Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Грінландія

© Олексій Тимошенко, 23-10-2006
                                
Сашко  Колесник  завжди був   чудний. І  схоже  його   самого  це   не  турбувало. Інша  справа  - батьки. Надія  Михайлівна   іноді  тяжко  зітхала (мовляв,  коли ж  син  стане  дорослим!),  але  зробити нічого  не  могла – Сашко  жив  своїм  життям   і  здається  був  щасливий. Принаймні  весела   усмішка  завжди   сяяла   на   його  обличчі,  а в очах   блимали  якісь   незвичайні   вогники.  Це   особливо  можна   було  побачити   в тих  випадках,  коли  він    починав  займатись  однією  із  своїх  улюблених  справ -  майстрував   дерев’яні моделі   літака    або   космічного   корабля. Також  дуже  гарною    виходила   маленька  модель    старовинної   іспанської  каравели...
Пізніше,  коли  Сашко     став  трішки дорослішим,   батьки    стали  помічати,  що  час  від  часу   син    стояв   біля   вікна  і  довго  дивився на  зоряне  небо,  про  щось міркував і  було  в  його   вигляді  щось  особливе,  радісне.
„Ніби     чекає  чогось!” – подумала  якось  турботлива  і дбайлива  Надія  Михайлівна.
- Ти  як  думаєш,  батько?
-  Закохався   хлопець! Що  ж тут  такого, -   висловлював  своє  припущення  батько  Сашка,  Іван Петрович,  невисокий   чоловік  з    сивим  волоссям. - Тай  не   дивно,     юнацтво!
- Думаєш? -  невпевнено говорила  Надія  Михайлівна.
- А  чого  ж! Хлопець  він   нормальний,  а  що  трохи  замріяний -  так   ми  ж  усі  такі  були,  от   згадай  себе.
- Ну,  не  знаю.
-  А  я  знаю.  Все  буде  з ним  гаразд,  Надія,  не   хвилюйся.
*                                                                   *                                                              *
Життя продовжувалось. Ось   вже  і  друзі  Сашка     встигли   одружитись  і  почали   жити    своїм   вже  дійсно  дорослим  життям,  в   якому  радість  поєднувалась  із  сумом, домашні  турботи із  професійними  проблемами,    на  зміну   скаженому  ритму життя,   властивому  для  молодих сердець,  почала приходити    спокійна  та  повільна музика, навіяна  буттям у  повсякденності. Для  самого ж  Сашка   час  проходив   в  іншому  вимірі,  і, на  перший  погляд,   здавалось,  що  для  нього    нічого  не  змінилось. Батько, його,  Іван  Петрович, став   більш  буркотливим (  чого  ж  його  шукати,   те  щастя,  щось  обирати,  страждати! Треба  жити    реальним  життям,  справжнім, а  не  літати  у  хмарах!)
Коли  на  адресу   Сашка  лунали    подібні  висловлювання,  він   усміхався і говорив:
- Та  годі  вам!
   Якось  хлопець  цілий  день  десь блукав,  а ввечері, коли  сонце   повільно   почало   заходити    за  найближчу   гірську   вершину,  в  квартирі  Колісників  заспівали  двері  і  Надія  Михайлівна   та  Іван  Петрович   почули  приглушену розмову  в  коридорі.  Звичайно, вони захвилювались.
В  кімнату, в  якій   сиділи батьки, заглянув  Сашко:
- Усім  привіт! Ми  прийшли!
Іван  Петрович  одразу   піднявся  і   поклав  газету  на  стола:
- Ну що,  мати,  піднімайся  гостей   зустрічати!
-  Ой!  З ким  же  це  він? -  стурбовано  прошепотіла    Надія Михайлівна , - голос   жіночий  чутно.  Що  робити,  Іване ?
- От   чудна  ти! Син  дівчину  привів  в гості, що   ж  тут   такого!  Треба  зустрічати.
В  коридорі  батьки  побачили Сашка  і  поряд  з  ним   струнку  біляву  дівчину.
-  Ну  що  ж  ти,  Сашко,   дівчину  тримаєш   в  коридорі!  -   жваво почав  Іван Петрович.    - Дівчино,  а  ви  не    соромтесь,  проходьте в  кімнату, відчувайте  себе  як  дома.
Сашко  познайомив батьків  з гостею.
Дінка. Так  називали її.  
-  Як   найстарший  в  нашій  родині,  я  візьму  на  себе  відповідальність  показати  
вам  наше   невеличке,  але  дуже  привабливе   житло!- з цими словами  батько  Сашка    повів   Дінку в кімнату.
Сашко  здивовано  глянув   на  нього (виявляється    він    може  бути  справжнім  джентльменом!).  Надія  Михайлівна, в свою чергу , подивилась  на  сина  і  тихенько  зітхнула - от  він і  став  дорослим!
-  Так,   а я  -  на  кухню,  піду  приготую  щось  смачненьке!
Вона  завжди  так  говорила,  коли  в  їх   родині  передбачалось   справжнє свято.
  Дінка,  як  з’ясувалось,   була  вихованою, цікавою  та  лагідною   дівчиною.
Розмова  затягнулась  надовго, і,  здавалось,  час  втратив свій   сенс...
*                                                            *                                                        *
  За  вікном  панувала володарка - ніч,  вітер  весело  грався   жовтим  листям і   шепотів нерозбірливі  слова...
Надія  Михайлівна  та  Іван  Петрович   стояли  у  вікна  і  дивились  на  все  те,   що  складало  маленьку  частинку  їхнього  життя – затишний  двір,  п’ятиповерхові   будинки,  що  знаходились  поряд,    гіллясті зелені дерева...
- Ну  ось, Сашко  пішов   своїм шляхом, -  промовила  Надія  Михайлівна.
- Так – так, -  підтримав  Іван  Петрович, –  здається  ми   зробили   все  що змогли.
      Вони  знали – тепер    все  буде     по -  іншому. Вони  будуть    більше  належати  один  одному,   але  кожен  з  них  ще   на  довгий  час   збереже  у своєму  серці  образ      світлого   юнака,  що  належав  їм обом.  І   кожен  з  них  знав,  що  так  було  завжди У  кожного   народу, в  кожній  країні є  свої  звичаї, свої  традиції  і   їх справа,  батьків – підтримати і  продовжити  те,  що   складалось  тисячоліттями...
      Вони  стояли  і  дивились, як  по  дорозі,  покрученій та вузенькій,   повільно йшли, віддаляючись від  житлових  будівель,    двоє  закоханих.  Вони йшли  до моря, до  його   темної води, на якій  їх  чекав   невеличкий, але  дуже  швидкісний  корабель-вітрильник із прямими та косими вітрилами, блакитним прапором та  піднятим якорем, корабель, повністю споряджений до  довгої подорожі.
- Як  ти  вважаєш,  -  запитала Надія  Михайлівна , - вони  куди?
Іван   Петрович  на  мить  задумався і  відповів:
- Знаєш, люба,  а куди  вони  ще  можуть  подорожувати? Куди  їх може кликати  вітер далеких країн,  розпливчасті образи майбутнього, прагнення  пізнати щось нове, важливе? Куди їх може привести палкий  вогник теплого почуття?
- В Грінландію! – вихопилось у Надії Михайлівни.
«Так, в Грінландію», - прошепотів Іван Петрович.
  
        

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Це не Грін, це його музей

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Антон Санченко, 24-10-2006

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій, 24-10-2006

не зовсім

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кока Черкаський, 23-10-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0368959903717 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …