Першим русявого підлітка в українській вишиванці запримітив командир танку лейтенант Борис Шалвович Акунов. Він був той, хто сидів верхи на башті Т-26 і роздивлявся у польовий далекогляд довколишні польсько-поліські краєвиди.
Лейтенант підкрутив оптику й навів блискучі скельця на Юрка. Особливу увагу Борис Шалвович звернув на покритий білим ганчір’ям кошик, який хлопча тримав напереваги. У лейтенанта склалося враження, що кошик містив у собі щось досить вагоме. І, вірогідно, їстівне.
Лейтенант виразно ляснув себе долонею по лівому коліну й удоволено замуркотів, майже речитативом:
– Вот, Барыс, ы ужын, каторый нам нужын!
Танкіст-навідник червоноармієць Володимир Володимирович Сороков викопував неглибокі стрілецькі шанці. На випадок, якщо прийдеться зайняти кругову оборону навколо знерухомленого танку та відстрілюватися табельною зброєю.
Сороков дуже нагадував шпака. Не тільки рисами обличчя. Хоча гострий ніс його виглядав геть як пташиний дзьоб. Щось у поведінці й рухах цього червоноармійця було шпачиного також. Можливо те, що відгортаючи ґрунт, він час від часу зупинявся, крадійкувато вистрілювяв очима на всі боки і воднораз обертав головою довкола, ніби волів запевнитися, що ніхто на нього не дивиться тієї миті. Тоді швидкома нахилявся, поривно висмикував кінчиками пальців з ґрунту щось манюнє й прожога вкидав те манюнє собі в пельку.
Потому поволеньки підводився й поважно, неквапом озирався, поправляючи своє хвилясте волосся. І водночас ледь помітно, з проволоком, ворушив щелепами. Очі в нього трохи примружувалися, начебто від задоволення. Тієї миті на зубах у Сорокова бридко зхруснував пісок. Кінчиком язика він притискав до піднебіння оте ворушке манюнє та спроквола вичавлював гіркувато-соковиту поживу.
Усі ці огидно-чудернацькі витребеньки виглядали так, наче виробляв їх не червоноармієць Сороков Володимир Володимирович, а справжнісінький шпак. Буцімто пташа, що буденно ласує на ріллі хробаками, борознюками, чи навіть гіркувато-соковитими дощовими глистюками.
Тепер, після звернення до нього лейтенанта Акунова, червоноармієць Сороков радісно встромив лопату в свіжо відгорнутий ґрунт брустверу й заходився обтрушуватися від піску й глини. Жваво притупцьовував чобітьми й ляскав розмашистими ляпасами забрьохані ґаліфе.
Тим часом лейтенант Акунов обернувся назад, сперся обіруч на поручневу антену, що кружалом обгиналася довкола башти, перехилився додолу та гукнув короткий наказ одному з тих двох, які поралися в нетрях танку, ремонтуючи двигун.
Механік-водій молодший комвзвод Віктор Олегович Полєнов миттю припинив куйовдитися з машінерією плунжерів і пориначів. Дзеленькнув гайковим ключем, відкладаючи його осторонь. Випростався, повернувся обличчям до лейтенанта. Став струнко й стисло відповів. По-військовому. Як руба відтяв. Потім з виразом надзвичайного задоволення взяв ганчірку до рук і заходився старанно відтирати долоні від мазуту. У міжчасі повернувся у той бік, куди скеровував свій далекогляд лейтенант Акунов.
Механік-водій Полєнов приставив долоню до брів і утворив ніби картузяний дашок аби затулити очі від сонця й краще роздивитися. Ген-ген попід горою побачив хлоп’ягу, який зніяковіло вкляк на місці. Тоді механік-водій склав обидві долоні човником і гримнув на повні легені:
Юрко не зрушив з місця. Аж тоді підвівся Акунов. Став на повен зріст поверх танкової башти. Щосили загаласав юнакові з характерною кавказькою вимовою та московським акцентом, одночасно вимахуючи руками:
– Э-эй! Чаво фсытал как фкопанай, маладой чалавэк? Ты жа нэ сыкулыпытур анатычнай! Азазэл ты чыто лы? Каму гавару! Бэгы-бэгы суда жыва!
Парубійко підтягнув однією рукою пасок на штанях, запнув сорочку, перекинув кошик з однієї руки до иншої та заспішив до танку. Тужно сопучи, мало-помалу підійнявся на пагорб. Увесь час збентежено водив очима – то на танк, то на танкістів, то на танк, то на танкістів.
Акунов зліз з башти й зістрибнув на ґрунт. Полєнов припинив відтирати руки від мазуту. Сороков закінчив струшувати з себе пісок і глину. Тільки військовик у чорному комбінезоні продовжував поратися з двигуном. Він орудував у моторі з таким видом, наче це для нього було найважливішою справою, від результату якої, мабуть, залежало його власне життя.
Юрко видряпався на пригорок і став несміливо наближатися до танкістів. Полєнов підбадьорливо гукав юнакові:
– Подходи-подходи, пацан! Не боись, реально. Не кусаемся мы. Я за свой базар держу ответку! Мы ведь, в натуре, не какие-то там фраера, иль верволки Средней полосы!
Хлопчак наблизився до танкістів. Вони втрьох обступили його півколом. Юрко не розумів усього, що промовлялося до нього незнаною говіркою, та ще й з нечуваною дотепер вимовою. Проте, чужинецькі баляндраси звучали хлопчинові приблизно так, ніби химерно покручені українські та польські слова. Чи пак украй кумедний польсько-український суржик у суміші з мовою сябрів. Адже саме до такої говірки південно-західного Полісся призвичаїлося було Юркове вухо. Відтак юнакові вдавалося вряди-годи утороплювати загальний зміст чудернацької нетутешньої балаканини танкістів.
Навдивовижу, це були справжні москалі! Юрко бачив їх уперше в житті. Та ще й ось так зблизька.
По-перше, його найдужче приголомшив дошкульний чужинецький запах. Від москалів війнуло міцним духом мастил і пального, сталевої машинерії, двигунів внутрішнього згорання, прогірклого тютюнового чаду й нестерпно ядучого поту. Очевидно, розсудливо міркував собі хлопійко, саме так і мусило б смердіти від москалів, з огляду на всі ті байки, які він чув з дитинства.
По-друге, Юрка вразили неголені обличчя танкістів. Звичайно, ця трійця не мала тих кучматих москальських борід, що стеляться додолу. Про які з ущипливим дотепом і хльостким гумором оповідалося в місцевих побрехеньках. Авжеж, попросту ці троє не голилися може лише дві чи три доби.
Відтоді, як їхня бойова машина уклякла на цьому згір’ї. Відтак танкісти були ніби прикуті. Під страхом розстрілу, боялися вони відлучатися від танку більше, ніж на кілька кроків до вітру. Мусили днювати й ночувати на сторожі побіля своєї сталевої буди. Брудні, невмивані, жахливо спраглі й голодні. Ще й увесь цей час самотужки ремонтували двигун. Аж поки сьогодні зранку їм на підмогу не приїхав технічний майстер на мотоциклеті. З кількома вкрай необхідними деталями і двома каністрами. Пального та питної води.
