«…Третім часом, третім разом, святими словами… не сама я вимовляю, а Господа милосердного на поміч призиваю…»
Це святе заклинання звучить повсякчас в єстві у Докії, одганяючи всі інші мирські думки, які теж рояться, прагнучи обсісти стару голову. А їй вже як не як, а сімдесят п’ять. Не віриться. Давним-давно якось траву корові жала, а тут де не візьмись - циганка . Подивилася на Докіїну руку та й каже: “До сімдесяти семи років доживеш!” ”Цур тобі! На трясця мені так багато!” - несамохіть злетіло з язика. Їй дуже не хотілося бути такою старою, бо тоді лише двадцятий минув. Чи думалося тоді про далекі гони? Проте дістала із пазухи карбованця й віддала… Ось тепер би ту циганку зустріти, то й останньої десятки не пожаліла б, аби ще кілька років доточити. Та хіба то можливо?..
Докія завжди до схід сонця встає - Богданчику вимовляти, щоб одужував скоріш… Раніше Стеха приходила, але ж їй, бідній, треба прокидатися ще раніше та плентатися аж з другого кінця села. То дослуховувалася до подруги й сама, слава Богу, навчилася. Воно допомагає Богданчику - спить краще, не так схоплюється уночі, бо раніше було прокинеться і б’ється в пропасниці. У госпіталі сказали: чекайте гіршого - медицина тут безсила.
У хаті тихо. Електричний годинник на стіні цінькає. Усюди прибрано, чисто, квіти жирують. Як і раніше, при житті сина та невістки було. Від цієї тиші якось аж груди стискує. Спить Богданчик, чуб на очі спадає. Просила сусіда, щоб підстриг хлопця, а він, видно, часу не має, бо не приходить. Брови в Богданчика густі, як у сина. І в її чоловіка такі були. Вони із Ксеном один тільки день та ніч разом прожили, бо коли наші після німців увійшли, його до війська забрали. Піп повінчав увечері, а на другий вечір і попрощалися. Таке життя … “… з брів- з-під брів, з носа-з-під носа, з язика - з-під язика, з живота - з-під живота… тут тобі не ходити, не гуляти, крові не пити…Господи, спаси і сохрани…
Перед тим знак поганий був: дві жаби до хати заскочили - здоровенні, мов рукавиці. Й жабеня ще лізло, та Докія одігнала мале не пустила. Стеха саме нагодилася, каже, то на смерть, сестро. Кому на погибель? Діти у неї ще молоді, Богданчик в армії, Докія теж дякуючи Богу, жодного разу в лікарні не лежала. Стеха заспокоїла: мовляв, йди до церкви, помолися, й гроші поклади батюшці. Але не дочекалася ні свята, ні неділі, бо з міста телеграму вдарили: їдьте в шпиталь, із хлопцем погано. Син завів машину, сіли з невісткою та й поїхали, бо це - поруч. Зараз в армії далеко не служать… Уранці посильна із сільради прибігає: їдь, каже, Докіє, в Горлик та своїх із моргу забирай. Така страшна аварія - ховати нема чого.
Докія й досі не може втямить, як могла все це перенести. Серце боліти стало - склянками валер’янку пила.
Богданчика не хотіли лікувати. Коли б, може, лікарям та сестрам частенько на “лапу” давати, то, може б, ще дивилися б за онуком… Вона і так все, що в хаті було віддала і продала. Де візьмеш більше? До кого підеш по допомогу? Колгосп розігнали, в сільраді кажуть: нехай армія лікує. Вилікує!.. Як самі не можуть, хай би за кордон відправили… Та це якби вищий чином, то, може б і відправили…
Богданчик з охотою до армії пішов - не так, як інші, що відкуплялися. Він ще малим пілотки татової з голови не скидав, хлопцями верховодив. Батько радив у військове училище поступати, а він: кожен генерал обов’язково солдатом був.
Прапор український вночі на сільраду начепив, тоді як Союз розділився. Міліція з місяць дошукувалася, хто то зробив, а Богданчик лише на проводах зізнався, що то він прапор, який у прабабчиній скрині зберігався, повісив. З учителем англійської мови дружив. А той із репресованих був, РУХ у районі організовував. Били хлопців на тих мітингах, а вони не каялися. Прибігає якось замурзаний, каже: колгоспну кузню на церкву переобладнуємо.
- А ти хоч хреститися вмієш? - спитала Докія.
