Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу звали Оленка, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям – Світланка. І ніколи не було згоди між дівчатками, тільки крик та бійка. От і цього разу...
- Віддай! Це мій ведмедик!
- Ні, мій!
- Мені його мама купила!
- Та ні, це мені на день народження подарували!
- Пусти!
- Сама пусти!
- Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та ще й кирпата! Ану віддай!
- А ти... ти... – і враз „хрусь”! Одна лапка пухнастого новенького ведмедика залишилась у руках Світланки, а решту - у її сестри.
- Ой, що ж ми наробили! – вигукнула кирпатенька і у зелених очках заблистіли слізки.
- Не ми, а ти! Я не винна! Ти незграба і товстуля! Я розповім мамі, що це ти розірвала ведмедика. Мамо! Мамо! – закричала Оленка.
- Не кажи матері, вона ж буде мене сварити. Та й ми удвох його порвали. Бери собі того ведмедика, а я пограюсь машинкою. - запропонувала Світланка.
- Е ні, тепер я хочу машинку. Навіщо мені ведмедик, коли він уже без лапки.
- Добре, бери, тільки не поламай, це ж мені тато на іменини подарував.
- Та не бійся, плакса, не поломаю, я легенько.... ой! – одне маленьке колесо покотилось під крісло. – Я не навмисно, я тільки легенько притиснула. А давай ляльками пограємось! Давай?
- Добре, давай ляльками, - все ще з сумом у голосі за поломаною машинкою промовила Світланка. – Я візьму оту велику, добре?
- Е ні, ти ж мала, то й ляльку бери собі маленьку, а великою буду я гратись, – знову завередувала старша.
- І чого ти все мені наперекір робиш? Злюка! – не стерпіла Світланка.
- Он як! То ти ще й прозиватись будеш! Ану віддай мені й ту ляльку! Віддай! – закричала Оленка і вирвавши із рук сестрички маленьку тендітну ляльку із довгим золотистим волоссям та побігла у коридор, перекинувши дорогою іграшковий будиночок, що розсипався на маленькі кубики.
Світланка, з повними очима сліз, побігла слідом.
- Оленко, Оленко віддай мені ляльку! Ось я тебе! – доганяла сестричку Світланка, та тримаючи велику книжку „Казки” у руках, боляче ударила її, від чого усі сторінки книги розсипались. Оленка вчепилась у руденькі косички сестри і вони борюкаючись та царапаючи одна одну покотились по долівці.
А маленька лялька, що була у руках Оленки закотилась під стіл.
Раптом лялька закліпала очками і стала на свої маленькі ніжки.
- Бріті-тім-бріті-бом! – вигукнула вона.
А дівчатка, не зрозумівши що діється, почали зменшуватись, зменшуватись, аж поки не стали завбільшки з горіх. Ще мить і Оленка почала звужуватись і ... перетворилась у блискучу голочку, а Світланка, навпаки, почала роздуватись і стала... маленькою подушечкою для голочок. Тепер на підлозі лежала маленька подушечка з встромленою у неї маленькою голочкою.
„Ой, що ж це ми наробили?” – подумала Голочка. – „Як же мені погано зараз, я ж колю свою рідну сестричку. Мабуть, їй боляче зараз!”
- Ну, що мої любі! Як вам зараз, зручно? Це тобі за те, Оленко, що ти завжди намагалась принизити та вколоти словами свою сестричку, от тепер будеш колоти її поки... поки ви разом не дійдете згоди та зрозумієте як негарно чинили. І ти, Світланко, також часто надувала губки та гнівалась на сестру. А як вам знову стати дівчатками написано у книзі „Казки”, яку ви щойно порвали.
Дівчатка розгублені й злякані притихли та намагались навіть не рухатись, щоб не спричиняти біль одна одній. А лялька, сказавши свої слова перевальцем, попрямувала на пласмасових ніжках до коробки з іграшками і, перевалившись через стінку, упала всередину.
- Ой, як же мені боляче! – скрикнула Світланка-Подушечка.
- Світланко, сестричко, як же мені шкода, що я тобі такий біль завдаю – промовила Голочка-Оленка.
- Треба нам, Оленко, знайти ту книжечку „Казки”, яку ми сьогодні порвали й спробувати скласти її, а там і відповідь знайдемо як і розповіла лялька.
- Добре, давай спробуємо! Але як? Ми ж ходити не можемо. Ой, дивись, іде той ведмедик що ми вранці порвали. Може він допоможе? – вискакуючи з Подушечки сказала Голочка.
А до них і справді наближувався ведмедик, тільки йшов він похитуючись та ніс у лівій лапці свою відірвану дівчатками праву лапку.
- Здрастуйте, Голочко і Подушечко! Знаю я про вашу біду, лялька не раз уже погрожувала, що перетворить вас на безпорадних та маленьких, от так і зробила. Вона ж у нас чарівниця. Може я вам допоможу, хоч і завдали ви мені болю. Пам’ятаєте? Лапку відірвали.
