по багаточисленних проханнях (5ч.) ГАКівчан :) початок на сторінці http://gak.com.ua/creatives/1/21321
Фіра летіла по баюрах, несамовито тарахкаючи лісовою дорогою, минаючи калюжі і вибої.
- Хоч би гнідий не впав, - Іван стривожено поглядав на змиленого коня. Ліс увірвався раптово і, зразу ж, підводу огорнув густий дим. Смерділо горілим м’ясом, ядучий дух виїдав очі. Кінь запручався, зупинився і не хотів іти вперед. Коли вітер трохи розвіяв дим, юнак звернув з дороги до ставу. Те що побачив Іван, заставило його вжахнутися. Там, де було село, палало одне здоровенне багаття. Вогонь аж гудів, дожираючи верхи в хатах.
Млин ще стояв, але на дах, в кількох місцях, вже видиралися язики полум’я. Хата Ольшанських догорала. Її не було, а те місце, де ще недавно стояв будинок, заповнили здоровенні обгорілі головешки, що хижо шкірилися жаром до Івана. Він мало не закричав, скочив із воза і підбіг до пожарища, жарке повітря обпекло йому лице. Іван, уже не розуміючи що робить, кинувся до криниці і став носити воду, виливаючи її в страшне вогнище. Лише різкій біль від опіку на руці привів його до тями. Відчай вдарив Івану в груди, горло здушили сльози - невже ніхто не врятувався? Та юнак ще мав надію і побіг до млина, але вибух вогню через розчинені двері зупинив його. Дах на будівлі став осідати.
Між палаючими хатами ще бігали якісь люди. Іван розвернув зляканого коня і направив підводу просто до них. Назустріч йому йшов сусід Пилип Шкляр. Іван зразу впізнав довготелесого, навіть трохи згорбленого Пилипа. Він був у сірому мундирі з автоматом на грудях, а за спиною ніс мішок. Іван знав, що Пилип давно у лісі. Він і сам був зв’язковим, але до лісу не йшов.
- А, Іване, ти з нами! Добре, що з конем. Грузи, там ще кілька мішків лишилося.
- Ти мельника і його сім’ї не бачив?
- Не бачив, - огризнувся Пилип. – Грузи, бо часу обмаль, ще карателі наскочать!
- Може, хоч хтось врятувався?
- Не врятувався, я все перевірив, - Шкляр закинув останнього мішка на воза, кинув автомата і заліз сам.
- Ну що, їдеш, чи я сам поганятиму?
Ох і не любив Іван, цього Шкляра. Ще хлопцем, не раз із ним бився, до крові. Завжди знаходилося між ними яблуко розбрату. Відчував Іван, серцем відчував недобру, гниду його душу. Хоча і старшим був Пилип, але від заюшливого Івана діставалось завше йому. Лише зараз Пилип міг показати свою перевагу, він гордо всівся на мішки і поклав німецького шмайсера собі на коліна.
- То їдеш, чи як?
Іван скочив на воза, взяв пужално.
- Невже із Ольшанських ніхто не врятувався? – В юнака трусилися губи, він стримувався, щоб не заплакати.
- Що поробиш, війна, - єхидно посміхнувся Пилип. – Вони чого на нашу землю прийшли? Позавчора на курінь Орлика напали, скількох наших в Грушівці поклали, а, разом з німцями, скількох із нашого села до Німеччини спровадили?
- Ольшанські?
- Не вони, так інші, такі ж пшеки срані.
Іван сидів спереду воза на широкій дошці геть безвільний, кінь ліниво брів знайомою дорогою. Хлопцю хотілося плакати, кричати, а він онімів, тільки й оглянувся назад і закам’янів, як та жінка біля біблійної Гомори.
- На хильни! – тицьнув йому в руки флягу Пилип. Лише тепер Іван розгледів, що той добряче напідпитку.
- Не бачив я твоєї мельниківни. Старий із щенятами згорів, а її не бачив. Якби зустрів, то хоч би трахнув. Може, хіба хлопці по колу пустили. Ги-ги-ги! – розплився в масній хтивій посмішці.
Іван стиснув кулаки і кинувся на Шкляра, та той зупинив його, грізно наставивши автомата.
- Но, но! Не скачи кугутом, тут тобі не вулиця. Кілька дірок в твоєму гарбузі й догориш в млині, разом із любимим тестем.
