Дмитро звик до сірого, майже чорного неба. Власне він завжди під таким жив. Ну власне гадав, що завжди, бо майже не пам'ятав того життя під чистим синім небом.
"Синє небо-як це дивно звучить."-сумно подумав Дмитро, одягаючи протигаз. За вікном, закіптюженим індустріальним пилом, проглядалася звичайна, бура багатоповерхівка. ПОдивившись на цей будинок Дмитра захоплювала така депресія, що хотілося повіситись. Проте він завжди брав в себе руки. "Не хочу стати ще однією жертвою місцевої депресії"-думав Дмитро, кожного разу намагаючись забути ту остогидлу будівлю. Тому він рідко дивився вікно.
Дмитро запакував необхідні речі у кавіалірну сумку, перевір костюм хімзахисту і надягнув протигаз. Потім взяв сумку, відчинив двері, вийшов квартири. Закрив двері ключем.
Він не хотів йти на роботу. Знову писати статті про вигадані суперечки, про різних збоченців та божевільних. Працювати в бульварній газеті було для нього жахом. Хоча нормальних газет білше вже не залишилось. А працювати на заводі, де рівень смертності вище, ніж у шахті, не хотілось.
Біля дверей під'їзду його зустрів сусід Петрович.
-Здоров Дсмитре!-привітався він.
-Добрий ранок.-відповів Дмитро.
-Він такий добрий, як я борець за тверезість,-похмуро відповів Петрович.-Уявляеш, капюшон з куртки дірявий став. А на дворі кислотний дощ. Ну і як я до Любки піду? Голову ж роз'їсть. А на нову куртку мені аж три місяці треба парцювати. А як я на роботу з дірявою головою піду?
Дмитро дістав ключи від квартири з бокової кишені сумки і простягнув їх сусіду.
-Нате, візьміть у мене мою парадну куртку, надягайте та ходіть собі на роботу. А як грошенят назбираєте, то повернете, та купите собі нову. Можу навіть грошенят підкинути, я все одно за свої псевдожурналістські розслідування ще отримаю грошей.
- Боронь тебе Боже.-відповів Петрович, відштовхуючи Дмитрову руку з ключем.-Вона в тебе така гарна, а я її на роботу... І грошей не треба, я тобі і так, як земля колгоспу винен.
-Так, беріть я сказав!-Дмитро силоміць впхнув ключі в руку сусідові.-Візьмете, надягнете і підете на роботу. Не скляна, не трісне.
Петрович повільно поклав ключі до кишені куртки. Він аж почервонів від сорому.
Дмитро з усмішкою дивися на Петровича. У народі таких називають "свита-парубок". Душа компанії, веселий, з відмінним почуттям гумору, він прожив повним життям. Мав жінку, трьох діте, бував навіть у інших країнах (був миротворцем). ПРоте настала старість, прийшла пенсія, жінка з дітьми переїхали в інше, чистіше місто і Петрович залишився сам. Дивно, що така жвав людина, була такою скромною та принципіальною. Петрович настільки не любив брати борги, що навіть якщо і брав, то потім віддава так, що навіть незручно було-настільки він був добрим.
І на цей раз Петрович не уникнув шансу.
-ТОбі нові протигази закордонні не потрібні безкоштовно?-З дивною, цуцинячою посмышкою спитав сусід.
-Ні, Петровичу, не потрібні. До того ж вас можуть й посадити за крадіжку, якщо впімають. Тож вдягайтесь у мою куртку і не намагайтесь мені щось дістати, бо я ображусь на Вас.
-Дякую тобі синку, дай Бог тобі здоров'я!-відповів щасливий Петрович, з радісним обличчям піднімаючись по сходинам.
Зробивши добру справу, Дмитро наче відпочив душею хоч на мить. Настрій у нього піднявся і він рвучко смикнув ручку двері.
З тепер вже свинцевого неба (Дмитро не сумнівався, що воно було свинцевим не тільки за кольором) накрапав кислотний дощ. Він роз'їдав все навкруги-будинки, автомобілі без спеціального покриття, дитячий майданчик, на якому вже не граються діти. Добре, що хоч Дмитрів костюм зі спецматеріалу його не боявся.
