Ярина зосталася сиротою рано. Дівчину виховувала та ростила бабуня. Батьків своїх майже не пригадує. В спадок від них отримала лише злидні та… Чорну хмару. Бабусі вже рік як нема, а чорна хмара залишилася. Скільки себе дівчина пам’ятає ота темна хмарисько завжди висне у неї над головою. Смоляниста, кошлата, завжди чимось невдоволена. То сипле холодним снігом, то студеним дощем, залежно від пори року. Куди б не подалася Ярина, чорна хмара повсякчас чимчикує поруч. Звісно, дівчина через неї ніколи не бачила ні Сонця, ні зір, ні Місяця, ні світу Божого. Де там! За тою чорною хмарою і небо блакитне не спізнаєш.
Прикрощі, біди, лиха, випадкові нещастя – то все такий собі щедротний букетик, яким рясно обтикала Ярина своє життя. «Добрі» люди називають Ярину проклятою, односельчани нарікають на неї через ту чорну хмару, яка впливає також на життя мешканців села. Таки так, коли блискає та гримить чує всенька округа… Врешті, коли терпіти кпини та непорозуміння не стало ніякої моці, виміркувала дівчина утекти світ за очі і від себе, і від проблем, і, коли вдасться, то й від Чорної хмари. Надумалася рушити на світанку, коли ще всі сплять. Теплилася надія, що чорна хмарисько теж інколи дрімає. Ще звечора склала нехитрий свій скарб в полотняну торбу та вклалася спати.
Ярина пленталася лісом без стежки та без дороги, тягнучи на собі чорну хмару, яка, попри все, продовжувала мов заворожена дибати слідком. Не зауважувала дівчина ані дзвінкого співу пташок, ані п’янкого цвітіння дерев, розпач та злість на себе рвали на шматки. Зараз втішилася б товариству навіть найтихішого дикого звіра, щоб той розірвав її. Може тоді та осоружна Чорна хмара дасть їй спокій? Галуззя до крові роздряпувало обличчя, верхівки високих дерев нависали загрозливо смарагдово-чорною сутаною. Їй і тут не дуже раді, бо кому сподобається таке прикре товариство – похмура дівчина та сердита хмара.
Брела цілісінький день. За невеселими думками і не зчулася, як на ліс впали сутінки. Присутність чорної хмари робила їх безумно дрімучими. Раптом наче з-під землі на її шляху вигулькнула хатка. Маленька, біленька, чепурненька, з ошатними віконцями. Довкола хати цвіли ружі. Ярина здивовано вклякла.
На порозі хатини зобачила козака, що палив люльку. Сивочолий, з предовгим оселедцем, закрученим за вухо не один раз. Козак сидів на порозі та вигадливо посміхався.
- Вітаю тебе, Пришпилена до Чорної хмари, - обізвався лагідний голос, що звертався так чудернацьки, вочевидь, до неї. – Жду тебе вже давно і гадаю, де ти, дівко, забарилася, чого раніш не приходила?
Від подивування Ярина й не знала, що відповісти і тільки стинула плечима. Козак продовжував:
- Знаю про твою напасть, Пришпилена, - і козак тицьнув люлькою в бік хмари. - І от шо я тобі повім, люба. Ніщо просто так не дається людині, як і твій прихід до мене, без її доброхітної волі на те. І коли людина дуже захоче то, незважаючи на всі спротиви, приписи, пусті балачки про долю, яку не змінити, (ага, тіко ледачому), зможе відмовитися від того, що нав’язується їй чи випадково дається. Хай навіть згори.
- Але як? І хто ти такий? Звідки мене знаєш? Де я? Що це за хата?– посипала питаннями Ярина.
- Невже не впізнаєш! Я - Той, Що Завжди Сидить На Порозі. Ага! На тому самому… Іноді найважчі відповіді лежать на поверхні, там, де їх зазвичай не шукають. – дуже загадково промовив козак. - Підійди-но ближче, Пришпилена.
Ярина подалася вперед, а поділ спідниці тим часом зачепився за кущ глоду. Дівчина стала смикати за нього і враз її погляд впав на блискучу срібну нитку. Раніше вона її чомусь не помічала. Та нитка була пришпилена до фаланги спідниці. Інший її бік губився у високості – десь там, де мешкала осоружна Чорна хмара. Ярина підняла очі на козака, той хитро посміхався.
- Доброхітно, кажеш? - перепитала себе Ярина, нахилилася над золотистою шпилькою, розстебнула її та…
Сліпуче біле світло залило навколишній світ. Ярина зажмурилася від несподіванки, моргнула, а коли відкрила очі, то прокинулася у себе вдома на ліжку. «Який дивний сон мені примарився», - подумала дівчина і визирнула у вікно. Господи, там було стільки світла! Світ на вулиці заливало ранкове лагідне сонце. Воно прекрасне. Небо над головою волошково посміхалося, а хмара – вона просто щезла, наче її ніколи й не було.
З того часу життя Ярини перемінилося.
Так, вона зрідка зустрічає свою стару приятельку Чорну хмару, однак це стається не так часто і вона навчилася давати лад тим зустрічам. В кого в житті не трапляються похмурі дні?
Бо, інколи, ми самі себе пришпилюємо до тих бід, зумисне відмовляючись давати їм лад. Та, зрештою, від нас залежить – тягнути на собі ту Чорну хмару чи просто відшпилитися від неї.