- Вмію, - каже і перехрестився.
Мати скаржилася на Богданчика, та батько не займав його, мовляв, свій розум має. Син був гордий - ні перед ким не колінкував. Сільськогосподарський технікум закінчив, але ні бригадиром, ні зоотехніком його не ставили. І Богданчик теж, видно, в батька вдався. Побили дуже хлопця в армії, та так, що ноги й мову одняло. Операції робили, бо й всередині, казали, все кров’ю позапливало. Начальство казало, що в “самоволку” пішов й місцеві парубки познущалися - за дівку, чи що… Брешуть, у нього своя дівчина вдома є - гарна, мов писанка. Хлопчина один казав (його теж із армії списали), насправді били за те, що українською мовою говорив і за Ющенка закликав голосувати …
…Майже розвиднилося, бо пружок світла від штори пробивається. Лікарі наказували хворому спокій створити: без світла, без шуму. Але хіба людині можна без світла? Докія на те не зважає: часто вдень і вікна розслоняє, одчиняє кватирку - повітря таке пахуче, мов молоко, - травами соковитими пахне. З Божою поміччю молодість своє візьме.
Після вимовляння Богданчик інколи й перед обідом і після нього може трохи поспати.
Так спокійно. Мурка набігалася вночі, лягла в ногах і теж спить. Це Докіїна кицька. Вони з нею жили в старій хаті, котра другий вік у садибі, і рука на піднімається її руйнувати. Бо хоч і стара, але чиста, вибілена. І рідна ж до того. Там - і піч, і скриня мамина. На споді й прапор житоколосковий зберігався, який Богданчик на сільраду чіпляв. Учитель англійської його таки забрав у міліції, кажуть, зараз десь в області зберігається. Писали про це в газеті. Щось і вчитель той до них ходити перестав, а спершу то ходив, провідував.
… Це німці, здається, другу зиму у селі стояли. На вечорниці прийшли хлопці й дівчата - такі веселі, голосисті. А потім одної ночі ціла колона німецьких машин згоріла - великих, з будами. Поліцаїв стріляли, листівки “За вільну Україну” розкидали. І Юхтина - сестра старша - з ними була. Німці їх потім половили й розстріляли під лісом, а чутки пустили, що то партизани скоїли. Як червоні вступили в село, Докіїна мати прапор у скрині знайшла. Нікому його не показувала, знала, що за це може бути. А вже років тридцять по війні можновладці могилу на місці страти поставили й орденами посмертно нагородили. Докії медаль дали - як зв’язковій підпільної комсомольської організації, хоча не комсомол тоді керував. Докія після визволення ходила з матір’ю в жандармерію, а там - імена видряпані. І підпис: “УПА (Українська Повстанська Армія). Через багато років якийсь журналіст, котрого тоді ще й на світі не було, писав, що лише “ПА” ( Партизанська Армія) значилося. А люди, що з Ковеля на могили своїх рідних приїжджали, вже при незалежності, також про УПА розповідали.
“Третім часом, третім разом, святими словами …” - знову озвалася молитва й перебила Докії думку. Зажевріли в онука щоки. В госпіталі білий, мов крейда, лежав. Господи, хоч би мову Бог дитині дав, щоб дізнатися, хто знущався з нього, а Докія додумалась би вже, що із кривдниками чинити. Рушниця синова висить у коморі.
Де ж Стеха поділася? Вже й переказувала, щоб прийшла та хоч із Богданчиком посиділа, доки Докія в аптеку та магазин збігає.
Стеха яка змолоду була, така й тепер. Ні собі - ні людям. Ще й гордості жіночої не мала. Ото, де сяде Демид з хлопцями у карти грати, - і вона біля нього стовбичить, матюки вислуховує. Він у полі пшеничний лан обкошує - а дівка бригадира просить, щоб до хлопця і її приставили. Все чекала, що Демид свататися прийде. Один, другий аборт зробила, пожовкла, як віск, а жених уже з Ганною заручини справляє. Музика на всю округу грає, а Стеха, не витримавши того, захворіла - до лікарні поклали. Тільки ж якось, видно, виплакала в Демида краплю жалю до себе, бо завагітніла, й на одному тижні із Ганною народили первістків: у законної - син, у Стехи - дочка. Вже й виросли діти, і своїх дітей мають. А Стеха й досі самітня. Так нікого до себе й не прийняла, хоч і знаходилися охочі.
Стешина дочка як дві краплі води на батька схожа була, а “слабкості ” материні успадкувала. Теж за парубками бігала але без толку. Та якось німці газопровід за селом прокладали - і Оксана біля них. Доктора їхнього нагледіла. Він лисуватий, витрішкуватий з великим гачкуватим носом. Забрав таки Оксану до Німеччини. Двох дітей там йому народила - як квіточки на фотографіях…
Богданчик прокинувся. Дивиться, пальцями перебирає. Батьків уже й питає - сам, видно здогадується про їхню долю, хоч Докія й обманювала, кажучи, що вони за кордон на заробітки поїхали. Чи ж знала Докія, що таке горе спіткає її на старості? А жаби здоровенні тоді в сіни заскочили - вона ще ніколи таких великих не бачила… Хай би краще її Бог раніше прибрав. В Богданчика шрами на обличчі синіють і ніс перебитий… Невже ж йому краще не стане?! Дзвони в церкві відлунням по селу розливаються - сьогодні Вознесіння Господнє. Батюшку молодого до них прислали - гарно править, і без книжки. Треба було сьогодні Докії до церкви піти та свічки поставити, але як підеш? Нема на кого Богданчика залишити.
Докія постіль перестеляти заходилася - простирадло усю ніч на вулиці висіло - пахне весною. Тіло протерла, щоб пролежні не з’явилися. А Богданчик худюсінький - кістки та шкіра. Хотіла покласти на чисте простирадло, але він заперечив. Сидів, зіпершись на великі подушки, а руки, мов дві вербові гілочки над водою нахилені. Дивиться, як кицька вмивається. Аж четверо кошенят привела у хліві.
Богданчик не міг говорити, але Докія вже давно розуміла його по очах, по міміці. Інколи хлопець брав олівець і писав. А рука трусилася. Найбільше тривожився, щоб Надійка до нього не приходила, доки не він не одужає.
“…Третім часом, третім разом. Божими словами… Господи допоможи йому, коли вже медицина безсила…”
Докія заходилася сніданок готувати, а тут - і гості до хати: Стеха, вчитель і ще двоє, один з них ніби як Стешин зять-німчура.
- Де єст бальнов? Паказвай, пожалуйста…
У Докії перед очима метелики замерехтіли.
…Тієї весни до них у хату офіцер німецький в чорному приперся, худий, у ластовинні, бив матір і Докію стеком та кричав верескливим голосом: “Гдє швестер, сйостра гдє?.. Отвєчай?!”
Матері пальці дверима прищипував, але вона, звісно, не сказала, де дочка, хоч сама ж її до родичів у друге село відпровадила. Вона знала, що Юхтина листівки розповсюджувала.
Німець не вгавав:”Хочеш вольна Україна? Хочеш? Швайна?!!
Глюпій баба! Глюпій! Комуніст- найн! Юден - найн! Ето єст свобода! Хверштейн! І стеком, стеком періщив…
Потім везли і везли дітей до Німеччини у рабство.
Зараз допомогу виділили, марками відплачують. Юхтину до смерті закатували й до розстріляних закинули..
Лікарі усіх попросили вийти з кімнати, а самі довго там були, потім лише Докію запросили.
- Ваш онук здоровий буде!
У Докії сльози на очах, німцям руки цілує, а ті лише зніяковіло
кривляться.
- Не надо переживайт, матка!.. - озвався другий. І до
Богданчика гаркнув:
- Говори!!! Говори, слишіш?!! Го-во-ри!!!
Офіцер есесівський тоді теж так кричав на них: “Где сестра?
Где! Овечай!” - І стеком по руках, по обличчю… “Глюпа баба! Вольна Українен?!!” І стеком, стеком… У матері кров з лиця юшила… І поліцай Перетяк зуби шкірив. А прапор тоді на самому дні скрині лежав… Коли б німці знайшли … А наші?..
- Го-во - ри! - підпрягався і собі Стешин зять. - Го-во-ри!!!
- Слухай. Не займай дитини. Вийди з хати. Геть!
- Слава …Україні! - розімкнув вуста Богданчик і вперше
посміхнуся.
”…Третім часом, третім разом, святими словами… не сама я вимовляю…” звучало те заклинаня у Докіїному єстві й заколисувало її, як заколисує літній степ після довгого спекотного дня.
- Слава тобі, Господи!.. - вимовила стиха Докія і світ перед нею розвиднився.