Пройшовши двір, він вийшов на вулицю. По дорозі гуркотіли сотні машин. Сморід від вихлопів та викидів заводів було чутно аж через фільтр протигазу. Смог оплутав все місто, знижуючи видимість до 5 метрів. Намагаючись не наштовхнутись на когось у тумані, Дмитро дійшов до автобусної зупинки. Піймавши потрубніу маршрутку, сів у неї.
Автобус рушив, гуркочучи двигуном. Щось у ньому рипіло, тріщало и скиглило, наче просилось на волю. Здавалось, що автобус ось-ось розвалится на ходу і Дмитро на кріслі вріжется в зустрічну машину. Проте машина витримувала всі випробування стійко.
Дмитро озирнувся навколо. Він ледь посміхнувся, подивившись на водія. ТОй був у распіраторі, а на очах носив модні сонцезахисні окуляри. "Мажор.-подумав Дмитро.-Ну и нащо тобі сонцезахисны окуляри? Сонця не видно, а справляти особливе враження на когось (напевне на дівчат) вже не потрібно:тут дихати нічим, пити нічого, їсти майже нічого- в усіх інші турботи, аніж дивитися на тебе".
Радіо було вімкнене і зараз по ньому грала якась попсова пісенька. Дмитрові від тієї "пісеньки" вивертало усе всередині. Він хотів зробити все, навіть битисчя головою об стіну, аби лише нічого не чути з цього. Проте Дмитро лише скрипів зубами.
Навколо нього сиділи люди й усі у противогазах. Не видно обличь, проте видно очі-злі, сумні, без надії, та навіть без життя, пусті, які нічого не кажуть,не видають того, що ця людина хоче жити. Кажуть, такі очі бувають тільки у самогубців.
Товарищ Дмитра вів колонку у газетній хроніці, де ведется статистика подій. У Дмитра при прочитанні цієї статистики волосся дибом вставало-десятки людей топилося, різали собі вени, труїлися, вмирали від передозування наркотиками, алкоголем, вбивали інших та себе аби не бачити цієї сірості, не вмирати повільно і болісно від отруйних парів місцевої промисловості. Вихід-виїхати з цього проклятого міста у чистіші края, проте деякі на це навіть грошей не мали.
Дмитро поспішив відволіктись від цих жахливих роздумів. Ві повернувся і дивися вікном. За брудним склом ходили люди у протигазах, распіраторах, їздили машини- і всюди смог, сірий, важкий. І дощ. Дощ чорного, розумієте, чорного кольору!
Дмитро відвернувся від вікна і подивився на людей. Раптом хлопець на другому кріслі за водієм поставив сумку собі на коліна, почав в ній нервово щось шукати. потім щось згадавши, застібнув блискавку на сумці, поставив на місце і поліз за пазуху свого хімкостюма. Звідти він дістав складний ніж. Він натиснув на щось, вийшло лезо. Сусід біля нього з жахом подивися на нього.
Автобус зупинився біля зупинки. Хлопець з ножем в руці встав.
-Що ви тут хотіли заробить гроші, своїм рідним, собі фінансово допомогти? Щастя думали знайти? Роботу гарну, кар'єру зробить? А замість цього отримали дулю та забруднене повітря з індустріальним лайном навколо! Не можу я так більше жить! Сірість, безжиттєвість, зелені нема і лайно, лайно, лайно довкола! Все, не можу я так більше жить!
І з цими словами він підняв руку з ножем до горла. Один чоловік з криком "Що ж ти робиш хлопче!" підлетів до нього, вибив з ножа рук (напевне вивчав якесь бойове мистецтво чи просто бодре бився) і поклав на підлогу автобуса.
У автобусі стояв гамір. Хтось кричав, а хтось невдоволено казав, ось, мов, розвелося божевільних, вже у публічних місцях ріжуться. Водій невдоволено пробубнів через протигаз:
-Викиньте цього прилурка, мены не вистачало тільки, щоб він тут все кров'ю заляпав.
Хтосб зауважив, що хлопець заплатив за проїзд, а його зупинки ще не було, проте його все одно не слухали. ХЛопеця просто викинули з автобуса прямісінько в калюжу. Тот навіть вставати не хотів, він здригався у риданнях, які приглушено було чути з фільтра ІЗЗ.
