Українська література стоїть на межі злету, схожого з демографічним вибухом. Не вірите? Думаєте автор об’ївся дурману і плете нісенітниці? Звідки візьметься та навала українських книжок, хіба в рожевому сні? Повірте, це питання часу, аби тільки не заважали. А в нас є всі передумови:
по–перше, ми входимо в кагорту самих найосвідченіших націй, тобто любимо і вміємо читати, навіть між рядками;
по-друге, народ втомився від телебачення, з його мильними серіалами і політичними шоу, а особливо після останніх виборів, а комп’ютер, ще недоступний для більшості населення.
Тому книга має вірватися в цей виниклий вакуум. Питання : чому ж досі немає справжніх українських книжок у такої освіченої нації, ( входимо в тридцятку самих найосвіченіших), чи ми стали менше читати? Ні, і ще раз ні.
Де ж цікаві добротні українські книжки? Не чіпаючи уряд і довжелезну "руку Москви", на яку можна все списати, давайте розберемось в собі. Наведу простий приклад, якось ідучи в гості, намагався купити дитячу книжку. Обійшов пів міста, а добротної гарної, навіть хай дорогої, української книги не знайшов. І хто ж тут винен, як не ми? Що, видавцям не потрібні мої гроші?
Давайте тоді краще спишемо все на ту кляту кризу, або вже краще на лінь і недалекоглядство наших видавців. Українці читаюча нація, навіть, не дивлячись на свої не досить високі статки, ми читаємо. Але читати нічого. Книгарень немає. Абсолютна демократія в купі з неофеодалізм з’їли їх, пошматували, як зграя голодний вовків загнану шкапу. Але ми все одно читаємо. Подивіться, як швидко ростуть статки «Книжкового клубу». У мене, майже, всі знайомі виписують звідти книги. Але питання, які і що? Знову повернулися туди де стояли – читати нічого.
І тут нація, яка хоче читати своє, але не маючи що, починає писати.
Пишуть всі: політики, відставні і діючі; офіцери; пенсіонери; актори; врачі; вчителі; студенти першокурсники ( добре як філологи), колишні і теперішні, повії, нетрадиційні і інші, інші, інші…
І що ж тут поганого, відкрилося в людей, то й пишуть.
Здається, Євген Баран» в інтерв’ю ЛУ сказав: «Пиши тоді, коли маєш що сказати людям» ( родичів і друзів тут до уваги не беремо).
Скажете, хай собі пишуть, хто ж їх друкуватиме. Помиляєтесь дорогі. «Неп гражданє. Неп!» - як казав відомий радянський кіногерой. За хрумкі папірці надрукують все, ще й розрекламують будь-здоров. Сам раз попався.
Я і раніше писав, зокрема і в ЛУ за 25 грудня 2008року, про навалу суч літу, а мої опоненти казали, що ж тут поганого. Хай пишуть, шумлять, наганяють піну. Піну, мовляв, зберуть, а вершки залишаться. І для такої літератури повинна бути поличка. Так мене і моє покоління уже не проб’єш, зерно від полови відсіємо. А от молодь? Ми вже віддали їх на відкуп цигарокам, алкоголю, пиву, лонгерам, телебаченню, а тепер іще і цієї піни. Піну, як раз молодь і вбирає як губка. Тут уже абсолютна демократія згубна – це вже не демократія, а анархія, а можливо і гірше…
Але не будемо про погане. Тим паче, що назва статті «Графоманія…»
Так що ж це за слово таке страшне, чого його більше смерті бояться письменники і сором’язливо обходять критики? Що в середовищі сучасних письменників правилом доброго тону рахується виразитися трьохповерховим нецензурним слівцем, а від цього, кинутого на адресу когось трапляються припадки.
Здається, що тут образливого, в перекладі графо – писати, ман - рука. Рука що пише.
Але беремо словник: ГРАФОМА́Н -той, хто прагне до письменницької діяльності, не маючи до цього хисту. Ось воно що?
Давайте спробуємо класифікувати графоманів:
а) самозакохані – це своєрідні трудоголіки серед писак. Про себе пишуть цілими томами, про те, де, коли і скільки випито, закушено. Особливо гордяться, коли пересікалися із знаменитими.
б) водовози – виливають душу на сторінках, не шкодуючи сил, від чого те писання повністю заливаються водою, перетворюючись на потоп.
в) новатори – постійно відкривають Америку і вигадують велосипед, не помічаючи що їх велосипед із квадратними колесами, а їх Америка – то звичайнісінький загаджений острів.
г) солов’ї – щебечуть так, що за їх солов’їною мовою дуже тяжко почути інші звуки, а знайти, хоч би якийсь зміст і поготів.
д) миловари – це робочі конячки в літературі, пишуть до мила на загривках. Ці списують кілометри паперу. Дехто з них умудряється в рік видавати по два і більше романи. Тут вже треба підключати книгу рекордів Гінеса.
Поки обмежуся, хоча можна продовжувати до безмежності, можна підключитись і вам, бо є з чого вибрати.
Уявляю як затупотять ногами ті, хто себе впізнав. (Хоча графоманство, то хвороба схожа з алкоголізмом, ніхто ніколи себе не визнає хворим, навіть коли лицем в холодець.) Зразу ж кинуться шукати, хто ж то такий розумник? Що він вже такого написав? Хто сховався за псевдо? Не бійтесь, шановні! Це простий, пересічний читач, що теж грішить графоманством, бо взявся за цю статтю. Я не буду наводити приклади із прочитаних мною графоманських творів, не називатиму імен, бо, по-перше - то моє суб’єктивне;
а, по-друге - воно мені тре, на свою голову.
Хай кожен знайде для себе те, що шукає і дасть свою оцінку.
А тепер перейдемо до головного питання статті. Так, чи крила…? Якщо так, то хто ж на них літатиме? Видавці, читачі, критики? Про критику, то вже окрема мова, але кілька слів скажу. Спробуйте зачепити когось із старих кадрів, або наших нових суч зірок. Скажіть, що ви про них думаєте. Отож бо. Воно їм тре, отим критикам? Краще хвали найкраще за всіх, то, можливо, ще й получиш велику цукерку. А «відірватись» і зігнати злобу можна тільки на новеньких, ще не розкручених, навіть якщо в них «високе чоло». Головне гасло: «нє пущать»! І не кажіть мені про критику, її немає, або я іспанський льотчик.
Звичайно, в кожному правилі є виключення і до шанованих мною критиків можна віднести того ж Є. Барана,… може ще когось… і тут я запнувся.
Пора вже второпати всім писакам, література, то не місце заробляння грошей. Назвіть мені справжнього письменника багатія. Може Сервантес, Екзюпері, Гоголь, Достоєвський? А їх читають і читатимуть сторіччями. Звичайно ніхто не заборонить ні мені, ні вам писати. Пишіть, коли маєте щось особливе сказати людям, а ні то задумайтесь. Може краще, як римський імператор Гай Аврелій Валерій Діоклетіан, скинути корону і йти вирощувати капусту.
