Віри, Надії, Софії, Любові - ім’янини усіх чотирьох достойниць святкують в один день. Маю у хаті одразу двох солінізанток - дружину і маму. Матуся усім попередньо заповіла, - усіх вас прошу, не купуйте квітів! Це ж стільки грошей на вітер, краще вже фруктів.
Коли подарунки були вручені мала матінка певну проблему, (знаючи, що обов’язково ділитиме свої подарунки з онуками, купив усього по одному екземпляру: яблуко, грушу, виноград, мандарин, апельсин, ківі, грейпфрут, банан, ананас). Матінка і з тим собі порадила, коли зайшов у кімнату, смаколики були покавальцьовані гострим ножем й рівномірно розділені між онуками й правнуками...
- Матусю, але ж це для тебе подарунок. Діти й онуки у нас ніби не страждають від авітамінозу?
- Та що мені старій уже треба? Та де б воно мені у горло полізло, коли малеча по хаті бігає...
Цей епізод я чомусь запам’ятав, хоча , можливо, навіть це не відповідає істині - стільки разів у різних ситуаціях був повторений, що нині переконаний, що усі перипетії події пам’ятаю сам... Історія ж була проста, як гріх (хоча тепер переконаний, що складна, як гріх...)
Вочевидь була неділя, бо мама була удома, а ми з дідусем добре потомлені й зголоднілі повернулись з прогулянки.
- Мамо, хочу їсти! Заволав із порога. Серце матусі радісно затьохкало, бо як про мене повідають, їдок був нікудишній... Умить витягла з братрури гарячі налисники й заходилась викладати на тарілку.
- Залиш! - наклала вето бабуся, - налисники для тата, він іще не обідав. Звари малому каші.
У матінки, коли й нині розповідає про ту “наругу над дитиною” дрижить голос, хоча з того часу проминуло щонайменше років п’ятдесят:
- Мені відняло мову: “Як так можна? Не дати дитині бажаного гамчика, залишаючи “старому”, - видати й понині не вибачила бабусі цього “гріха”...
Нині повертаюсь до цієї теми, аби сказати, що бабуся, нехай з Богом спочиває, мала стовідсоткову рацію...
Аби це зрозуміти, мусив пережити років сорок, та іще перетнути океан, аби відкрити для себе цю правду. Зло, насправді, часами так тонко укрите, що самотужки його не зауважиш. Що заважало тоді моїй ненці, та й мені побачити істину в бабусиних словах? Та те, що ми мислили як стовідсоткові гомосовєтікуси, хоча виховані у християнській галицькій родині, жили в переконанні, що совітська пропаганда нас навіть крилом своїм не зачепила. Поживши переконався, - Дякую добрим людям, які:
- Мислиш, як непорядна людина, як злодій, - мовили на мої «розумування» відкритим текстом, коли гостював в Канаді Мусило минути трохи часу, аби, визнав їм рацію. Бо “злодій” - не лише, крадій, а той, чиї вчинки злі. Спрацював тут стереотип комуністичної держави, яка висунула, здавалось би, цілком безневинний лозунг - “Усе краще - дітям!” Нічого злого на перший погляд, та психолог змалює іншу картину. Дитина мало не з пелюшок відчуває себе “центром досяжного їй світу” й дуже швидко звикає до цього. Своїх найближчих вона сприймає, як людей, головним завданням яких я обслуга її парсуни. Як результат, у ній укорінюється егоцентризм, егоїзм, зарозумілість, а це, як свідчить Біблія, основні демонічні якості. Дитинча не перестає любити своїх рідних, та егоїзм стає домінантою ніжної душі. Далі зневажливе ставлення до батьків, та родичів. Дитя - пан (а я до слова, так себе й величав - «Юрко-пан»). А що мав таке привілейоване становище попросту не міг відноситись з відповідною повагою до своїх чисельних слуг, назва, яким - рідня.
Моя ж бабуся, цілком по-іншому, розуміла відносини у сім’ї. Для неї центром сім’ї є виключно її голова. Ніхто не мав права усістись за стіл поперед господаря дому. Кращий шматок теж подавався йому, тим самим підкреслюючи його домінантне становище.
Уже чую заперечення, що такі “дрібниці” аж ніяк не відіграють суттєвого значення у справі виховання. Але, кожен психолог вам скаже, що у справі виховання дрібниць не буває.
Коли син бачить, що кращий кусень поправу належить голові сім’ї (годувальникові і головному трудівникові), то це, будьте певні, не сприятиме розвиткові дитячого егоїзму. Пригощення ж слід заслужити, або працею, або ж відмінним навчанням та поведінкою. На капризи тут просто не реагують. Та й капризувати в такій сім’ї - соромно.
Коли мати показує дітям особистий приклад поваги голові сім’ї, то тим самим робить добру послугу передовсім собі - стимулюючи поважати і її саму. Коли ж недалека жінка у всьому суперечить чоловікові, то результат неодмінно один - діти не поважатимуть ні батька ні матір.
Коли центром уваги є голова сім’ї - батько, намагаються у всьому бути схожими на нього, переймаючи його кращі якості. Коли ж центром стають вони самі, то не бажають переймати жодних корисних якостей від своїх “слуг”. Хіба ж пасує панові брати приклад від слуги?..