Цей випадок опустив настрій Дмитра, як-то кажуть, нижче плинтуса. З зупинки до редакції газети він йшов вже з препоганим настроем. Проте навідміну від того хлопця йому не хотілося вмирати, ба більше, він хотів жити нfзло усьому цьому лайну.
Спеціальна камера для дезинфекції та очищення відкрила йому свої двер. Він зайшов, почкав, поки його костюм обмиють, обчистять і вж потім вийшов у відчинені двері камери.
Привітавшись з малочисленними співробітниками газети (Дмитро приходив рано, коли ще деякі спали), він зайшов у свій кабінет. Сів у улюблене крісло. І думав, згадував. Думав, яке його життя паскудне. Яке навкруги все забруднене. ВСе сіре, монотонне. Він навіть забув, коли в останній раз знаходився на вулиці без протигаза, дихав чистим поітрям, пив нехлоровану воду. Він навіть забув, як виглядають нормальні, не засохлі, зелені дерева й квіти!
І знов обливати брудом людей, неіснуючим, грубим. Знову писати гидоту про різних збоченців, неврівноважених світських халявщиків, вихваляти тих, що "зробили" щось "гарне" для міста. Знов сидіти і витрачати сили на цю нікчемність. А Дмитро хотів написати казку, як Толкіен. Про чудові світи, про дивних істот.
"Що я тут роблю? Нащо я гнию тут душевно і фізично? Я тут скоріше помру від задухи, аніж від безгрошів'я! Може підійти до главредактора Кантуховського, сказати, що я забираюся додому і поїхати в мое нормальне, зелене місто, місто мого дитинства?"
Немов прочитавши його думки, до кабынету ввійшов Кантуховський. Одягнений у діловий костюм, причесаний, прилизаний з підлабузницькою усмішкою на вустах. Дмитро знав, що ця усмішка лише маскування, а насправді за цією усмішкою крилася жорсткокість, егоїзм та повна озлобленість на всіх, хто бідніший. Якби Дмитро не був кращим у своїй справі, він навіть не дивився на нього б мабуть...
Він зайшов до кабінету, зачинив двері.Потім підійшов і простягнув руку. Дмитро став і потиснув її. Його правицю наче обпекло вогнем. Він зарипів зубами. "Згадаеш лайно, ось і воно.-подумав Дмитро.-І чому мене так вивертає від його вигляду? Невже мені все настільки остогидло?"
-Добрий ранок Дмитре.-з солодкуватістю в тоні промовив головний редактор.-А ви молодець, завжди рано приходите на роботу. Що ж, це добре, адже у вас сьогодні буде над чим працювати.
-І що ж в мене сьогодні за робота?- з байдужістю запитав Дмитро.
Кантуховський дістав свій комунікатор з пером, і тицяючи ним по екрану, щось видивлявся.
-Значить так, одна високоповажна людина ПРОХАЄ аби ви написали викривну статтю на відомого вам Петра Іллевського.
-Петро Іллевський... Це часом не той, який є лідером і активістом товариства "За чисте життя"?-настороженно запитав Дмитро.
-Так це він. Розумієте, Петро Валентинович занадто активний. Я розумію, природу треба захищати, але доброту країні тримається на промисловості, а добробутом не можна знехнувати.
Останні слова зірвали Дмитра з колії його звичайного настрою. В душі аж все перевернулося від злоби. Він встав, повільно підійшов до головного редактора. Вдарив би, проте Дмитро не відносився до такого типу людей.
-Що з вами? Ви впорядку?-з трохи схвильованим видом, не прибираючи своъ усмішки з обличчя, спитав Кантуховський.
