Коли ми з Начальником остаточно зрозуміли, що підміну нам вже не надішлють, і мусимо віддуватися за чотирьох радистів вдвох, ми просто поділили добу навпіл. Йому дістався день, а мені ніч.
- Вночі спокійніше, ніхто не смикатиме, - підбадьорив мене Начальник. В училищі він був всього на два курси старший за мене, і ще ніяковів, що йому доводиться мною командувати.
Ніч падала на хвилі стрімголов, майже без сутінок. Судно бовкалось у тропіках посеред Індійського океану. Весь рейс, усі шість місяців, ще був попереду, наш траулер щойно вийшов з ремонту в Мапуту, куди нас доправили літаками аерофлоту, і чалапав собі до Аденської затоки через весь океан. Йти було 12 діб десятивузловим ходом або 10 діб дванадцятивузловим. Повільна океанська брижа неспішно гойдала пароплав посеред зірок, серед яких верховодив Південний Хрест.
Тож Начальникові дісталася тропічна спека й убивчий блиск сонця, а мені волога задуха й приємна місячна доріжка на хвилях. Ми поділили наявний час на шість місяців світла і шість місяців темряви, неначе якісь ескімоси. І усе насичене суєтою денне суднове життя дісталося начальникові, а мені – спокій і самотність впродовж усієї вахти.
Мені дісталися три метеозведення на найближчу радіостанцію світу, Могадішо, Джибуті чи Антананаріву, або будь-який інший радіоцентр. Один нічний циркуляр з Києва. Дванадцять трафік лістів. І навігаційні попередження о третій тридцять за Москвою. Ось, власне, і все, якщо не рахувати прийому факсимільної газети “Рибалка Півдня” , карт погоди по Індійському океану на замовлення капітана та деяких дрібниць. І дванадцять годин пильнування на визивних каналах.
Нічний ефір не схожий на денний. Десь в іоносфері переміщуються шари іонізованого повітря D та E, що впливає на розповсюдження радіохвилі, яка безліч разів відбивається від океану та неба, перш ніж досягне київського радіоцентру на вулиці Героїв Революції. Й іноді, працюючи ключем, чуєш у приймачах відлуння своєї ж передачі: радіохвиля обігає довкола Землі та із запізненням у долі секунди квакає у твоїх же власних приймачах та навушниках, збиваючи з пантелику. Наче хтось передражнює твою морзянку булькаючим фальцетом.
На Київ-радіо черга. Він обслуговує сотні три пароплавів у океані, приписаних до Керчі та Одеси, а також є резервним центром для севастопольців. Начальник зміни, лихий рубака на прізвище Кладенко і на призвісько Клад, лається самими кодами та скороченнями, розганяючи всіх нетерплячих по робочих каналах, сповіщаючи їм номер їх черги. Коди ці міжнародні, і їх укладач вклав у них усю міру толерантності й джентельменства, притаманну Міжнародній комісії радіозв’язку. Але наші аси на кшталт Кладенка примудрилися і їх пристосувати до лайки, іронії, сарказму, флірту й ще багато для чого.
Що там зараз у Києві, чи відцвіли вже каштани? Де ти тепер? Що дивишся по телевізору? І взагалі, як там в тебе справи. Треба б зателефонувати сьогодні.
- QTC 1! – перепитує в мене Кладенко, ставлячи знак оклику замість знаку питання. І значить це: “Ну ти задрав. Черга кілометрова, а ти заради одненької паршивої РДО радіоцентр турбуєш. Та налаштовуватитись довше, чим приймати.”
- WX, - не здаюся я. Тобто, в мене якраз те погодне зведення, яке чинне тільки 15 хвилин від моменту регістрації РДО.
Синоптики Землі домовилися одне з одним раніше за політиків, раніше за військовиків, раніше за бізнесменів, раніше за релігійних лідерів – раніше за всіх. Домовилися вони і з моряками. Усі судна в морі кожних чотири години кодують стан погоди в своєму районі й передають на будь-який радіоцентр світу. А вже звідти ті зведення надходять до метеоцентрів охочих країн і оброблюються на ЕОМ. “Будь-який радіоцентр Земної кулі” – це також і Київ. Чи не так?
- Ну переходь на 8635 кілогерц, жужжи там, - змінює гнів на ласку Кладенко, все тими ж кодами. І я розумію, що він опрацює цю нещасну погоду сам, не віддаючи мене в ніжні руки дівчат на робочих каналах, які хоча б не лаються в ефірі, як відставні кавалеристи.
Літера Ж в мові радистів займає непропорційно важливе місце, бо на цій літері підлаштовуються раідоприймачі.
- Жжж, жжж, жжж де ЕВЖВ, - жужжу я.
Радисти навіть кирилицею пишуть цю літеру інкаше, ніж увесь загал. Як латинське V, для економії.
- GA (Go Ahead). Поливай, - готовий Кладенко.
І я “поливаю” абракадабру погодного зведення знаків 150 на хвилину, більше я ще не можу, бо я радист молодий, а Кладенко знай підганяє мене кодом QRQ (передавайте швидше). Потім просить повторити третю групу після знаку розділу і підтверджує прийом кодом QSL і підписом РШРС Кладенко.
Але Клад був би кладом, якби не додав ще щось від себе на завершення цього сеансу зв’язку.
- Біля апарату дівчина? – перепитує він мене все тими ж трилітерними кодами Q.
