Я бачив його лише одного разу в Бокаччо - модному кабаре в Барселоні, за кілька годин до його смерті. Він був заляканий бандою шведських молодиків, які намагалися забрати його з собою о другій ночі щоб продовжити вечірку в Кадакесі. Їх було одинадцять, і розрізнити їх було справжньою проблемою: і хлопці і дівчата видавались однаковими - усі мали гарні вузькі стегна і довге золотаве волосся.
Хлопцеві точно було не більше двадцяти. Він мав кучеряве брудне волосся, гладеньку зеленувато-жовту шкіру як і у багатьох жителів Карибів, привчених мамами завжди ходити в тіні. Його арабський погляд ніби був спеціально призначений для того, щоб зводити з розуму шведських дівчат, і, можливо, навіть деяких хлопців. Вони посадовили його на вітрину, ніби ляльку черевомовця, і співали йому модних пісень плескаючи в долоні, щоб переконати його піти з ними. Він, вже й так достатньо заляканий, намагався переконати їх. Хтось запропонував залишити хлопця в спокої і один зі шведів підняв на нього очі, давлячись від сміху.
- Він тепер наш - крикнув він не ховаючи посмішки. - Ми знайшли його на смітнику.
Ми з друзями прийшли трохи раніше, після концерту Девіда Ойстраха в Палау де Мусіка і в мене волосся встало дибки від такого безбожжя шведів. Бо аргументи хлопця і справді були серьйозними. Він жив у Кадакесі до минулого літа де його найняли співати пісень Антильських островів в одній модній закусочній, доки її не зруйнував північний вітер. Наступного дня йому вдалося втекти і він поклявся ніколи не повертатися, з північним вітром чи без, бо був впевнений, що якщо повернеться, на нього чекає смерть. Це була справжня карибська впевненість, яку банда північних раціоналістів, розпалених літньою спекою і міцними каталанськими винами, а серце було сповнене зухвалих ідей, зрозуміти не могла.
Я розумів його як ніхто інший. Кадакес був одним з найкращих селищ на Коста Брава і, водночас, найбільш закритим. Так склалося через те, що єдиним доступом до нього був вузенький гірський серпантин що простягався над безоднею. Тож треба було бути неабияким сміливцем, щоб їхати по такій дорозі зі швидкістю більш як п'ятдесят кілометрів на годину. Всі будиночки в селищі були низенькими, вибіленими - традиційний стиль для середземноморських рибацьких поселень. Нові ж будівлі були сконструйовані відомими архітекторами, і аж ніяк не руйнували гармонії що панувала там. Влітку, коли здавалось, що спека самих африканських пустель піднімається від тротуару навпроти, Кадакес перетворювався на пекельний Вавілон, з туристами з усієї Європи, які обговорювали їхній рай з місцевими і приїжджими, яким пощастило купити будинок за прийнятною ціною, доки це ще було можливо. Однак навесні і восени, коли Кадакес був найбільш бажаним, ніхто не міг перестати з жахом очікувати північного вітру, вітру суворої і витривалої землі, про який місцеві і деякі навчені гірким досвідом письменники казали, що він несе в собі зародки безумства.
Я й сам протягом близько п'ятнадцяти років був частим гостем в Кадакесі, поки в наші життя не увірвався північний вітер. Якось, у неділю під час сієсти я, задовго до його приходу пережив це незрозуміле передчуття і зрозумів: щось має трапитись. Мій настій погіршився, без усілякої причини я відчув невимовну тугу і мені здалося що мої діти, яким тоді ще й десяти не виповнилося, слідують за мною по будинку з ворожістю у в очах. Тож коли, через якийсь час, швейцар приніс коробку з інструментами і морськими канатами для того, щоб укріпити двері і вікна, я особливо не здивувався.
- Це північний вітер - сказав він. - Він пробуде тут деякий час.
Це був колишній моряк, дуже старий, який досі носив непромокаємий довгий жакет, шапку і люльку, а його шкіра здавалась обвітреною сіллю усіх морів світу. У свій вільний час він грав на площі у петанку з ветеранами різних програних воїн, або пив коктейлі з туристами у пляжних тавернах, тому що у нього був талант робити свою каталанську старого артилериста зрозумілою кожному. Він хизувався тим, що знає всі порти планети, але не був у жодному місті самих материків. "Не знаю я ні про який Париж у Франції!", любив казати він. Отож жодний транспорт не отримував його схвалення, звичайно якщо він не був морським.
В останні роки він раптово швидко постарів, і вже не виходив на вулицю. Більшу частину часу він проводив в своїй кабінці швейцара, сам-самісінький, як і все своє життя. Свою їжу він готував в жерстянці на примусі, але цього йому вистачало щоб радувати нас вишуканостями готичної кухні. З самого ранку він займався постояльцями, поверх за поверхом. Він був одним з найпослужливіших людей, яких я знав, сповнений невимушеної щедрості і терпкої лагідості властивих каталанцям. Він мало говорив, але коли вже починав - то лише прямо і по-ділу. Коли йому зовсім не було чого робити, старий годинами заповнював формуляри на прогнозування результатів футбольних матчів, які частіше так і не відсилав.
Того дня, укріплюючи вікна і двері у передчутті лиха, ми розмовляли про північний вітер, ніби це була кошмарна жінка, без якої, однак його життя не мало б сенсу. Мене, власне, здивувало, що моряк віддає таку даність вітрові землі.
- Справа в тому, що цей вітер дуже давній - відповів старий.