Хлопець сів і ковтнув кілька разів із фляги. Спирту не відчув, ніби пив воду, така була спрага.
- А ти знаєш як легко тріскаються людські черепи? Як горіхи. Луп довбнею і тільки мізки по стінах.
- Тр-р-р! – Шарпонув віжки Іван. – Злазь!
- Ти що, ану їдь! - Зняв із запобіжника і пересмикнув автомата Пилип. Він піднявся на ноги і направив зброю просто в груди Івану. Та візничий знову рвонув віжки. Гнідий став на диби і так смиконув воза, що Шкляр похитнувся, зметнув руками і впав із фіри навзнак. Автомат тарахнув десь у небо. Іван успів вхопити вили, що лежали на дні підводи і стрибнув у кущі. Переляканий Гнідий поторохтів возом уже не бачачи дороги і не відчуваючи упряжі. Пилип підвівся і стрельнув навздогін фірі. І саме в цей час, влучно кинутий Іваном тризуб, зі свистом впнувся йому в плече.
- Ой, йо-йой! – заволав Шкляр. Автомат відлетів десь далеко в сторону, а він вчепився двома руками в держака, намагаючись висмикнути вили.
Іван підійшов, підняв автомата. На землі звивався і стогнав Пилип. Хлопець навів зброю, прицілився, та враз опустив автомата. Потім відійшов, приклав долоні до рота і покликав Гнідого. Зляканий кінь притягнув воза лише через кілька хвилин.
- Іване, Іване, ти мене не вб’єш? – Пилип благально дивився на хлопця. - Ми все поділимо. Я, навіть, тобі більше дам. Ось, в тому мішку, там золото, все бери!
- Ти її вбив? – холодно запитав Іван.
- Ні, богом клянусь, ні! Старого і дітей порішив, а її не було.
Хлопець стиснув холодну зброю так, що аж посиніли пальці, скреготнув зубами, та стріляти не став. Він наблизився до Пилипа і висмикнув вили. Із грудей Шкляра виступила кров. Іван роздер сорочку, перев’язав рану і затягнув пораненого на воза. Пилип марив і щось белькотів. Юнак не довго думаючи розвернув підводу і поїхав назад до Липників, вірніше до того місця де було село. Коли фіра виїхала з лісу і на них знову дихнуло пожарищем, Пилип прийшов до тями і затривожився.
- Куди ми їдемо? Чого ти повернув сюди?
- Дещо забув, - процідив крізь зуби Іван. Він скоса глянув на котюгу. Хлопець тепер ненавидів його такою лютою ненавистю, як ненавидів би все зло світу. Як може багато зла зробити така нікчемна людина, як може запропастити стількох невинних. І не тільки ж війна винна? На війну все можна списати… тільки совість… як він може жити з такою совістю? Юзек, він же зовсім маленький, у чому ж він винен?
Іван зупинився біля греблі, випряг коня.
- Що ти робиш? – волав на возі Пилип. – Ти не смієш! Вони ж поляки, вороги, а ми… Ми ж з тобою, українці!
Іван мовчки дивився кудись вперед. Він підійшов і штовхнув підводу. Віз покотився униз із греблі, набираючи швидкість, просто в розчинені двері млина. За мить фіра зникла ніби в розкритому пеклі. Тільки страшний крик заставив здригнутися Гнідого. Іван стояв незворушний і дивився, як останні балки збурюючи хмари іскор обрушувались додолу. Вогонь вгасав. Навколо сутеніло.
*
І тут він згадав ластівку, що билася вранці об шибу.
- Я присилатиму тобі поштових ластівок, - ніби вихопилось йому десь із сутінок.
- Знаю вона жива, вона повинна бути жива. Який же я дурень, що зразу не здогадався, побачивши пташку. - Хлопець закинув за плечі автомата, скочив на спину коню і поскакав до гнилого болота.
Дуб виднівся здалеку, він ніби тисячолітній дух здіймав свою старечу голову над сіріючим обрієм. А Іван летів, летів притиснувшись до гриви коня, напружуючи до болю зір. Він вдивлявся в обрис могутнього велета, що стрімко наближався в сутінках. Там біля самого коріння, схожого на чіпкі лапи велетенського звіра, темніла розколина. І хлопцеві ввижалося, що він бачить там силует в ситцевому платті. Йому дуже, дуже хотілось вірити, що він це бачить.