Я лаюся нечутно, тобто вголос, а не морзянкою. Задрав. Сказав би тобі відкритим текстом, аби не твоя ж вахта через три дні. І я, стиснувши щелепи, бажаю йому усього найкращого кодом 73, сповіщаю, що на передачу в мене NIL (ніц немає), і закриваю сеанс.
Кладенко здатен довести до нервового зриву будь-якого молодого радиста, але він же здатен і просто так, за здорово живеш, прикрити будь-кого, коли порушені усі строки проходження термінових радіограм, списавши їх на погані умови зв’язку, тощо.
Ось і зараз він раптом посуває усю чергу заради якогось UKWB і починає працювати з ним сам. Черга обурюється, зовсім як в гастрономі на Хрещатику в горілчаному відділі. Бо той УКВБ ще й накопичив якось аж 80 радіограм.
- Тихо всім, я сказав! АЧІО працює, - лається Кладенко. І черзі доводиться змиритися, бо з Антарктичною частиною Індійського океану і взагалі з Антарктикою, зв’язок можна встановити лише якихось чотири години на добу, та й то не кожен день.
- Гудбай, май лав, гудбай, - зі словами Деміса Русоса вимикаю я Київ.
Той УКВБ з Антарктики, напевне, з’їздив перед рейсом на вулицю Героїв Революції (навпроти планетарію) особисто, й проставився перед Кладом та іншими начальниками змін, щоб сприяли. Тому з радистів, хто відпрацював з Антарктики, посеред суцільних полярних сяйв та магнітних бур, вже нічого в цьому ефірі не страшно. Але прихильність РШРСа йому не завадить.
Я заповнюю вахтового журнала, опускаючи усі подробиці свого особистого спілкування з Кладом. Важливий результат: я QSP, він QSL і в 15 хвилин ми вклалися. Рідна планета може спати спокійно, хіба що почухати потилицю, чого це наш Третій помічник передав з тропіків, що спостерігає заметіль зарядами та віхолу, сплутавши шифри, але відкриється те лише вранці, коли вийде на вахту старпом.
На капітанському місткові після яскраво освітленої радіорубки темно, хоч в око стрель. Лише блимають та тьмяніють фосфоричним світлом циферблати якихось приладів і сузір’я південного неба у лобових ілюмінаторах. Навпомацки знаходжу металеву попільничку між Персеєм та Андромедою і всідаюся на сидушці поряд з ілюмінатором. Штурмани на вахті не сидять. І ця відкидна сидушка, схожа на сідло біля шинквасу в якомусь ковбойському барі, - максимальний компроміс між навсидячки і навстоячки, користуються нею лише під час великої хитавиці. Але я радист, мені можна й за гарної погоди.
Зараз вахта Третього. Очі звикають до темряви і я вже розрізняю зелені підсвітлені приладами обличчя Трояка та його стернового матроса. Я вперся просто в середину якоїсь новели, яку стерновий почав розповідати ще до мого брутального вторгнення до Чумацького шляху й сузір’я Трикутника.
- Ну, Нельсоном його вже пізніше назвали. Він рубав зубилом якогось болта на “Зірці Азова”, і добрячий шмат того болта відскочив йому прямо в око, а він ще й без запобіжних окулярів був. Здали його до госпіталю у Порт-Елізабеті. Тамошні дохтури обіцяли зберегти йому 80% зору. Але наша жлобська управа пожаліла валюти на його лікування. Он в Одесі клініка Філатова, кажуть, є. Лікар апартеїдівський, коли довідався, дуже шкодував, пропонував якось все владнати в кредит, сам до аеропорту підвозив, білі ж люди, дуже йому ока Нельсонового шкода було. А наші ще й квитки аж через Монреаль узяли, щоб подовше, але подешевше. В Москві, в Шереметьєві, жодне стерво з міністерства його не зустріло, квитків не замовило, ледь додому долетів, годинника сингапурського з сімома мелодіями загнав. Туди-сюди, поки з Керчі до Одеси його спорядили, око вже загнилось, одеські коновали лише руками розвели, ми таких операцій не робимо. І видалили око. Видали натомість скляне. Тому й - Нельсон…
Моряки, мабуть, останні люди на Землі, які вміють спілкуватися й жити без телевізора. Вони нікуди не поспішають, вони не вимагають від слухачів сповідей та хмільної відвертості, і щоб все сталося саме у цій серії. Так чи інакше, за цей шестимісячний рейс навіть мовчун встигне розказати про себе все. Якось непомітно, посеред усієї цієї травлі та байок, які зазвичай починаються словом “доречі”.
- Доречі, - каже Трояк. – Коли англійський флот бомбардував Копенгаген, безпосередній начальник Нельсона, адмірал Паркер, несподівано підняв сигнал до відходу в самий розпал бою. Тоді Нельсон приставив підзорну трубу до свого скляного ока і сказав: “Бачить Бог, я не розрізняю сигналу з флагманського корабля…”
Але мені ніколи остаточно розібратися, чи Гораціо Нельсон рубав зубилом болти на “Зірці Азова” до бомбардування Копенгагена, чи вже після, і де була в той час його леді Гамільтон, бо цигарку допалено. На мене чекає циркуляр в 0010 мск.
- Доречі, адмірал Нельсон усе життя закачувався, за ним по кораблю завжди ходив спеціально приставлений матрос з відром, - кажу я, лише щоб вставити і своїх п’ять копійок до цієї розвідки про Нельсонів, і повертаюся до яскравої до болю в очах радіорубки.
