ти суїцидник
і хочеш померти
не хочеш прожити
у мене своє життя
у тебе його немає
тому слухай
Сьогодні я купався у пустій ванні. Саме пустій – і ніякій не порожній. Може, інші і є порожні – та не я. Саме пустій. Від холоду, дерев, дощу, хмар і сонця, вітру і ще чогось – слово забув. Я забуваю слова – постійно. Так само, як і ви. Але я помічаю це, а ви – ніко?ли. Я завжди купаюся у пустій ванні – ненавиджу воду. Коли її ненавиджу, мені сняться сни: розумні такі. Розумні і мудрі. А ще тоді я читаю. Книжки. Ті, яких не бачу. Мені холодно, але зуби не цокотять. Коли тіло стає солодким від хмелю і солоним від синього кольору, мені стає страшно: я боюся всього – навіть тебе. Б’юся об заклад – ти страшна. Дуже страшна людина. Я знаю це лише тому, що нічого не бачу. Але тебе я бачу, бо знаю. Знаю те, що нічого не знаю. Проте вони знають все. Ті, що зі мною говорять.
Я часто з ними говорю. Переважно тоді, коли мені самотньо. А самотньо мені часто. І тоді я пла?чу. Плачу? за все своє життя – грішне воно.
Тоді як ванна заливається сльозами, що є водою для мене, мені стає сумно. А тоді – весело. Весело від того, що я ще вмію плакати, вмію боятися, вмію сумувати. Це каже про те, що я ще живий. Але чи треба мені моє життя? Чи треба воно комусь? Меланхолія стає моїм ритмом: барабаном у вигляді кулі з повітрям. Моїм повітрям. У мене більше його немає – усе забрала куля. А тоді маленький хлопчик узяв і випустив її. Туди, де світить Сонце. І хоч мене тоді вже не буде, я знаю, що моє повітря долетить до нього – і буде дихати там. Лише там.
О Боже, вони знову зі мною говорять – я перестаю бачити. Перестаю чути. Лише розуміти їх... Розуміти їх мені не треба... Але все розуміється саме собою – без мого втручання. О Боже, невже це правда? У кожного своя правда? Що? Правда що? Що є правда? Те, що вони мені сказали? А я почув? Говорять? Що? Пуста ванна? Як? Куля? Я? Що на світі правда? Меланхолія? Ти? Ти правдива? І взагалі, що є правда, створена тобою? Всевишнім планом твоїм? Чим? Чим створена правда? І чи є вона правдивою для мене? Чи є унікальна... безперечна... абсолютна правда, що стосується всіх...
Актуальна? Що актуальна? Нічого не актуальне. Я, безперечно, дістаю пластиковий пакетик – як завжди. Я давно його на себе не приміряв – боявся. І ніколи не використовував. Його. Його мені дали вони. Вони. Ті, що говорять зі мною. Словами.
Боже, вони мені сказали, що, уявляєш, куля не долетить до Сонця... Ніколи... Швидше вмре, зникне, згине... Уявляєш? Куля? Де моя куля? Моє повітря? Невже буде так, як вони кажуть? Я не знаю, хто вони, Боже, але знаю, що вони кажуть правду. Свою правду? Мою? У кожного своя правда? Ні? Тепер лишилось перевірити: це їхня, моя чи абсолютна правда... Ти допоможеш мені, Боже? Правда?
Добре. Я розгортаю пластиковий пакетик без ручок. І мені добре. Добре. В очах – музика. Грає. Стою на підлозі. Розумній. Зеленій підлозі власної безодні. Тоді, як моє тіло лежить у ванні, я стою на підлозі. Мої руки лежать як завгодно – розкладіть їх самі. По поличках. Так, як ви робите повсякчас... Експеримент? Це твій експеримент? Вони знову зі мною говорять? Хто? Демони! Демони мого волосся!
Так, я лисий. Ти мені кажеш саме так. Але хіба я лисий, коли я таким собі не здаюся? Я дикий. Дикий і дурний. Дурний і потворний. Але не лисий. Це ти мене таким намалював, Боже... Боже? Ні, ти ніякий не Боже. Ти – художник, який намалював джаз на моїх вустах. Чужих. І не лише вустах. І не лише джаз. Гірше. Значно гірше. Я поринаю у прірву. Твою прірву. Свою. Оскільки божеволію. Разом із вами. В екстазі. Бурхливому. Дуже. Божестенна комедія, коли подумати. Але я не думаю. Більше не думаю. Ніколи.
Мої ноги ви розклали так, як треба. Саме так. По поличках. Ви завжди все розкладаєте по поличках. Ви, люди, демони свого волосся. Бо всі ви лисі. У вас немає художника. У вас нічого немає. А в мене є. В мене усе є. Бо в мене нічого немає – мене більше немає.
Спасибі, що розклали мої ноги. І руки. І поцілували у вуста. Що? Ви хочете знати, що було у тому конверті? Навіщо вам це знати – результат не міняє суті. Нічого не міняє. Хіба це розмінна монета, щоб її міняти? Знати? Треба? Там була запальничка і три шмати вати? Навіщо? Що навіщо? А навіщо вам жити? Беззмістовне питання? Коли подумати? А ви подумали? А в чому зміст? Тоді? В чому ви бачите зміст? Потім? У змісті? У вас навіть художника немає... Про який зміст ви говорите? І серця.
А в мене є. В мене є все. Я попросив художника дати мені конверт. А він погодився. Мовчки. Без суперечок. Кивнув. Сходив. Узяв пива. Кухоль. Горішків. Квасолі. Помідорів. Чотири кілограми. В бабусі. Торгувався. Трохи. Я знаю. Бачив. Він мені казав. Він завжди зі мною говорить. Хто? Художник? Бог? Та хоч би й я – вам що з того? Результат це не міняє. Нічого не міняє. Всі ми приречені на смерть. Треба помирати, вам не здається? Мені здається. Примара. Я, наприклад, дуже хочу. Тобто, хотів. Саме тому він дав мені конверт. Я дуже просив. Його. Він спочатку ламався, мов цнота. Дуже. Не Бог – інший. Художник. Художник від слова худоба. Він теж худоба. Так само, як і ми. Але його упряж значно краща за нашу. Нашу кашу.
Перед смертю я їв кашу. Манну кашу. І уху. А ще мармелад. І трохи хмизу. Зовсім трохи. Все було солодке. І водночас гірке. Дуже гірке. Багато їсти не можна. Неможливо. Тому що. В очах гуло, а в голові – темніло. Темніло від світла. Де світло? Там! Воно було там! Я бачив! На мене найшло прозріння! Він дав мені конверт. Я сам його просив. Три шмати вати і циркуль. Монотонність. Усе змінюється. Спочатку це був ніякий не циркуль. Три шмати вати. І туалетний папір. Змінюється все. Я навіть не помічаю, як. Я помирав багато разів, але я знаю, що це неправда. Все це неправда. Я знаю, чому я тут і всі ми тут. Більше цього знати не треба. Неможливо більше знати. Це кажу вам я, Ісус Христос і розум його. Я став художником. Так я став художником. Богом із розуму і тіла його. Кров’ю Христа наповнений і вином його залитий.
Все створене у любові. З неї все починається і все приходить. Куди приходить? До неї? Куди? Туди, де грає музика. Божественна симфонія. Цілий оркестр гаксамитової музики. Я постійно чую його – вони зі мною говорять. Вони? Ні, це я з ними говорю – вони мене слухають. Так я став Богом.
І лише те. Те нічого не міняється. Я хочу бути там, де все однаково. Все. Абсолютно. Завжди однаково. Де мій конверт? Що в ньому було? Циркуль? Так. Олівець? Так. Туалетний папір? Він теж був. Чого не було?