Голочка й Подушечка тільки опустили очі додолу. Їм зараз було дуже шкода ведмедика, якого вони так образили.
- Листочки книжки розлетілись по усій кімнаті, а без неї вам не звільнитись від чарів. Я б приніс вам їх, скільки зміг, та от лапки однієї не маю. Допоможіть мені, то і я вам допоможу? – посміхнувся ведмедик.
Голочка закліпала очками на знак згоди.
- А от вам і Нитка. Тепер пришивай, Голочко. Та акуратно, щоб було, як колись, – сказав ведмедик. І Голочка шила, шила акуратно, гарно, міцно, так, що й сліду не залишалось від порваного. „Ой, і втомилась я, але ж як гарно вдалось. І навіщо ж ми порвали таку гарну іграшку?” – думала собі Голочка, переводячи подих від важкої роботи.
- Як же ти гарно пришила! - вигукнув щасливо ведмедик любуючись пришитою лапкою. Та й побіг збирати листочки з книжки по усіх закутках.
- Ось вам, це всі сторінки. Шукайте свій порятунок. Та мені вже пора.
- Ведмедику, ведмедику, стривай, скажи усім іграшкам, щоб прийшли до нас зранку, хочемо ми у них пробачення попросити! – вигукнула Оленка.
- Гаразд, дівчатка, покличу. Бувайте! – і пішов собі радий до іграшок.
- Оленко, навіщо ти усі іграшки до нас покликала? Вони ж на нас гніваються. Думаєш, забули вони скільки кривди ми їм заподіяли?
- Ні сестричко, звичайно вони не забули, та є у мене одна думка..... – і Подушечка, прихилившись до Голочки-Світланки, довго щось шепотіла їй на вушко.
Цілу ніч сестрички шили, майстрували, метушились, і Нитка їм допомагала. І от настав ранок. Голочка і Подушечка змучені та сонні притулились одна до одної і тільки задрімали, як стрепенулись від тупоту та грюкоту, що лунав із сусідньої кімнати. Незабаром побачили, що до них наближається багато усіляких іграшок. А попереду йшов їхній друг ведмедик з лялькою-чарівницею.
- Ну що, дівчатка, чули ми, що хочете ви щось сказати, – почала розмову золотоволоса лялька. – Говоріть ми слухаємо. Так іграшки?
- Так, так – загули іграшкові звірята, ляльки, машинки та усі, хто жив у іграшковій коробці.
Голочка та Подушечка підвелися.
- Любі наші іграшки, просимо пробачення за нашу погану поведінку, за те, що не шанували вас, не берегли а лише рвали та ламали. Ніколи біьше такого не повториться. Обіцяємо. А ще ми для вас усіх приготували подарунки, які зробили самі. Підходьте і ми кожному дамо подарунок. Ось тобі, конику, сідельце нове, бо те що було ми колись порвали. А тобі, мавпочко, сумочка, будеш туди складати іграшкові банани.
І так кожній іграшці подарували дівчатка якусь обновку.
- Дякуємо вам сестрички, - сказав за усіх іграшок ведмедик, - а тепер ще й від нас тримайте подарунок. Ось вам міцний клей, ним ви зможете полікувати книжку сторінка за сторінкою.
- Який гарний подарунок! Давай, Оленко, приклеюй швидше.
Через деякий час усі сторінки вже були на місці, та дівчатка все ж залишались як і були - Голочкою і Подушечкою. І тут уже підійшла до них золотоволоса лялька яка до цього часу трималася осторонь.
- Ну от дівчатка, книжку ви полікували, у іграшок пробачення попросили, і я думаю, надалі будете їх поважати та шанувати. Отож відкрийте тепер книжку і з перших букв кожної казки складіть слова, тричі їх промовте і знову станете дівчатками, та ще гарнішими як були.
- Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м, - швиденько знайшовши потрібні букви вимовили дівчатка.
- Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Ура! Ми знову дівчатка, ой як же хороше. А іграшки? Що з ними і чому вони не рухаються? – розгубились Світланка і Оленка оглядаючись навколо.
А біля них уже не було тих живих іграшок, що говорили з ними, радили та допомагали. Навколо лежали. І дівчатка, нічого не кажучи одна одній обережно брали їх одну за одною та й несли у іграшкову коробку.
- Дивись, а ось і наш ведмедик, і він, наче усміхається. Спасибі тобі, ведмедику. А золотоволосу ляльку ми поставимо високо на поличку, щоб вона нам нагадувала, що ми обіцяли їй та усім іграшкам.
З того часу не було між дівчатками суперечок. Й іграшок вони не ображали, бо пам’ятали, як були Голочкою ти Подушечкою.