Володарі усієї музики на пароплаві – радисти – самі музику майже не слухають, лише з примусу, щоб приємний джаз у судновій трансляції не виявився “45-ма хвилинами джазу” на хвилях “Радіо Свобода”. Бо тоді амба. Вилізе зі своєї каюти Перший помічник-Помполіт-Помпа й стане шити нещасному радистові ідеологічну диверсію. Але це хай у начальника голова болить. Суднову трансляцію крутять в його частині світла. Мені ж вистачає музики композитора Морзе.
Отже не обішлося. Груповий позивний моєї управи. Термінова радіограма усім суднам в морі, сто тридцять слів. Знову щось про план і про премії, про травматизм і охорону праці, про тралмайстра Іванова, який потруїв копченою рибою власного приготування усю керченську митницю, прикордонників та портовий нагляд, у зв’язку з чим ЗАБОРОНИТИ саморобні кіптильні на всіх пароплавах управління, вжити заходів, провести інструктаж, ясність підтвердити. І таке інше, і таке інше. І завжди на сотні слів.
А слову ціна – п’ять копійок. Ні, чесно. Безкоштовне слово, варто його просюрчати кодом Морзе, одразу стає цінним. Слово вискочило: ай, ой, тіпа, ех, ну, ось, однак, отже, тю, отож, авжеж, аякже, - п’ять копійок до каси радіоцентру упало.
Ай! – Дзинь!
Ех! – Дзинь!
Тю! – Дзинь!
І так далі. Дзинь-дзинь-дзинь.
А якщо радіо передаєш через закордонну станцію, то дзинькають вже не копійки, а швейцарські сантіми. Тут зачухаєш потилицю і станеш лапідарним, лаконічним і навіть афористичним.
- Йося всьо.
- Ой.
Але Київ – наш відомчий радіоцентр, і наші керівні графомани спускають на радіохвилі цілі романи, забувши про гроші. Цікаво, чи написав би Лев Толстой свою “Війну і мир” саме такою, якби за кожне слово йому доводилося платити 5 копійок?
До речі, був колись у мене доволі смішний випадок з романами. Коли ще був стажером. Стажери ж починають передавати геть усякий печатний текст, який потрапляє їм на очі, бо їм потрібна практика. Не в ефір, звичайно, передають. Вони завбачливо вимикають високу напругу на підсилювачі передавача і пілікають собі електронним ключем досхочу, перетворюючи будь-який текст на симфонії, фуги й сонати Морзе, поки надійде їх черга на радіоцентрі. Отож і я схопив до рук першу ліпшу книжку й заходився набивати руку:
«Ми повинні були зніматися з якоря завтра опівдні. Але перш ніж це відбулося, на «Артемізію» чекала невеличка сенсація: на судно з’явився Мак-Інтайр...
Нам кров з носу потрібен був ще один кочегар. Місце біля котла лівого борту було вакантним. Хлопець, що до цього шурував топки, не повернувся в Дурбані з берега. Решта вимушені були розділити його обов’язки між собою, і ця додаткова каторжна праця в пекельній спеці кочегарки була для хлопців просто як кістка поперек горла.
Я щойно змінився з вахти і стояв поряд із Жоржем біля релінгів, коли новий кочегар прибув на судно.
- Ей ти, пся крев! – пролунав на пірсі гучний голос. – Дорогу королеві ірландському. Чи ти не радий його прибуттю?
Це був Мак-Інтайр. Рікша зупився в декількох кроках від трапу. Під’їхати ближче йому заважали тюки з крамом. Портовий інспектор, португалець, наказав рікші, м’язистому негрові-банту, висадити свого пасажира...» І так далі, я встиг передати сторінки дві.
Я зробив перерву, щоб, як піаніст, потрясти пальцями над інструментом, коли з приймача, налаштованого на середні хвилі, хтось чемно кахикнув:
- ОМ (Old Man), - процвіркотів приймач кодом Морзе. Так звертаються радисти одне до одного.
- Давай далі про Мак-Інтайра. Цікаво.
Невже я забув вимкнути високу, і передавав усю цю абракадабру про ірландського короля в ефір? Та ще й на визивній частоті! А севастопольський радіоконтроль та його добровільні помічники? Готуй штрафного талона, одним словом. Вам не тисне ваш диплом, сер? От блін, і доплачували тим павлікам морозовим всього карбованців тридцять на місяць, а скільки заповзяття.
- Наводки, - підказав мені невідомий колега з середьохвильового приймача.
- Я чую тебе без підсилювача. Наші пароплави десь поряд. Тож давай далі про кочегарів.
У мене відлягло від серця, але передавати далі про пригоди ірського кочегара на півдні Африки я відмовився навідріз.
- Ну хоч назву книжки скажи, - попросив невідомий Омік.
- Курт Кламан, «В дикому рейсі».
- Шкода, відчуваю, що цікаво там далі. А ти звідкіля?
- З Керчі.
- А я з Мурманська.
- А вчився де?
- В Херсоні.
- А який рік випуску?
- 86.
- 11 рота?
- Удав, ти? – невідомий Омік вгадав моє училищне прізвисько.
- Швед, ти? – зрадів я, пригадуючи, хто там з наших потрапив до Мурманська.
- Оце так зустріч посеред глобуса, земляче! Ти на чому сидиш?
- На «Кара-Дазі», - відповів я. І ось це вже було зовсім зайве.