У моєму конверті ніколи не було білої вати – я її вигадав. Сам. Зовсім білої. І намалював. Яскраво. Три шмати білої вати. Життя – яскраве. Ось що там було. Саме тому нічого не було. Там. Де мій конверт? Ви його вкрали? В мене і так нічого немає... Де мій конверт?
Я ніколи не бачив, як виглядає вата. Але я її уявляв. Така чорна. Чорна і розумна. Посипана содою. І цукром. Лежить на підлозі. Там, де я тепер стою. На підлозі. Синій підлозі не менш синьої планети. Підлоги. Там, де синє все: кров, любов... А що не синє? Я? Я – Бог? Хто я? Хто ти? Хто ми всі, разом узяті? Хто він? Хто вона? Чи просто хто? Я мовчу, бо більше казати не можу. Ніхто не мовчить і ніхто не говорить. Я напишу Біблію. Нову Біблію. Таку, яку ніколи не писав. Але напишу її про себе. Тихо. Смиренно. Я буду смиренним – таким, як був колись Господь. Я не буду більше їсти три шмати білої вати. І сире м’ясо. І любов моєї нареченої. А ще я не буду їсти. Не буду пити. І ходити не буду. Я буду літати по колу – ось що я буду робити. Ніколи.
Літати так, як Ангели. Беззмістовно. Нерозумно. Тупо. Бадьоро. А ще. Я буду їсти білу вату. Багато. Свою ілюзію. І коли я з’їм останню, мене не стане. І тоді я помру. А коли помру – побачите самі, що буде. Революція! Все, як у тумані – холодно спині. Я – геній. Ти – геній. Але ми про це не знаємо – вони з нами не говорять. Більше не говорять – але колись казали. Казали, що будуть ці часи – я помру. І тепер... Тепер що? Мені добре. Це головне? А тобі добре? Мені? Мені плювати на твою добрість, хорошість чи що там в тебе ще? Є? Контакт? Ось як мені плювати! Бачив? Я набираю в рота слину – пишу під диктовку. Вони зі мною говорять. Але вони обіцяли – обіцяли, що більше такого не буде. Вони казали. Але. Зараз вони говорять. І я тону. Росту. Вмираю. Тому, що я живу. Але мені плювати. На себе, тебе, всіх. Усіх довкола. Самі винні. В усьому. Абсолютно.
Зараз я сиджу у ванні. Своїй порожній ванні. На підлозі три шмати синьої вати. Я їх з’їв. Усі. Але чому вони досі на підлозі? Все змінюється. У синьому комбінезоні. Мені плювати! Художник змішує фарби. У конверті. Я – геній, бо відкриваю конверт і... стаю Богом. Тієї картини, в якій живу.
Завтра я прокинуся в Раю. Сансей. Певно. У кімоно. Певно я прокинуся. Завтра. А коли я прокинуся, тоді і помру. Завтра. Померти завжди встигну. Сьогодні. Жити – теж. Учора. А в Раю всім треба хоч би раз у житті побувати. І з’їсти синьої вати. Хоча б один раз у житті закусити фарбою. Кольору неба. Всім. Треба одним оком глянути, чи справді там усе так, як описують у книжках: голі дівчата посьорбують чоловіків, мов цукерки на паличках. Випивають. А самі вони, ці дівчата, бездоганної форми – ніякі не цукерки на паличках, що ковзають містом „цок-цок-цок”. Там, куди я іду, немає міста. Жодного. Лише дерева. Цокають для того, щоб їм зробили „шпок-шпок”... Чи ні? Чи для чогось іще? У них дерев немає. Може, в їхній ході теж закладений певний сакральний зміст? Нічого немає. Я хочу їх посьорбати – ось що я хочу! Я знаю те, що я хочу – і це головне. Певно. Хоча сумніваюся. Так само, як і ви. Трьох шматів вати більше не видно. І недостатньо. Проте я їх бачу. Всі. Цього недостатньо. Як можу бачити те, чого немає? Дуже просто – треба відвернутися. Що ви кажете?
Я відвернувся. Побачив її погляд. Оксамитовий і чистий. Я злижу свої губи із твоїх. І навпаки. Під акомпанемент акустики. Я закрив очі – вона ще не зникла. Я попросив її піти – вона стоїть нерухомо. Я вилаявся – нічого не змінилось. Я жбурнув у неї ножем. Вона закричала в мене, а я – в неї. Увійшов. У двері. Вона продовжувала кричати. Я поклав свою руку на її мокре від лоба чоло. Такий собі піт. Витер. А потім зґвалтував. І зараз ґвалтую. Мовчки.
Вона принесла мені шмат сірої вати. Один. Вона ще не знає про те, що мені треба. Три. Це нічого. Скоро дізнається. Все змінюється. Мені плювати. Художник змішує фарби. Тоді я прокинувся – на підлозі. Час від часу не легше. Вона принесла мені кави – із ванни. У мене там чайник. І кухоль. Такий самий, як і на кухні. Та я не ходжу на кухню. Бо в мене її немає. Бо кави теж немає. Бо я не їм. Та інші „бо”. Лише п’ю. Без цукру. Нічого. Зовсім. Її свідомість. І вашу. П’ю. Їй погано, але мені добре. Дай мені кухоль білої води. У тебе є. Я знаю. Щоб більше не прокинутись. Ніколи. І це головне. Це ніякий не егоїзм – тваринячий спосіб виживання. Інстинкт. І, хоча я Бог, я ще й і тварина. Не можна забувати про цю мою другу половину – вона роздряпана. Все роздряпане. Нею. Вона завжди противиться, коли я її ґвалтую. Кусається. Б’є ланцюгом. Я їй засаджую в лузу, а зранку... Зранку вона приносить мені каву. Я справжній самець. На підлозі – в мене ліжка немає. Я сплю просто неба – в саду. І живу там – у мене дому немає. В мене нічого немає. Окрім її фокусів. Може, її теж немає. Може, я її вигадав? Ні, це просто комбінація цифр – вони не в тому порядку. Досить розкласти їх у потрібному, як задачка вирішиться сама собою. Але я не бачу задачі. Як можна зрозуміти те, чого не видно? Більше того – вирішити. Треба не думати. Мені так здається. Принаймні. У мене все пішло не так. Зовсім. Не так, як усе мало бути. Мені здається. Принаймні.
Принаймні сьогодні вихідний. Я нікого не ґвалтую. Сам собі. Лежу. Просто неба. І мрію. Про те, про се, про те, про се, про те, про се. А про що думаєте ви, коли лежите просто неба? Про що думаєте ви, коли я вас ґвалтую? І взагалі, ви думаєте? А навіщо вам думки? Хіба вам жити з ними легше? Мені – ні. Я здихався від них. Позавчора. Ніяк не міг забути. Але згадав. Я засунув їх під картон. Той, який ви забули почистити.
Вона спить у гамаку – розпатлане волосся й груди. Я люблю, коли вона пожмакана, затрахана й розбита. Її збила машина. Моя. Звідки у небі з’явилася машина? Я сам її придумав. Вигадав, коли хочете. Так було треба. Вона взяла її і роздавила. Проста необхідність. Без водія. Не було його. Це тому, що авто не поклало свої думки під картон. Так, як зробив я, великий чортяка і козел.
Я – баран. Цілком і повністю. Ні, я – не такий, як баран. Я – баран. Іноді я – козел. Іноді – свиня. Так вона каже. Та, яку я ґвалтую. Казала. Раніше. Її більше немає. Так. Я допоміг їй позбутися життя. Вічного. Воно просмерділося несправедливістю і беззаконням... Я наведу світовий порядок. Це точно. Я почав із себе. Тепер – вона. А завтра... Завтра це будете ви. На її місці. Моєю. Ні, не жертвою – апостолом. Я допоможу вам.
