Чумацьким шляхом, струшуючи сіль,
Поштові ластівки летять додому,
Листи весни несуть у заметіль,
У холод душ, у льодовиту втому.
Юшка вдалася смачною. Чи то Іван зголоднів, чи тяжка праця і легке весняне повітря нагнали на хлопця такий скажений апетит? Але він сьорбав гарячу зупу, постукуючи по глиняній мисці ложкою так завзято, що відлуння йшло по кімнаті. Апетит і так мав добрий, але сьогодні вони з батьком тільки-но вернулися із поля. Оранка була важка, земля масна, волога, та чекати ніколи – треба сіяти, тому і орали спозаранку.
Знадвору щось постукало. Іван відняв окраєць від рота і поглянув на шибу.
В маленьке віконце билась ластівка.
- Ти чого дурненька? – поклав ложку, підійшов до вікна.
Та пташка не злякалася юнака, а пурхнула у відчинену квартирку. Лише коли Іван махнув рукою відсахнулася і зробивши коло по хаті вдарилась знову у вікно.
- Лети собі! Яку ще звістку ти мені принесла? – Махнув іще раз і широко розкрив вікно. Надворі гуло весною. Весняний, але ще колючий вітер смикав і погойдував набубнявілі бруньки на яблуні, видмухував із розбухлої від дощів і снігу землі вологу, народжуючи при цьому неповторні весняні пахощі, від яких переповнювалися груди і щеміло радістю серце. За тином випиналися і гріли на сонці свої тендітні голівки квіти підбілу. Довга зима минула і ось воно, пробудження життя . І дарма, що треба працювати до сьомого поту, Іван найбільше любив цю пору, любив як пахне зорана рілля, як злітається за плугом гайвороння, як поважно крокують лелеки, відмірюючи йому загінку, як мерехтить над полем розігріте повітря. Земля ніби народжувалась із колиски зими і немовлям тягнулась до сонця, а разом із нею витягалися тендітні ростки польових трав. Іван вдивлявся у зеленіючий килим пересипаний розквітаючими сонечками кульбаби.
Він висунувся наполовину із вікна, мружачись від сонця, тут у затишку воно гріло по справжньому. Але що це, в ніздрі вдарило запахом горілого. Іван похапцем закрив вікно і вийшов на двір. Біля стодоли, зібрався гурт домашніх, вони, зіпершись на тин, вдивлялися кудись на схід. Там, вдалині над посадкою, здіймалися клуби темного диму. Вітер був звідти, тому тяжкий сморід горілого несло просто на село.
- Ліс підпалили? – Підійшов стривожений Іван.
- Липники горять! – видихнув із сумом батько.
- Я поїду! - Іван вхопив цеберко і побіг до воза, але батько наздогнав його і стиснув за руку.
- Іване, не треба!
- Як то, не треба? Може, там допомога потрібна?
- Сину, то не проста пожежа – то акція.
- Яка ще акція, там же люди?
- То каральна акція проти поляків. Я тобі вчора не казав, щоб не наробив дурниць і своєї голови не всунув.
- Хто, німці?
- Ні, наші. Тому тобі і не казав.
- А як же пан Ольшанський, Марта, Юзек, а Аліція? Тату, чого ви їх не попередили?
- Я не міг, ти ж знаєш… Не їдь! – Старий Данило намагався заступити дорогу, але Іван відштовхнув його і побіг до коня, вперше не послухавши батька.
- Не пущу! – Мати вибігла від хати навперейми. Та запряжена фіра вже поторохтіла полем. Іван стояв на возі у весь зріст і немилосердно періщив пужалном коня. Гнідий давно перейшов на галоп і нісся навпрошки до лісу. Віз так торохтів, підскакуючи на ямках, що здавалось громова перунова колісниця котиться по хмарному небу. Колеса майже не торкалися землі, а у якомусь несамовитому леті неслись разом з конем , туди, через ріллю, через дорогу, до лісу, до Липників, до Аліції.