Мені потім розповідали, що коли роздруковку цієї розмови в ефірі поклали на стіл перед моїм керівником відділу зв’язку у Керчі, увесь відділ охопив істеричний регіт. Бо радіоконтроль тільки згадай і не плюнь тричі через ліве плече, він і з’явиться в ефірі, підкравшись непоміченим, запише все на магнітофон для доказів, а роздруковку надішле в управу.
Добре, що диплома й контрольного талона до нього в стажерів ще просто нема, нема чого пробивати. А от добутий кимось том Курта Кламана став відділковим бестселлером і зберігався на полиці із закладкою з тієї роздруковки, поряд з томами видання Адміралтейського Переліку Радіосигналів, хоча і писав Кламан не про радистів, а про кочегарів, тріммерів та донкіменів, навіть назви цих спеціальностей вже нічого нікому не кажуть. Вони – жертви прогресу.
Кочегари знали усе про жар та полум’я. Їм не потрібні були приписи «аллегро з вогнем» на полях. Радистам же не потрібен нотний стан, щоб покласти слова на музику. Досить самих лише текстів.
Але зараз не моє соло. Капосний Кладенко вже схопився за свою чи-то сопілку, чи то флейту, й заходився як по писаному, пищати циркулярну радіограму на сто тридцять слів зі швидкістю знаків 300 на хвилину. В мене ще вистачає часу одним обертом ручки на приймачеві перетворити його сопілку на альт-саксофон. Так краще.
ТЕРМІНОВА 24 ПУНКТИ =
Пункти ті – то кораблі у морі. Ще двадцять три моїх безсонних колеги зараз синхронно відсунули вахтові журнали та кулькові ручки й рухом піаністів, що піднімають кришки роялів, відкривають кришки своїх столів, з під-яких на кронштейнах виїжджають вірні друкарські машинки. В мене – вишукана «Еріка» зі зручними сірими клавішами, бо судно побудоване у німецькому Штральзунді. Це як білий рояль «Стейнвей» в кущах для піаніста. Але на цьому аналогії з фортепіано закінчено: друкарська машинка – то ударний інструмент.
Ті-ті-ті, ті-та-ті, та, та-та.
Ті-та-та, та-та-та, ті-та-ті-ті, та-ті-та, та-та-та, ті-та-та...
– видуває на саксі Кладенко, а ми усі двадцять четверо, починаємо синхронно вистукувати партію ударних.
Один з нас барабанить під Ісландією. Ловить оселедців.
П’ятеро з нас на Сході Центральної Алантики, під Західною Сахарою. Ловлять сардину.
Ще двоє – під Намібією. Ловлять тунця.
Один забрався під Фолкленди. Ловить льодяшку.
Другий – під Кергелен. Ловить кликача.
Ще декілька у Південно-Східній частині Тихого океану, за тисячі миль від будь-яких берегів. Ловлять скумбрію, що аж стікає нагуляним жиром.
Дехто лише йде на примисел, як ми, ще свіжопофарбований у Мапуту, Луанді, Лас-Пальмасі, Кальяо чи Буенос-Айресі, бо ганяти пароплави додому задля ремонту – дороге задоволення. Дешевше перегнати морем до потрібного континенту плавучий док і ремонтувати пароплави по черзі, змінюючи екіпажі літаками. Дехто вже важко чалапає з океану до порту, весь іржавий, після шести місяців посеред хвиль.
У когось з нас за бортом – мертвий штиль, в когось – жорстокий шторм, хтось смажиться в тропіках, а хтось обмерзає кригою. Ми такі розпорошені по поверхні Землі, але ми, безсумнівно, з одного бенду, й синхронно, слідом за Кладенком, в 48 рук, вистукуємо по клавішах:
A quick brown fox jumps over the lazy dog,
- Дінь, - в один голос кажуть наші машинки і ми в ту ж мить переводимо каретки. – Вжик!
A quick brown fox jumps over the lazy dog,
Дінь-вжик.
A quick brown fox ... – вистукуємо ми марш друкарських машинок на клавішах.
Російською ця фраза перекладається так :
В чаще Юга жил-был цитрус. Да, но фальшивый экземпляръ!
А адекватного українського перекладу я не знаю.
Кладенко спочатку перекликає нас усіх поіменно, як в Гомеровому «Списку кораблів», від супертраулера «Зірка Азова» до СРТМа «Семен Волков», і лише після знаку розділу переходить до того термінового й нагального, що за цілий день надумали наші берегові керівники передати нашим капітанам та капітанам-директорам, попри ніч та радіоперешкоди ночного ефіру.
Х-р-р, - хриплять динаміки, коли десь на шляху радіохвиль трапляються грози.
- О-фоє-фоє-фоє, - заходиться Кладенко, як Козел на саксі.
У сенсі продовження буде.
І, розігрітий, прожогом передає нам ще радіограму на 240 слів, яка багато в чому протирічить тій радіограмі, яку ми щойно прийняли, бо писав її вже інший начальник. Але то не наша справа, хай вранці чухають потилиці капітани, ми можемо лише пореготати і попускати кпини на адресу Суходолу, який ніяк поміж собою не розбереться, яким курсом слід плисти усьому тому гомеровому флоту відправленому з Керчі до всіх океанів. Ось через таких мудрагелів, як вони, Одісей і не міг потрапити до Ітаки понад десять років. Посейдон каже одне, Афіна друге, Зевс третє.
