Якщо справжній страх – не надуманий, безпечний, дозований, штучно викликаний фільмами, книжками чи стрибками із банджі, а автентичний щирий страх – взагалі може бути чиїмось хобі, то в житті Мартина він точно відігравав саме таку роль. Ні, річ була не в тому, що він любив лякати інших людей, аж ніяк. Він лякав себе самого – постійно, за будь-якої нагоди і обставин.
Він боявся, що оточуючі можуть подумати про нього «щось не те», він боявся помилок і хвороб, боявся агресії та насильства (навіть з боку зовсім незнайомих людей, звичайних вуличних перехожих, які навіть його не помічали), боявся красивих жінок, сильних чоловіків і бездомних собак, при цьому боявся самотності і можливості, що з переляку збожеволіє.
Як так сталося, що він і справді досі з розуму іще не зійшов, залишалося для самого Мартина таємницею, бо його страх явно мав патологічну форму і виходив дуже далеко за прийняті у соціумі межі. До психотерапевта він при цьому, звісно, не звертався, бо йому здавалося, що від кабінету психоаналітика до дурдому – лише один маленький крок. Саме тому він боровся зі своїм страхом і контролював його власними силами, за допомогою таких нехитрих прийомів, як-от самоіронія (наприклад, подумки називаючи страх своїм «хобі»). А оскільки Мартин все-таки належав до людей, що конче мусять дізнатися якнайбільше про природу своїх негараздів, то ретельно вивчав страх самотужки, читаючи розмаїті психологічні книжки, езотеричні трактати і таке інше.
В одній із цих книжок Мартин колись прочитав, що людина насправді не може боятися своєї смерті, бо в її досвіді нічого подібного немає і вона не може знати, на що смерть схожа – а боятися чогось, про що не маєш найменшого уявлення, неможливо. Отже, писали в книзі, людина боїться не смерті, а чогось іншого, що лише асоціюється в неї з поняттям «смерть». На його власну думку, більшої дурниці він не читав ні до цього, ні після, адже якраз смерті він боявся понад усе, і то у всіх можливих її проявах.
Виходячи надвір, він з острахом переходив вулиці, очікуючи, що з-за рогу може раптом вилетіти дурнуватий мажор на некерованому «Лексусі», і жахався темних перевулків, повертаючись додому ввечері, бо там його могли зарізати злодії або наркомани. Взимку він намагався йти подалі від дахів, щоб його не прибило міні-лавиною, і ступав якомога обережніше, щоб не підковзнутися і не розбити собі при падінні голову. Влітку він оминав парки, в яких могли бути енцефалітні кліщі, і ховався від сонця, попереджуючи сонячний удар і рак шкіри.
Вдома Мартин волів по максимуму обходитися без електроприладів, остерігаючись удару струмом, і дуже обережно їв та пив, щоб, бува, йому щось не потрапило не в те горло і він не задихнувся. Робив час від часу розминку, щоб десь у кровоносній системі не утворився тромб і не потрапив йому в серце. Боявся вилазити на драбину, коли треба було зняти чи повісити фіранки, бо передчував, що обов’язково впаде і зверне собі шию. Список можна було продовжувати і продовжувати.
Колись, шукаючи порятунку від цих нав’язливих думок, він прочитав у Кастанеди, що потрібно «пережити» власну смерть і почати сприймати себе ніби як вже мертвого, і тоді зникне і страх смерті, і всі інші страхи разом узяті. Можливо, в оригіналі воно все звучало трохи не так, але саме так Мартин це сприйняв – і почав пробувати. Для цього він вдавався до дуже простої, по суті своїй, техніки: лягав на ліжко, заплющував очі і уявляв собі живо та детально, як помирає від безлічі можливих нещасних випадків чи хвороб, намагаючись організувати собі таким чином катарсис і «пропустити смерть через себе». Ясна річ, в результаті це призвело лише до того, що в його свідомості утворилася ціла галерея надзвичайно яскравих картин зі спільним сюжетом - власним кінцем – і його страх через це розрісся до зовсім вже монументальних розмірів. На протязі двох тижнів після останньої такої «вправи за Кастанедою» Мартин щодня глушив себе кінськими дозами барбітуратів, щоб хоч якось тримати себе в руках.
