Мовне питання, яке турбує нашу країну вже не один десяток років, набуває все більшої актуальності. Як у байці Леоніда Глібова: «А хура й досі там». Які б закони не утверджували наші депутати на державність мови, та якщо немає розумно розробленої програми, здійснення якої було б розраховане не на рік-два, а на десятки років, нічого ми не досягнемо, а тільки загостримо ворожнечу між російськомовним і україномовним населенням. Не допоможе ні спалювання книжок на площах, ні телевізійні та газетні дебати. Розумію громадян України, які розмовляють російською: усе життя говорили, читали, вчилися у школі, дивилися телебачення, а тепер... Закони, шкільні програми, вимоги до випускних та вступних іспитів так часто змінюються, що не встигнеш розпочати робити одне, а тут вже кажуть, що треба робити інше.
Можливо, добре було б нашим законодавцям повчитися досвіду у інших країнах, таких як Франція, Німеччина, Італія, де вже десятки років вирішуються проблеми із багатомовністю, із навчанням та викладанням державної мови на першому етапі не як основної, а як другої мови.
Давайте спочатку визначимося:
Рідна мова – це та мова, якою людина вчиться розмовляти і здобуває перший свій мовний досвід, якою пізнає світ. У даному випадку можемо розглядати мову нероздільною у біологічному, психічному і соціальному аспекті .
Державна мова - мова певної держави, яка застосовується у сферах суспільного життя.
Друга мова – це мова, яка стоїть другою у самопізнанні людини, яка їй потрібна для спілкування у середовищі, де більшість його представників не володіють, або не знають рідної мови тієї чи іншої особи. Другою мовою може бути російська для українця, який живе і працює десятки років у Луганську, але виріс і народився у Львові. Державна і рідна для нього українська, друга мова – російська, а іноземна – англійська, німецька чи французька.
Іноземна мова – це мова, яку вивчає людина у середовищі рідної чи другої мови, це мова іншої країни, якою не приходилося спілкуватися раніше (мова «іншої землі»).
Які ж мови за порядком важливості у моєму пізнанні?
Міркую: народилася і завжди мала оточення нісіїв російсько-українського діалекту (це видно, навіть, із моїх дописів), але вважаю рідною українську. Другою мовою вважаю російську, бо її завжди чула по радіо та телебаченню, спілкувалася із російськомовними товаришами, вела листування, викладала російську у школі.
Третя мова та, якій треба вчитися усе життя, бо завжди відчувається, що не вистачає якихось знань, це – італійська. Проживаючи в Італії, якщо не враховувати зустрічей із земляками та спілкування в Інтернеті, то у італомовному оточенні приходиться спілкуватися тільки цією мовою (не можна вважати її іноземною, бо вона мова тієї держави у якій живу, працюю, постійно спілкуюся). Не може, до речі, людина досягти певних посад і виконувати певну роботу, не розуміючи мову того середовища, у якому живе.
Із іноземною вже складніше... У школі вивчала німецьку, але не маючи можливості, чи, може, бажання (у юні роки не всі думають про те, що може згодитися), ця мова майже забулася. Здобуваючи технічну освіту в Італії, прийшлося вчити ще й англійську... Після здачі екзаменів на цьому усе й закінчилося, бо для вивчення іноземної мови треба виважену мотивацію, бажання, час... А точніше, у графі із питанням про знання іноземної мови мені краще поставити хрестик...
До чого я веду? Питання про вивчення державної мови не вирішується лише наказами, до цього потрібна підготовка, великі фінансові витрати, закони мали б бути стабільними і не мінятися. А ще вищезгадана мотивація.
Людина, яка не відчавує потребу у вивченні мови, якщо не має бажання, то не зможе досягти ніякого результату.
Неможливо насильно насадити мову і поставити усіх перед фактом: «Тільки українська!». Спочатку добре було б на підприємствах, які мають у цьому потребу, ввести курс української мови для працівників, службовців, щоб міські та сільські ради могли запроваджувати такі курси для громадян інших держав, які мешкають на їх території, проводити заходи та конкурси для носіїв інших мов, для заохочення до вивчення української. Пригадую одну грузинську сім»ю, де батькам дуже важко було розмовляти російською, а діти вчилися в українській школі... Хто їм допоможе? Багато таких грузинів, азербайджанців, білорусів та людей інших національностей стали громадянами нашої країни. Чи вивчили вони її мову і як?
Пригадую себе на початковому етапі вивчення італійської: читаю уривок опису природи, розумію написане, але не відчуваю. Чому? Бо просте слово річка, сказане українською несе у собі звуки хвиль проточної води, запах свіжості, почуття вологи, різні спогади та уявні картини. А італійське «фіуме», несе лише набір звуків, які означають безперервний водний потік.
То ж мати насолоду від спілкування певною мовою може мати лише той, хто відчуває цю мову, думає нею, розмовляє нею навіть уві сні.
Перед тим, як видавати закони, чи змінювати їх, треба вкласти кошти у реалізацію задуманого, а це немалі кошти, та вони, мов державні інвестиції, які із часом повернуться. Чим повернуться, запитаєте ви? Народним спокоєм, збереженням культурних і мовних цінностей, ростом і могутністю держави, її процвітанням.
Легко сказати: «Вчіть мову», для цього треба мати належні умови, інструменти, методики, дидактичні матеріали, треба по-різному підходити до кожного рівня пізнання та сприймання, адже це робота з людьми, а не із автоматами. Тому треба мати кваліфікованих викладачів української, як другої мови, або іноземної. Якщо у моєму Ворді немає українського словника, то він ніколи не вкаже на допущену помилку, якщо я сама її на помічу і не виправлю. А людина: не кожен подякує за те, що його виправлятимуть щохвилини, а сам не помічає цих помилок, бо не знає мови. Треба «закачати» цей словник, та ще й так, щоб людська «система» прийняла його, налаштувала і могла вміло і з задоволенням використовувати його на практиці.
А сварливі дискусії в Інтернеті про те, хто розумніший, сміливіший, працьовитіший – росіяни, чи українці? Усе зводиться до образ та принижень. Кругом згадується мовне питання, походження тієї чи іншої нації. Сумно, але вони не можуть розібратися в собі, а для самооборони мають «тактику» нападу. А чи не краще було б віднестися із порозумінням і підтримкою, іноді вміти промовчати і мати терпіння? Адже тільки талановита, мудра людина може вести дискусію без сварок і образ. У такій дискусії народжується істина і не породжується зло.
Ми, носії української мови, теж маємо відношення і велику відповідальність до того, щоб було бажання у носіїв інших мов та культур вчити українську, любити її, відноситися з повагою до культурної спадщини України.
Чи удасться це нам? Покаже час.
У статті розкрила те, як і про що я думаю сьогодні. Приємно було б почути думки і дискусії інших читачів.