Здавалось що його рік не розділений не на місяці і дні, а на кількість разів коли приходив північний вітер. "Минулого року, приблизно три дні по тому як прийшов другий північний вітер, в мене було загострення коліту", якось розказав він мені. Можливо це пояснювало його віру в те, що після кожного приходу північного вітру людина старішає на кілька років. Він настільки був захоплений цією думкою, що переконував нас, що старість - це просто передсмертний візит ввічливості.
Чекати довелося не довго. Щойно вийшовши швейцар почув свист, який потроху ставав все більш пронизливим і голоснішим, поки не розчинився в гриманні землі. Потім почав дути вітер. Спочатку поривами, з кожним разом все частішими, аж поки не став безперервним, без жодної паузи чи послаблення, сповнений, воістину, надприродньої сили та жорстокості. Наше помешкання, на відміну від загальноприйнятих норм на Карибах, розміщалася навпроти гори, напевно, завдячуючи цим дивним смакам старомодних каталанців, що надають перевагу обожнюванню моря на відстані. Таким чином вітер віяв нам прямо в обличчя і погрожував вирвати кріплення вікон.
Найбільше вразило мене те, що, не зважаючи на вітер, погода залишалася пречудовою, з золотавим сонцем на фоні мирного неба. Я дійшов до того, що вирішив вийти з дітьми на вулицю щоб перевірити як йдуть справи на морі. Вони ж бо народилися поміж мексиканських землетрусів і карибських ураганів, тож ще одного невеличкого вітерцю було не достатньо щоб налякати нас. Ми навшпиньках прокралися повз кабінку швейцара і побачили його в стані ступору перед тарілкою бобів з ковбасою, споглядаючого вітер за вікном. Старий не помітив як ми вийшли. Спочатку нам вдавалося прикриватись від вітру, йдучи попід стіною будинку, проте коли ми завернули за кут, то мали вхопитися за стовп, щоб сильний вітер не потягнув нас за собою. Так ми і стояли там, посеред катастрофи, милуючись непорушним і прозорим морем, поки швейцар не прийшов врятувати з допомогою кількох сусідів. Лише тоді ми переконалися, що найкращим рішенням буде замкнутися вдома доки все це не закінчиться. Хоча ніхто тоді точно не знав коли це станеться.
Після двох днів нам вже почало здаватися, що цей жахливий вітер був не якимось земним феноменом, а скоріш особистою образою, яку хтось наносив комусь. Швейцар навідувався до нас кілька разів на день, занепокоєний нашим настроєм, і приносив нам фрукти з кіоску, а дітям - медові кренделі. А на обід у вівторок він почастував нас коронною стравою каталанської кухні, приготованою на його кухоньці в звичній жерстянці: кролик зі слимаками. Це був справжній бенкет посеред чуми.
Вся середа була зайнята вітром і більш нічим; це був найдовший день в моєму житті. Проте опівночі ми всі водночас прокинулися, пригнічені абсолютною тишею, що була схожа на саму смерть. З нашої сторони гори не ворухнувся жоден листочок на дереві. Отож ми вийшли на вулицю, хоча в кабінці швейцара ще не горіло світло, і зупинились щоб насолодитись останніми світанковими зірками і сяючим морем. І хоча годинник не пробив ще і п'ятої ранку багато туристів з насолодою відпочивали на каменях пляжу і починали готувати вітрильники після триденного покаяння.
Виходячи ми не помітили, що в кімнаті швейцара було незвично темно. Але коли ми повернулися, повітря в будинку виблискувало так само як морська вода, а світло в його кабінці так і не з'явилося. Заінтригований, я двічі постукав, і не дочекавшись відповіді, прочинив двері. Думаю, це був перший раз коли мої діти побачили, як я кричу з жаху. Старий швейцар, з його відзнаками пришпиленими до лацкану моряцького жакету, був підвішений до центральної балки, все ще гойдаючись зі сторони в сторону від останнього пориву північного вітру.
Ми поїхали з селища до назначеного строку, посеред санаторного сезону, і з відчуттям дострокової ностальгії, з твердими намірами ніколи не повертатися. Вулиці знову кишіли туристами, на площі ветеранів лунала музика, а самі вони були ще і як у формі для гри в петанку. Крізь запилені вікна бару Марітізм ми могли бачити деяких виживших друзів, які заново розпочали життя цієї сяючої весни після північного вітру. Але для нас все це вже було в минулому.
Саме через ці події минулого, я, як ніхто інший, розумів жах хлопця перед поверненням у Кадакес. Бо він був впевнений, що помре. Однак, я знав, що не було жодної можливості переконати в цьому шведів. Все закінчилось тим, що вони відволокли його силою, захоплені воістину європейським прагненням вилікувати його від цих африканських вигадок. Вони заштовхали його в темно-фіолетовий фургон під шквал аплодисментів та свисту оточуючих і в цей пізній час розпочали свою подорож до Кадакесу.
Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Вчора, повернувшись з вечірки, я забув спустити фіранки і поняття не мав котра зараз година, але моя спальня просто потопала в розкоші літнього дня. Тривожний голос у слухавці я впізнав не одразу, але він розбудив мене остаточно.
- Пам'ятаєш хлопця, якого вони вчора вночі повезли в Кадакес?
Мені не потрібно було слухати далі. Єдине, що це сталось не зовсім так, як я думав. Більш трагічно. Хлопець, смертельно нажаханий невідворотністю повернення, скористався недбалістю шведів і стрибнув з фургону в прірву, намагаючись втекти від неминучої смерті.