Де ти, моя Пенелопо? Чи спиш вже? Чи все ще ніяк не звикнеш до шуму опівнічних авто на моєму бульварі, ще старому, замощеному бруківкою, а не асфальтованому. (В якому ж це році поверх бруківки поклали асфальт? Та марно. Це вже не той безвусий радист, а бородатий автор оповідннячок хоче вставити своїх 5 копійок. Нехай сам і пригадує.)
Так, Кладенко, я твій земляк і поціновувач, бо про всяк випадок записую усі твої соло на студійний чотиришвидкісний магнітофон, ще й по кілька раз прослуховую найулюбленіші місця, перемотуючи плівку на зменшеній швидкості.
- Дівчино, ви можете друкувати триста знаків на хвилину?
- Можу, але така юринда получаєцця.
Але нарешті усі темні місця цього апокрифу нічного ефіру подолано, я розібрався, що там за «дебрь по болоні». Можу з чистою совістю заносити обидві РДО до журналу вхідних радіограм, вмикати автоматичний приймач сигналів тривоги на 500 Кгц, і засмалити другу цигарку.
На місткові вже вахта Другого. Місяць за хмарою, і я мушу шукати попільничку знову навпомацки, орієнтуючись на Персей. Але Персей вже перемістився лівіше, попільниця увійшла у сузір’я Візника.
- Як воно, Марконі? – питає Другий.
Ми на пароплаві вже тиждень, але я ще жодного разу не бачив Другого, я сплю, коли він стоїть вахту вдень. Він спить, коли я снідаю вранці. А вночі ми спілкуємося, так і не бачивши одне одного.
- Замовиш мені розмову з Керчю на двадцять шосте? – питає Другий. – Годин на десять вечора.
- Без проблем, - відповідаю я. Треба б і собі додому зателефонувати, а то як чоботар без чобіт.
- Видаси мені блок цигарок з крамниці? Тільки не «Ватру», вона в тебе шашілем побита. Не куриш, а на сопілці граєш.
- Без проблем, - відповідає Другий.
Судно наше не було вдома вже чотири роки. Цигарки на нього завозили севастопольським транспортом ще перед ремонтом в Мапутівці, з півроку тому. І у «Ватрі» завівся якийсь тропічний жучок.
- До речі, - каже стерновий матрос.
- В тому рейсі привіз з Мапуту додому африканську маску з сандалового дерева. Повісив на стіну. А в ній якісь личинки були. Терміти чи ще щось. Одним словом, це щось зжерло в квартирі всі меблі за тиждень.
- Маски треба в магазинах купувати, а не на базарі. На справжній масці є печатка мозамбікського міністерства, відповідального за експорт жучків, - сміється Другий.
- І що, личинок у тих масках нема?
- Може й є, але написано, яку саме комашню ти придбав. В сандаловому дереві жучки не заводяться, то підробка була.
Кораблі здавен – як Ноєві ковчеги, й перевозять між континентами не тільки бажаних пасажирів, а й усіляких колорадських жуків, довгоносика й тарганів.
Кораблі європейців колись зробили майже неможливим життя на тихоокеанських атоллах, завезши до цього раю земного комарів.
Своїх тарганів, рудих прусаків, ми прийняли на борт ще в Калінінграді, де судно було на капітальному ремонті. І зараз спостерігаємо за бурхливим життям вже надцятого покоління, як якісь ентомологи, кузени Бенедиктуси.
Стерновий матрос з вахти Другого за сумісництвом – артільний. Тобто завідує провізіонкою. Артільним завжди ставлять стернового з вахти Другого, щоб їм було коли поговорити про тарганів і засоби боротьби з ними. Але в наших вже виробився імунітет на дуст, вони ним закусують, мабуть. І жартуни з екіпажу заходилися вивчати шляхи міграції та місця вигулу тарганів, пофабувавши їх в три кольори за кількістю суднових служб. Механічна служба фарбує своїх тарганів в жовтий колір, судноводійська – в червоний, а радіотехнічна – в білий.
І коли на обіді якийсь нахабний тарган стрибає просто зі стелі до миски з борщем, механіки та судноводії перш за все дивляться на їх колір.
- Наш, - з любов’ю каже Третій механік, виловлюючи невдаху-парашутиста ложкою, й відпускає його на волю. А вчора він приніс мені білого таргана о другій ночі і обурено заявив:
- Зовсім твої розпустилися! Що їм потрібно в машині?
Механіка згадай, він і з’явиться на місткові.
- Доброї ночі, - каже він, протупотівши трапом.
- Марконі, ти йдеш? Народ для неподобства зібрався і просють. Ми тобі залишили пайку з вечері.
Мабуть так запрошували мандрівного кіномеханіка до містечка Томи в «Останньому світі» Кристофа Рансмайера. Усі радисти на пароплаві – за сумісництвом кіношники. А про те, що з усіх мистецтв найважливішим справді є кіно, на судні годі сумніватися. Досить тільки послухати, про що в першу чергу домовляються судна, коли мають зустрітися в морі.
Перш за все радисти обмінюються списками фільмів, й поки капітани розмовляють про своє виробниче, гаряково складають плани обміну. Справжню міру популярності фільмів та кіноакторів можна визначити лише за цими курсами обміну фільмів при зустрічах суден.
Крім того, в кожного судна є улюблений актор, і воно колекціонує коробки з улюбленцем, ладне віддати за нього будь-яку ціну. В нас це Борислав Брондуков. В нас є навіть болгарська картина «Пътят към София» з його участю, яку колись виміняли на болгарському траулері під Заїром.
