Так я назвала свiй тернистий шлях до Бога. З ЕДЕМУ я вийшла в червнi 2002 року, коли схилила свою горду голову перед Богом i попросила в НЬОГО пробачення, а тепер передi мною довга дорога до ГЕФСИМАНII. Бачу, що менi не вистачае любовi - "agape", i, звичайно, - смирення, яке мав наш Господь, Його апостоли. А в моiй душi пустка.
Нинi менi, вiруючiй християнцi, важче жити анiж до покаяння. Ранiше ненавидiла сина, його друзiв-наркоманiв i весь бiлий свiт. Картала себе за те, що прогледiла свою дитину. Зараз не вiдчуваю до нього ненавистi, але й любовi теж не вiдчуваю. Залишився лиш жаль до його хвороби i свого скалiченого життя. БОЖЕ, як я втомилася вiд його наркотикiв!
Невдовзi сумний ювiлей - 10 рокiв залежностi. Його вiд наркотикiв, моєi старенькоi мами - вiд нього, я ж не хочу бiльше залежати вiд них обох. Тому в хатi - конфлiкт. Моя бiдна мама всю вину звалює на мене i на мою Церкву. Каже, що чекаю на ii смерть, мрiю, що Орест сяде в тюрму, i тодi менi нiхто не заважатиме. Цей маразм почався з того часу, як визнала мамi, що хочу посвятити свое життя БОГОВI. Ранiше сама дiставала сину мак, аби не помер вiд ломок. Тепер заборонила всiм своiм родичам допомагати синовi померти. Я, взагалi, перестала робити багато чого з того, що колись виконувала, здавалось, автоматично, насправдi ж пiд тиском сатани. Вiд мене вiдвернулася вся родина, та мене це не страшить i не печалить. Знаю - ГОСПОДЬ нiколи не покине мене.
Зупинка 2 "ВIЧНИЙ СУПУТНИК" / погляд в минуле /
Скiльки себе пам’ятаю, завше когось боялася. СТРАХ був моiм постiйним супутником, причому, намагався крокувати попереду мене. Це навiть дивно, бо була я дуже впевненою в собi й цiлком не сором’язливою дитиною, хоча, (так думаю нинi), це цiлком могла бути захисна реакцiя, у моєму ж маленькому серцi завжди сидiв страх. За маму, за старшу сестру, яка виховувала й опiкувалась мною. Мама - день i нiч працювала, аби дати раду чотирьом своiм дiтям. Батько пив, не давав в дім грошей, жорстоко ображав маму й сестру. Нинi розумiю тому причину - в нашiй оселi не було мiсця для БОГА, бо в нiй керував iнший господар, а від нього - сварки, прокльони, сльози матерi й сестри...
У дитинствi я мрiяла не про ляльку, котра сама плаче i каже "мама", а про те, аби в мене не було тата. О, як було б чудово жити тiльки з мамою, такою люблячою i жертовною. Злилася на маму, коли бачила ii любов до тата. Не могла того зрозумiти, а прийняти теж, - як можна любити людину, яка вiдверто тебе зневажае. Тепер я розумiю, що моя сiмнадцятилiтня мама покохала зовсiм iншого дев'ятнадцятилiтнього тата, який у Польщi був паном, а приiхавши в Союз, внаслiдок насильницького переселення, став п'яничкою зi своiм товариством i власними егоiстичними iнтересами. Мiй батько був дуже начитаною, ерудованою людиною, якимось чином ми успадкували вiд нього любов до книжки i знань, хоча важко це назвати його заслугою, бо дiтьми фактично нiколи не займався.
Мама намагалася виховувати нас у повазi до батька. I iй це вдалося. Попри все, ми поважали i любили його, хоча зрозумiли це значно пiзнiше. А тодi я була впевненою, що нiколи не дозволю чоловiковi знущатись над собою. Краще взагалi не виходитиму замiж...
В 21 рiк я таки вийшла замiж за хорошого, порядного хлопця, правда, дуже ревнивого. Наша сiм'я теж почала своє iснування без БОГА, а тому не встояла i розсипалася, як зведений без фундаменту дiм.
У вiцi шести рокiв мiй Орисик (так ласкаво називала мого синочка бабуся Марiя) залишився без батька. А через два роки я знову вийшла замiж. На початках, видавалось, усе йде гладко. У нас народився другий син Миколка. Мiй Вiктор виявився чуйним i люблячим батьком i чоловiком. У мене була цiкава робота з гарною платнею. Досить заможними були батьки мого чоловiка, допомагали нам. Словом, наша сiм'я нi в чому не мала скрути.
Настав 1991 рiк. Мiй Вiктор залишився без роботи, я почала хворiти. А згодом почалися проблеми зi старшим сином. Довiдалась, що мiй Орест уже рiк залежний вiд опійного маку. Це був хiба найважчий удар, якого зазнала в життi. Я його не витримала. Шукала винних. Передовсiм робила винною маму, перекидалась на чоловiка, потiм знову на маму... Вiдчуття власноi провини в менi, безумовно, жило, але душила його, не випускала на поверхню. Але хiба можна стримувати вулкан? Закiнчилось все важким крововиливом. Бiльше мiсяця перебувала на меж i життя i смертi.
Мiй чоловiк нi на мить не покидав мене. Поволi хвороба вiдступила, тiло вiдновило своi функцii. Тiло, та не душа. Вона, небога, залишилася важко хворою. Перiодично западаючи у важкi депресii, жила, як астронавт у безповiтряному просторi, якому забули одягнути скафандр. Мiй чоловiк терпляче чекав, але в 1998 роцi подав на розлучення. Вдруге вiдчула,що споруда, збудована без БОГА, обов'язково, рано чи пiзно, розвалиться. А коли довiдалась, що у мого чоловiка є iнша жiнка, i вiн збирається з нею i моїм Миколкою до Iзраiлю, зрозумiла, що цього випробування я вже точно не витримаю. Саме в цей час мого Ореста посадили на рiк до в'язницi за наркотики. Довгими безсонними ночами я плакала i питала в БОГА: - За що? Хотiлося лише одного - померти. Але не померла. Натомiсть почало приходити розумiння, як важко я завинила перед БОГОМ, бо хотiла без НЬОГО побудувати своє життя, гордовито упевнена, що зможу сама вирiшити своi проблеми. НЕ ЗМОГЛА,i нiхто не зможе. Тепер я це вже знаю напевно.
( Далi буде ...)