-Зі мною все добре. Хоча ні. Скажіть, ви вважаєте, що ми живемо у добробуті, так? Скажіть, а чи можна добробутом назвати те, коли люди задихаються, труяться відходами наших підприємств? Як назвати добробутом те, коли люди стріляють у себе, в один одного, вбиваються, аби тільки не жити у цій сірості, аби не чути, не бачити того лайна, яким кожен день поливають щедро звичайні обивателі? к назвати добробутом те, коли молоді люди стають збоченцями, вбивцями, грабіжниками, аби показати себе? Ми забули, хто ми! Ми забули про посмішку, про сміх, про щире, незаплямоване кохання чоловіка і жінки. Ми забули про щіру дружбу! І замість цбого сірість, ненависть, прагнення утопити в багні ближчого, аби тільки піднятися на гору. Досить. З мене вистачить. Як тільки людина хоче зразу щось зробити добре-її тут же намагаються втопити в лайні, аби вона не заважала їм наповнявати свої ненаситні пельки! Досить. Я втомився виливати бруд. Я втомився кожен день читати, що пишуть про інших, про ЇХНЄ життя!Життя, на яке вони самі мають право дивитися ПО-СВОЄМУ! Я втомився від сірості, від того, що я захлинаюсь в індутріальній багнюці! Я сліпну, бо не бачу краси! Я черствію, бо мене навчили не відчувати тут нічого! Я перестаю бути людиною, бо не можу жити вільно! Досить! Я тікаю звідси! Я повертаюсь туди, де цвіте яблуня, туди, де шелестять тополі! Зелені, розумієш падлюко, зелені! А ти живи тут, здихай повільно і пиши свої нікчемні побрехеньки!
З цими словами він запхнув всі свої речі у сумку. Обернувся, аби подивитися на обличчя Кантуховського.
-З вами все добре? У вас передсуіцидальний синдром, будь ласка, відвідайте психолога.-з незникаючою усмішкою відповів головний редактор.
"Ні, він мабуть придурок або прикидаеться. Скоріше за все друге."-з ненавистю подумав Дмитро.
-Ні, психолог тут не допоможе. Требя тікати. Тікати від всього цього. Ви заржавіли! Заржавіли душею! Вам потрібні тільки слава псевдоповага від псевдоповажних людей. А я так не можу! Я краще побачу сонце, побачу зелені дерева і чисте небо! Синє! Я пам'ятаю його колір! Краще я пройдусь босоніж по траві, наповненій ранковою росою,хоча і безз грошей, аніж одного дня помру від нестачі кисню та інтоксикації організму! А якщо ти любиш виливати бруд і жити в ньому, тоді ось тобі!
І з цими словами Дмитро надягнув протигаз. Потім рвучким рухом взяв стілець, підстрибнув до вікна і з усього розмаху вдарив по вікну.
Навіть міцний склопластик не витримав удару металевого крісла. Воно розсипалося на скалки. Враз повітря з вулиці проникло у кімнату. Сморід наповнив все навкруги. Його навіть було чути через фільтр протигазу.
-Ні, що ти наробив, ні! На допомогу! на допомогу!- з сльохами на очах, кашляючи, заточуючись, закричав Кантуховський. Він позадкував до дверей, але не пройшовши і пари кроків, впав.
Заревла сирена, сповіщаючи про розгерметизацію будівлі. Дмитро відчинив двері, вийшов, швидко зачинив двері. Він майже бігом проминав коридор. Він майже дійшов до сходів, коли йому назустріч почали бігти люди. Не звертаюячи уваги, він спустився на перший поверх, зайшов у відчинені двері камери.
Через півхвилини Дмитро швидким кроком йшов по вулиці. Його до сих пір наповнювала ненависть. Він вирішив не сідати
у автобус, а пройти пішки, щоб зібратися з думками.
Він здогадувався, що його звыльнять з роботи, може заберуть в мылыцыю, або навыть до реабылытацыйного центру. Але йому було все одно. Він вирішив повернутися додому. І прагнув це зробити як можна скоріше.
Через півгодини ві йшов по своєму двору. Він з сумом в очах дивися навколо. На поржавілі гойдалки, на мертві дерева.
Раптом, під металевим листо, який хтось поставив біля дерева, ві н побачив щось зелене. Природньо зелене. Дмитро руками протер окуляри протигазу. Ні, не здалося. Маленька зелена плямка виглядала з-gsl металевого шматка.
Він підійшов ближче, обперся на дерево і заглянув під лист.
Там була квітка. Справжня, зелена, гарна квітка. Влна була настільки зелена, красива, природня, що Дмитро ще раз протер очі. Ні, не здалося.
ЇЇ білі пелюстки-то немов білі хмари на фоні синього неба... Дмитро пригадав, що це за квітка. Ромашка... Ні, не та маленька, а велика квітка, велика ромашка.
Дмитро не знав, скільки він милувався рослинкою. Він настільки зголоднів на красу, що просто не міг надивитися на квітку. І він пригадав дім... Він пригадав, як пахне трава і зелень після дощу... Він згадав зелений парк, у якому святкував останній дзвоник з одноклассниками... Він згадав батьків.