Уся команда дивиться кіно о двадцятій тридцять. Тоді кіно їм крутить начальник радіостанції. Другого сеансу не передбачено, і вахта Третього традиційно пролітає повз єдину культурну розвагу на борту. Але є ще й андерграундний кінематограф. І вони запрошують крутити кіно на фестивалі підпільних фільмів саме мене.
Колихається в такт хитавиці простирадло екрана. Стрекіт кіноапарата «Україна» накладається на гудіння головного двигуна в утробі машинного відділення, а запах нагрітої кіноплівки змішується з пахощами ковбасного фаршу, яким пригощає мене вахта Третього.
Фільми бувають хороші, погані, та кіностудії імені Довженка. Але ж наш улюблений Брондуков грає саме на Довженка, і ми ладні дивитися будь-яку муть, аби лиш він був в титрах. Третій помічник та Третій механік жваво коментують подробиці на екрані, посьорбуючи чай з емальованих кружок, і нікому шикати на них, ми нікому не заважаємо, нас лише троє на цьому сеансі в майже безмежній їдальні команди, переборки якої зникають у темряві. Темрява в кутках хитається, коливається й трохи поскрипує в такт хитавиці. Таргани, знахабнівши, ганяють між чайником з міцним чаєм та печивом, відкидаючи на переборку величезні тіні, розмірами з оленя чи з тролейбус.
І ось, наче в казці, я бачу посеред того довженківського фільму з геть вигаданими колізіями, слабеньким сценарієм та невиразною грою акторів щось настільки справжнє, що хочеться зупинити кадр й прокрутити його знову і знову. Я бачу, як головний герой (не Брондуков) проходить зеленим двором з березами, що вимахали аж під дев’ятий поверх, з каштанами, двома розлогими тополями та плакучими вербами, що перетворили дитячий майданчик на гайок, і впізнаю свій київський двір, в якому пройшло усе дитинство. Безтурботний герой пройшов повз всю ту несамовиту красу, не звертаючи ніякої уваги, ще й зайшов саме до мого під’їзду, наче був там прописаний. У кіні каштани ще не відцвіли.
В три тридцять я вже знову в радіорубці. І знову клацаю по клавішах, вистукуючи марш друкарських машинок, але значно повільніше, майже засинаючи. Це вже не живий та нетерплячий Кладенко, це пародія на нього, рімейк - безпристрасний автомат методично видає в ефір набиті на перфоровані стрічки навігаційні попередження по всьому Світовому океану.
Людство витратило не одне століття на те, щоб нанести на мапи усю планету, і зараз вже лише відслудковує зміни. Британське Адміралтейство збирає з усього світу доповіді капітанів та гідрографічних служб, щоб щодня звести це в ціле простирадло попереджень і запустити в ефір.
В Гібралтарській протоці працює кабелеукладач, наводячи зв’язки між Європою та Африкою. Дрейф материків буде зупинено, втікачку-Європу таки припнуть до Африки телефонним дротом.
В Англійському каналі тимчасово не діє маяк поблизу французького Кале. Це найаварійніше місце у світі. Мабуть половина усього світового тоннажу потонула після зіткнень в Ла-Манші. Маяки там горять ще з Середніх віків.
Військові навчання підводних човнів на Півдні Італії, в затоці Таранто. Привіт від кращих бойових плавців світу, справжніх людей-амфібій.
В Суецькій затоці знову встановлено нові бурові платформи. Якийсь нафтовий шейх стане багатшим не декілька тисяч барелів.
В Перській затоці дрейфує притоплений корпус танкера, що становить небезпеку для навігації. Хтось так і не дійшов до тієї життєдайної нафти, що рухає світову економіку. В Затоці вже восьмий рік триває танкерна війна між Іраном та Іраком.
В затоці Кач під Пакістаном оголошено стрільби кораблів та авіції в районі, обмеженому координатами... Відміяється цей номер тридцятого червня 1600 за Грінвічем.
Під Бомбеєм оголошено запуски ракет у районі радіусом 20 миль з точки з координатами... та секторі, обмеженому координатами... Відміняється цей номер 1 липня. Хіба можуть індійські мілітаристи не відповісти пакістанським колегам належним чином?
Не працює світловий буй на підходах до порту Вішакхапатнам. Коли вже того буя полагодять? Я пишу про нього вже в третьому оповіданні, а віз і нині там. Але ж яка смачна назва порту.
Рулон паперу на моїй «Еріці» розмотується, простирадло навігаційних попереджень вже звивається по палубі навколо стільця, а до кінця ще далеко. Радисти – останні послідовники давніх часів і друкують твори Британського Адміралетйства на сувоях, а не на сторінках та в зошитах.
Якби цар Єгипту Птолемей не був жлобом, і надсилав папірус пергамському діадоху в достатній кількості, пергамент ніколи б не було винайдено, і ми не мали б сучасних книг, поділених на сторінки, тетраді (від тетра, складені вчетверо) та зошити (від зшити). Книжки б досі були у сувоях, як в Александрійській бібліотеці. І ми б читали газети одразу з рулонів туалетного паперу, як у творах Войновича про Москву 2042 року.
А так послідовниками Александрійських біблітотекарів залишаються лише радисти та Треті штурмани. Уявляю собі мармизу Третього, коли він завтра побачить цю портянку на штурманьскому столі. Це ж йому, а не мені, вносити коректури до усіх тих карт, номери яких вказано в попередженнях. Хто на що вчився, Трояче, без образ. Але я того не побачу. Я нарешті спатиму. Невже я спатиму?