Цікаво, після смерті у Небі вона потрапить на Землю. Чи, може, у Небі не можна померти. Неможливо? Але чому тоді вона лежить? Розпатлана. Під балконом. Чужим. Я туди її не клав. Ніхто не клав. Це зробила машина. Чорний довгозадий тарантас. Він протаранив її всю – більше її не зібрати.
Я взяв у руки кубик-рубик. Вирішив його скрутити. Свій. Болить скроня – холодно. Але це нічого. Більше ніхто не назве мене бараном. Ніколи? Я розумний. Дуже розумний. Інакше я би не крутив кубик-рубик. Невже? І буду няньчити себе сам. Абсолютно. Підгузники міняти не треба – і це головне. Справді? Захочу сексу – гляну на кулю. Свою. Дістану руку. Вона знає свою справу. Та, що лежить піді мною. Висить. Чого я хочу? Смерті? Ні, я хочу жити. Жити після смерті. Але я живу після смерті. Вже. Чому мені так погано? Справді. Мені зле. Людям так не личить. Хочу змінити маску, але інших у мене немає. Жодної.
Тобі не личить бути добрим. Добрим самаритянином. Мені теж. Нам треба злитися. На все. Тоді, коли ми вихлюпуємо нашу злість, нам стає набагато легше. Ви це розумієте? Дешеві демони допоможуть нам. Усім. Хіба що смертю. Чиєю? Твоєю чи моєю? Я вже помер. Значить, твоєю. Але ти теж помирав. Тому слухай. Ти теж всього лише мрець. Як і я. Черговий. Мрець. Але є одне „але”. Якщо ти більше помирав за мене, значить ти більше винен. За що? Як за що? За те, що ти жив! І безвинні лише ті, хто ніколи не народжувались. Всі вони щасливі. А чи ти щасливий? Якщо так, ти ніколи не народжувався. І тебе зараз немає. Це витвір твоєї уяви. Або уяви твоїх знайомих. Яких теж не існує. Ніколи.
Шизофренія – це хвороба. Її треба лікувати. Я підключу тобі до мозку два дроти – тобі стане добре. Легше. Набагато. Ти заб’єшся у конвульсіях. І плавно станеш овочем. Моїм овочем. Добрим овочем. Овочі нічого не відчувають – їм кайфно. Зла не відчувають. Вони не мають відповідальності. Жодної. Лише добро. Ні за що. І права вибору теж не мають. Нащо він здався? Їм. Без вибору жити краще. Легше. З тобою зроблять усе, що схочуть. Схочуть трахнути – буде це; схочуть сміятися – буде це; схочуть бити – буде. Це. Буде все, що ти набредеш. Собі. Але вбити не захочуть. Вони. Ніколи. Ти вб’єш себе сам. Абсолютно.
Я йду дорогою додому. В мене ліжко № 45. Я пам’ятаю це – на руці написане те саме. Все. І на нозі. Я сплю у морзі. У морозі. Холодно. У носі й лобі все записано. Вони пам’ятають. Усе те, що зі мною проробляли. Вони. Мене. Тебе. Своїх друзів. Чужих. І ворогів. За спиною – мінус 25-ть. Градусів. Холоду. На стелі намальована картина – хтось повісився. Я завжди сплю просто неба. Хтось. Його більше немає. Не було і більше ніколи не буде. Ніколи. Який художник намалював джаз на твоїх розпатланих вустах? Ніякий? І добре.
Я повернувся до того, з чого все почалось. Усе. Піді мною холодно. На заздрість холодильникам. Це добре. Спеціально. Все зроблено спеціально. Я люблю холод. Холод і смуток. Але не так, як ви. Не дуже. Обожнюю. А ще я люблю самоту. Але мені заважають. Вони. Особливо тоді, коли інші саджають мене в ящик. Тоді мені гаряче. Мене витягають – я струшую попіл із себе. Тоді кладуть наступного. Його обличчя не бачу. Мені знову холодно. Я нічого не бачу.
Сьогодні мені холодно. Я не чекаю того дня, коли мені стане тепло – я люблю холод. Обожнюю. Так само, як і три шмати вати. Але я їх не бачу. Нікого не бачу. Нічого. Ні холоду, ні вати, ні очей. Ніколи. Нікого. Нічого. Не бачу. В мене очей немає. Господь не малював. А мій Господь – людина. Вона нічого не дає. Лише тягне і тягне, і тягне. Лише бере. Все, що бачить. А вона нічого не бачить. Мені видно більше.
Зараз вона лежить наді мною – висить. Коли трапляється так, я розумію всі думки, що купчаться навколо. Розуміє і бірочка, що приліплена до його великого пальця з розтрощеним чорним нігтем. Але я з нею не дружу. Ніколи не дружив. Вона теж горить. Разом із тим, до чого прив’язана.
Мені гаряче. Не палко – саме гаряче. Дуже. Але це нічого. Завтра покладуть наступного – тоді буде холод. Мій коханий. Мороз, я в тебе закоханий. Не люблю. Ти мене грієш. Розумієш? Своїм холодом. Постійним. Тимчасовим. Хіба це важко, щоб ти завжди був – і не було тепла? Важливо. Жодного тепла. Ти розумієш? Бадьорий. Знову прийшов бадьорий.
Я його не бачу, але відчуваю: його тіло випромінює заряд. Він думає про якусь курву – хоче їй засадити в лузу. Я знаю, як це – бачив. Усе бачив. Його очима. Іноді я бачу очима інших. Це нічого. Звик. А ви часто зазираєте в чужі очі?
Іноді я – інший. Не такий, як усі – холодний. Це завдяки моєму теплу. Теплу чужих очей. Тоді інші стають мною. І головне – зі мною не говорять. Ніхто. Я з усіма говорю. Мовчки. Вони мене не слухають – і це добре. Ніхто нічого не чує. Мене слухати неможливо – я не знаю слів. Жодного. Мій Господь не малював мені рота. І язика. Людина про це не думає. Вона ні про кого не думає – лише про себе. Але я думаю про людину. Постійно. Мені знову гаряче – посадили до грубки. Але нічого – скоро буде холодно. Головне – не пригоріти. Але, здається, це неможливо, бо, як сказав один агроном, що лежав на мені чотири дні поспіль, я – титановий.
Я дорогий, тому мене опікають. Щочетверга. Припікають. Для мене це суцільна мить, а для когось, може, ціла вічність. Я сплю у морзі. Мені холодно, але я не сумую. Бо досі у трансі. Сплю в глибокому морозі моргу № 654 но вулиці Преображенській, 84-а. Скоро мій день народження. Цікаво, чи виповнилося моє бажання? Свічок немає. Я у морзі. На мені лежала дитина. У чортову п’ятницю. Цікаво, що таке цей „день народження”? І, здається, я справді безсмертний. Як і хотів. У безсмертного може бути день народження? Чи ні? Хай буде. Але навіщо святкувати день народження, коли ти не маєш дня для смерті? І великого призначення теж немає. Особливого. Навіщо безсмертним життя? Вони його не цінують, бо знають, що мають цілу вічність. Смертні люди – навпаки. Вони цінують кожну мить, бо кожен подих може виявитися останнім. Для них. Титан неможливо розплавити – важко. Не хочу бути безсмертним. І зігнути важко. Хочу повернути своє бажання назад!.. Коли буде кінець світу, тоді, певно, помру і я. Напевно. Тому я чекаю на кінець світу. Дуже. Якщо хтось уб’є титан. Звісно. Інший Бог – не людина. Хтось вищий за неї. Певно.