Іван уже був думками там, він мав встигнути, він встигне. Хай там що, а він врятує її.
***
- Пане Ольшанський, ми тут, пару куликів змолоти… - Іван, знявши шапку, переминався із ноги на ногу, на ганку великої дерев’яної хати.
- Ідь до покою, Янеку, бо зимно! А батько ж де?
- Там мішки носять до млина. Просили вас покликати.
- Добжей, іду. А ти Янеку зайдь! Аліція в хаті.
Іван несміливо переступає поріг, разом з морозною парою вносячи до хати трохи зими, обвітрений, розпашілий, розирається довкола. Чепурна хатина. На стінах картини, на полу килимки, тільки і різниці із їхньою, що на покуті немає образів, а на стіні в кутку висить розп’яття. Перехрестився побожньо. Заглянув у сусідню кімнату, де ж та худорлява мала дівчинка із якою, ще перед війною ходив до гімназії?
Двері рипнули і до світлиці зайшла… Ні, то була не та смішна дівчинка, із задертим носиком в ластовинні й завше зав’язаними догори косичками. Перед ним була справжня пані: великі сині очі, туга довга, як прач коса, тонка талія, гнучкий стан, налиті груди. Ніби громом вдарило Івана, ніби освітило сяйвом, якась невидима електрика пройшла по тілу, він як вкопаний прикипів до місця, лише переминався, як впійманий ведмідь. Розфарбовані морозом щоки стали ще червонішими. Юнак завстидався так, що здалося, ніби кінчики його чорного волосся теж почервоніли. Вона теж зашарілася, відступила із несподіванки. Тільки очі, очі не могли розірвати ту іскру, ту електричну дугу, що вмить загорілась між ними. Так стояли довго, може б і вічність простояли, аж поки малий Юзек не вибіг із сусідньої кімнати.
- Ой, ту є чужий дядько! – Хлопчик заховався за сестрину спідницю.
Іван присів, дістав із кишені кілька стиглих зимових груш.
- Ось тобі від зайчика!
Малий боязко протягнув руку.
- От тего куцего?
- Від нього, від нього! – Іван розсміявся і лунким сміхом відповіла йому Аліція. А малий уже полопотів у іншу кімнату, тримаючи в руках гостинці.
З двору, стріпуючи муку і сніг, зайшли батько і пан Ольшанський. Юнка заметушилась, накриваючи стіл.
- Гарну дочку маєш, Тадеуше! Шкода пані Ванда не дочекалася такої помічниці.
Ольшанський із сумом схилив голову.
- Уж рок, як нєма зе мнов Ванди! – Господар розтер сльозу на мокрих віях.
- Нє плач тату! – Притулилася до нього Аліція.
- То моє злото, моє багатство! – погладив він дочку. - Жеби нє она, нє било б уже Тадеуша Ольшанського. Нє било б! Ех, Данилку, ми давні товариші, давай вип’ємо! Подай, Аліціє, тего, же в гранєном бутлі.
Вони випили і потекла розмова.
Іван сидів ні живий, ні мертвий, він ледь торкався до їжі, весь час поглядаючи на моторну Аліцію із-під густої темної чуприни. Він намагався впіймати, хоч один її погляд. А вона метушилася, ставила і прибирала тарілки і лише коли їх очі зустрічалися, густа фарба знову заливала хлопцю лице.
Два ґазди, нарікаючи на свою долю, цокнулися.
- Жеби нє клєта вуйна… - старий Ольшпнський знову розплакався. Тепер його вже втішали Данило і Аліція.
*
Іван знав із розповідей матері, як загинула Ванда Ольшанська. Він тоді ще сам бігав дивитися на запилених німецьких вояків, що торохтіли і здіймали куряву по селу на мотоциклах.
Ванда приїхала в їхнє село до кравця, старого єврея, щоб пошити собі сукню і саме в цей час, сюди увірвались вояки в чорних одностроях.