На очі Дмитрові навернулися сльози. Він обережно викопав квітку, дістав пакет та поклав її туди. Потім, притиснувши до грудей, поніс цю квітку додому. Він робив це обрежно, аби ні одни листочок не впав, не прим'явся.
Кинувши сумку, він побіг одразу на кухню. Став шукати горшик для землі. Для цьому йому згодилися горщики, у яких він після вступу в університет хотів посадити якоїсь зелені, проте лінь перешкоджала йому.
Земля у нього збереглась теж з того періоду. Здаеться, що вній навіть щось завелось. Просіявши землю над сміттєвим відром, він аккуратно висипав її в горщик, тримаючи однією рукою квітку, а іншою сиплячи. Потім, після садовиння, він почав пошуки води. Шукати він довго не став, узяв чистої джерельної води, яку йому родичі з гір передали. І витратив півбанки на полив квітки.
Квітка показалась у всій красі. Краплі води сяяли на її пелюсточках, свіжа зелень врізалась в очі після індустріальної сірості. Якби Дмитро був художником, він би одразу намалював її. Але тут Дмитровы не пощастило.
Дмитро здавалось міг милуватися квіткою безкінечно. Він знайшов старі добрива, не знаючи,чи можна ними удобрювати, проте використав їх. Коли він клав добрива на місце, пролунав дзвінок у двері. Дмитро підійшов до них і відчинив.
За порогом стояла його сусідка наталя.
-Привіт. Слухай у тебе сіль є?-стомлено запитала вона.
-Так є. Ти заходь, через порыг давати не пийнято.
Вона зайшла в коридор Дмитро вже рвонув на кухню. Раптом став, щось подумав, обернувся до Наталі і сказав:
-Слухай, чого ти тут стоъш, пышли на кухню, я тобы покажу, що я цыкаве знайшов.
Вона покірно пішла за ним. Коли вона побачила квітку, то сразу підійшла до неї і обрежено взяла її в руки.
-Д...Дмитре,.. Д..Де ти її знайшов-схвильовано, обережно тримаючи квітку в долонях, спитала вона Дмитра.
-Тут біля того дерева, під шматком металевого листа.-відповів Дмитро, показуючи у вікно на дерево.
-Невже це справжня квітка? Дмитре! Невже, невже!
-Так, це справжня квітка. Ромашка... Я сам здивувався, коли її знайшов.
-Дмитре, ти молодец, що помітив, що забрав і посадив сюди. А ті її поливав?
-Так, я все зробив, в мене мати квітами займалась...
-Слухай, який ти молодец, що знайшов її... Я так давно не бачила справжніх, свіжих квітів... Мій хлопець-бовдур ніколи не дарував їх мені.
-То хочеш, вона буде твоя.-спокійно промовив Дмитро.
-Ні, в мене краща ідея. Вона буде нашою.-Наталя посміхнулась, підійщла і обняла його.
-Ти чого?-здивовано сказав Дмитро.
-Знаеш Дмитре, ти мені подобався трохи.-відповіла Наталя.-Ти добрий. Усім допомагаеш. ОН, Петрович так тобі прагне віддячити, що ввже сіромаха, не знає, що й не знає, чим віддячити. А ти безкорисливий і добрий... І байдуже, що ти працюєш в цій бульварній газеті, яка всю мою сім'ю брудом полила.
- Я вже більше не працюю у газеті. Мене звільнили.-промуркотів Дмитро, поклавши голову на плече Наталі.
-За що.-запитала вона, кладучи голову на плече теж.
-Я вилаявся на головного редактора за усі ці побрехеньки і розбив вікно кабінету, щоб він задихнувся...
- Може ти й правильно зробив. Ти занадто нормальний для такої роботи. І що ти будеш робити далі?
-Поїду додому. Буду працювати за мізерну платню, але на чистому повітрі.
-Я поїду с тобою. Здаеться ми знайшли один одного.
-Так, знайшли.
Вони столяи так довго, поки не потемніло. І від тих пір виросла квітка кохання у душах цих людей. Виросла і не буде в'янути ніколи, не дивлячись нінащо. Бо справжнє ніколи не вмирає і його нічим не замінити.