У відповідь на чужомовні вітання радянських танкістів Юрко привітно закивав. Щиросердно посміхнувся і простяг кошика з харчами червоноармійцеві Сорокову. Далебі, той виглядав найзголоднілішим з трьох.
Червоноармієць ухопив кошика обіруч. Гучно втягнув носом духм’яні пахощі, що запашною хвилею линули від свіжої паляниці, ковбаси з часником і вудженого сала. Сороков нишком зазирнув попід краєчок рушника. Пересвідчився, що там дійсно були харчі. Очі вмить спалахнули й радісно заблищали.
Сороков заторохтів невгамовно й піднесено:
– Пир! Закатим пир горой! Пир – это пречудесно да распрекрасно. Будет пир на весь мир! Пир – это сила. Пир – это да! П-и-и-и-ир!!!
Юрко продовжував посміхатися з трохи переляканим, чи паки спантеличеним виразом. Розгублено й зніяковіло глипав великими сірими очима почергово на кожного. Час до часу жбурляв допитливий погляд на Т-26, що бовванів трохи осторонь.
Механік-водій Полєнов почухав пучкою неголене підборіддя та звернувся до хлопчака:
– Слышь, юное поколение, а ты вообще-то реально врубаешся о чем мы с тобой конкретно толкуем иль не фурычишь нифигась?
Полєнов першим звернув увагу на те, що місцевий хлопійко в екзотично-фолькльорній вишитій сорочці ще не вимовив жодного слівця. Ані пари з вуст. Нітелень. Анічичирк! Складалося враження, наче він був якийсь геть глухонімий. Буцім у хлопця в голові клепки не вистачало. Позаяк, трьом танкістам було важкувато уявити, що тутешній хлоп’як попросту міг не тямити їхньої мови.
Юрко продовжував мовчки випромінювати посмішку. Полєнов і далі шкрябав шкарубку щетину на щоках і примовляв:
– Не возьму в толк, реально, по каким раскладам ты как в рот воды набрал, пацан. Прям, етить, как сфинкс египетский, Ємон-Ра, бляха-муха-скарабей. И только вот лыбу тянешь до ушей, как фраер. Вот-вот, именно так. Вроде, в натуре, конкретных грибов объелся что ли…
Парубійко геть не зрозумів такої комплікованої чужомовної балачки. Однак природнє щиросердя й чемність змусили його рахманно посміхнутися і закивати. Украй невимушено й натурально. Москалі гучно розреготалися.
Лейтенант Акунов, з нотками співчуття в голосі, слушно зауважив:
Сороков пожадливо роздивлявся лакомі харчі у кошику. Краєм вуха прислухавися до розмови. Раптом не витримав і заторохкотів до Юрка:
– А вот, паренёк, тебе вестимо не вдомёк, что у нас имеется товарищ Черненко – он здесь как раз, как нельзя, к стати! Он с тобой и по-хахляцки магёт ведь.
Сороков змахнув рукою у бік танку. Там, занурений у двигун, усе ще копирсався військовик у чорному комбінезоні:
– Вот, паря. Товарищ Черненко хоть сам из Сибири, но чистопородный укрАинец. Там, говорят, вашего брата-хохла обитает нимало. Ведь правда, товарищ воентехник второго ранга?
Аж тут раптом Юрко занепокоївся. Наче зненацька таки все зрозумів і щось пригадав дуже важливе й нагальне. Несподівана думка змусила його розхвилюватися, знітитися й зашарітися.
Так само зненацька й несподівано для москалів, хлопча швидко забалакав, трохи затинаючися:
– Ой ви-вибачте! Пе-перепрошую, па-панове жовнєри. Я се бу-бувсьм не второпав, прецінь. Же сі ду-думав, се ув тетому панцєрникови ли-лишень утрьох панів жовнєрів єсьм. То-тож тілько се на-на трьох почастунєк бу-був узєв. Жебисьмо було знати… Бо-бодай, я сі всьо на-наплутав бу-був …
Саме в цей час військовий у комбінезоні нарешті закінчив длубатися в моторі та наблизився до гурту. Воєнтехнік другого рангу Устим Костянтинович Черненко був кремезний у плечах, з кудлатим русявим чубом, з чорними як смола очима, в яких грали веселі чортики. Він узяв у молодшого комвзвода Полєнова ганчірку, заходився обтирати нею руки.
Черненко звернувся до Юрка. Промовляв гучно та впевнено, веселим і басовитим голосом, ще й зрозумілою хлопчакові мовою:
– Отакої, козаче! Тут якраз і є три танкісти. Я – не танкіст, хлопчино! Хоч і військовий.
Юрко з великим зацікавленням зосередив усю свою увагу на цьому україномовному москалеві. А той знай собі гомонів балакучо:
– Я – воєнтехнік і служу в танковій бригаді. Хоча таки не танкіст, це правда. Але як я навіть і не танкіст, то що ж, значиться, ти мені даєш відкоша, чи як? Виходить, козаче, що для воєнтехніка у тебе замість хлібосольного пригощання, тільки дуля з маком? Не очікував отак отримати облизня, особливо від земляка-українця! Ги-ги-и!
Відтак кремезний вояк розсміявся, обернувся до своїх побратимів і скоромовкою забасив по-чужинецьки:
– Вот, зёма даёт мне от ворот поворот. Харчи он, видите ли, принёс только для трёх танкистов. А для воентехника, значит, у него приготовлен кукиш. Поэтому я, братцы танкисты, несолоно хлебавши у вас, подаюсь восвояси. Ну да ладно, коль шутки всторону, так уж и быть. Докладываю по форме, товарищ лейтенант. Работу закончено. Танк в норме!
Акунов цьому зрадів. А Сороков, зачувши слова про те, що танк у нормі, зацвірінькав у відповідь свої джеркітливі галу-балу. І водночас поляскував лівою долонею себе по грудях, виразно повертав голову набакир, наче справжній шпак. Гейби прислухався до відлуння у легенях після кожного поляску. Мовби сподівався почути всередині свого тулуба крижаний відгомін кремлівських курантів чи гробовий голос Лєвітана, а не власне лепетливе стрекотіння:
– Норма. Но-ор. Ма-а. Это хорошо. Но-орма – это очень даже хорошо. Даже себе представить не можете, товарищ воентехник второго ранга, как это хорошо – норма. Норма – это сила. Норма – это да! Но-о-ор. Ма-а-а-а...
Воєнтехнік другого рангу Черненко скінчив обтирати руки від мазуту. Повернувся знову до Юрка. Тепер уже доладно привітався – простяг хлопчакові широку мозолясту долоню, почорнілу від мазуту, що в’ївся глибоко у шкіру:
– Ну, здрастуй-здрастуй, козаче! Тебе як звати, юний партизане?
– Славайсу, пане жовнєре. Я сі називаю Юрчеком, – з приємністю відповів парубійко, зовсім без заїкання, та шанобливо поручкався з кремезним вояком. Але відразу помітив, з спохмурнілої реакції воєнтехніка, що вскочив у халепу.
– Е-ет, товаришу хлопчино, який же я тобі «пан жовнєр»! – розчаровано пробасив Черненко і гидливо смикнув назад, подалі від рукостискання, свою мозолясту лабету, немов обпікся жаркою ватрою: – Для чого ж ти мене так ображаєш, наче буржуїн який! Для чого «паном» обзиваєш? Ми такі «пани», що в нас на двох одні штани! І ніякий я не «жовнір», а червоноармійський воїн, радянський боєць, солдат революції!
