді великим та різноманітним асортиментом товарів для майбутніх і нинішніх батьків. Радісний Ярослав та виснажена Світлана прийнялися обмацувати ліжечка та заглядати в кольорові книжечки.
Протягом години Ярослав, із непритаманною чоловікам спритністю, обирав реквізит до дитячої в їхній новій трикімнатній квартирі на шіснадцятому поверсі десь на краю міста. Врешті задоволений вибором і трохи засмучений Світлановою байдужістю, Ярослав схаменувся й почав розраховуватися.
М'якоколірні гардини із зображенням маленьких корабликів повісили минулого тижня, а шпалери із голмарківськими ведмедиками поклеїли ще раніше. Тепер у порожнечі кімнати вмостилося красиве ліжечко із рухомою основною частиною. Поруч – столик для купання із поличками і всім необхідним причандаллям. Підлога вкрилася ковроліном із дуже високим ворсом. В кутках під стелею причаїлися невеличкі динаміки для квадрофонічного прослуховування колискових. А на стіні коло дверей Ярослав почепив календар із закресленими днями.
До кінця добігав третій місяць вагітності, яка на думку гінеколога повинна була минути безболісно і цікаво й завершитися народженням здорового міцного дитинчати. Ярослав не припиняв безмежної радості і розповідав про своє щастя мало не кожному зустрічному. Світлана в такі миті сором'язливо посміхалася, однак зупинити чоловіка навіть не намагалася.
***
- Ви повинні зрозуміти, що життєвий шлях кожної людини має свій початок і закономірний кінець, - промовляв релігійного типу бородань із екрану Ярославового телевізора. – Не слід гнівити Бога іграми із власними життями. Маємо приклад того, як диявол підступно маніпулює нашими почуттями, начебто повертаючи до життя померлих родичів. Та це омана і не слід вірити цим буцімто просвітленим. Вони не можуть промовляти до нас від імені істини, оскільки всупереч волі Господа нашого Бога Ісуса Христа, повернулися до життя. Так, доля часом може видатися нам несправедливою, однак, я повторюся, все має свій початок і кінець.
Ярослав не втомлювався стежити за подіями у світі – це був єдиний для нього спосіб відволіктися від шарудіння в кімнаті. Сьогодні Муся врешті розбила собі голову об стіну і засмучений господар поховав її у подвір’ї під будинком. Та через якихось пів-години, поїдаючи свою улюблену локшину із консервованим м’ясом, Ярослав збагнув, що без тієї остогидлої кішки йому буде легше. Навіть трохи розізлився на неї, що здохла тільки тепер, а не раніше.
Життя тяглося монотонним маятником. День-ніч, день-ніч. Фізична праця завдавала невимовного полегшення, а думки в його голові з’являлися дедалі рідше. Вся перипетія із воскреслими для Ярослава була чимось на кшталт ярмаркової атракції. Ці пригоди видавалися химерними і сильно надуманими. Він не бачив нічого дивовижного у загальносвітових подіях.
***
Люди почали гуртуватися довкола немертвих. Спраглі до порятунку із буденної гріховності бабусі, дідусі і просто слабкодухі, тягли свої тремтливі пальці до воскреслих, щоб перейняти й собі часточку божественного провидіння. Немертвих ніхто не питав, звісно. Та вони й не пручалися сильно. Заспокоювали, радили, говорили про любов до себе й ближнього. Із зрозумілих причин ніхто не сприймав прості настанови живих удруге. Шукався значно глибший зміст там, де все лежало на поверхні. Все перекручувалося і неслося далі крізь призми спотворених люських душ.
Через пів-року, коли кількість воскреслих сягнула семи мільйонів, вони висловили своє невдоволення. Почалося з того, що не захотіли миритися з родичами. Зробилися якимись люто дратівливими. Наукові інститути по всьому світу, які займалися вивченням феномену немертвих, в один день зафіксували небувалу для людської психіки зміну поведінки. Знову виникали запитання, відповідь на які було годі шукати.
Безглузді нагромадження людців, які ще вчора були єговістами, розвалювалися під дією руйнівної для соціуму поведінки «пророків». І знову інтернетом пронеслося цунамі ненависті до воскреслих. Загриміла зброя і затупотіли військові.