Попри те, що в цій смертельній картинній галереї була нескінченна кількість вкрай екстравагантних експонатів, центральним для Мартина чомусь виявися той, на якому була зображена банальна смерть від раптової зупинки серця у той час, коли він знаходився вдома на самоті. При цьому Мартин не робив різниці між зупинкою серця, інфарктом чи ще якоюсь іншою сердечною бідою – всі вони були для нього на одне лице. Він, звичайно, припускав, що може йтися про принципово різні речі, але саме в цьому випадку йому не вистачало духу дізнатися про відмінність навіть із Вікіпедії, не кажучи вже про серйозніші джерела. Одного разу він спробував, і вже перші два абзаци прочитаного довели його до такого параноїдального шалу, що він обіцяв собі ніколи більше не шукати цих знань.
Якщо інших смертей Мартин боявся періодично, в залежності від обставин та настрою, то примара зупинки серця переслідувала його майже невідступно. Він досить часто замислювався, чому саме ця небезпека є для нього настільки особливою, і врешті-решт дійшов до висновку, що справа, радше за все, була в граничній реалістичності ситуації. Ще коли він був дитиною, мама любила повторювати, що він колись доведе її до «атаку серця»; один його знайомий від інфаркту таки помер, причому без явних на те причин, бо вів підкреслено здоровий спосіб життя, та ще й був, за іронією долі, кардіологом; за його особистою статистикою «зупинка серця» (в авторському, розширеному розумінні цього поняття) дійсно була найбільш частою, непередбачуваною і ймовірною причиною раптового припинення людьми земного шляху.
Без сумніву, думав Мартин, зіграв свою роль і випадок, що трапився із ним вже у порівняно зрілому віці. Власне кажучи, випадок трапився не стільки із ним, скільки із старим самотнім сусідом-алкоголіком, що жив у квартирі через стіну, але Мартин сприйняв його, як власну глибоку життєву драму: одного дня старого знайшли мертвого на своєму ліжку – лише через декілька днів після того, як той віддав кінці, бо загалом до нього ніхто не і навідувався. Причиною смерті, звісно, стала зупинка серця. Мартин неодноразово уявляв собі, як той дядько днями лежить у тихій, байдужій квартирі і повільно холоне, і ці образи намертво закарбувалися йому в душу. Декілька разів Мартинові навіть снилися кошмари на цю тему.
Отже, загроза була реальною, близькою, статистично дуже ймовірною, всюдисущою і, що найголовніше, знаходилася абсолютно поза його контролем. Прояснивши для себе усі ці причини свого особливого ставлення до перспективи смерті через відмову серця, Мартин відзначив, що таким чином повністю спростував відому йому із літератури теорію Фрейда, що усвідомлення причин проблеми майже напряму веде до її вирішення – в його випадку це усвідомлення проблему лише стабілізувало, надало їй наукового обґрунтування і цим самим її увічнило. Втім, він не надто акцентував увагу на цій теоретичній перемозі, адже набагато більше його непокоїло власне ставлення до свого серця.
Справа була в тому, що на відміну від більшості своїх знайомих, які цілком природно вважали серце джерелом духовного і фізичного життя, Мартин поступово почав розглядати своє власне як потенційне джерело раптової смерті. Від певного моменту він сприймав його не інакше, як бомбу, готову у будь-який момент вибухнути і припинити його загалом не дуже визначне, але все ж дороге йому існування. Власне ж серцебиття міцно проасоціювалося в його свідомості із тіканням таймера вибухового механізму і нагадувало, що час його спливає.
Навіть те, що в його медичній книжці не було й натяку на якісь серцеві негаразди, Мартина не могло заспокоїти. По-перше, він легко викручувався із такої ситуації, посилаючись на некомпетентність лікарів і знаходячи у себе різні симптоми серцевої недостатності, відловлюючи кожну мить тахікардії, галюцинуючи «шуми» і не полишаючи без уваги жодного, бодай найменшого болю у підозріло близьких до серця місцях. По-друге, він міркував так: якщо серце могло так підступно вчинити навіть із цілком здоровим кардіологом, то що вже казати про нього, простого смертного?