Нарешті. Кінець попередженням. Я відриваю стрічку від рулону, розписуюся на ній та скручую в сувой. Скільки ж це я приймав її? Більше години. Вже вахта старпома, або «собача вахта» з чотирьох до восьми. Попільниця вже у Близнюках і вже геть повна недопалками.
- Витруси, її Федю, - бурчить старпом своєму матросові. Він вкотре кидає палити, і на нюх навіть не виносить курців. Федя дисципліновано витрушує попільничку до сміттєвого відра, а я тікаю на крило містка.
Океан перед світанком ще темніший, ніж в ночі. Проносяться під самим бортом таємничі фосфоричні світляки. Місяць вже зайшов, і найскравіша планета тепер – Венера. Вона в цих широтах величиною з горошину і чомусь блакитна. Зорі, як тисячі маятників, носяться над водою. Зліва-направо. Зправа наліво. І лише топові вогні в зеніті власного судна – нерухомі. Все просто, я вже перестав відчувати розмах океанської хитавиці, але вона нікуди не зникла. І сузір’я Малого Пса та Єдинорога проносяться чітким строєм над хвилями, неначе ескадрилья бомбовозів та винищувачі супроводу.
Всю палубу вкрито рясною росою, недовго і послизнутися. І я проходжу на шлюпочну палубу з помаранчевими рятівними човнами на шлюпбалках, освітленими з світильників, що навіть вночі підсвічують наші фальштруби – чорні, з червоною смугою в жовтому канті, що завідчують нашу приналежність до МРХ СРСР.
Біля фальштруб усі звуки тонуть в рохканні наших дизелів, яке чутно по всьому судну, від якого вібрує весь корпус, і якщо вони зараз заглохнуть, уся неповна сотня моряків на судні підсвідомо прокинеться серед найсолодших снів. Бо в найближчі півроку ці дизелі не мають зупинятися ні хвилину, це запорука безпеки посеред неозорої водної пустелі і приємна заколисуюча мелодія, під яку щовечора засинають моряки. Але тут вона занадто гучна, не для радистових вух. Я спускаюся ще палубою нижче – на промислову палубу, застелену просмоленими в пазах дошками й освітлену яскравими променями промислових люстр, як сцена мандрівних музикантів. Продовжую свій нічний моціон.
Я вітаюся з рефмеханіком, що також виліз подихати свіжим вранішнім повітрям зі своєї рефмашини, не все ж самим аміаком дихати, і далі ми прогулюємося вздовж палуби й назад вже вдвох, як два Амосових в парку Шевченка.
- Чуєш цвіркунів? – питає рефик. – Чи це в мене галюцинації?
Дійсно, розмірене рохкання машини ближче до корми перекривається руладами цикад, отже ми веземо з Мапуту не тількі калінінградських тарганів. І ми стоїмо на самій кормі судна, над похилим слипом, що спускається просто в Індійський океан, дивимося на фосфоричний кільватерний струмінь, збитий нашими гвинтами, і слухаємо цвіркунів, наче на якомусь хуторі в степу.
- Що там у світі коїться? – питає рефик.
- «Динамо» програло «Стяуа» суперкубок.
- От гади. Я так і знав.
Я певний час переповідаю рефикові те, що вичитав, зі щойноприйнятої факсимільної газети «Рибалка Півдня».
Апарат для прийому факсимільних газет заслуговує на окремий опис, бо це єдиний струнний інструмент в нашому диксиленді. Правда зовні він схожий на шарманку і струна в ньому лише одна, як у Паганіні. Вона, як молекула ДНК, звивається навкого барабана, і в тому місці, де вона торкається вологого паперу, проскакує іскра і залишає на папері чорний слід. Звук газети в ефірі нагадує стрекотання цілого ставка жаб. Отож останні плітки Суходолу нам приносять не сороки на хвості, а жаби.
Факсимільна газета повзе з прийомного пристрою рядок за рядком, і поки приймеш її, зазвичай вже встигаєш усю прочитати, літеру за літерою. Я не думаю, що в інших київських газет є така вдячна аудиторія, що вичитує їх ще до того, як їх остаточно надруковано. Газета ця – одна на всіх і кросвордів в ній нема. Коли вона підсохне, я вивішу її на дошці об’яв біля їдальні команди. А рефик вислуховує від мене ще вологі новини й плітки суходолу, бо в рефрижираторному відділенні, в якому він проводить більшу половину життя, ніяких новин нема. Лише компресори та аміак.
Інші газети до нас привозитумуть транспортними рефрижираторами десь раз на місяць, цілими пачками, і ми читатимемо їх із значним запізненням, але суворо по числах, не забігаючи вперед ні на день, як не кортітеме довідатися, що ж там з усього цього вийшло, і зазирнути в «завтрашню» газету. А кросворди розгадуватимуть олівцем, щоб можна було стерти гумкою і розгадати ще раз.
Ще тими транспортами надходитимуть листи. Звичайні листи, в яких не треба рахувати слів. Чи вже пишеш ти їх зараз, сонце моє, щоб перший же транспорт не був для мене порожнім? Я написав уже три.
- Щось я забув, - кажу я рефикові.
- Ні, не з новин. Щось у радіорубці.