***
Ярослав спостерігав за своїм, донедавна щасливим, шефом. Він змінювався. Зовні все більше був схожий на мерця. Про причини судити було неважко, Ярослав розумів, що вдома у керівника будівельної фірми розгорнулося справжнє пекло, оскільки його син був одним із перших воскреслих. Підприємство занепадало від глибинної апатії керівника. А керівник вже давно став нещаснішим, ніж, коли загинув його син.
Частина працівників повтікали з об’єктів у передчутті неминучого банкрутства, мов зрадливі пацюки з корабля, що тоне. Та Ярослав продовжував досконало виконувати свою роботу, неначе в цьому полягав сенс його життя. Проте, виведена до ідеалу ретельність у рухах і поведінці не могли приховати загальної занедбаності, яка вгадувалася в ледь помітних деталях його зовнішності.
У сутінках, які постійно панували в його оселі продовжував свою роботу телевізор. Дедалі частіше Ярослав і засипав під нього. Віднедавна з дитячої почувся шепіт. Спочатку Ярославові здалося, що то хтось ходить по ковроліну та потім чітко усвідомив, що звучить приглушена людська мова. Хто і що говорить він не міг розібрати, а коли відкривав двері, щоб закреслити день у календарі і розправити бездоганно рівну ковдру в ліжечку, звуки зникали.
Все частіше він почав бачити реалістичні сни, немов відеоролики із власного життя. Ніякої фантазії, ніяких метафор чи символів, просто досконало відтворена реальність. Своєрідні вибухи з минулого.
***
- Ти більше не любиш мене? – з острахом промовила Світлана.
Ярослав промовчав. Чомусь відповідь застрягла в горлянці.
- Ну чому так? В нас все було добре. Це через дитину?
Тиша. Йому було безпечно в цій шкаралупі байдужості. Тут не існувало проблем і подразників, навіть коли до тебе в притул намагалися щось промовити. Зміни в його поведінці відбулися раптово і непомітно. Він не знав відповідей на Світланині запитання і надто виснажливим здавався пошук цих відповідей. Просто якось він помітив, що його більше не лякала перспектива трохи затриматися на роботі, щоб закінчити почате. А пізніше він зауважив, що шукає чим би зайнятися, аби довше не йти додому. А вдома він механічно чмокав Світлану в губи, закреслював день у настінному календарі і вмикав телевізор, який дивився, поки сон не зморював його.
Збентежена Світлана, в чиєму череві вже сьомий місяць поспіль розвивалося життя, не йняла віри, що залишилася сама на цьому нелегкому шляху батьківства, ще до початку спражніх труднощів. Якийсь час вона сиділа із Ярославом на дивані і дивилася, як він дивиться телевізор. А через кілька днів почала закриватися в дитячій. Там вона пошепки читала казки своєму животові, погладжуючи його. За вікном проносилися дні, які наближали неминучі пологи, а за дверима проносився Ярослав, який більше не бачив її.
За місяць до народження їхньої дитини Світлана зробила відчайдушний крок, звернула увагу Ярослава на себе. І хоч він дивився на неї, було видно, що говорити не має жодного бажання.
- Я не можу сама. Ярику, згадай, як ти тішився. Це ж твій синочок або донечка. Ще трішки часу і ми будемо утрьох гуляти в парку. Ми будемо справжньою сім’єю.
Вона не помітила, як від страху в Ярослава розширилися зіниці і знати не могла, що в цей момент десь у глибині його свідомості шаленим галопом пронісся табун жахливих думок. «Це кінець. З мене досить. Не хочу більше. Дай спокій. Не чіпай». Він збагнув, що йому більше нецікаво. Уся ця вагітність і ігри в сімейне життя здалися суцільним безглуздям, позбавленим будь-якого сенсу. Схоже було на те, як дитина, котрій забаглося якоїсь іграшки, отримала її, потішилася якийсь час, а потім плюнула на неї і забула. Та як тут забудеш, коли ось вона ця іграшка прийшла до тебе, стоїть і клянчить «Пограйся зі мною». І тут його підсвідомість виплюнула образ, який він не очікував побачити: мертва Світлана в красивій домовині, десятки співчутливих родичів, які прагнуть вдати, що переймаються його горем, розчавлені нещастям батьки і… спокій. Звичайно, така ймовірність – це не вирішення проблеми, а просте її усунення. Та начхати, коли йдеться про душевний спокій.