Старий Йосько намагався втекти, вискочивши у вікно, та його догнала куля просто в дворі. Мала Сара, інстинктивно шукаючи порятунку, кинулася до чужої тітки. Блідий есесівець вхопив дівчинку і потягнув до критої машини. Ванда вступилася, кинулася із кулаками на німця і отримала кілька ударів від нелюда в живіт. Жінка була на сьомому місяці. До дому ще доїхала, але за два дня почалися передчасні пологи і вона померла так і не народивши.
*
- Жеби та клєта вуйна здохла! Жеби здох той клятий… Пся крев! – Ольшанський проковтнув останнє слово і залпом перехилив келих.
- Нічого, Тадеуше, скоро то всьо скінчиться і буде як раніше, чи може і ліпше…
- Не бреши, Даниле, нє буде вже ліпше. Нє буде, нє буде...
Іван не зводив очей із Аліції. Вона ж тільки блимнула на нього своїми великими синіми очиськами. А в сінях вони знову зустрілися, Іван торкнувся пальцями її руки. Аліція посміхнулася і вибігла на двір.
Після того дня, юнак шукав будь-яку нагоду, щоб поїхати до Ольшанських. Аж поки старий мельник став на нього скоса позирати. І тоді йому на допомогу прийшла Аліція.
- Янеку, знаєш той дуб, що над гнилим болотом? Якщо не боїшся, то приходь. Буду чекати!
- А чого маю боятися?
- Мій дядько, Казимир, що служить в поліції, казав якось тату, як побачить хоч якогось хлопа на маєтку, зразу ж до Германії спровадить.
- Аліцю, хіба ж мене тепер щось спинить, як знаю, що ти мене кохаєш!
Так і зустрічалися потай. Вже й осінь минула, вже й зима…, а Іван все сідлає гнідого.
- Куди ти синку?
- Та, розімну трохи коня, щоб не застоявся в хліві.
- Знаю, як ти його виїжджаєш, - посміхався у вуси батько, та не перечив синові. Односельці не раз бачили, як Іван повертався під вечір із Липників.
Аліція завше чекала його під дубом у випаленому блискавкою дуплі.
- Чує моє серце, Янеку, не бути нам щасливими.
- І чого ж моя ясочко? На весну батько виділить мені землі, тоді і приїду до тебе з сватами.
- Ой не знаю, чи ж погодиться тато, а дядько то тим паче. Татко мріє на весну повернутися до Львова, а то тут неспокійно стає. Мене теж хоче забрати.
- А я тебе викраду!
- Дурнику мій, - голубила вона йому волосся ніжними пальцями. І від тих пестощів розривалась душа в юнака. Він кохав її і кохав так палко, що стань зараз перед вибором, життя чи кохання, і він не задумуючись віддасть життя, віддасть все, аби тільки бути з нею, із своєю Аліцією. Дівчина шептала щось Іванку на вушко, а він цілував її пальчики, її руки.
- Я вже давно казав татові, що хочу вчитися. Продам свою землю і поїду з тобою. Втуплю до університету.
- Чекай, Янеку, але ж і віра у нас інша.
- То й що. А хіба пан Савінський не має жінку українку, а Мосніцький. Та навіть, з історії, наш гетьман Хмельницький, хіба не покохав Гальшку? І не зробив її гетьманшею. Ой, вибач! Я, здається, не те порівняння взяв.
- От бачиш, в наших народів не дуже весела історія.
- Але це не заважає мені тебе кохати.
Він обійняв Аліцію і поцілував її ніжно, ніжно, як тоді вперше, коли вони заховалися в млині.
- Снігу насипало, тепер ми бачитимемось рідше.
- Я приїду до тебе будь-коли, тільки поклич, але як же я знатиму, коли чекатимеш?
- А я присилатиму тобі поштових ластівок. – Аліція вирвалась із обіймів і, весело сміючись, стала кидатися на юнака першим снігом.
