***
Дорослі теж інколи можуть мати рацію. От зараз, перетнувши довжелезний коридор, Янка визнала: певно, вона таки переоцінювала свої сили. Можливо, вони навіть мають рацію, що поки не вірять у її цілковите здоров’я. Хоч як тут допоможеш пігулками та уколами?
А може, ота слабкість – від задовгого сидіння у незручній позі на холодному підвіконні?
Артем уже встиг вийти за ворота лікарні, а вона все сиділа, дивилася йому услід. Із легкою зловтіхою відзначила, що хлопець, як опинився на темній вулиці, на мить зіщулився. Ото задоволення буде – із дигерами йому лазити! От нічого було…
Злості надовго не стало. Надто це втомливо – сердитися, та ще й без причини. От чим її образив Артем? Є ж такі люди, які легко можуть зійтися з будь-ким, мають купу приятелів, не надто переймаючись, скільки тим знайомим років і який у них характер. Чим погано?
Тобі от теж запропонували приятельство. Запропонували, хай і мимохідь, ніби це й так зрозуміло, так зате щиро. Симпатичний, до речі, хлопець. Чого ще бажати, а? Не приятельства, а дружби?..
Чи просто неприємний осад від отого незалежного: «талісман – то добре, то чудово, однак, якщо вміти жити без талісману – то ще краще»? От сама так зможеш?!
На щастя, сил на самоїдство не залишилося й на денці. Спати хотілося так, що й на медсестру, якій раптом припекло перевірити, як там підопічні, сил зреагувати не було. Останнє, що Янка у той день запам’ятала чітко – слизький термометр, який наполегливо просовували їй під руку. Хоч здавалося б, з якої радості?
***
От що можна відповісти на запитання: «чим ти думала?». І чому дорослі замість того, аби лікувати легку, врешті, застуду, весь час нагадують, що треба берегтися, як хвора, бо можливі ускладнення?! От коли здорова, то що, берегтися не треба?!
Та бунтівні думки-бунтівними думками, а зовні Яна виглядала сповненою щирого розкаяння. Бо й справді, скільки можна стирчати у цій лікарні?! Від школи, любиш ти її чи й не дуже, нікуди не дітися.
А найголовніше, в облупленій тумбочці притулилися олівці, папір, гумки… Ну скільки, справді, можна жаліти себе і переконувати, що ти – нездара?! Мовляв, цінували твоє малювання, бо вірили, що воно привертає удачу.
От вона просто зараз простягне руку, візьме аркуш, спробує всістися зручніше і… І плювати, що подумають сусідки!
Двері скрипнули ніби аж вибачаючись. На порозі – Катря. Очі малої сяють. Схоже, тільки-но лікар підтвердив, що все йде нормально й от-от можна буде зняти гіпс і відпустити дівчинку додому. Але це ще не все. Янка встигла вивчити малу: та, певно, приготувала сюрприз. Що ще?!
Із кумедною урочистістю переступаючи пухнастими тапочками-зайцями, дівчина підходить до старшої подруги і кладе їй на коліна темно-синій аркуш паперу. На ньому, не інакше, коректором - де й узяла? - намальована світла кучерява хмарка. Звісно, не просто плямка, а жива істота із великими очима і ледь соромливою усмішкою.
Щось цей папір видається Янці знайомим… вона тоді забрала всі уривки знищеної квітки із підвіконня? Нічого не забула? От не згадати із тією клятою застудою. І що скажеш надто допитливій малій?
- Яно, я не вмію отак гарно, як ти малювати. Але ця хмарка – правда дуже гарна?
Якщо чесно, Янка ладна була згодитися із малою: хмаринка гарна, чимось вона нагадувала саму авторку. Можливо, тому Яна врешті підвела погляд від малюнку і всміхнулася так щиро, як не всміхалася від… А справді, чому у неї так давно не заходилося приводу для отакої безтурботної усмішки?
4.
Чистий аркуш
***
От дурна робота, пригадувати перше вересня першого класу серед глибокої ночі!
І не урочистості чи бантики й великий кошлатий букет в руці. Перший «справжній» урок краснопису, коли вчителька звеліла розгорнути зошити і почала виводити на дошці палички, які слід було старанно відтворити в зошиті.
Тоді мала Янка на мить завмерла вражена над чистим аркушем у косу лінію. Хтозна-чому їй спало на думку, що на ньому можна накреслити що завгодно, не лише безкраю шеренгу паличок. Більш пильна сусідка вже встигла вивести дві чи три кривуваті лінії, а Яна усе ще насолоджувалася дивним відчуттям: от-от вона торкнеться ручкою паперу – і не обов’язково з’явиться паличка. Врешті, вчителька поцікавилася, що трапилося – і довелося взятися за навчання…
Отепер Янка переживала щось схоже.
На дворі – ніч, мати спить, втомлена усілякими турботами й рада, що доньку виписали врешті додому. Якщо не включати світло, ну крім крихітної лампи над столом, нікому не зважатимеш…
І головне, чи не вперше у дівчини було дивне відчуття: вона й сам не знала, що хоче намалювати. Навряд чи квітку-оберіг, не сьогодні. Хоч нащо занедбувати таке вміння? Тільки тому, що є сильні люди, здатні обійтися без підтримки. І не своє Місто Світанку. Звісно, колись вона його ще намалює. І не лише казково-гарні вулиці, але і його мешканців. Врешті, надто по-дурному сердитися на тих людей – частку самого Міста – лише через те, що вона – лише подорожня, а не одна з них. Нічого, вони ще зможуть помиритися із краєм Світанку, хай і не відразу, але ж… Та не сьогодні. Може, завтра.
І звісно, вона не збиралася от просто зараз виконувати завдання з креслення чи малювати дитячий майданчик на отой конкурс. Хоч є у неї кілька цікавих ідей. Але по це – теж згодом.
А зараз…
Янка зиркнула за вікно, усміхнулася на диво яскравим зіркам, що безцеремонно зазирали до неї в кімнату: їм же теж цікаво. сторожко прислухалася, чи не прокинулася мати? Тісніше закуталася у спортивну курточку. Видужування видужуванням, а поки її часто морозить.
І доторкнулася до альбомного аркушу гостро зачиненим олівцем.
На мить завмерла, ніби переконуючись, що крапочка не зіпсувала майбутнього малюнку. Потім заплющила очі. Ні, справа не в тому, що вона не знала, щоб таке намалювати. Сюжетів якраз вистачало. От тільки на якому зупинитися?
За мить на папері з’явилася перша лінія. Аркуш більше не був порожнім. На ньому поступово проступав новий світ...