Кремезний солдат революції у чорному комбінезоні стояв міцною поставою, з широко розставленими ногами, підперши боки долонями, та громовим голосом виголошував:
– Я, приміром, козацький син Устим Черненко. З далекого Сибіру. Воєнтехнік другого рангу автобронетанкових військ Робітничо-Селянської Червоної Армії. Мене «паном жовняром» називати аж ніяк не треба. Я тобі, любий друже, не якийсь там білопольский гнобитель працьовитих трударів! Навпаки – от ми вас, тобто наших братів західних українців і західних білорусів, наприклад, від білополяків і петлюрівських недобитків прийшли визволяти. Разом з нашими кревними братами росіянами.
Черненко вказав Юркові почорнілою від мазуту рукою на своїх побратимів. Сороков і Акунов водночас стверджувально закивали.
Воєнтехнік знай просторікувато вичитував Юрка:
– Оце тобі повинно бути хорошою наукою, дикий вождю червоношкірих, послухай мене уважно. Синок мій Костік, приміром, він у селі Велика Тесь народився. Це в Єнісейській губернії. Коли йому було стільки годків як оце тобі, такий розумний був, що аж ух! Ланковий у жовтенятах. Потім – у піонерській дружині. Потім – ватажок у комсомолі. Поступив у Партію! А зараз – на відповідальній посаді у Красноярскім краю. Очолює відділ пропаганди й агітації в Уярському райкомі Партії. Оце тобі життєвий приклад!
Черненко зупинився на мить. Подивився на Юрка з неприхованим докором. Почухав потилицю й повчально вів далі:
– Ну, товаришу хлопичино, а про оце твоє «Слава Ісусу» – так мені й поготів, говорити бридко! Запам’ятай собі на майбутнє, любий друже. Релігія – це опіум для народу. Інакше кажучи – це отрута. Розумієш, ооо-труу-тааа! Ми, дорогий юначе, славимо союз робочих і селян. А не забобонне мракобісся! Знай кого відтепер будеш славити.
Воєнтехнік виразно тицьнув вказівним пальцем у небо й суворо підвищив голос:
– Ми славимо товариша Лєніна! Ми славимо товариша Сталіна! Зарубай це собі на носі, любий друже, як отченаш.
Юрко перелякано потупив очі в траву. Сороков якраз почав вовтузитися на моріжчастій галявині, де яскравим килимом стелилися кущики вересу. Лілово-рожеві, подекуди білі, квіточки рясніли дрібненькими дзвіночками на яскраво-зелених стебельцях з мереживним, тонким листям, схожим на ялинкову глицю.
Сороков дістав з танку брезентовий сувій і заходився самотужки розстеляти його на мураві. Цупкий темно-зелений скрутіль лягав поверх м’якого лапатого пагілля вересу, чебрецю та цмину піскового. У центрі розгорненої шкарубкої шматини червоноармієць настелив розшиваний лляний рушник і вмостив на ньому Юрків кошик. Тоді заповзявся поволі, один за одним, витягати з кошика харчі й гарненько розкладати їх на рушникові. При цьому обнюхував кожен харч.
Полєнов лив з каністри воду на руки лейтенанту Акунову, який ретельно їх намилював пахучим лавандовим милом, насвистуючи при цьому бадьору революційну мелодію.
Тим часом хлопчак уважно роздивлявся Полєнова й Акунова. Лейтенант Акунов своїм делікатним видом і поважною статурою здавався хлопійкові сливень якимсь витонченим шафарем чи маршалком у домі вельможних польських шляхтичів. Позаяк, цей мажордом-шафар-маршалок ніяк не пасував образові червономармійського лейтенанта, москаля-танкіста, витвореного в Юрковій уяві. Риси обличчя Акунова здавалися хлопчакові геть нетутешніми. Лиса голова – кругляста, як повень місяця. Неголені щоки оздоблено благородною сивиною. Широкі вилиці, як у татарина. Задумливі й спокійні блакитні очі, понад якими рясніли густі чорні брови.
Полєнов, натомість, виглядав архетиповим тамбово-рязанським яригою. Либонь саме так Юркові уявлялися великоруські дядьки. Мужичини з Московщини.
Мармиза Полєнова була почорніла, змарнована та кругла, наче колобок. Усі риси обличчя ніби витесано сокирою з ковбиці. До нижньої губи липнув чадний цурпалок цигарки. Нюхало – картоплиною, з потрощеним хрящем, як у перебійця. На маківці, під зсунутою набакир пілоткою, настовбурчувався жорсткий, як стерня, їжачок. У припухлих оченятах грали бісики, що ледь визирали назовні крізь набряклі шпаринки. І геть увесь чорний, як чорт антипко з п’ят і до маківки. Перемазаний у нечистий мазут і всілякі смердючі люциперові мастила. На чорних петлицях на комірі – три нагострені червоні трикутники молодшого комвзвода, що ввижалися Юркові заледве не закривавленими іклами з кланцатої пащеки пекельника. Бр-р-р! Свят-свят-свят…
Широка долоня Черненка знову запанібратськи ляснула хлопчиська по плечу:
– Справи свої тут я закінчив. І пального трохи підвіз, цілу каністру. Білополяки такого драпака дають – наші танки за ними ледве встигають, а бензовози зовсім відстали. От маршал Будьонний і виявив свою кмітливість. В екстреному порядку пальне перевозили літаками!
Черненко повідкочував назад рукави й защіплював зарукавок на ґудзики:
– Тепер хай танкісти роблять своє діло самі, єдине що в них добре вдається. Вони як паничі – майстри попоїсти, попить і погулять. Ги-ги-и! А нашому брату воєнтехніку, назагал люду роботящому, руками треба роботу робити. І попереду ще багацько тої роботи. Бо у нас ще багато танків потребують техремонту. Отак, друже.
Червоноармієць Сороков, який і надалі знай обнюхував і розкладав харчі, раптом підхопив слова воєнтехніка й знову заторохкотів:
– Да уж, паренёк. Товарищ воентехник второго ранга дело тебе говорит! Хоть и на южноруском наречии. Белополяки не подбили ни одной “двадцатишестерки” на нашем направлении. А вот если посмотреть на это дело с другой стороны, то технеполадки оказались куда более опасным врагом, чем все польские уланы вместе взятые.
Саме тоді Черненко підійшов до брезентового обрусу, трохи нахилився вперед, сперся обома долонями на коліна. Деякий час роздивлявся як Сороков розкладає на вишиваному рушникові пахучі ковбаси, сало, паляницю. Потім простяг Сорокову розгорненого чистого носовичка:
– А ну-ка, товарищ красноармеец, заверни-ка мне на дорожку!
Червоноармієць відкраяв фінкою кусень сала, скибку паляниці, кавалок ковбаси, загорнув усе то в ганчірку й подав Черненкові. Цієї хвилини до розмови несподівано долучився Юрко. Спершу він буцімто зніяковів, а потім дуже впевнено й рішуче запропонував:
– Візьміть краще... яблука, прошу пана!
– Яблука значить. Кажеш яблука, так? гримнув Черненко й подивився на три соковиті плоди. Червоноармієць Сороков якраз тільки-но вийняв їх з кошика й порозкладав разом з харчами. Яблука заполум’яніли яскравими рубіново-кривавими плямами на білому льоні рушника посеред зеленої брезентової скатертини.
Черненко почухав потилицю:
– Ну що ж, відважний Гавроше, якщо кажеш яблука, то хай будуть яблука! Закусь я маю. А випити всеодно не можу. Бо за кермом – уже їду. Добре, юний піонере. Давай хоч яблука. Замість питва, чи що.
Сороков узяв один червонобокий плід й знову обнюхав його. При цьому голосно втягував повітря й примружував очі. А тоді простяг це яблуко Черненкові й зацокотів:
– Да, канешна, возьмите моё, товарищ воентехник второго ранга!
Акунов саме закінчив дбайливо витиратися вафельним рушником. Сумлінно вимиті руки тепер пахкотіли лавандою. Назирком за воєнтехніком, Борис Шалвович і собі зизнув на харчі. А тоді запропонував:
– Тафарысч Чэрынэнка, вазымы-ка ты мой ыабылака, буд лубэзэн!
До гурту біля брезентової скатертини підійшов і Полєнов:
– Коль уж такой конкретный базар-вокзал пошёл, с реальным дерибаном, мне яблоко вроде тоже ни к чему, в натуре. Берите уж и моё яблоко, товарищ воентехник второго ранга!
Черненко розстібнув верхній ґудзик комбінезона. Узяв у мозолисті пригорщі усі три рум’янобокі, шарлахово-кармінові плоди й упихнув їх за пазуху. Юрко відразу повеселішав, оченятка радісно засяяли. Здавалося, ніби хлопчисько радів з того, що Черненко забрав з собою всі яблука та натомість не буде їсти й пити разом з танкістами:
– Се є смачнє яблуке, пане жовнє… гм… тойво, такє солодкє, же ви буцім іще ніц, тойво, смачнішє не їле!
Уривчастий стрекіт моторів долинав з боку шляху. Черненко уважно подивився в далину. З цього взгір’я, де знаходився танк, було ясно видно навкруги. Зоддаля шляхом убік Андріївки зміїлася довга валка. Важкі червоноармійські мотоциклети, з кулеметникам у припасованих обік човниках, рухалися помалу та здіймали стовпи куряви.
– Ну ось – час мені їхати, юний командире, – пробасив Черненко. – Гаразд, козаче, тримай п’ять!
– Щиро дякую тобі за харчі, мальчишу-Кибальчишу, особливо – за яблука!
Юрко поручкався з воєнтехніком. І ледве стримався аби не зойкнути. Черненко майже був розчавив йому долоню потиском сталевої пригорщі. Воєнтехнік громовито примовив:
– Бувай здоров, козаче! До зустрічі у радянській Варшаві!
Ляснув хлопчака по плечу та весело підмигнув:
– Ми, юний командире, вже скоро звільнимо Варшаву від білопольських панів. Будь певен! Ги-ги-и!
Черненко підійшов до новесенького моторового роверу «Иж-8», тьмаво пофарбованого у невиразний трав’янисто-зелений колір, без жодної блискучої частини. Рвучко перекинув ногу та всівся верхи на мотоциклі, неначе який вправний козарлюга. Як Юрків батько у молоді роки. Чи сільський дженджик Збишек Кармазинський на баскому арабцеві. Юрко був у захваті від мотоциклета й мотоцикліста.
Черненко насадив собі на голову чорного шкіряного шолома й защіпнув його на підборідді. Одягнув на очі широкі мотоциклістські окуляри, що відразу закрили півобличчя. А на мозолясті лабети натягнув чорні шкіряні пальчатки з крагами майже до ліктів. Кілька разів підряд щосили копнув чоботом важіль унизу мотоцикла. Мотор вибухнув тріскотнечею. Заднє колесо зненацька засвистіло, розжбурлюючи чебрець, спориш і піщанистий ґрунт.
Воєнтехнік обернувся й відмахнув усім вітаннячко широкою пригоршнею у пальчатці. Мотор гучно ропнув кількараз підряд. Із рури виймилося цілою хмаринкою чаду. Заднє колесо завертілося ще хутчіш. «Иж-8» зірвавася з місця і вихорем понісся з гори на долину – наздоганяти мотоциклетну валку. Стрімкіше за найбаскішого скакуна! Отаке диво хлопійко бачив уперше в житті.
Юрко зачаровано спостерігав за тим, як хутко віддалявся мотоциклет із кремезним воєнтехніком верхи. Незабаром «Иж-8» таки наздогнав чорноармійців і долучився у хвіст довгій моторовій змії на шляху до Андріївки.
8. Entracte. Danse orientale.
(Уривок з коментарем)
= ПЕРЕКРЁСТОК = «Помста й проща»
Магомед Ібрагімов, Загальноросійська газета «Вёрсты»
Пропонуємо увазі наших дорогих читачів уривок з інтерв’ю, яке Магомед Ібрагімов провів з аварським поетом Расулом Ґамзатовичем Ґамзатовим (1923-2003), народним поетом Дагестану, Героєм Соціалістичної праці, лавреатом Ленінської премії, Лавреатом Державних премій РРФСР і СРСР, лавреатом міжнародної премії письменників Азії й Африки, лавреатом премій Джавагарлала Неру, Фірдоусі, Христо Ботєва, а також премій імени Шолохова, Лєрмонтова, Фадєєва, Батирая, Махмуда, Стальского, Цадаси й інших, кавалера чотирьох орденів Лєніна, ордена Жовтневої революції, трьох орденів Трудового Червоного прапора, ордена Дружби народів, ордена «За заслугі пєрєд Отєчєством», ордена Петра Великого, болгарського ордена Кирила та Мефодія, багатьох медалей СРСР.
У наведеному нижче уривку Расул Ґамзатович Ґамзатов розповідає про історію одного свого вірша, до якого потім написав музику композитор Ян Абрамович Френкель, а створену таким чином пісню виконав Марк Наумович Бернес (Нейман). Ця пісня стала однією з найпопулярніших радянських пісень. Отже, Расул Ґамзатович Ґамзатов:
– Кожний літературний твір, тим більше вистражданий автором, має свою історію. Вірш «Журавлі» у цьому плані теж не виняток. У той неблизький вже час я перебував у Японії та побачив там пам’ятник білим журавлям в Хіросімі. У японців є повір’я про те, що якщо хвора людина виріже з паперу тисячу фігурок журавлів, то вона одужає. Мені розповіли, що в Хіросімі померла дівчинка, яка стала жертвою наслідків ядерного бомбардування та не зуміла довести кількість паперових журавлів до тисячі. Я був приголомшений цією смертю.
І ось тут радянський посол в Японії вручив мені телеграму, в якій повідомлялося про смерть моєї матері. Я вилетів до Москви і в літаку, думаючи про матір, згадав і померлого батька, і загиблих на війні братів. І та хіросімська дівчинка з паперовими журавликами не йшла з пам’яті. Ось так і народився вірш. А після написання музики Яном Френкелем і виконання Марком Бернесом він став популярної піснею. При пробних записах на прохання Бернеса я замінив слово «джигіти» на слово «солдати», у результаті просторові межі пісні розширилися.