Я забув замовити перемовини з Керчю для Другого і подзвонити тобі, моє сонечко. А вже скоро світає, знову перемістяться ті капосні слої D та Е, і стійкого зв’язку слід чекати годин аж в десять, вже в начальниковій світлій півкулі.
- Київ, Київ - «Кара-Дагу», - волаю я в трубку.
- «Кара-Даг», чую на трієчку, що у вас? – відкликається Київ незрівнянним жіночим контральто, і я одразу пізнаю цей оксамитовий голос. Це Неоніла, жива легенда Одеси, Керчі та Севастополя. Голос, що уособлює для моряків Суходіл.
Позабуті пахощі зелені.
Шерхіт вітерця у листі дерев та в жіночий сукні.
Вмитий поливалками пустельний нічний Хрещатик, в який, як в люстро, дивляться самозакохані ліхтарі.
Прохолодну темінь Володимирської гірки під квітнучими каштанами.
Альтанку над кручею.
Світлий хрест Володимира.
Темний, але незримо присутній, могутній Дніпро під його монументом.
І поодинокі світлячки безсонних вікон в мурашнику Троєщини ген на тому березі, де вже скоро зійде сонце.
Усе це і ще щось невловиме, чого не вискажеш жодними словами, містить в собі низький грудний тембр голосу Неоніли, бо що може бути прекраснішим за красивий жіночий голос у геть чоловічому морі.
- «Кара-Даг», де ви знаходитесь? – виспівує Неоніла. – Індійський океан? Порахуйте, «Кара-Даг». Прийом.
І я терпляче рахую до десяти та у зворотньому напрямі, поки вона переключить антени з Атлантичного на Індійський океан та підлаштує приймач.
- ... три, два, один. Київ, як чуєте мене, прийом.
- Чую вас на четвірку. Що у вас? Прийом.
- Замовлення на 26-те, на двадцять два нуль нуль. Номер в Керчі...
- На двадцять два усе зайняте «Радянською Україною», 21 чи 24? Прийом.
«Радянська Україна», ц е Одеська плавбаза. В неї екіпаж під 600 чоловік, 80 процентів з яких – жінки. Такі швидко не наговоряться. Не переслухаєш, сидячи в черзі. Господи, скільки чужих таємниць, комедій та трагедій я вислухав, сидячи у цих чергах на телефонному каналі.
- Краще 21. Прийом.
- «Кара-Даг»! Замовлення на Керч, 26-те, 21-15 , номер 4-75-82, прийняте! Є ще що небудь? Прийом.
- Є. Один дзвіночок по Києву, зараз. Номер...
І я називаю наш номер професійним тоном телефоніста, для якого теревені в ефірі – то праця. І чую довгі гудки, і ти чомусь не береш слухавку.
- Запасний номер... – кажу я. Може ти в матері?
І знову чую довгі гудки.
- Знімайте замовлення, - все тим же безпристрасним телефонним голосом кажу Неонілі. Її чути все гірше і гірше з кожною хвилиною, сонце на підході, і їй теж вже мене погано чути.
- «Кара-Даг», пропадаєте, - попереджує Неоніла.
- «Кара-Даг», начальник зміни просить вийти в телеграфному режимі на 8635. Для вас є термінова. Щасти вам! - доноситься її оксамитове контральто вже з такої далечини, що не докричатися. Я пропадаю.
На такий голос можна молитися. Під такий голос не соромно плакати. Наші хлопці спеціально їздили до Києва з Керчі, лиш би на неї подивитися. А я живу в Києві, і ні разу не бачив. І не хочу, щоб не псувати вражень від її оксамиту, як вчинив колись з Елою Фітцджеральд, побачивши її на плакаті.
- Ну, що там для мене у Клада? Такого термінового, що не почекало б до наступного трафік ліста, який прйматиме вже начальник? – міркую я, перемикаючись у телеграфний режим.
- QTC 1 РР (маю для передачі одну приватну радіограму) – «радує» мене Кладенко.
- QTC 1! PP!!! – нарешті знаходжу я привід віддячити Кладенкові його ж монетою, щедро роздаючи знаки оклику в ефірі.
- Оп? – тут же перепитує Кладенко, хоче знати прізвище оператора.
Зараз ще проситиме викликати начальника радіостанції і буде довбати мізки ще йому. У мене на таке вже давно заготована відповідь «ШРМ хворий», давай-давай, рубако. І я передаю в ефір своє прізвище.
І ось я вже стою на правому крилі містка, дивлюся як з’являється над чітким горизонтом помаранчевий серпик сонця. Сонце випірнуло з Океану трохи невдало, під темною й звивистою, як змій, хмарою, над якою ще темне зоряне небо й дотлівають найвідчайдушніші зорі. Зорі гаснуть одна за одною, не витримуючи змагань з променями, що пронизують змія наскрізь. Ось вже видно половину того сонячного апельсина. Ось він вже вигулькнув з води повністю і відірвався від виднокраю, ще вологий після нічного купання. Новий день народився, й пологи пройшли успішно.
А я все стою, палю вже третю цигарку, і тримаю у руці щойно власноручно прийняту радіограму.
ВІТАЄМО НАРОДЖЕННЯМ ДОНЬКИ КРПК ЗРІСТ 58 ВАГА 3500 ДИТИНА ТА МАМА ЗДОРОВІ =
Виявляється, в цю задушливу тропічну ніч я став чиїмось татом.
До дому залишалось ще 173 таких ночі.
Ні, вже 172.