Сьогодні мені холодно – добре думається. Тому я думаю про смерть. Мені подобається, як люди юрмляться в могилі. А вона – групова. Ця людина. В одній людині сидить багато. Людей. І всіх їх закопую. Я. Тільки я. Вони щось говорять, але я не розумію слів. Людина, мій творець, не малювала мені вух. Я засипаю їх піском – вони відкривають роти. Тільки і всього. А я то думав. Виявляється, людина на більше не здатна. Не здатна.
Люди називають це груповою могилою. Я це ніяк не називаю. Бо немає слів. Принаймні для мене. Тому їм моторошно. На душі – в них немає душі. Жодної. Проте в мене є. Все. Якби в них була душа, вони б стали займатися іншими груповими речами у цій своїй могилі. Наприклад, груповим сексом. Певно, їм зараз не до цього. Зараз.
Я перевіряв. Це. І навіть іноді засипав у могилу п’ять чоловік замість того, щоб накидати двадцять п’ять. Місця вистачить усім. Але вони сексу не хочуть. Ніяк не хочуть. Сексу.
Скоро я зрозумів, що люди діляться на самців і самок. Я вирішив класти їх разом. Але, коли я засипав їх піском, нічого не відбувалося. Вони тільки відкривали роти. Мені набридло. Сумно. Зовсім. Тому я вирішив, що їм краще жити, коли їх не засипають у ями. Піском. Всіх. Разом. Я став закопувати поодинці. Закохувати в себе. Але мені скоро набридло. Закопувати. І закохувати теж. Мені набридли люди. Біси. Вони дурні. Смішні. Дурні і складні. Страшні. Я з ними не розмовляю. Ніколи. Люди не дали мені язика. Червоного. Мені він ні до чого. Я не хочу з ними розмовляти. І не визнаю людину як творця.
Я не злий. Я не знаю, що таке злість. Я не добрий, бо не знаю, що таке людяність. Я не знаю жодних слів, завдяки чому я знаю все. Холодно. Знову. А я вже забув, що таке холод. Як я міг?
Тепер на мене знову поклали труп. Свіжий труп. Теплий. І розумний. Але дурний. У нього теж є ноги. І руки. Він – людина. В нього є емоції. Були. В мене їх немає. І не було. Мій Творець не дав мені їх. І думок не дав – лише чужі. Я мислю чужими думками. І слів не дав – я краду слова у трупів. Інших. Окрім себе.
Добре, коли трапляється професор чи доктор наук. Але переважна більшість – тупі невігласи. Такий, наприклад, як оце лежить наді мною. Зараз. Він чесно заслужив смерть – своєю тупістю. В нього було життя. І руки. І ноги. І навіть голова. В ній були мізки. Певно. Але він не цінував. Нічого. Насамперед, саме життя. І помер. Сьогодні йому виповнилося шістнадцять. Зі святом! Остання книжка, що він прочитав, була „Пеппі Довгапанчоха”. Свічок немає. Все ще немає. І торта. Тому не вітаю. Нікого. І чи є з чим вітати? Варто? Може, зі смертю? Із днем народження. Тебе. На тому світі. Не знаю, що таке це „пеппі”, але слово „панчоха” мені дуже подобається. Добре слово. Я назву його панчохою – цю цнотливу людину. Його назва згорить разом із ним. Спасибі тобі, панчохо, за це слово, що ти мені подарував. Гарне. І, до речі, доценту філологічних наук, який був у мене вчора, теж спасибі,- він подарував мені слово „цнота”. Тобто, я його вкрав. Добре слово. Мені гаряче. Дуже гаряче. Так буває, коли той, хто посадив мене у піч, пішов на чарку-другу з черговою дівчиною, з якою він сьогодні розмовляє. Він розмовляє з ними щовечора. І ніко?ли їх на мене не кладе. Але кладе на себе. Він рухає її тілом. І своїм. Тоді він кричить – чергує сам. А тоді вдало позіхає, і щось біле вилітає з його гілки. Не знаю, що це, але я хотів би бути ним. Із нею. Туди-сюди і назад – ось його розмова. Певно. Хвилин зо п’ять. Добре. Тим паче, жінки? не завжди трапляються з розбитими мізками і потрісканими стегнами. Вони – як риби. Мовчать. І не говорять. Сопе один лише бадьорий – більше ніхто не розмовляє. Не вміє. Один лише відголос.
У них є ноги – в мене нічого немає. Навіть ніг. Якби були – хоча б на день. Який там день? Хоча б на ранок чи на ніч? Якби в мене були ноги, я б дозволив, щоб мені їх розрізали. Але спершу я хотів би засунути свою гілку всередину Тані, що лежить поряд із розідраними кишками. Але в мене немає гілки. І ноги немає. І навіть руки, щоб до неї торкнутися. І навіть слова, щоби Таню покликати. Гукнути. Неголосно так. Мовчки. З радістю. Але в мене рота немає. Жодного. Ви не турбуйтеся за мене – я не скаржуся. „Скаржитись – гріх. Це все гріх”,- казав один тюремний свищ, якого я раніше підтримував. Його поклали до мене в суботу. Я добре запам’ятав цей день – тоді в бадьорого був вихідний. Ніхто не сопів над вухом. Якого немає. Добре. Я розповідав про тюремного священика. Тому слухайте. Він лежав смиренно. Мовчки. Так, як учив нас Ісус. Тобто, вас. Мене тоді ще не було. Ви мене зробили раніше. Для себе. Смиренно жив. Смиренно лежав. Смиренно згорів. Його ім’я згоріло разом із ним. Смиренно. Зараз я розмовляю його словами. Іноді.
Намагаюся не повторюватись. Вибачте, коли щось не так. Розповідаю далі. З вашого дозволу. Кожен день – нові емоції. Може, завтра покладуть якусь розумну людину – тоді я вкраду його слово. Розумне. Разом із емоціями, почуттями і думками. Коли в мене буде багато слів, я стану мудрим. Дуже. Але до того, як я стану мудрим, мені треба знати, що вони значать. Ці слова. Інакше це ніякі не слова, а пустий набір звуків. У мене жар. „Пустий дзвін, коли подумати”,- так сказав Остап Метисович. Колись. Його ім’я згоріло разом із ним. Якось.
Він кладе до грубки розжарену жарину. Хіба може жарина бути розжареною? Це неважливо. Зараз неважливо. Важливо інше. Його звуть Ніхто. Його ніколи і ніде не було. Його ніяк не звали. І не звуть. І він це робить так само, як і сам. Усе робить нія?к. Він є у витворі моєї уяви. Гра фантазії. Насправді ж. Досить. Лише. Натиснути. На. Кнопку. Її натискають. Є. Її. Вже. Давно. Не. Натискають. Ні. Людей немає. Нікого немає. Я лишився сам. Сам із собою. Наодинці.
Сьогодні я вперше дізнався, як зветься ця процедура, що зі мною проробляють. Точніше, не зі мною, а з тими, хто лежить зверху. Кремація. І справді. Більше того, я знаю набагато більше, бо вчора люди забували порядного лікаря. Цікаво. Вони його забули, потім прийшли з якимось горщиком – його туди зсипали, мов сіль або цукор. Те ж саме зробили з головним інженером цукрового заводу позавчора – в нього розірвалося серце. Багато пив. А цей, що лежить зараз на мені, багато їв. І нічого не пив. Три дні точно. Я його тримаю. Він спітнів. Від холоду. І цукру.
Я відчуваю його вагу. Я дуже міцний. Але, якби не був таким, обов’язково би прогнувся. До речі, зараз, хоч я і не прогинаюся, прогинається моя душа. Минулого тижня мав честь тримати на собі філософа – якогось там, забув ім’я. Хоча я його і не знав. Я не маю права знати його ім’я. Чи маю? Бо ж те, що я знаю – вкрадене. Навіть ім’я. Хіба може бути щастя у вкраденій речі? Хоча б у слові? Його ім’я згоріло разом із ним.