Три танкісти розсілися на брезентовій шматі довкола харчів, які раніше дбайливо порозкладав на вишиваному рушникові червоноармієць Сороков. У центрі, на почесному місці межи харчів умостилася опецькувата шкляна сулія.
Юркові також запропонували приєднатися до трапези. Він ґречно подякував, але навідріз відмовився. Натомість, шанобливо попросив у танкістів дозволу роздивитися танк. Очі в юнака аж палали, коли він ковзав поглядом повз трав’янисто-зелений панцерний обрис Т-26, пишно оздоблений лапатим сосновим гілляччям, крислатим галуззям ліщини, козячої верби та бузини.
Полєнов запитально глипнув на Акунова. Той у відповідь мовчки кивнув. Це означало, що можна починати. Механік-водій прожогом ухопився за важкий шкляний бутель з чикилдихою, підсунув ближче до себе й умить відкоркував.
Полєнов бережко розливав каламутний пахкий самогон у простягнуті йому три військові жерстяні філіжанки. При цьому дбайливо притримував обіруч вагому сулію, ніби коштовний скарб. Довкола розповзався дошкульний сивушний чад. Три танкісти завмерли. Вони закохано милувалися тим, як мутна цівка била почергово в бляшані горнята. Дзюркіт оковитої звучав солодкою мелодією. І ллявся, ніби бальзам на рани. Ніби божественний нектар!
Лейтенант Акунов замріяно спостерігав за процесом розливання навлежачки. Він спирався ліктем на шорсткий брезент і підпирав долонею щоку.
Мало-помалу металевий посуд наповнювався сивухою по самі вінця. Полєнов водрузив сулію назад, на її почесне місце. Лейтенант Акунов усівся навколішки. Обіруч різкими рухами він оправив шкіряний офіцерський пасок і портупею. Ретельно розгладив обома долонями накладні клапани поверх нагрудних кишень гімнастьорки. На кілька секунд примружив очі. Ніби збирався з думками. Але продовжував помалу підправляти медаль.
У пальцях лейтенанта грала кругла срібна медаль на прямокутній червоній стрічці. На лицьовій стороні у верхній частині викарбовано було напис «СССР». Нижче, посередині медалі, вміщено напис нарізно на три рядки «За / боевые / заслуги», а під ним – зображення схрещених ґвинтівки з багнетом і шаблі.
Борис Шалвович Акунов цієї миті, очевидно, перенісся думками до озера Хасан на Далекому Сході, де торік його танк давав рішучу відсіч японським самураям. Або, можливо, він зараз полинув спогадами у лункі кремлівські палати. Це був хвилюючий спогад. Сам товариш Сталін власноручно нагороджував його разом з іншими героями, серед яких найпершим виструнчився молодший командир Абдурасул Абдурахманов. Йому, по аранжиру, вручили найпершу медаль «За боевые заслуги», тобто медаль під № 1.
Акунову тоді було надзвичайно приємно отримувати високу нагороду не просто з рук самого Батька Народів, але й майже земляка Сосо-батоно. Поряд з тим, лейтенант ще й дотепер боявся згадувати свої враження про вікопомну зустріч з Йосипом Віссаріоновичем. Краще б він не помітив, що лупаті білки вождя були почервоніли, ніби від безсоння, або від довгої пиятики. А запах! Страшно навіть подумати. Як він міг дозволити собі унюхати, що від товариша Сталіна смерділо перегаром! Горілкою, салом і часником...
Лейтенант Акунов урешті розплющив очі. Відкашлявся, нахилився вперед і обіруч обхопив долонями бляшану філіжанку, по самі вінця наповнену пахкою каламуттю. Обережно підніс її на рівень очей і затамував подих. Тоді голосно й бадьоро виголосив промовистий кавказський тост:
– За зыдравыэ драґова тфарысча Сыталына Йосфа Высрыонавыча!
Три танкісти гучно хукнули й приклалися до філіжанок. Зосереджено сопіли та звучно ковтали пекучу рідину. За мить усі три бляшанки спорожніли насухо.
Акунов мовчки витер губи білим носовичком. Полєнов заливисто відригнув, двічі гикнув, вибачився і вгатив собі стусана кулаком у грудину. Сороков кількараз невимушено й торохко випердівся, чвіркнув крізь зуби на квітки вересу окрай брезенту, розлого й задушевно відматюкався. Аж тоді всі троє накинулися на харчі.
Юрко тим часом оглядисто, неквапом, ступав навколо танку. Часто зупинявся. Нахилявся, присідав навпочіпки, ставав навшпиньки й зусибіч розглядав сталеві обриси.
Башта, з якої стовбичив вузлуватий гарматний патик сорокап’ятки, мала форму циліндру й нагадувала хлопчиськові бляшане цеберко. Згори навколо башти кружно стирчало кумедне бильце-поручень. Це був командирський танк Т-26, що мав прийомно-передаючу телефонно-телеграфну симплексну радіостанцію 71-ТК-1 з поручневою антеною, яка мала вигляд бильця на балконі в помешканні осадників Кармазинських. Те, що рація не працювала, здається, не викликало жодного здивування. Допевне це очікувалося.
Урешт Юрко випростав напротяг руку. Затамував подих і бережко торкнувся кінчиками пальців розігрітої на сонці литої панцерної сталі. Хлопійко здригнувся. Бо саме цієї миті три танкісти разом гримнули на повні легені. Юрко глипнув у їхній бік і побачив, що всі троє повернулися обличчям до нього. Полєнов вигукував і вимахував долонями з розчепіреними пальцями:
– Эй! Мелюзга! Ты художественную кинокартину «Трактористы» зырил?
Юрко не зрозумів про що йшлося та дивився на танкістів широко виряченими очима. Тоді Сороков долучився та спробував пояснити, одночасно чухаючи лівою рукою потилицю, а правою – сраку:
– Ну дык, Андреев, Крючков… таких актеров как можешь не знать, ведь! Озверел уж совсем у свойой хохляцкой дярьовне на краю света, парниша!
Оскільки вираз на обличчі хлопчака не змінився, то лейтенант Акунов і собі спробував надати хлопцеві зрозуміліші роз’яснення:
– Мил чылавэк, пэсын в этат фылым такой замечатэлын! Кырасывый пэсын как апылэсын!
Юрко мовчазно кліпав очима. Полєнов і далі намагався докладніше роз’яснити хлопцеві про що його питали:
– Песня «Три танкиста»! Слыхал? Ну ты чё, пацан, ты не мог её не слышать! Следи за раскладом: слова написал поэт в законе таварисчь Ласкин Боря Савельч. А музыку сочинили два композитора, групповушно – братаны Митёк и Даньша Покрасс...
Ще раз озвався Сороков, на якого саме цієї миті напала гикавка:
– Мы, танкисты-ык, эту песню очень любим! Ее пречудно ык-исполняет товарищ Крючков Ник-ык-олай Афанасьевич. Да ты его-ык наверняка должен знать! Он ведь, как-ник-ык-ак, народный артист. И не просто так, а самый что ни есть лауреат Сталинской премии-ык-ык!
Юрко ясно зрозумів з усієї тієї чужомовної балаканини тільки те, що танкісти вже добряче нажлукталися оковитої та були тепер у доброму гуморі. Дійсно, за мить вони вже втрьох заголосили на повне горло подобу якоїсь чужинецької пісні. Геть урізнобій, проте бадьоро й дуже гучно.
Зграя птахів спурхано здійнялися в повітря. Сороки, що вже були вгамувалися раніше та всілися по верхівках дубів і сосен довкола танку, знову зчинили бентежний крекіт. Проте, увесь цей ґвалт продовжувався недовго.
Зненацька небо розчахнулося: Уж-ж-ж-і-і-у-у-ух! Три танкісти беркицнулись долічерева на зелений моріг. Юрко вкляк на місці, обличчям до неба.
Потужна й приголомшива грімниця вшкварила раптово і невідь-звідки. Над головами, ледь не торкаючись верхівок дерев, пронісся ревучим вихорем літак. З дерев рясно посипало осіннім листям і сосновою глицею, наче снігом. Не встигли три танкісти з підлітком оговтатися від несподіваного переляку, як услід за першим літаком прогуркотіла, утричі гримливіше, вогневидна трійця винищувачів з великими червоними зірками на крилах. Погоня!
За якусь мить перший літак знову шугонув понад пагорбом. Однак тепер уже він летів позаду трійці своїх переслідувачів і рясно поливав їх вогнем. Юрко ледь устиг запримітити на крилах червоно-білі квадрати, розташовані шахівничкою. Знак польських літунів.
Танкісти почали помалу підводитися з трави, обтрушувалися й вичікувально дивилися в небо. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Раптом здалеку пролунав потужний вибух. Незабаром з-за верхівок дерев у небо стовбуром заклубочився чорний чад. Невтямки було, чий літак упав. Однак танкісти зраділи й заволали п’яними голосами.
Молодший комвзвод Полєнов розлив по бляшанках останні краплини оковитої. Акунов змахнув рукою і вимовив:
– На пасашок!
Танкісти випили й ураз до’їли останні окрушини, дрібки, ламанці й ошимки харчу. Ум’яли все до крихти. Відтак лейтенант Акунов підвівся і змахнув рукою вперед. Він так і вкляк у цій пафосно-монументальній ленінсько-сталінській позі, з простертою долонею дороговказом на Захід. Витримав значущу паузу. І врешті скомандував упевнено й рішучо:
– Па конам!
Сороков і Полєнов відразу заметушилися довкола. Буцім ошпарені окропом. Механік-водій заходився підбирати різний дріб’язок і махом розжбурлювати навсебіч гілляки та галуззя, під якими ховався танк. Сороков хапкома згортав брезентову шмату в цупку скрутіль.
Акунов спинився перед Юрком і люб’язно запросив паруб’я проїхатися танком. Борис Шалвович говорив тепер іще плутаніше й незрозуміліше, ніж коли був тверезий. Сильно під мухою, він помітно розхитувався. На додаток ще й манірно викручував кренделя з канделябрами білою розпещеною долонею, від якої повівало лавандовим милом:
– Кросавчэг, слушь йа лычна прыгылашаю – йа тыбэ – пракатыца! Дывыгатэл пачэнылы. Гатовы тыпэр выдывыгаца упэрод на пэрэдавыэ рубэжы. А пакамэст сыдэлаэм пыробыный ход, да хот кы вон таму азэрцу. Ну чыто, юн чылавэк, палэзай в машын!
Юрко знітився. Відповідав розгублено й знову затинався:
– Та я, па-па-пане офіцере, я не то-той... мені дєдьо сі сварити бу-будуть, якщо я до па-па-панцернику без його до-до-дозволу...
Поруч саме пробігав Полєнов з порожньою каністрою під пахвою. Механік-водій злегка штурхонув ліктем Юрка в плече й насадив хлопцеві на голову свого чорного танкістського шолома, що нестерпно відгонив пекельним антрацитом й анциболотною нафтою:
Юрко поліз у танк через башту. Видряпався на самісінький вершечок. На даху башти зяяли два прямокутні люки, рядком один обіч другого. Хлопець зазирнув у чорний отвір. Там унизу побачив два сидіння – командира й навідника, а межи ними – механічні агрегати гармати, лафет, замок і гужівник. Усередині виявилося дуже темно, тісно та смердотно. На щастя, захмелілий лейтенант дозволив юнакові вмоститися напіввистромленим із одного люка. Сам Акунов висунувся погруддям навсторч із другого.
Юрко сперся ногами на якесь бильце всередині, а руками хвацько вчепився назовні башти за сталеву загогулянку, гак чи паки виріжок, що наразі послугував йому за поручень. І про матусин вишиваний рушник не забув – скрутив і вбгав собі за пас. Дарма тільки батько ганив!
Хлопчисько напружено озирався довкола. Йому здалося цієї миті, що він сидів не тільки й не стільки на високій башті танку, як радше на самому вершечку всесвіту. Щомиті очікував чогось невідомого й лячного, але воднораз і дивовижно цікавого. Поруч вдоволено сяяла зубастою хмільною посмішкою виласта пика Акунова. На голові лейтенанта був чорний танкістський шолом, а широкі окуляри закривали півобличчя.
Юрко запримітив, що на комірці Акунова, на чорних оксамитових петлицях, краплинками крови горіли два лейтенантські «кубарі» – мідні квадрати, глазуровані яскраво-вишневою емаллю. На обох рукавах гімнастьорки викрашалися великі подвійні шеврони з криваво-бурякової басонної тасьми.
Механік-водій тим часом заповзявся заводити двигун. Танк урешті закахикав. Попирхав, бухикнув раз-другий і часто зачихав. Стугонув, повигримляв, розкотисто потуркотів, а потому зарокотав одноманітно й моцно. Ще мить – і Т-26 грізно гримнув своїми понад дев’ятсотьма кінськими силами та з легкістю пришпореного скакуна зірвався з місця й щодуху припустив учвал.
Юркові враз перехопило дух. Його смикнуло назад і він іще цупкіше вхопився руками за металевий виріжок – аж побіліли пальці. Шолом зсунувся на брови, у вухах шалено зашумів вітер.
Т-26 пірнув з верхів’я пагорба додолу. Хлопчисько ніколи ще ні на чому так стрімко не їздив. У голові паморочилося від бурхливого руху. Рушник одним краєм вирвався з-за пасу, розкуйовдився, розмотався і полинув через плече мереживним шаликом. Затріпотів позаду. Сливе як білий прапорець.
Хлопець відчув, як його смикають за лікоть. Лейтенант галасав на все горло. Юрко щосили заверещав у відповідь, намагаючися перекричати ревіт мотору:
– Я вас не чую!!!
Акунов загорлопанив ще дужче, однак юнакові було ніяк не розібрати слів, які змішувалися з ревом і стугонінням танку ізсередини й ззовні. Хлопчина спробував пояснити на мигах, що не зрозумів. Лейтенант махнув рукою.
За мить Юркові здалося, що либонь він почув гугнявий спів танкістів. Із нутрощів танку вихоплювалися уривки звуків та зливалися з рокотанням і ревінням двигуна, поривним буянням вітру, тремким ляскотом гусениць:
На грани-и-ице тучи ходят хму-у-уро,
Край суро-о-овый тишин-о-о-ой объя-а-ат...
Танк шалено мчав напролом через гінкі парослі верболозу, ліщини, бузини, напівкущики зіноваті руської, бруслини. Гусениці підминали прогонисте пагіння, дрібний хмизняк і лататі лопухи. Лейтенант Акунов артистично вимахував руками і волав щомога:
У высо-о-оких берего-о-ов Аму-у-ура
Часовые Родины стоя-а-ат…
Т-26 злетів з узгір’я на долину й тепер шпарко нісся навпростець ланами, городами. Мерщій досягав своєї максимальної швидкости у тридцять кілометрів на годину. Під гусеницями розплющувалася стерня, картопляне бадилля, забута ярина. Місцями сполохано вперіщували навтьоки зайці-русаки. Зривався і мерехтів крилами рябець, випурхувала сіра куріпка. Танк наближався до села.
Там врагу-у-у заслон поставлен прочный,
Там стои-т, отважен и силен...
Здалеку зачули сільські собаки незнайомий і чужий ревіт мотору та здійняли ґвалтівний лемент. Заклекотали й знялися зі стріх чорногузи. Мекали перелякані кози. Бекали настрашені вівці. Злякано кувікали свині. Стурбовано мугикали корови з телятами. Ряба квочка обурено закудкудахала й ушкварила драла. Урозсип кинулися схарапуджені курчата, ніби хтось жбурнув перед танком жменею пухнастих жовтих м’ячиків.
У границ земли дальневосточно-о-ой
Броневой ударный батальо-о-он…
Танк швидко насувався навпрямки до яблуневого саду старої осадничихи баби Ядвіґи. Умить зхрустнув скособочений і порохлявий тин. Під гусенями заввиграшки розчавлювалися корчисті кущі смородини, порічки й аґрусу, купчасті хащі ожини й малини, густі чагарі бузини. Чвакотіли червоні яблука, якими рясно всіювався зелений рунистий моріжок. Танк пронісся повз буйний ліс, що починався за осадницьким обійстям і пошпарив у бік озера. Лейтенант Акунов обіч Юрка надалі продовжував горланити, поривно вимахуючи руками, неначе божевільний вітряк:
Там живут, - и песня в том порука, -
Нерушимой, крепкою семьей
Танк шугнув прямцем через величезну калюжу. Бризки з грудками багнюки вперіщили на різні боки. Урозліт пурхнули качки, галасливо кахкаючи навтікача. Люто засичали й заґеґотали вгодовані гуси. Бокаті птахи пустилися драпака, роз’ятрено витягуючи навсторчак шиї та клепаючи крилами.
Три танкиста, три веселых друга-га-га-га-а-а-а...!!!
Зненацька спів обірвався й замість нього Юрко відчув якийсь несподіваний рух. Лейтенант замахав руками дуже скоро, безпорадно та конвульсивно. Рвучко зірвав окуляри з обличчя та шпурнув їх геть. Здер шолома з голови й жбурнув також. Далі вхопився долонями за горло. Почав звиватися й смикатися, битися у жахливих корчах.
Ошелешений хлопчина весь заціпенів од жаху. Із роззявленим від подиву ротом, він витріщився на танкіста. Акунова невпинно зводився у судомах і вигинався немовби вуж на вогні.
Писок вояка зблід. Став білішім за крейду. Широко вирячені очі вилуплювалися на чоло, сльозилися, лізли рогом. З носу двома струмками ллялися шмарклі. Лейтенант нестримно обригував сам себе.
Рожевувата піна з іще неперетравленими грудочками їжі бурхливо виверталася на неголене підборіддя, рясними патьоками струмувала по шиї, затікала за комірець. Риганиною знову й знову забризкувало автобронетанкові петлиці з червоними лейтенантськими «кубарями». Конвульсивно хляпотіло просто на груди гімнастьорки, обтьопувало сріблясту медаль «За боевые заслуги» з написом «СССР», заляпувало прямокутну колодку з муаровою стрічкою.
Лейтенант оскаженіло блював і видавав ціле розмаїття безтямних звуків і звукосполучень – по-хижацьки рикав, ричав, гарчав, хрипів:
Юрко, досточорта переляканий і геть спантеличений, все намагався зрозуміти що ж танкіст вимовляв. Однак нічого так і не зміг утямити. Що ж це за мова така химерна була? Хлопча продовжував витріщатися баньками на жахливі конвульсії лейтенанта, аж допоки той раптом не смикнувся востаннє й затих. Знепритомнів. І повалився лантухом через люк усередину танка.
Аж тут Юрко щось згадав. Хутко глипнув на зап’ястя. Саме так, ось батьковий дзиґарок! Старий Харитін сказав юнакові повернутися додому за півгодини. А вже відтоді пройшло не менше тридцяти хвилин. Хлопець мусив був тільки віддати почастунок радянським воякам побіля танку та мерщій чухрати додому. І головне – не забути матусин вишиваний рушник. А ще – стерегтися аби дорогою не попасти на очі нікому з посполитих.
Натомість, хлопчисько забалакався з танкістами. Особливо з тим четвертим жовніром, який навіть і не був танкістом, але мав дужу лабету та моторового ровера. Тепер юнак збагнув, що припустився прикрої помилки, коли погодився сідати з москалями в танк.
Отже наразі Юркові треба було виправитися – якомога шибче дістатися додому. Але танк не зупинявся. Навіть і не збирався сповільнятися. Здавалося, що навпаки – дедалі чимдуха набирав швидкості.
Ті прикрощі, які скоїлися щойно з лейтенантом Акуновим в юнака на очах, імовірно могли відбуватися зараз і з двома іншими танкістами всередині танка. Не виключено, що механік-водій був уже без тями й на нього також напав отой дивний сказ. Полєнов якимось чином, мимохіть або позасвідомо, вочевидь наполіг на важіль прискорення швидкости та мимовільно заблокував його, бо танк рухався усе стрімкіше й хутчіше. Юрко виліз майже зовсім з баштового люка, однак боявся рухатися далі, бо танк мчав просто з шаленою швидкістю.
Попереду невпинно наближалося тихе озерне плесо. Промайнув вільховий гай з осоками, підліском калини, верби та смородини. Під гусеницями лягав шелесткий очерет, рогіз, комиш. Ген-ген тюгукнули, заклекали й здійнялися з-за парості великі чаплі.
Зараз Юрко найбільше турбувався тим, як йому зіскочити з танку. Про стрибок на ходу зовсім не йшлося. Це був би певний спосіб скрутити собі шию. То якщо миттєво не спіткала б вірна смерть під гусеницями. Однак, діяти треба було вже зараз, бо танк гнав із шаленим прискоренням.
Зненацька, перш, ніж парубійко зміг щось збагнути, танк підстрибнув на горбочку. Рвучко зірвався з берега і з усього маху шубовснувся в озеро. Хлопичну вмить ніби здуло з башти. За інерцією пролетів сторчголів кількадесят метрів дугою та плюхнувся долічеревом у воду. Ой-ой, лишенько, як обпікло!
Спершу – запаморочливий літ шкереберть. Потім – одночасне сприрйняття усіма своїми органами чуттями гидотного смаку жабуриння, крижаного холоду, замогильного мороку та вкрай катастрофічного браку повітря в легенях. Щойно тільки Юрко ввірвався до тями, його першими рефлексивними рухами були дужі помахи обіруч. Ніби птах бусол прагнув злетіти і щосили бив крилами. Буцім виривався з темряви пекла на світ Божий.