Нині потроху повертаються старі добрі часи - у перші роки життя виховання дитини лежить на матері, власне від неї багато у чому залежатиме, як діти відноситимуться до батька. (Знову чую масу заперечень: “Коли він такий-сякий, лежебока, й до чарки любить заглянути, то чи правомірно робити з нього ангела?). Заспокойтесь, ідеальних людей узагалі не існує. У кожного цілий букет недоліків. Краще акцентуйте увагу на гарних якостях чоловіка й батька. Словом, який образ батька ви створите, таким він у дитячій свідомості й фіксується, так його й сприйматимуть. Чим авторитетніше його подасте, тим сильнішим буде його вплив на дітей, тим міцнішою дисципліна у сім’ї. Адже нині молодий батько змушений трудитись, на двох, а то й трьох роботах, діти бачать його рідко.
Знаю, що мушу відповісти на запитання, яке не можете мені не задати: чи може жінка стати головою сім’ї? На це запитання Апостол дає однозначну відповідь. Він категорично забороняє жінці керувати чоловіком. Навіть Усемилостивий противиться гордій жінці, що не виконує Його повелінь, й молитви її не вислухає...
Не буду таким категоричним. Бо, “життя, є життя...” І з будь-якого правила можуть бути виключення. Але у жодному не разі не слід їх уводити у правила. Коли чоловік в останній стадії алкоголізму чи наркоманії, чи через інші психічні недуги не в стані контролювати свої вчинки, роль голови сім’ї змушена перебрати дружина. Але навіть у таких важких випадках, якщо це істинно віруюча людина, вона не повинна демонструвати свою зверхність над чоловіком.
Коли син спостерігає в сім’ї лідерство матері, важко розвивати по-справжньому чоловічий характер, почуття відповідальності за сім’ю. Вступаючи у шлюб, він одразу віддає владу жінці. Коли ж донька виховується матінкою-лідером, вона одружившись одразу ж, розпочинає власну боротьбу за лідерство. Та будь-яке порушення Божого укладу в родині несе лише негативні наслідки. У жінок утрачається їхня жіночість, так само як у чоловіків їхній чоловічий корінь. Коли народ усе більше складається з так званої “усередненої статі”, це приводить лише до виродження народу, нації. Одне порушення Божого укладу тягне за собою цілий каскад порушень. У нашому житті немає нічого випадкового. У ньому усе закономірно. Що засіваємо, те й доводиться опісля пожинати. Якщо ми не шануємо Творця і не підпорядковуємось його повелінням, то хіба можемо домогтись, аби виконувалась четверта заповідь стосовно пошанівку батьків дітьми?
У наш непростий час деякі жінки можуть посідати вищу, аніж чоловік посаду, отримувати більшу платню. Але цей факт не повинен автоматично наставляти їх лідерами. Коли дружина думатиме про рятування душі, про те, аби уподобатись Богові, за виховання своїх дітей, то в жодному разі не стане творити кумира із власної дитини (беручи за основу, скажімо, японську систему виховання), а заради блага власних дітей перенесе увагу на голову родини.
У цій нелегкій справі виховання дітей у всьому треба витримати міру. Надзвичайно розпещений малюк може вирости нервовим, безвольним, не годним долати життєвих труднощів. Так само коли маємо справу з протилежними крайнощами, дитина, яка не запізнала ласки, може зрости жорстокою, не здатною вибачити навіть незначної образи. Строгість не повинна переходити у жорстокість, як і надто м'яке виховання не повинно доходити до крайнощів.
Якщо з наймолодшого віку дитина віритиме у Бога, вона намагатиметься виконувати його заповіді, якщо ж у сім’ї батьки своєю поведінкою й словом ігноруватимуть Бога. Така дитина й заповіді ігноруватиме. Тому, хочете ви цього чи ні, - віра в Бога є головним стержнем у вихованні дітей. Навіть психологи визнають, що віруючому підліткові набагато легше прищепити високі моральні якості, аніж невіруючому. Що ми закладемо, те й пожинатимемо.
Сім’ю часто називають мікроскопічною державою. Якщо у держави немає сильної, чітко вираженої влади, а йде неустанна боротьба за лідерство між претендентами, народ починає ігнорувати таку владу і її закони. Наступає свавілля і те, що прийнято нині називати “безпредел”.
Облаштування держави починається з ладу в сім’ї. Де міцна сім’я, там міцною є і держава.
Якщо ж не маємо в душах наших нічого святого, немає й святого відношення до батьків своїх, то звідкіля взятись патріотизму, моралі, культурі? Тоді перестають діяти й такі заповіді, як «не убий», «Не чини перелюбу», «Не укради».
Не варта аж надто критично підходити до питання: чи гідний саме цей чоловік бути головою сім’ї, чи скажімо навіть держави? Якщо голова у державі чи сім’ї уже є, ми, християни, маємо йому коритися! Навіть погана влада є меншим злом у порівнянні з повною анархією. На прикладі Німеччини чи тієї ж Японії, ми бачимо, що дисциплінованим народом легше керувати і легше привести його до процвітання, аніж той народ, чи цю сім’ю, які ігнорують порядок і владу.
Не випадково, четверта заповідь наголошує, аби ми з глибоким пошанівком відносились до своїх батьків. Більше того, виконання тієї заповіді прямо пов’язується з нашою подальшою долею й навіть із нашим довголіттям. Порядок викладення заповідей теж цілком не випадковий. Зауважте, що уже після неї йде заповідь “Не убий!” Ото ж вона уважається для християнського життя важливішою. Відродження нашої нації і держави, її духовної культури, слід розпочинати з відродження християнських постулатів у власній сім’ї. Встановивши правильну ієрархію у власній хаті, учинимо можливий для нас подвиг. Повірте Клайву Стейплзу Льюісу - теологу й одному з найпопулярніших християнських письменників Заходу: “Зміни себе і світ довкола зміниться”.