Цікаво, куди вони потрапляють після того, як їх душі спалюють? Може, до Раю? А, може, в такий самий морг, як і цей. У торт. Мені не подобаються люди – вони мене бісять. Я створений для чогось кращого, аніж слугувати тацею для цих нікчемних слів. І людей. Я що, драчка, яку садовлять у грубу? І за що вони вбили ту бабусю? Порізали вени і відкрутили голову проти годинникової стрілки. Вона ж так любила землю, картоплю і петрушку.
Але це зараз не важливо. Зараз важливо лише те, чому Геннадій так невдало сопе над Мар’яною Валеріївною? У нього в дитинстві не було жінок? Чи в нього, як це, імпотенція?
Я не бачу Гену, але я знаю, як йому важко. Я завжди відчуваю тих, чий годинник зупиняється. Я вловлюю запах смерті. Навіть не знаю, добре це чи погано. Але йому лишилось недовго. Я живу чужими годинниками. І знаю. Його годинник стомився. Вже час. І бракує заміни. Сіли батарейки. Дешеві. Хай тішиться. Все ж таки такий красивий місяць. Зараз. Я, звісно, його не бачу, але мені чомусь здається, що він красивий. Дуже. „Якби в мене були слова, я би співала пісні. Але зараз їх немає. Поки що”,- саме такі слова складали думки ясноокої Валі, що лежала через три метри від мене. Вона ще не знала, що всі її звуки вкрадені мною. Її думки згоріли разом із нею.
Зранку на мене поклали Геннадія. „Мої слова померли. Я їх не чую. І ніколи не чув. Більше. Чому?- монотонно тараторив мертвий Геннадій. Виявляється, вночі в нього був інфаркт. Більше ніхто не буде сопіти в мене над вухом. Нарешті. Усі щось ходили, метушилися. Було дивно – якийсь такий звук: „щолк-щолк”... Що б це могло бути? Означати? Мені ще ніколи ніхто не траплявся, кому б ці звуки були знайомі. Ніхто. Не доводилось. Зустрічати. І ще. Дивно, але він ні про що не думав. Зовсім. Абсолютно. Навіть не знаю, чи то в нього не було думок, чи це я не можу налаштуватися на його хвилю. Ніяку. А в мене завжди виходило – від мене неможливо заблокуватися. І сховатися. Раніше. Що з ним? Він зовсім не думає? У нього немає думок? Тепер. У будь-якому разі те, чого в нього не було, згоріло разом із ним. Його звали ніхто. І прожив він ніяк. Його ніколи не було. І більше не буде. Досить лише натиснути на кнопку. Червону.
Люди розмежовують гнилі яблука від негнилих, розмежовуючи тим самим гарних і поганих акторів. Чому? На мені лежить героїня одноіменного фільму: „Смерть...” На мене ще ніколи не клали героїнь казок – лише героїв своїх романів. Різних. Насправді ж її фільм називався „Смерть Диктатурі”. Але перша назва мене влаштовує більше. Рідна. Просто і лаконічно: „Смерть...” Вона говорить про все. Про все на світі. Про те, що було сказано. Про те, що було написано. Тому що було сказано про те, що вже написано. І написано про те, що сказано. Не можу дочекатись, коли на мене покладуть філософа. Мертвого філософа. Я в мінорі. Бо хочу бути в мажорі. З жовтою вицвілою бірочкою. Як у всіх. Давно такого на собі не тримав. Або на крайняк... Вибачте, що в мене проривається жаргон алкоголіка, якого носив до пані Смерті три тижні тому. Вона не одружена. І не заміжня. Та в неї багато коханців. Кожної ночі хтось новий. Вона вмирає обирати. Бо вміє. У Смерті гарний смак. Люди відокремлюють гнилі яблука від негнилих. Для чого? Бо люди несправедливі. Бог же так не робить. Він – абсолютна справедливість. Гідна честі та поваги. До всього сущого на землі. На землі та в небі. На землі живуть усі люди. Так зроблено Богом. І гнилі, і негнилі. Всі ходять землею. Яблука. Всі. Всі ми – яблука. Немає винятків ані для здорових, ані для розкладених акторів. Усі мають право бути гнилими чи якимись іще героями. Своїх романів, у яких живуть.
Я чомусь думав, наче щось має трапитись. Дивно якось – нічого не відчуваю. Абсолютно. Моїй егоїстичній натурі хотілось, щоби щось сталось. Наприклад, щоб Геннадій перетворився на титановий лежак типу мене і з’явився поряд. Не міг же він ні про що не думати просто так! Або щоб якийсь із сусідніх лежаків ожив і заговорив зі мною – мені не було б так сумно. До речі, цікаво, чи це я один такий живий, чи усі ми? Ті, що лежать поряд, вони теж неживі? Мертві? Чи їх налаштували на інші хвилі? Вони призначені для того, щоб нікого, окрім себе, не розуміти? Для того, щоб їх не чули? Ніхто? Навіть вони самі? Невже? Може, і справді щось сталось. Але чомусь його немає. Нічого немає. Навіть мене – я нічого не відчуваю. Справді.
Так приємно, коли така мертва тиша – все ж таки морг. Лікує. Тут ніколи не влаштовують вечірок. Від чого? І п’яних немає – тільки після ДТП. Ось як? Але я знаю, що вечірки бувають за рогом – щоп’ятниці. Але їх там теж немає. Вже чотири тижні. Для мене це одна мить, а для інших людей – ціла вічність. Я лежу собі, лежу... А вони – метушаться, верещать, бігають, поспішають... Навіщо? Все одно потраплять до мене. Чи до якогось іншого. Бога. Ну, такого, як я. Від смерті не сховаєшся – їй підходить будь-який час. Але чомусь нікого на мене не кладуть... І на інших теж. Нікого немає. Мертва тиша. Все перетворилося в ніщо. Чи це смерть, може, переводить свого мертвого годинника на якийсь інший час? Не знаю. Але який час може бути іншим? Він завжди один! Я не філософ. І не людина. Не жива і не мертва. На грані. Це ще гірше. Заздрю трупам. Усім. Окрім тих, що не трупи. Їм не позаздриш. А думати не люблю. Чи не вмію? І голова не болить. Мало болі. Але „панти”, як сказав, тобто, подумав, такий собі обколювач власних пенісів. Сашко. Два місяці тому. Панти. Я вкрав його слово. Це. Він був наркоманом. Його вада згоріла разом із ним.
Оце так лежу... Лежу собі й лежу... Я – вільний! Вільний від життя! Від права на вибір! Я вільний від усього на світі! І щасливий. Тому, що я в тюрмі.
Знаєте, коли лежиш, приходять різні думки. Не мені судити, гарні вони чи погані, добрі чи злі, геніальні чи безумні, але вони є. Ці думки. Дивно, я думав, що слова?, які я викрадав, витрачаються. Але ні. Вони стають ніби частиною мене. І не вилітають з вуха назавжди. Кожне слово можна повторити. Навіщо? Хоча. І ті люди, чиї імення згоріли разом із ними, залишили по собі пам’ять і слід в історії. Вічний. У мені. Але я не маю рота, щоб розказати. Вам. Комусь іще. Потім. Колись. І немає для кого казати словами – всі мовчать. Більше і більше. Все. Навіщо мати слова, коли тебе не хочуть почути? Навіщо мати чужі слова? Навіщо говорити, коли в словах немає змісту? Навіщо красти чужі годинники? Навіщо бути, коли немає для кого? Навіщо красти власний час? І чужий. До речі. Мовчу.