Хлопчисько роз’ярено виринув з холодної води. Бурхливо схопив ротом повітря. Промені сонця вдарили у вічі. Дзвінке небо враз увірвалося в легені.
Юрко випірнув на поверхню неподалік від протилежного берега. З усіх сил кинувся борсатися, хляскаючи одночасно руками й ногами. Бучно сапав ніздрями й ротом. Усе намагався втримувати голову понад поверхнею.
Він уже не відчував скільки так проплив, аж раптом ткнувся ногами у дно. Кинувся до суходолу. Виліз на мілину, майже по коліна. Посковзнувся та втратив рівновагу. Щодуху гепнувся долілиць у порску багнюку. Лляна вишивана сорочка на Юркові пошарпалася. Розідралася і геть втратила чепурний вид. Радше виглядала тепер брудним хламіттям. Рядюгою, дрантям, ганчіряччям, фурфаттям, цундриною. З налиплою болотяною ряскою та обслизлими пасьмами бридкого жовтуватого жабуриння.
Розбурхана поверхня озера вирувала, клекотала й булькотіла там, де потопало майже десять тон сталі. Т-26 усе ще тужно працював гусеницями, провалювався та занурювався дедалі глибше й глибше в намулисте дно під чорною товщею води.
Юрко заревів навзрид, немовби маленький хлопчик. Мокрими щоками струменіли брудні патьоки затхлої болотистої води й прогірклих ревних сліз. Юнак розтирав їх забрьоханими рукавами. Розмазував грязюку й ковзьке жабуриння по всьому обличчю. Він був нажаханий, ображений, розгублений, обурений, розлючений.
Як шкода йому було цього моторного й моцного панцерника! Авжеж, а ще матусин рушник десь пропав! Ет, батько ж його застерігав... Власноручно вишивала матінка... Такими горючими слізьми Юрко ревів тільки зовсім-зовсім манюнім.
Хлопчак зірвав з голови зважнілий від води танкістський шолом і щосили пожбурив його в озеро, якомога далі. Юрко був сповнений жаху, жалю, образи й огиди і це тільки додало сили його рухові. Шолом плюхнувся саме в те місце, де вода ще вирувала окропом над танком. Озеро все ще рвалося всередину Т-26 крізь обидва розчинені баштові люки. На поверхню бурхливо витискувалися бульбашки повітря. Ніби там чорти варили борщ у пекельному казані.
Промінчик сонця відбився від лискучого циферблату на руці, коли Юрко жбурляв шолом. Умить згадав про батьковий срібний дзиґарок. Мерщій притиснув його до вуха. Почув розмірене та веселе серцебиття швейцарського механізму. Цок-цок-цок-цок-цок...
На щастя, корпус годинника таки дійсно залишився цілим і не пропустив жодної краплинки води. Хлопчисько страшенно зрадів. Богу дякувати, хоч з батьковим дзиґарком усе гаразд! А от матусин рушник... Клята вража сила! Гіркі сльози так і порскнули з очей.
Увесь зарюмсаний, Юрко різко скочив на ноги й припустив гила геть від озера додому. Біг і безперервно розтирав долонями сльози. Так жодного разу й не обернувся. Усе ніяк не міг зупинити схлипування. Аж доки не прибіг до хати й не кинувся в обійми батькові.
11. Grande finale. Toutes le mondes danse.
УКРАЇНА І СВІТ Наш краянин з країни кенгуру
Любомир Шинкарук, «Волинської газети»
(Шановні читачі, початок цієї захоплюючої розповіді друкувався в попередньому числі газети)
Відтак, Юрій Харитонович Біленко став всесвітньо визнаним авторитетом у галузі фармакології, фармацевтики, токсикології, автором кількох визначних наукових праць, співатором багатьох підручників, університетським професором, а віднедавна, і деканом факультету клінічної фармакології в австралійському університеті імені Джона Монаша. Крім того, професор Біленко є активним учасником австралійського осередку міжнародного руху за заборону хімічної зброї.
Разом з дружиною вони заснували доброчинну Фундацію імені Харитона Біленка. Фундація головним чином спонсорує програми лікування та надання допомоги вже третьому поколінню жертв застосування хімічного агента «оранж» у В’єтнамі. А от під час нинішнього приїзду в Україну, подружжя Біленків вивчатимуть можливості створення сучасного центру токсикології на Волині. Зокрема там планується проводити як лікувальну так і науково-дослідну діяльність у такій специфічній галузі, як отруєння діоксином.
До села Андріївка разом з подружжям Біленків завітав і їхній молодший син. Теренс, Тері, або Тарас Юрійович, тепер служить в австралійському оборонному аташаті в Брюсселі. Офіцер військово-морських сил Австралії Тері Біленко прибув на Волинь з кількома військовими спеціалістами, котрі привезли наймодернішу пошуково-рятувальну апаратуру. Слідом за ними з міжнародного полігону миротворчих сил у Яворові до Андріївки приїхала також група українських і польських саперів, які щойно закінчили спільні навчання.
Було проведено унікальну інженерну операцію. З озера Лебединого витягнули танк з часів Другої Світової війни. Це був радянський Т-26, майже повністю похований у намулистому ґрунті на дні озера. Усередині танку знаходилися вибухонебезпечні боєзаряди, які водолазам вдалося знешкодити попри надзвичайно складні умові.
На 17 вересня цього року в Андріївці заплановано провести церемонію перепоховання трьох безіменних танкістів у новостворюваному Парку Миру. За проектом, на могильній плиті сірого граніту планується викарбувати напис трьома мовами – українською, польською та російською: «Пам’яті усіх тих, хто загинув у цій місцевості восени 1939 року».
Парк Миру – це ідея подружжя Біленків, до втілення в життя якої буде долучено Фундацію імені Харитона Біленка. Це також і мистецький проект пані Ліяни, який вона втілюватиме разом із школярами середньої школи імени Степана Бандери (колишня восьмирічка ім. Юрія Гагаріна). Парк буде присвячено пам’яті загиблих з усіх сторін, включно з польськими жертвами Волинської трагедії та вояками УПА. Окреме місце в парку займатиме радянський танк з Лебединого озера, який школярі розмальовуватимуть під художнім керівництвом пані Ліяни.
Нам вдалося ознайомитися зі шкіцами цього проекту. Башту пофарбують у небесну барву, а корпус – у золотаву. Здалеку танк виглядатиме в національних українських кольорах. На блакитному тлі буде зображено білі голуби й ромени, жовті соняхи й золотаві тризуби, а також – екзотичу фігуру, що сидітиме по-турецьки на квітці лотосу – чи то всміхнений і миролюбний Будда, чи то веселий Козак Мамай. А ще танк буде оздоблено образами чорногузів, півників і павичів, ялинок і пальм, зайчиків і кенгуряток, золотих оленів, білих слоників і чорних лебедів.
До речі, вже після церемонії відкриття пам’ятника старожили села Андріївка звернули увагу на цікавий факт. Виявляється, що цьогоріч уперше на Лебедине озеро не прилетіли унікальні чорні лебеді.
