БА -- БО – БА – БА
( банкіри, бомжі, бабця та бандурист)
Ранок. На затишній, ще сонній вулиці старої частини міста розпочався активний рух. Чорні, блискучі автівки прибували до модної споруди скороспілого банку, який анексував добрячий шмат земельної ділянки у місцевої громади. Паркувалися на спеціально влаштованому майданчику. З них сановито виповзали службовці у білих сорочках і дорогих костюмах та ще з незмінно врослими у шиї краватками. Два охоронці зустрічали персонал у напружено-запопадливих позах. Перед фасадом банку, прикрашеним пілястрами з діамантовим рустом, зеленів зовсім юний, нестрижений газон. А напроти, через вулицю, винувато поглядала на з`явище двоповерхова будівля початкової школи. Почорнілими від часу вікнами, облупленими стінами та прогнилим бляшаним дахом.
Поряд зі спорудою банку розташувався цегляний житловий будинок, збудований у позаминулому столітті. До нього збоку приліпилася чудернацька дерев’яна конструкція, схожа на вузький сарай. Із сараю періодично лунав закличний півнячий спів.
У напрямку того співу, вулицею, наближалася екзотична пара відносно молодих людей. Чоловік і жінка. На їх обличчях ще проглядали не зачовгані сліди колишньої вроди. Чоловік ніс велику торбу пустих пляшок. Напевне у передчутті невідворотної і скорої чарки, проникся роллю галантного кавалера, бо підтримував подругу вільною рукою. Ту лихоманило і „штормило” на нерівному тротуарі. У обох – рване взуття на босих ногах і пошарпаний брудний одяг завеликого розміру. За їх тілами невідступно летіло кілька зелених мух.
Коли порівнялися зі школою, кавалер зауважив:
- А я пацаном ходив сюди. Ми тікали з уроків нюхати клей. У підвалі та на горищі. Так прикинь, Машко, на горищі клей краще вставляє!
Подруга промовчала, лише бликнула червоним від крововиливу оком на будівлю. Коли підійшли до сараю, чоловік рвучко підхопив Машу під лікоть.
- Фу! Давай газуй! Тут така смердота...
Пара поцокотіла пляшками, стежкою навпростець. У середині дерев’яної прибудови щось вовтузилося і чвякало.
Скоро з житлового будинку вийшла бабця, вся у чорному вбранні. Смагляве, зморшкувате лице, насуплений пронизливий погляд і цигарка в зубах. Злегка припадала на одну ногу, спираючись об сучкуватий терновий костур. Сердито поглянула на рівненький газон. Потім відкрила двері сараю довгим, кованим ключем. Звідти на волю почали вибігати: рожевий підсвинок, качка та селезень, кілька курей. Наостанці неквапом вийшов червоний півень. Вогняний гребінь об який, напевне, можна обпектися і домінантне смарагдове пір’я на хвості.
Уся живність вільно розповзлася лужком-газоном. Кури заклопотано греблися. Качки прочісували дзьобами траву у пошуках здобичі, а кабанчик бульдозерував глибокі канавки у м’якій землі. І тільки півень стояв та гордо поглядав навсібіч.
Не пройшло і півгодини, як надвір вискочив охоронець. Потім до нього приєдналися ще два банкіри у краватках. З криками та матюччям їм вдалося потіснити пернатих із газону. А от кабанчик не розумів чого від нього хочуть. Ховався під автівками, потім хутко вертався назад, уже під завивання сигналізації. Прослизав між ногами розлючених чоловіків. Захекався сам, заморилися банкіри. І тут з’явилася бабця. Постукала терновою палицею по каструлі та погукала:
- Тоша! Тоша!
Кабанчик поворушив задертим рожевим п’ятаком і подріботів до неї. На верещання старшого банкіра, що наступного разу вони пристрелять всіх, бабця прошила поглядом його драглисте черево і видихнула тютюновим димом:
- Це моя живність. Стріляти будеш, служивий, у себе дома. На ліжку. Якщо є чим. Тільки не забудь галстука знять!
Звісно, пригоди на газоні викликали бурхливі реакції у школярів. Які там уроки! Де ще побачиш дорослих дядьків, які ганяються за поросям і валяються на траві під акомпанемент сирени. Дехто із перехожих фотографував подію на мобільний...
У полудень четвертий клас шикувався біля входу школи по двоє. Готувалися на екскурсію. Вчителька, Надія Сергіївна порахувала учнів.
- Діти! Ми підемо до корпусного парку через підземне містечко. Будемо вивчати породи дерев. Тримайтеся за руки і нікуди без команди не лізьте.
Клас простував бруківкою центральної вулиці, наближався до підземного переходу з помпезною, претензійною назвою – Злато Місто. З лівого боку учням почувся струнний звук і голосний спів.
Ой ти дівчино з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?..
Середнього віку чоловік, пристойно одягнутий, сидів на тротуарі під стіною. Вправно перебирав струни невеликої класичної бандури з облізлою фарбою на кузові. Співав високим, добре поставленим голосом. Нахилена сивувата голова і закриті очі. Клас зупинився. Хтось із учнів запитав:
- Надіє Сергіївно! Це сліпий музикант? Він – жебрак?
- Ні... Це не жебрак, - відповіла вчителька якимось невпізнаним голосом.
- Це бандурист. Вуличний артист. Ви ж щойно бачили – наш театр Гоголя забитий дошками. Усе ремонтують... От артисти і пішли на вулицю... Давайте послухаємо, діти. Це пісня на слова Івана Франка.
Стояли, слухали. Багато перехожих, особливо старшого віку, зупинялися. Падали зіжмаканим листям гривні до чохла бандури. Чоловік закінчив співати. Не зводячи очей, поклав інструмента на коліна і ключем швидко налаштував кілька струн на потрібний лад. Понеслося знову... Небесно високе і геть незвичне:
„Аве Марія” – Шуберта.
Учні спускалися сходинками у підземелля. Лише одна висока худенька дівчина з бантами у косах відстала. Все озиралася на бандуриста. З’явилася подруга, нервово смикала її за руку.
- Ходімо, там таке морозиво! Я уже бачила цього бомжа. Мама каже, що то він на горілку збирає...
Злато Місто легко „проковтнуло” 24 школяра. „Аве Марія” залишилася там наверху. Здіймалася все вище і вище... Лише два слова... Злітали якоюсь ненав’язливою молитвою над будинками, парком і людьми...
Минуло трохи часу. У сараї качка заповзято вигрівала нащадків. Сиділа на яйцях у плетеній корзині, зарившись у власний пух. Відчайдушно клювала всіх, хто наближався до загородки. Діставалося навіть чутливому хрюкалу Тоші, який не міг збагнути різких перемін у настроях сусідки.
А газону перед банком не стало. Його зішкрябали справжнім бульдозером заодно з чорноземом. Потім територію засипали різнокольоровим піском. А ще навезли каміння. Від дрібного до великих валунів з граніту та вапняку. Штучний мох і папороть. Тепер перед банком – кам’яний сад з витонченою стежиною повздовж імітаційного русла пересохлої ріки.
Надія Сергіївна, через вікно класу, іноді бачить, як у тому „саду” стоїть задимлена бабця в очіпку і зловісно розмахує терновим ціпком.