Добре мовчати. Мовчати для себе. Чи ще для когось? Кажуть, якщо ти знайдеш того, з ким ти зможеш мовчати,– це вершина всього. І більше нічого не треба. Бути не може. Коли є. Це. Не можу не погодитись – мій голос у порівнянні з більшістю нічого не значить. Вершина. І я погоджуюсь. Із тими, хто так думав. І не думав. Так. Тому, що вони думали. Чи не думали? Принаймні так думало перед смертю 367 людей. Яка в біса різниця? Цифри. Багато. Я можу вести статистику, бо запам’ятовую все. Мій мозок – комп’ютер. Супер. Сумую за тим сисопом, тобто, системним оператором станції, якого забували десять років тому. Навіщо? Він знав багато анекдотів. Я сміявся. Хоча в мене немає почуття гумору – людина над цим не думала, коли мене робила. Чому?
Не знаю, чи постійно в них були ці думки, чи лише після смерті з’являлися, але вони були, були, були. І зараз є. Ці думки. В мені. Всередині. Замкнені на ключ. Який я сховав. Проковтнув. Невидимим ротом. Якого немає. Немає. Але його можна малювати. З мене. Тому я малюю. Не лише рот, а й очі, вуха, петрушку, розум, тіло, емоції, сни, почуття, любов, туалетний папір, мудрість, білу присипку, життя і миттєвість. Усе це миттєвість, коли подумати. Ми всі живемо. Всі. Для нас життя – це все. Зовсім. Тоді ми так уживаємось у роль. Свою. Що навіть не помічаємо. Зовсім. І не думаємо. Ніяк. Думати не треба, але помічати – обов’язково. І, живучи, треба пам’ятати, що в тебе є життя. Не забувати. Не нехтувати. Як ті, що лежали на мені. Раніше. Рідко хто ставав з них жертвами знущань, як та бабуся чи ще хто. Справді. Більшість із них убили себе самі. Багато разів. Ні, не в прямому розумінні. Значенні. Я став філософом. Мертвим філософом. Не скаржуся. Майже. Я не хотів би так прожити життя, щоб тоді мене поклали на такого, як оце я, і засунули у піч. Не можу зосередитись. Я не хочу. Дуже.
Мені здається, що ті, хто нехтує життям, не варті самого життя. Не варті жити взагалі. А жити варті лише ті, хто хоче жити і цінує життя: кожну його краплину і мазок. Пензля, коли хочете. Ручки, коли вірите. Олівця, коли бажаєте. І життя, коли маєте. Його.
Я вже тут лежу більше п’яти тисяч років. Не знаю, де я лежу і як: нікого немає і ніхто не проходить; ніхто не говорить і ніхто не розуміє; ніхто не мислить і ніхто не позіхає; ніхто не мовчить і ніхто не питає. Нічого. Певно, вже настав кінець світу. Принаймні того, який ви знаєте. І я. Цінуйте життя. Але я знаю інший вихід. Бо навіть коли воно у вас одне, то я певен, що не останнє. А це ще гірше. Вам знову буде погано. Немає питань. І відповіді немає. На те запитання, що так і не було сказане. Немає відповіді. Тому і питання нема. Жодного.
Хочу спати. Спаси, Господи, і помилуй усіх тих, хто знає ім’я твоє, береже слово твоє, як у небі, так і на землі. Мені холодно. Холодно і сумно – я все ще хочу спати. Тому сплю. Міцно.
Тримайтесь. Сьогодні я вийшов на Софію і Афон голими руками. Голіруч – я їх не боюся. Нікого. Бо як можна боятися того, чого немає? А немає нічого. Зовсім нічого. Тому я вигадав цих двох, щоб мені не було сумно. Це так. Я постійно щось вигадую. В мене гарна фантазія. Я вкрав її у тих, хто лежав на мені. Колись. Лежав і не цінував. Зате я ціную. Все. Більше всього на світі. Щоправда, не можу використати. Нічого. Але ж хіба думки дані для того, щоб їх використовувати? Принаймні. Мені не сумно. Зовсім. Не сумно. В мене добра фантазія. Може, в інших і зла – та не в мене. Інших більше немає. Зате я є. Один. До речі. На самоті зі своїми думками. Добрими чи злими. Не важливо. Мені знову холодно – вже немає того жару. Раніше. Старію. Засинаю. Зникаю. Зовсім.
Не знаю, коли прокинувся, але мене морозить. Тепер. Точніше, мені продовжує бути холодно. Тому я продовжую грати. На скрипці. У свою дурну гру. В життя. Коли на мені лежав письменник, він чомусь постійно повторював один і той самий вираз: „В кінці дурної гри почни іще дурнішу”. Тепер він більше не лежить. І не говорить. А потім додавав: „Тарас Федюк, Тарас Федюк, Тарас Федюк”... Так, що в мене закладало мізки. Може, він і був тим самим Тарасом? Вуха болять. Мертвий чоловічок років сорока п’яти з біркою № 3626 постійно бурмотів. Любите дивитися в чужі очі?
„Найкращий письменник – мертвий письменник. Мені треба померти для того, щоб стати відомим. Тоді буде все. Мої п’єси ставитимуть у театрах. Дешевше купити п’єсу в держави, аніж у митця. Я помер із голоду. А вона. Держава ніколи не помре. Тим паче з голоду. Вона вас усіх контролює. Вона – Система. А ви – Її раби. Вона – Великий жовтий апельсин. А ви – маріонетки у Його руках. І він крутить вас лише в тому напрямку, який йому подобається: зліва – направо, зліва – направо, зліва – направо. Монотонно. І, здається, вічно. Чи можна когось крутити вічно? Звісно. Ви – гарний приклад цього механізму. Я сказав гарний? Ні, ви – погані. Всі ви погані. Актори. Лише мертві – гарні. Гарні і красиві.”
Не буду згадувати письменника: він згорів разом зі своїм Тарасом. Земля йому пухом.
Сьогодні мені тепло. Ні, мене в грубку не саджали. Для мене зовсім не актуальний вираз „хоч горщиком назви, тільки в пічку не саджай”. Я люблю піч. І горщик. Я все люблю. Абсолютно. І не вичавлюю з себе. Просто згадую Сонце. Іноді. Воно мене стрічає. Барвами. А ще затуляє темряву. Треба частіше. Сам його намалював. Своїми думками. Фарбами. Над пічкою. Малювати. І нічого не перу. Брати заборонено.
Бог придумав людину, а людина придумала цукерку. Скажіть мені, хто з них розумніший? Хоча щодо людського розуму довго сперечатися не можна. Насамперед еволюції. Людина не розвивається. Зовсім. Немає прогресу. Ніякого. Якби він був, у неї з’явилися б чотири руки, дві голови, три ноги, тощо. Нічого такого не з’являється. Немає прогресу. Ніякого. Ми застрягли. Тут. Вічно. Немає чого красти. Зовсім.