Найчастіше свого піку цей Мартинів страх досягав тоді, коли він влягався спати. Він лежав на ліжку спиною догори, повернувши голову набік і обхопивши руками подушку, і ніщо навколо вже не відволікало його від звуків власного серцебиття. В навколишній нічній тиші він чітко чув кожен удар, відчував, як серце стукає в його грудях, іноді ніби легко торкаючись простирадла і пускаючи по ньому ледь помітні ударні хвилі. Він уважно прислухався, і це серцебиття здавалося йому якимось надривним, нездоровим і слабким, готовим будь-якої миті обірватися.
Іноді він провалювався на секунду в сон, і власне серцебиття вислизало з поля його внутрішнього зору – тоді Мартин одразу ж із жахом прокидався, щоб переконатися, що серце все ще працює так, як слід. Він міг дуже довго лежати так зі стиснутими зубами (це напруження стало для нього таким звичним і буденним, що він його навіть не помічав), слідкуючи, немов строгий наглядач, за тим, щоб серце справно виконувало свою роботу або принаймні не відмовило без його відома. Він хотів контролювати все настільки, наскільки це взагалі було можливо, і від усвідомлення власної безпорадності це бажання лише зростало.
За всією життєвою логікою і зважаючи на відому схильність долі до театральних кроків, врешті-решт він просто мусів померти саме так, як найбільше того боявся. Сам він це прекрасно розумів, і тому для нього не стало несподіванкою, коли однієї ночі його серце таки перестало битися попри увесь прискіпливий контроль. Несподіваним було хіба що те, що воно зробило це без всілякого попередження, без болю, без будь-яких зовнішніх чинників. Воно ніби спокійно і тихо виконало замовлення, яке Мартин йому надсилав щодня на протязі довгих років. Це була зупинка серця в чистому вигляді, як він собі її найчастіше й уявляв.
Звичайно, Мартин знав із прочитаного, що в дійсності страх часто буває лише завуальованим бажанням, і чим більше ти чогось боїшся, тим сильніше ти цього насправді прагнеш. Отже, можна було вважати, що нарешті здійснилася його найбільша і найзаповітніша мрія.
Ця думка, щоправда, вже не встигла оформитися у його свідомості за той короткий час, що йому залишався, але це не мало особливого значення – головним було те, що він це відчув. Жах паралізував його лише на декілька секунд, коли він зрозумів, що серце більше не б’ється. Одразу ж після цього він усвідомив, що прийшов кінець, повністю це прийняв і відчув величезне полегшення. Йому нарешті стало спокійно, він зміг нарешті розслабитися, бо найгірше, що могло із ним статися, вже сталося. Тепер він міг мирно поринути в глибокий остаточний сон, не переймаючись більше жодним знаним йому страхом і нічого не контролюючи. Він нарешті був вільним.
Провалюючись у своє останнє забуття, Мартин оглядав своє життя в цілому. Він завжди вважав такий перегляд обов’язковим передсмертним ритуалом і втішився, що не помилився й тут. Чи сподобалось йому те життя, яке він побачив перед собою? Загалом, воно було не гіршим і не кращим від життя більшості людей, яких він знав – хоча, звичайно, відзначав у ньому всі недоліки, які в чужих життях видавалися йому непомітними або незначущими. Мабуть, саме так музикант ніколи не зможе слухати власний запис так, як записи своїх колег, бо знає у ньому кожну неточність і чує найменший шум, чи письменник не зможе читати власний текст на рівні із чужими, бо пам’ятає про сумніви, що стояли за кожною комою. Тим не менше, Мартин приймав своє життя таким, яким його прожив, бо, об’єктивно кажучи, навряд чи міг прожити його краще.
Лише один жаль супроводжував його у невідоме: у цьому світі було ще стільки можливих смертей, про які він раніше думав і які собі уявляв, - а тепер вони вже були для нього недосяжними. Тепер, коли страх перед ними втратив сенс, він хотів би знати, на що вони були схожими насправді, наскільки вони відрізнялися від намальованих його уявою, і дуже шкодував, що з-посеред них усіх мусів вибрати лише одну. Це було б дійсно цікаво, скуштувати за життя більше власних смертей. «Як жаль, що деякі страхи можуть здійснитися лише раз», - подумав він, полишаючи власне тіло, яке комусь належало знайти на цьому ліжку лише через декілька днів – адже загалом до нього ніхто і не навідувався.
