Ти кажеш: «Вона тобі зовсім не потрібна», – а я не можу без неї жити. Надія. Коли хочеш звести догори очі й побачити щось більше аніж небо. Бо побачити небо – те саме, що зовсім нічого не побачити. Може, світло-блакитний колір, може, ворону, або – якщо пощастить – хитливу смужку конденсату, яка розпорошується вслід літаку. Роздвоюється. Гарно. Поволі розповзаються ці повітряні рейки і от тобі небесна дорога – абсолютно зникома. Тимчасовість людських потуг – як на долоні. На фоні неба то ще більш разить.
Долоні неба – бездонні, що в них не вкладай, усе поміститься. Я люблю витинати паперові сніжинки й крізь їх дірочки дивитися вверх. В його долонях сніжинки не тануть.
Ти кажеш: «То облуда, відкинь її і ти побачиш правду». Може... А якщо не побачу? Якщо мама, що пішла на роботу зранку, повернеться не сьогодні, а… колись, або не повернеться? Це значить - від самої хвилини коли вона вийшла за хвіртку, мені має бути все одно, повернеться вона чи ні. І тоді яка мені різниця у тій правді, якщо мені й так все одно? Тоді вона мені не потрібна, правда, ця а чи будь-яка. Тому я все-таки буду надіятись, що побачу маму ввечері, вслухатися, коли бренькне залізна засувка, хвіртка рипне, а за кілька секунд (таких хвилюючих!) відчиняться двері і я побіжу ставити чай. Її улюблений, чорний з квіточками. Хоч вона й називає той чай «з кружкою», – то не так. "Кружка" намальована на обкладинці, а всередині там – квітки. Вони гарно пахнуть. Але щоб ніхто не здогадався, чому вона його любить, офіційно, для всіх, мама п’є чай «з кружкою».
Ти кажеш – побачиш правду... Не побачиш, і не почуєш, поки не заглянеш всередину горнятка! Та й тоді квітка може опинитись не у тебе…
Без надії – це просто чай; без квіточок і родзинок, без мами чи з хробаками – все одно… О!.. Брякнула хвіртка… Я зачекаю її тут. А ще за хвилину поставлю воду й насиплю квітів в горнятко.
- Привіт, мамо!