Ми живемо у світі, де всі одне одного ненавидять. Усі. Насамперед люди. Вони ненавидять себе. Дуже. Своє дзеркало, в яке дивляться. Сильно. Бо, коли дивляться, вони згадують. Чи зазирають у майбутнє? Я не знаю – не можу дивитися. Людина не дала мені очей. Із закритими очима видно більше, аніж із відкритими, тому я знаю. На мене находило прозріння. Люди ненавидять інших людей, бо, коли вони дивляться, то бачать у них себе. У себе – їх. Себе у дзеркалі. По очах, рухах, розмовах. А ви часто зазираєте в чужі очі? Я – ні. Але люблю це робити. Тому і дивлюся. Ви не можете переконати мене в тому, що це не потрібно. Бо я вас не чую. Тому це потрібно. Для мене. Людина нічого не малювала. Даремно. Я люблю візерунки. Сьогодні. Більше мене ніхто не хвилює – людина не дала мені емоцій. Жодної. Тому я вкрав емоції інших. Багато. Я забираю ваші думки. Зараз. Тепер я в ядрі ваших емоцій. Якщо не вірите – перевірте. Спробуйте. Серйозно. Без ганчір’я. Зітріть себе самі. Крейдою. З лиця землі. Багато разів. Вам не думається ні про що. Це не складно. Лише порожнеча. Пустеля і темрява. Ваша темрява. Не моя. Ви поринаєте у неї. У себе вдома. Ви у себе вдома. Я вам допомагаю. Я – ваш друг. Вірний друг і порадник. Ваш раб. А ви – це я. Ви – свій друг. Ви слухаєтеся себе. Себе і ніко?го іншого. Вам ніхто не треба. Більше. Більше, окрім себе. Але не хвилюйтеся так. Я нічого не вкраду. Ні?чого красти. Я забрав уже все, що мені було необхідно. Потрібно. Без чого я не міг жити. Давно. Не уявляв життя без цього. Тепер я маю все. Маю все, про що знаю. Коли знатиму більше – заберу більше. Ні. Я просити не буду. Заберу силою. Тому, що я іду лише вперед – напролом. Тому заберу. Слова. Лише слова. Ваші слова. Вам вони більше не потрібні – ви тепер не говорите. Тому я забираю силою. Ви нічого не чуєте.
Коли забираю? Іноді – в четвер. Незле. Іноді – в п’ятницю. Трохи більше. Коли-не-коли – у суботу. Рідко. По понеділках вас до мене мало приносять. Нічого не доходить. Середа – так собі. Не приносять. Вівторок – урожайний день. Ногами вперед. У неділю ніко?го немає. Ніколи. Нічого. Вихідний. День. Від чого всі вони відпочивають? Від життя? Стомилися жити? Хай приходять до мене. Ногами вперед. Прилітають у повітрі, так би мовити.
Тоді, коли вас принесуть, я стану вами, а ви – мною. Вас покладуть на мене. І ми станемо єдиним цілим. Я стану теплим, а ви – холодним. Я боятимуся холоду, а ви – тепла. Свого тепла. Моє серце стане теплим, а ваше – гірше. Набагато. Гірше. Воно не те що стане холодним – його взагалі не буде. Зовсім. Людина не дала мені серця. Я розітру вас власними руками. Мій Бог мене залишив. На порох і прах. Вам давно робили масаж? Зітру в порошок. Справжній Бог, той, що сидить у небі, дав людині все, про що я навіть мріяти не можу – в мене немає мрій. Розвію пух і прах. Жодної своєї. Лише крадені. Людина – поганий Бог. Чесно. Вона нічого мені не дала. Самі знаєте. Лише собі. Людина не звикла щось давати. Лише брати, брати, брати. Постійно.
Вам не подобається жити? Поміняємося місцями. Містами і селами. Селищами і картонними пакетами. Мені всюди буде добре. В якості людини, звісно. А вам? Чи буде вам добре, коли станете мною? Я певен, що так. Ну, звісно. Тому давайте мінятися місцями. Давайте! Тоді вам подобатиметься все. Дружба? Не буде страху. Бо життя не буде. І смерті. До речі. Ви любите пряники?
Слухайте мене всі. Люди чи хто там іще мешкає в нашій галактиці? З вами говорю я. Для вас немає значення, хто із вами говорить. Але для мене є. З вами говорю я. Словами. Мертвими словами. Чужими. Втраченими. Спаленими. Тому слухайте. Якщо у вас є життя, не витрачайте його даремно. Віддайте його мені. Збережіть його для мене. Того, хто лежить у холоді. Того, хто забув, що таке жар печі. Це коли гаряче. О Боже, як я за цим сумую. На здоров’я. З’їжте мармеладку.
-------
Не люблю вмирати, коли мене топчуть. Ногами. Грішними. Бо, коли мене топчуть, я чую запах річки. Теплої. Ненавиджу воду – я її не бачу. Нічого не бачу. Річку теж. Окрім ваших думок. Звісно. У них немає річки. І сонця немає. І хмар, і дерев, і дощу, і вітру, і метеликів, і розуму, і кольору, і сили, і снаги. У вас нічого немає. А те, що у вас є – це те, що бути не варте. Тому воно моє. Скоро.
Я не люблю вмирати. І чути запах річки. Не люблю, коли мене топчуть. Ногами. Натискають на кнопку мого життя. Педалі. Я не люблю. Гачок. Нікого і нічого. Ненавиджу ваші думки. Всі. Приземлені і люті. Потворні. Ви – мої кати. Люті кати сучасності. Ненавиджу вас. Дуже.
Я не люблю вмирати під чиїмись ногами. Брудними. Не люблю. Вмирати. Топчуть. Вони натискають на кнопку. Педалі. Я слухаюсь. І все. Амба. Попався на гачок. Вони натискають. Кнопку. Мовчу як риба. Ті, що зі мною говорять. Вони. Тоді, коли вони... Тоді мені погано. Дуже. Дуже погано. Грає концерт. Ненавиджу колеса. Цілий оркестр. Особливо одне. Симфонія. Колесо. Велике. Сансари. Моє. І ваше. До речі. Не чіпайте. Мій особливий ритм є мій. Особистий. Не ваш. Тому не читайте.
Мені погано. Коли вони йдуть. Повзуть на колесах. Дуже погано. Не так, як їм. Коли вони їдять. Тим, хто мене топче. Решта? У них є роти. Їм все одно. Чи є, чи немає. Вони не знають, що вони роблять. І кого топчуть. Вони не знають „що?”, „коли?” і „як?”. Вони не знали „де?”, „кому?”, „навіщо?” Вони не знали. Нічого не знали. І хто їм винен, коли натискають? Знову. Кнопка. Я відключився. Система працює без мене.
Я не люблю помирати по колу. Сансари. Особливо тоді, коли мені наступають на ноги. П’яти. На голову. Потилицю. Коли в мене болить усе тіло. Ломить. Я не люблю помирати. А помирав я багато разів. І не звик. Так і не звик. Я не люблю помирати, але мене топчуть. Ногами. Все ще топчуть. Боляче.
Зараз мене теж розтоптали. Сильно. Вона. Вона мене топче. Чесно. Я не люблю помирати. По колу. Сансари. Під вашими ногами. Знайте. Це. Там, куди ви ступаєте, лежу я. Бо я – ваша мрія. Ви топчете мене в собі. Топчете. Ідете, не помічаючи. Проходите повз. Мене. Вашу мрію. Не звертаючи жодної уваги. Обминаючи. Мені так хочеться тепла. А ви мене топчете. Ногами. Зайнятий. Я. Дуже. Ви – грішники. Вам сюди не можна. Це. Моя територія.
Тоді, коли ви мене топчете, мені стає холодно. Холодно й сумно. І я помираю. Від вас. Від себе. Від усього на світі. Помираю. І з’являюся знову. Тепер. Така моя доля. Певно. Але ви не подумайте, що я нарікаю. Ні. Мене влаштовує все. Тільки не подобається, коли мене топчуть. Розумієте?
А ви мене топчете. Топчете, топчете. Тоді мені стає темно. Я заглиблююся в асфальт і смуток. Але я народжуюся знову. Зараз. Тоді мене топче інша людина. І, чесно кажучи, мені pofig від того, хто мене топче. „Мені нецікаво жити”,- скаже людина, що топче мене у собі. Червоними словесами. І зеленим базіканням. Якби вона цього не казала, їй би було цікавіше. Принаймні. Мені так здається. Коли набридне зазирати до чужого погляду. Мені. Скажете. Очі болять. Чужі. Стомилися.
