Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46475
Рецензій: 90674

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза (Лабораторна)

Завіконня

© Галина Михайловська, 19-02-2010
   - Бабусю, вам погано? Осьдечки, ходімо до лави. Торбинку я піднесу…, - дівчина  нахилилася до старої пані, що оперлася на стіну і ледве не сповзала по ній. Торбинка вислизнула на асфальт, являючи свій нехитрий вміст – пакет кефіру, ключі, згорток паперів, стягнутий гумкою.
    У кишені благенького, але охайного плащика відшукалася скляна трубка з останньою пігулкою на дні. Лава приткнулася в затінку, вітерець дівчина влаштувала за допомогою рекламної листівки, що хтось кинув на сидінні, і помалу на вилицях старої, під  тонкою, бархатистою шкірою показався легенький рум’янець. Тепер щока, обернена до дівчини, уже не скидалася на мертвотно-білу печерицю.
  - Бабусю, може, зателефонувати – хай прийдуть по вас? Хто у вас є з рідних?..
  - Нікого, -  ворухнулися сухі вуста.  – Зараз... я встану...піду... Тут поруч.
    Дійсно, іти було недалеко. Повз двох будинків, щоправда, довжелезних, ще сталінської забудови, тоді аркою в зелене від старих дерев подвір’я.
    Перепочили ще трохи на лавочці посеред двору. Будинок багатооко дивився на них рядами вікон. Тут і там старі вікна замінили новітні склопакети - мов окуляри з білою оправою.
    Дівчині здалося, що стара затягує посиденьки, наче не хоче залишатися одна. Або чекає на щось, чи - на когось.
   І на згадку про чекання звично відчула скіпку в серці.
  - Проведу вас до дверей, - запропонувала старій.
    Та мовчки кивнула у відповідь.
    Глибока печера під’їзду, непроглядна після сліпучої спеки, широкі східці, лязкіт сітчастих дверей ліфта.
  - Це ж треба, такий антикваріат… А ліфт – справжня машина часу, - спіймавши  себе на цій думці, дівчина з подивом констатувала, що їй цікаво зазирнути до бабциного помешкання.
    На сьомому, останньому, поверсі було світліше від високих та широких вікон. Стара жінка довго копалася з низкою ключів. Дівчина встигла помітити, як трохи прочинилися двері навпроти, але ніхто не з’явився – мабуть, підглядав за ними крізь шпарину.  
    Відімкнулися двері, оббиті порепаним чорним дерматином. Хотіла було поставити торбинку в передпокої, та й розпрощатися, але простір, що відкрився очам, являв таку гру світла та тіні, що вона заворожено, слідом за господинею, зробила крок уперед.
    Коли вчилася в музичній школі, виступала в концертах. Смичок торкався струн,  і світ ставав на своє місце. Але ж до того... І прірва залу, а над усе фантастична мішанина нагромаджень і провалин, яка, власне, і складала простір за лаштунками, змушувала обертом іти голову, стискатися, а тоді шалено калатати серце.
    І зараз наче знов опинилася за театральною завісою. Майже темно; тільки випадкові, навкісні промені вихоплюють із пітьми краєчки речей, залишаючи решту клубочитися, мрітися. Ось ці відблиски праворуч – що це? Наче зоряне небо стало сторчма. Ні, то відблискують золотом грубезні томи за склом, у шафах, що височіють під стелю. Хижо вишкірена паща в присмерку – це рояль у глибині великої кімнати ліворуч. Вікна там, як і вікна інших приміщень, щільно запнуті важкими шторами; крізь них ледь сіється винно-червоне світло... У цьому напів-, а радше чверть-освітленні не можна розгледіти обличчя, що дивляться з картин на стінах; ті ж, на портретах, схоже добре бачать у темряві, і, не відводячи блискучих очей, стежать за незнайомкою, що насмілилася порушити їх спокій.
    Астматичний скрегіт годинника, що, невидимий, прокинувся десь поруч, змусив віджахнутися від нього. А той бамкнув два рази, на диво лунким голосом, і замовк. У тиші, що настала, дівчина почула голос старої пані - та встигла завернути за ріг звивистого коридору:
   -  Сюди, будь ласка!
    А там – сонячна  кімната, вузька  та довгаста, мов пенал, з вікном просто навпроти дверей. Жодних завіс, навіть легенькі фіранки розсунуто, і світло, зелене від верхівок дерев, ллється на зелені ж, у тонку золотаву смужку, шпалери. Пані вже опустилася в крісло біля вікна – мабуть, це її улюблене місце. Бо поруч, на широкому підвіконні – усе, що треба людині, щоб коротати довгі часи: книжка із закладкою, колода пасьянсових карт, окуляри.
    Мабуть, колись ця кімната слугувала кабінетом. Про це промовляло все: книжкова повінь, що, вихлюпнувшись із шаф, накотилася на кожний вільний куточок; дивовижні мапи на стінах - старовинні, розмальовані та розцяцьковані; широкі, в усю стіну, полиці, щільно заставлені речами, які дівчина подумки визначила, як експонати... адже таке побачиш хіба що в музеї. У куточку притулилася канапка з подушкою в білосніжній наволочці й картатим пледом. Неподалік від вікна, боком до нього, стояв великий двотумбовий стіл. За конструкцією стіл був письмовий, хоча дівчині раніш не доводилося бачити письмового стола без компа. На цьому ж дивному столі письмове приладдя й книги сусідили із чашками та електричним чайником, грибочком із голками та котушками ниток, і навіть перламутровим театральним біноклем.
    Але дівчині в око насамперед упав перекидний календар. На ньому була завтрашня дата.
    На мить, коротку, наче перебій серцевого ритму, їй сяйнула думка, що це вона переплутала дні. І сьогодні – насправді не сьогодні, а вже завтра! Можна закреслити ввечері відразу два квадратика на аркуші, що біліє посеред її власного столу!
    Та майже відразу помітила рік, набраний понизу великим шрифтом.
    Рік був давно минулий. Дуже давно.
  - Це кабінет мого чоловіка, - почула наче здалеку.  -  Професора археології.
  - Дуже цікаво,  - її власний голос теж пролунав мов крізь вату. – Мені здається, вам уже краще? Я, мабуть, піду. Ось, поставлю тут вашу торбинку...
  - Може, вип’єте зі мною чаю?  Якщо маєте хвилинку, звичайно. На дівчат завжди хтось десь та чекає.
  - Ні, це я чекаю,  - знову почула себе, наче здаля. Почула – і здивувалася. Нікому того не казала.
    Бо - хто б зрозумів? Хто б назвав її нормальною за той відчай, яким була просякнута кожна хвилина цього нескінченного літа?! Вона не розмовляла про це навіть із подругами. Взяли б на кпини: «Не сміши людей! Куди ви одне від одного дінетеся? Вересень не за горами, знову будете мов ті сіамські близнюки... Врешті-решт, відпочинь від нього хоч трохи… ти ще існуєш сама по собі, чи ні?»
   Знала, що він повернеться. Знала, що мусив поїхати – то було обговорене безліч разів. Знала, що треба просто чекати. Але не знала, що то буде наче вмерти. Термін смерті – три місяці…  Чому, чому тільки в кіно можна зануритися в анабіоз на час міжзоряного перельоту?  Вона б теж хотіла заснути й прокинутися аж тоді, коли він стане на порозі.
  - Дякую, я поспішаю, - відказала вголос. – Але вам зроблю чаю, швиденько.
   Увімкнула чайник, відшукала пакетик із заваркою, тут же на столі. Коли підносила горнятко старій, кинула погляд крізь вікно. Змалечку колекціонувала завіконні краєвиди, майже несвідомо. Цей був, поза сумнівом, вартий уваги. З верхнього поверху наріжного будинку виднівся не тільки двір, а й вулиця, що, трохи забираючи вбік, губилася в розмитому від спекотного марева лабіринті старого парку.
   - Я завжди чекала біля вікна, коли йому йти з лекцій, - господині, вочевидь, було приємно, що вид вразив її гостю. – Часто він ішов не сам  - з колегами, учнями… Знаєте, це дивне відчуття – так багато було всіх...  І раптом – нікого.
  - У вас вийшли пігулки, - поспіхом перебила дівчина. – Збігати до аптеки?
  - Дякую, гадаю, вони мені вже не знадобляться, -  і, може, помітивши зблиск в очах співрозмовниці, додала: - …сьогодні.