Можливо щось таке Світлана прочитала в Ярославових очах, бо враз замовкла і сховалася в дитячій, щоб там пошепки читати казки із кольорових книжечок, погладжуючи випуклий живіт.
***
Минуло вісім місяців відколи доля так зле пожартувала. У світі панувала атмосфера всезаємної ненависті. Спливали давно забуті образи і охочих вбивати один одного ставало дедалі більше. Винними, безумовно були немертві, які, здавалося, провокували людей довкола себе на рішучі дії. Однак різня і поливання лайном вже давно котилася континентами інертно, хоч перший поштовх і справді зробили живі удруге.
Вони продовжували вставати із могил, та тепер їм більше ніхто не допомагав. Багато хто так і не встигав вибратися із землі – задихалися. Відраза, з якою немертві дивилися на всіх довкола була на диво заразною і отримала у людей більшу підтримку, ніж радість і любов до ближнього, з якою прийшли перші немертві.
Ярослав продовжував ходити на роботу, хоча підприємство більше не функціонувало. Всі відділи закрилися і люди розбіглися. Та йому було байдуже до того. Значення мала тільки зайнятість улюбленою справою. А зараз робота йшла як ніколи гарно. Тиша і спокій, які панували на покинутій недобудованій багатоповерхівці, вивільняли творчу уяву і спонукали до ще енергійнішої праці. І хоч звичайній людині могло здатися, що це впорядковане нагромадження будматеріалу виглядає сумно і занедбано, Ярослав відчував поезію, яка піднімалася каналізаційними трубами до середини його душі, коли він стояв на даху, домуровуючи декоративні парапеди, чи розстеляючи гідроізолююче покриття.
Він почував себе дуже добре, хоч шепіт із кімнати вечорам робився майже нестерпним. Бажання зазирнути за двері було схожим на надокучливу сверблячку, коли ти тягнешся рукою до розчесаної до крові корости, щоб вгамувати свербіння, розумієш, що цього робити не варто але тягнешся. Ярослав висиджував під тими дверима, з надією зрозуміти хоч слово і іноді йому здавалося, що вдалося.
***
Хтось люто трусив Ярослава. Він силувався підвести свої очі, щоб розгледіти агресора та вони закочувалися. Ватяні руки висіли мов непотрібні виступи на тілі і різкий запах блювотиння пробивався до його мозку. Він погано розумів де знаходиться. Це міг бути один із багатьох барів у місті, а може він знову потрапив до якогось кубла алконавтів. Та хтось наполегливо продовжував його трусити. Це наштовхувало Ярослава на думку, що він спить і хтось хоче його розбудити. Та йому бракувало сил відмахуватися. Він м’яким лантухом валявся на забльованій ним підлозі і покірно піддавався струсам.
Минув приблизно місяць відколи він вибіг із дому, гримнувши дверима. Що змусило нервуватися він сам не розумів, бо того вечора Світлана до нього ані словом не промовилася, сиділа в дитячій, щось там робила. Просто щось накопичилося в ньому під час сидіння перед телевізором і оце щось виплюнуло його на вулицю та так, що йому вистачило енергії добігти до найближчого бару.
Перші дні, поки в нього залишалися гроші в гаманці, він пам’ятав відносно добре. Як слайди спогадів, а потім все переплуталося. Змазаними невиразними барвами події розгорнулися довкола нього і він не міг з певністю сказати, що то були за події. Одне він знав добре – за увесь час, проведений ним у обіймах з Діонісом, його ніщо не турбувало. Його носило із одного притону до іншого. Нестача коштів поповнювалася за рахунок безглуздої егоїстичної добросердечності прохожих на вулицях коло канав, в яких він ненадовго поселився. Все було ідеально спокійно.
Та зараз хтось намагався повернути його до реальності. Струси змінилися стусанами, а стусани посмикуваннями. Ярослав замичав наче бик і продовжив подорож просторами забуття. Та агресор не здавався і методично щипав Ярослава за шкіру на обличчі. Рештки самоповаги віднайшли в спитому молодому організмі приховані резерви для самозахисту і з останніх сил Ярослав відкрив очі, щоб розгледіти нападника. Перед ним сидів тесть, а за ним стояла теща і молодша сестра Світлани. Вони були одягнені у чорне. Тесть говорив наче крізь вату. По його обличчю котилися сльози. Слів Ярослав ще не міг розібрати, а по міміці важко було зрозуміти батько його дружини погрожує чи благає про щось. Та якесь незрозуміле збентеження зародилося в Ярославі від думки про те, чого вони усі в такому однаково чорному одязі.