Часом я згоден із цією людиною, але мені нецікаві люди. Я не люблю людей. Ненавиджу. І при цьому залишаюсь їхньою мрією. Я ненавиджу людей. І можу виконати будь-яке бажання. Їхнє. Своє. Чуже. Але не виконую. Бо вмираю. Вам набридло. Тому слухайте.
Постійно думаю. І питаю. Але не відповідаю. Бо я не знаю запитань. Як можна топтати в собі те, задля чого ви були створені? Мені знову сумно. Сумно і темно. Я поринаю у асфалт. Брудний і підлий, як і ваше кепське життя. Паскудне.
Мені погано. А вам? Хіба вам добре через те, що ви мене розтоптали? В собі. Вам добре. Звісно. Вам добре від того, що ви уникли відповідальності. Краще б він не давав свободу вибору. Вам. Усім. Нікому. Калаталися б собі у космосі, мов безмозкі каратумби. Навіть кресмосу б не знали. Мені досі погано. Справді. Нудить. Нудьга. Мені й досі погано. Від вас. Усіх. Абсолютно.
Асфальт. Знову асфальт. Цей. Його створили люди власними руками. Своїми. Руками, а не чимось іще. Головою. А ще вони створили цукерки, торти і кекси. А що вони створили власними ногами? Розтоптали свої мрії. Люди. Я виринаю з еркану аркану. Вашого захисного екрану. Свого.
Народжуйтесь на здоров’я. Собі. Колись вам набридне народжуватись. Я знаю. Тоді ви помрете. Так, як помираю я. Мені сумно, темно і болісно. Зараз. Я плачу. Про себе. Мовчки. Мені пусто на душі. Тепер. Порожньо. Тривожно. Я сиджу в такій самій ванні, як і ви. На дні у мене море. Тепле. Там сидить і моя душа. Тепла і прозора. Море. Воно зближує. З мене стікає кров. Чужа. Мені приємно. І кайфно. Не так, як було вчора. Чесно. Ніколи не було так добре. Прекрасно. Чудово. Верх екстазу. Вищий пілотаж. Я відчуваю легкість. Крила. Це омріяна насолода. Я вмираю.
А ви вмирали? Ви пам’ятаєте свою смерть? Я пам’ятаю. Все пам’ятаю. В мене досконала пам’ять. Своя пам’ять. Не така, як у вас. Чужа.
Ваша смерть. Що це було? Багатоповерхівка? Лезо? Пістолет? Чи, може, потяг, автомобіль або тролейбус? Трамвай? Як ви помирали? Мені цікаво. Розкажіть. Уважно слухаю. Я – ваша мрія. Мрія смерті. Мене ще називають. Як. Танатос.
То як ви хочете померти? Я допоможу, допоможу, допоможу. Ви тільки скажіть. Я поведу вас за собою. У смерть. Свою. Моє тіло вже охололо. Черга за вами.
-------
Коли я був маленьким, я не хотів помирати. Справді. Я постійно з кимось зіштовхувався у темряві. Постійно. Мені було страшно. Тоді. Але тоді я поборов свій страх. Поборов. І намалював на голові лампочку. Своїй. Переміг. Дивну лампочку. Чесно. Вона теж була маленька. Голова. Моя голова. Вона болить. Але хочу вам сказати, як я перестав зіштовхуватись у темряві. Ні з ким. Що я перестав. Робити. І боятися. Всього, окрім своєї лампочки. Вона висіла на голові. І постійно нагадувала про смерть. І зараз висить. Мою смерть. Нагадує. Власну. Природну. Не штучну чи якусь іще. Справжню і неповторну. Без жартів. Я почав боятися. Себе. Свою лампочку. Решту світу. І більше ніколи не зіштовхувався. Ні з чим. Навіть сам із собою. У темряві. Треба напролом. Бігти.
Це коли темно. І страшно. Лампочка була захисного кольору. І є. Міліцейська. Я ходив усім домом із мигалкою. Вашим домом. І своїм. Ходжу. Зараз. І всім було мене видно. Тепер. Окрім мене самого. Звісно. Не було дзеркала. Жодного. Я в нього не дивився. Боявся. Для мене його не було. Ніколи. Я його втратив. У ту мить. Коли зробив лампочку. І прикріпив. З тих пір не дивлюся. Ніколи. Не спостерігаю. Навіть за собою. Але дивляться інші. Лише. Вони. У них теж немає дзеркала.
Те ж саме було у школі. Раніше. Звідки я міг знати про школу, коли до неї не ходив? На шапці моєї потилиці була намальована парта. Ваша парта. І подруга. Чужа. Але я нічого не бачив. Нічого. Ані парти, ані шапки. Там, де я жив, зими не було. Ніколи. Там нічого не було. Навіть мене. Ось де я жив. Ніколи.
З лампочкою добре видно. Всюди. І вдень. І вночі. Тому іноді я дзижчав. І зараз. Як муха. Коли пишу. Але мухи не дзижчать. Вони роблять мовчки. Це. Їх не чують. Ніхто не чує. Окрім мене. І моєї лампочки.
Тому я вмер. І став мрією. Вашою мрією. Мене немає. І ніколи не було. Ні з ким. Ніде. Ні в чому. Тому я вмер. І. Більше. Нічого. Не. Бачу. Я. Так само, як і ви.
-------
Записки смерті постійно коротшають. Самі бачите. Ви не думали, чому? Це так. І я не думав. Чому? Не думала і смерть, але її записки все менші й менші. Коротші й коротші. Таке враження. Складається. Наче вони стискаються. Ще трохи – і їх не буде. Зовсім. Вона залишить чистий аркуш. Лише. Після того, як проведе чудову ніч зі своїм обранцем. Черговим. Усього лише ніч. Одну. Ставайте в чергу. І нічого не буде. Більше. Навіть смерті. Менше. Її записки все коротші. Ви не думали, чому? Це так. І я не думав. Вона теж не думала. Ніколи. Але треба було подумати. Чи ні? Всім подумати. Разом. Подумати про те, чому смерть більше ніколи не пише записки. Зараз.
Сьогодні вона лишила на столі порожній аркуш. Можливо. Кленовий. Чи це листок? А, може, це мені хочеться бачити аркуш, а це ніякий не аркуш. Здалося? Листок паперу? Мабуть. А, може, це мені й справді просто здається, наче вона щось лишила на столі? Хочеться. І нічого немає. Тому. Зовсім нічого. Немає. І вас. І мене. І дерев. І птахів. І сонця. І вітру. І того, що я не бачу. І ви. Вона лишила на столі порожній аркуш. Чистий. Що б це мало означати? Могло. Що я порожній? Чи вона? Чи хтось іще? Вона лишила. Аркуш. І це головне. Мабуть.
Але для чого? Я ж нічого не бачу. А те, що бачу, я не розумію.
Я не можу читати її слова. Бо їх немає. Чому?
Чому вона лишила чистий аркуш на столі?
Я ставлю. Крапку. Вашу. Немає слів.
Для цього жодні слова не треба.
Знайти своє мовчання треба.
А де його шукати? Де?
Ти не лишила карти.
Я ставлю крапку.
Іще одну.
Вітаю вас. Протягом читання тексту ви контактували з Вищим Космічним Розумом. „Пуста ванна” написана саме так, щоб ви занурилися в гіпноз на трьох рівнях свідомості. Тепер ви розумієте пані Смерть. Можливо, сьогодні вночі вона обере саме вас для своїх експериментів. Вона вмирає в оргазмі. Бо вміє. З цього дня вам доступний ченнелінг. Читаючи цей текст, ви багато чому навчилися. Так тримати.