   Ривками, спускаючись, рухався ліфт,  і думки теж уривалися:
   - ...Химерна старушенція... Як це вона сказала: «Кохані завжди повертаються»...  Думки читає? Чи - про себе?... Ну й гримить ця машина часу... Але куди я, власне, щойно мандрувала? У минуле? Або... у майбутнє?
    Замислившись, дівчина ледь не дала дверцятами по носі жінці, що сунулася до ліфта на першому поверсі, і пішла собі, навіть не помітивши того.
   ...Удома їй було наче спокійніше. Усе тут було з іншого, з їхнього спільного життя, усе стояло по своїх місцях, не змінюючись, не проносячись повз, наче та швидкоплинна ріка, у яку ж і справді не можна буде ввійти вдруге.
   - Не хочу розумнішати... - думала дівчина, згорнувшись клубочком у кутку дивана й втупивши невидющий погляд у віконну шибку, якою поволі стікали барви -  золота, червона, оксамитово-чорна. – Не хочу худнути, гладшати... Не хочу нову зачіску... Не хочу, щоб він засмаг.... щоб відпустив вуса... не хочу, щоб кохав мене сильніше... І ніхто, ніхто не розуміє! Хоча...цікаво, що б сказала та бабця... Чому я не взяла її телефон? Запитала б, як почувається... А, може, навідати днями? Де живе, знаю...
   Проте знала, що не піде. Нові зустрічі, нові враження, наче наноси, шар за шаром, замулять живу криничку.  Так вона відчуває. Вона – так... Кожен по-своєму. Нащо їй знати, що думала та стара жінка, коли чекала з експедицій свого професора... що думає, коли чекає тепер.
    Чорна шибка сіріла, бралася блідо-рожевим. Та дівчина не додивилася зворотної зміни барв. Нарешті завітав до неї сон.