Хтось із незалежних спостерігачів, трохи менш п’яний ніж Ярослав, вирішив вступитися за свого побратима і потягнувся із кволими кулачками та невиразними матюками до сивочолого чоловіка в чорному вбранні. Тесть відпустив Ярослава і після недовгої боротьби повалив іншого пияка на брудну підлогу де почав добивати його ногами. Щось хрустіло, чавкало, плямкало, наче на підлозі топчуть кодло тарганів. Та дві жінки, що супроводжували тестя, кинулися заспокоювати його. Він покинув добивання одного пияка, щоб схопити за волосся іншого, Ярослава, і поволокти за собою.
Куди його тягнуть Ярослав навіть не намагався зрозуміти. І дорогою кілька разів втрачав свідомість, та тесть бив його по ребрах, що трішки бадьорило зятя. Коли вони зупинилися, вже сутеніло. Із машини Ярослава знову волоком потягли за волосся, а через якийсь час почали товкти обличчям у якісь пластикові квіти. Він добряче наївся землі поки зрозумів, що його возять обличчям по могилі, наче кота, який нагидив у хаті, мордою в лайні.
Відхаркуючи землю та випльовуючи квіти, що позабивалися йому між зубів, Ярослав простогнав:
- Не треба!
Тієї ж миті знесилений тесть зламався і впав коло Ярослава, який сповзав із свіжонасипаного горбика землі, прикиданого вінками штучних квітів. На одній із чорних стрічок золотими буквами було виведено: «Світлані Попадюк від колективу магазину «Аріанна» вічна пам’ять».
Ногами Ярослав вперся в інший, менший горбик і зрозумів, що там лежить його дитина. На відміну від могили дружини там навіть не було звареного із газових труб хреста. Жах скував його серце, а тесть повертався до машини, в якій його чекали дружина і остання донька.
Думки вривалися у атрофований мозок і завдавали Ярославові невимовного болю. До нього миттєво прийшло усвідомлення того, що він своєю байдужістю вбив Світлану і безіменну дитину. Хоч вже давно відшумів двигун тестевої машини, Ярослав продовжував притуляти своє обличчя до розхристаної могили. Він не плакав, а намагався оговтатися від інформації, яку отримав. Намагався приміряти до себе події, які відбулися без його участі. Хотів відчути, як вона померла. Водив руками по землі, жадібно ковтав повітря і широкорозкритими очами вдивлявся у темряву ночі, яка огорнула все довкола.
***
Сьогодні Ярослав почув колискову, яка долинала із дитячої і щоб не втратити глузду підняв гучність телевізора. А там диктори розповідали про епідемію алкоголізму серед не мертвих. Фіксувалися чисельні випадки смертельного отруєння алкоголем. Епідемія косила не мертвих так само люто й нестримно, як свого часу незрозумілий вітер повертав у них життя. Це був кінець незбагненної ери, який тривав майже рік.
Надокучливий мотив колискової, що просочувався крізь звуковий бар’єр теленовин, відволікав Ярослава. Це було схоже на свербіння всередині голови. Однак він відмовлявся заглядати за двері до того, як настане час закреслювати в календарі сьогоднішній день. Таким було його правило. А особисті правила – це останнє, на що можна сподіватися, коли Всесвіт злітає з котушок і котиться під три чорти. Він із ногами виліз на диван і притис до живота подушку, наче намагався сховатися за нею від усього, що показував телевізор. Та замість того, щоб вимкнути його, він підіймав гучність. Не знати, що більше лякало Ярослава – неможливий та реальний звук колискової із давно спорожнілої дитячої, чи свідчення про неймовірне і жахливе протистояння живих і не мертвих із екрану телевізора.
Годинник відлічував свій час, який не збігався із особистим сприйняттям часу Ярослава. Тому він так часто поглядав на циферблат. До необхідної миті залишалося кілька хвилин і хоч кожна секунда здавалася безкінечно довгою, Ярослав молився, щоб необхідний час сьогодні не настав. Погане передчуття змушувало його серце битися швидше, а клубок нервів над шлунком – стискатися щільніше. Залишалося лише кілька обертів секундної стрілки до моменту звершення ритуалу. Чому ж він так хвилювався?
***
Біль минув, хоч і не встиг по справжньому зачепити Ярослава. Хміль вивітрився разом із звичкою вживати алкоголь. Сталевий холод втрати виструнчив його поставу і лише непереносимий тягар провини робив цю поставу трохи сутулою. Він став людиною-маятником, людиною-хронометром, людиною, чий ритм вимірювався кількістю виконаної роботи. Його життя не мало більше сенсу, однак перебування по цей бік реальності вимагало жорсткого самоконтролю, який неможливий без безупинної праці. І він зводив будинки, вкладаючи у цей процес всю глибину своєї самоненависті. І бажання щось змінити у минулому стікало вниз до фундаментів, до опорних свай, до ґрунтів і глибинних пластів Земної кори. А потім ще далі, аж до Ядра – серця планети. Туга однієї людини переповнювала величне космічне тіло і робило його зсередини холоднішим за безмежні простори Всесвіту. І тоді Земля відмовилася від життя, що пішло у неї прахом. І Життя обернулося проти Смерті, зачерпнувши силу із єдиного джерела – Ярославової душі.
***
Годинник відрахував по-чесному до потрібного моменту і Ярослав, долаючи власне небажання, рушив до дитячої. Із кожним кроком він все ясніше усвідомлював який саме день йому сьогодні доведеться закреслювати. І не було надії на те, що він прорахувався. Сподівався, що в нього буде хоча б мить до того, як все скінчиться і він обов’язково встигне, тоді все буде байдуже. Втім, якщо він не встигне, то байдужості також не оминути, однак – це ж будуть зовсім інші враження, чи не так?
Щойно він торкнувся ручки дверей, як ті зірвалися і пролетіли повз нього, гучно гримнувши об стіну. Кімната більше не була звичайним приміщенням. Тут вирувала справжня буря. Лютий вітер за допомогою сміття незрозумілого походження вимальовував у просторі незбагненні візерунки. Підлога, стеля і стіни зникли, а на їхньому місці постало безкінечне і всепоглинаюче ніщо, в якому слідом за кімнатою зникала решта будинку. З місця не зрушилася тільки колиска і календар з фломастером.
У шумі вітру Ярослав продовжував розрізняти голос Світлани, однак знайти її на слух було неможливо, оскільки її було чути звідусюди. Він зробив кілька кроків вперед і відчув, як зникає ліжечко й календар. Потягнувся до ліжечка та ковдра заціпеніла і не піддавалася його зусиллям. Фломастер здавався багатотонним тягарем і його неможливо було підняти. Він довго сіпався, аж поки його плеча м’яко торкнулася рука Світлани. На руках у неї виднівся маленький згорток, який пахнув молоком. Вона виглядала спантеличеною і радісною.
- Ярику, де ти був так довго? Ми чекали на тебе.
Вона промовляла м’яко і без натяку на докори та йому робилося надто соромно, щоб сказати хоч слово. Світлана з надією зазирала в його очі, а у нього не було відповідей. Він завжди був не поруч, не з нею, а десь тут, у цьому безмежному нічому. Просто якимось дивом його було видно серед звичайних людей. А зараз він наче повернувся у рідну стихію, де зустрівся із рідною людиною. Чому б не радіти?
- Ти сьогодні більше не дивишся телевізор? Хочеш почитати із нами книжечку?
При згадці про телевізор він почав розрізняти звуки новин, які долітали ні звідки і йому захотілося повернутися на диван. А Світлана вже протягувала йому незрозумілий згорток, на який він колись так радісно очікував. І тут Ярослав зробив найдивовижнішу річ у своєму бутті: ступив крок назад і тієї ж миті дивовижа розсіялася й до кімнати повернувся її звичний вигляд, а разом з тим зникло й життя із двох тіл, які миттєво розпласталися перед Ярославом. Тремтячою рукою він потягнувся до календаря і закреслив чергову річницю смерті.
***
- … безсумнівно, людство постало перед випробуванням. Ми залишилися жити, а це значить, що випробування пройшли. Однак, які уроки ми можемо із цього отримати? Мабуть – це запитання для мислителів багатьох прийдешніх поколінь. Нам залишається лише належним чином поховати усіх, хто нарешті знайшов вічний спокій і сподіватися, що їхнє забуття більше не буде нічим збентежене. На все воля Божа…