    І саме о цій порі прокинулася на своєму острівці серед віджилої квартири стара пані.      Звечора вона заснула раненько та любенько, а вранці з посмішкою згадала свою вчорашню рятівницю:
   - Бідолашна дівчинка, скільки вона ще натерпиться, доки навчиться чекати... Щира, розумна... Не вбачила в мені божевільну, як дурепи-сусідки... А втім добре, що їй я теж не прохопилася про сьогоднішній день...
    З року в рік цього дня пані їздила на кладовище. Квітів не везла із собою – давно посадила в огорожі кущик бузку, його улюбленого, блідо-блакитного кольору. Тепер там  високе дерево.
   Але сьогодні їхати намарно. Відчуття це, спочатку неясне, останніми тижнями зміцніло.     Учора вона вже знала напевно. Хоч і не казала нікому – навіщо? Це стосується тільки їх двох.
    Яка вона була дурна спочатку. Думала, стане докоряти йому – як він міг залишити її саму, так надовго? Усе це минулося. Було не так і погано, врешті решт. Ця дорога, якою йому прийти, весь час була перед очима – сива в холоди, глянсова в дощ, зелена влітку, от як сьогодні.
   Сьогодні він повернеться до неї.
    Робила все, не поспішаючи – мала доволі часу обдумати, як то буде. Випила склянку кефіру, вмилася, причесалася. І стала біля вікна. Помалу місто прокидалося, машин більшало. Потягнулися до зупинок і перші перехожі.
   Не нервувала, знала, що він прийде. Але все ж таки хай би скоріше. І раптом жахнулася – ой, що ж це я?!! У спортивках... Хіба ж я так його зустрічала колись? Він мене не впізнає!
    Кинулася до шафи в коридорі, у темряві боляче забила колінку. Руки ще пам’ятали, що де висить. Напомацки знайшла потрібне, тоді знову до вікна, натягаючи неслухняну сукню.    Щось причепилося до рукава... газова хустинка... нащо вона...  Поклала на підвіконня.   Жадібно прикипіла очима до вулиці. І майже відразу побачила його. У білій сорочці з розстібнутим коміром, він прямував додому.
    З того місця він уже міг її бачити. Вона розчахнула вікно,  і щодуху замахала йому.  Не бачить... Схопила хустинку, замахала ще відчайдушніше. Не дивиться!!!
    А якщо... якщо він забув, де їхній будинок?! Стільки років минуло... Жах, холодний, мов метал на морозі, розлився її тілом... Він уже недалеко. Ось зараз порівняється з будинком, тоді промине його, і - усе. Вона його більше ніколи не побачить!
    У розпачі, кличучи його на ім’я, вона стала на підвіконня. Затріпотіла на ранковому вітерці хустка...

  ... Дві літні жінки із цього ж будинку, не зважаючи на ранню годину, уже сиділи на лавочці біля дитячого майданчику. Та й то – задуха стояла страшенна. Тільки й уловити прохолоди, що вранці.
  ...  - Дивіться, Іванівно, наша прохвесорша вже на наблюдатєльному пункті, - несхвально промовила одна, збираючи рота гузкою.
  - А що їй робити, - відгукнулася інша.  -  Діти в хаті не плачуть. За кусень хліба турбуватися не треба. Ото й простоює у вікна, байдики б’є.
  -  Пенсію, значить, за чоловіка получає... Сама ж вона жодного дня не працювала. Усе біля нього. То переписує, то друкує... Наче в нього без неї помічників не стало б.
  -  Не злидарює, факт. А то б хіба стала в таких хоромах сама жити? Я їй скільки разів казала: «Олено Павлівно, ви там не заблукаєте на своїх квадратних метрах? Продайте, та купіть собі десь кімнатку. Будете з грошима!» А вона мені: «Як це можна – ми з Орестом Васильовичем з весілля тут живемо!»
  - Тьху! У неї точно дах поїхав! Ореста її вже років двадцять немає!!!
  - А вчора ви бачили, до неї якась шмаркачка приходила?
  - Звісно, бачила. Вона ж її навмисне посеред двору висадила, щоб усі помітили. Тільки не знаю, хто б це міг бути? У неї ж нікого нема.
  - Та воно як спадок учують, так і з гір спустяться... де й візьмуться, і рідні, і двоюрідні. Тільки ця все ж таки, мабуть, рідня. Надто на нашу шляхетну пані схожа. І цибате таке ж, і носа так само дере. Я її біля ліфта перестріла, питаюся : «А ви ж хто Олені Павлівні будете? Племінничка, чи, може, онучечка?..." А вона, знаєте, крізь мене отак подивилася, наче крізь гранчак, і пішла собі...
  - Зачекайте, сусідонько, а що це наша прохвесорша виробляє?! Чого це вона маше у вікно, як навіжена?
  - Та, мабуть, вікно помити вирішила. Он і ганчірка в руках...У цих розумників все не по-людські. Добрі люди ще до Пєрвого мая прибралися, а вона серед літа схаменулася!!!
  - А чого ж їй та краля не помила?  Ні, ви подивіться – геть здуріла! На підвіконня дряпається! І чого це вона вирядилася? Я вже й не пам’ятаю, коли її в платті бачила, усе в штанях, як сором казати хто...
  - Ой!!
  - Господи!!!

  ... Олена Павлівна лежала на боку, підібгавши одну ногу й розкидавши руки, наче крила. В одній була затиснута газова хустинка. Квітчаста сукенка лягла м’якою хвилею, дбайливо вкривши її колись зграбне, а тепер висохле тільце.  Сусідки з переляканими обличчями закам’яніли трохи поодалік, до них приєднався ще хтось, підбігли інші... Натовп збільшувався. Але люди були надто зайняті собою, своїм баченням.  Тому вони не помітили навіть того, як потроху зник вираз жаху на обличчі старої жінки, поступившись місцем спочатку умиротвореній, а тоді щасливій посмішці.
    Де ж було їм, незрячим, побачити чоловіка, не старого й  не молодого, а такого собі – світлого -, у білій сорочці з розстібнутим коміром, що підійшов до Олени Павлівни, і легким дотиком поправив пасмо волосся на її ясному чолі. Вона відкрила очі, і він допоміг їй підвестися. Тоді, посміхнувшись, застебнув кілька ґудзиків на спині –  сама вона, як завжди, не впоралася. Віддав їй гілку квітучого бузку, що приніс із собою, і, взявшись за руки, вони пішли в напрямку парку, великого, мов ліс, і далі, туди, де він переходив у ліс справжній. А тоді - ще далі,  аж туди, де все тануло в золотому й блакитному мареві.
    Ніхто їх не помітив, ніхто не бачив.  Тільки дівчина зіткнулася з ними, бо у своєму сні блукала тим же простором. Але вона не впізнала цю пару. Та їй було й не до того – на всі очі виглядала свого коханого.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

драма котрогось життя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 06-03-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Jeva Lubomire, 03-03-2010

Дуже сподобалося i менi!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віра, 03-03-2010

Голосую

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Любов Долик, 26-02-2010

Ви суворі зі своєю героїнею

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Академія, 23-02-2010

Гарна лабораторна...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-02-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 20-02-2010

Замаскували

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 20-02-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 20-02-2010

неперевершено!!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© koka cherkaskij, 20-02-2010

Розчулилась до сліз

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Зоряна Львів, 20-02-2010

Серйозний підхід до "віконної" лабораторки.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 20-02-2010

Дві рідні душі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 20-02-2010

Бездоганно

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Саня Сакура, 19-02-2010

Як завше, майже бездоганна проза

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик., 19-02-2010

У кожного свій погляд

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 19-02-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.94138598442078 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …