У тому, що нині виникає таке питання винне наше елементарне невігластво, й те, що у свій час нам не дали засадничих лінгвістичних тлумачень – звідкіля воно взялося? Коли цього не знаєш, тобі годні уклепати найбезглуздішу вигадку. Усе це чинилось з умислом, бо мовна політика Росії, як і згодом Радянського Союзу завжди велася з політичним підтекстом.
Спробую, опираючись на світочів мовознавства дослідити, чи правомірним у нашому ужитку є слово «москаль». Чи справді воно лайливе, та іще настільки, що за його вживання сталінські опричники кидали людей у в’язниці, засилали у Сибір…
Росіяни, особливо на західних теренах України, за «москаля», навіть у нашу добу годні видряпати очі. Не слід їх за те осуджувати, не прийняття слова передалось з минулих поколінь, на генетичному, так би мовити, рівні.
«Визволителів», як «перших», так і «других» в Галичині справді так називали. Їм же втовкмачили в голову, що «бандьори» їх «обзивають»! Мають мету «роздувати міжнаціональну неприязнь»… Емоційно забарвлених дурниць, й нині, на 19 році Незалежності, можна почути багато, та настав час розвінчати деякі міфи, і врешті викласти історичну правду, яка загальнодоступна, не за сімома замками, та замовчувати її комусь вигідно, як і в п’ятдесятих …
Екскурс у лексему «москаль» робить у своїй праці «Слова як свідки правди» мовознавець І. Фаріон:
«Етнонім “москаль” лежить у складній політично-культурній площині, початок витворення якої припадає на 1725 рік. Саме тоді давнє ім’я нашої країни Русь у грецькому фонетичному варіанті Петро I офіційно присвоїв Московії. Візантійські греки заступили в імені Русь звук [у] на звук [о] і назвали руських народом “росс” або “россами”, а відтак країну Россією. Отож назву Росія утворили в Стамбулі грецькі церковники у ХVI ст., чим відразу скористався Петро I. “Назвавши себе Росією або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси, чим закріпила своє право на «собирание земель русских». Етнонім від украденої і новоспеченої назви держави «россиане» створив видатний український мислитель XVIII ст. Феофан Прокопович, що насправді означав не ім’я народу, а державну належність за аналогією до словотвірної моделі на – ян: громад-ян-и, волин-ян-и, тощо. До того ж для всієї Європи від Литовсько-Руської держави, Польщі аж до Англії, для країн Сходу, турків, арабів існувала тільки одна офіційна назва: Московське князівство, Московія або просто Москва… Її жителів називали московитянами або москалями»
В “Енциклопедії українознавства” читаємо: “В українській, польській та ін. слов’янських мовах прийнята для росіян також назва “москалі” (ЕУ 7, с.2609). Тому й не дивно, що вона зосталася в народному мовленні і в словниках, що яскраво засвідчує “Словарь української мови” Бориса Грінченка; Москаль, ля, м. 1)Великороссъ. 2)Солдатъ. 3) Сорт льна. 4) Сорт чесноку. 5) Насек., а також такі похідні: москаленко, москалення, москалик, москалитися, москаличок, москалів, москалівна, москалів, москалівна, москальня соб. 1)Великоросы. 2) Солдаты, москальство, москальча, москальчик, москальчук, москалюга, москвофіл, москвофільство, москвофільство, москвофільський, Москівщина і Московщина, московець = москаль, московська, московський, московщеня, Московщина (Гр.2, с.447).
Випереджає Бориса Грінченка у кількості вживання словоформ і похідних від “москаль” автор нашої мови та її знавець від Бога Тарас Шевченко — у нього їх лише в поезії — 1219, і звичайно, що жодного разу наш поет не називає північних сусідів “росіянами”. У “Седнівській передмові” до невиданого “Кобзаря” 1847 року Т. Шевченко пише: “Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило… Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму...”.
Назви “Московщина”, “москаль” постійно вживали не тільки українські, але й російські класики літератури, серед яких, наприклад, такі світоглядно різні постаті, як Віссаріон Бєлінський і Олександр Герцен: “Верст за тридцять до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще перемешанную с грязным москальством”; “Москва — или лучше Петербург — обманул Украину и заставил ненавидеть москалей”.
А 1918 року вийшов двомовний словник В. Дубровського “Словник московсько — український”, і його рекламували як “практичний підручник української розмови і збірник москалізмів”. Хай там як, але блискучим у цьому контексті є вислів Лева Толстого: “Мы можем обманываться, а язык не обманывает”. Як зі словом “жид” воювала більшовицька цензура, так зі словом “москаль” розпочала війну цензура царська. Боротьба досягла апогею у сталінські часи, коли за слова “Московщина” чи “москаль” люди платили життям як буржуазні націоналісти. Виникає закономірне питання: «Чому у Росії так панічно бояться предковічного найменування“москаль”»?
Мовознавець І. Фаріон вбачає у цьому дві причини.
Перша: ніщо так викривально, крім мови, не засвідчує правди. Етнонім “москаль” зостався промовистим похідним назви Московщина — народ підсвідомо не погоджувався з викраденням у нього назви Русь у варіянті Росія, а отже, і похідних від неї, а тому вживав органічної самоочевидної назви “москаль” і “Московщина”.
Друга причина — в негативному сприйнятті цього слова цілком логічно випливала з політичних стосунків між росіянами й українцями, про які, хіба найкраще сказав Володимир Винниченко: “Вся історія відносин між Москвою і Україною на протязі більше як 250 літ з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя слідів, щоб навіть імени її не лишилося”.
Однак жорстоке полювання на правду не здатне-таки остаточно подолати її у лексикографічних джерелах: Москаль,я,ч., заст. 1) Вояк, солдат. 2) Росіянин (СУМ IV, с.808) — завважимо, що біля другого значення “росіянин”, яке логічно, мало б бути першим (як у Грінченка), немає жодної маркованої помітки, що це лайливе чи образливе! Подає наш академічний словник і похідні від цього етноніма: москаленко, москалик, москалиха, москалів, москалівна, москальчук (СУМ IV, с.808). Найавторитетніший російський лексикограф Володимир Даль зазначає, що термін “москаль” малоросійського походження і означає: “москвич, русский, солдат, военнослужащий” (Даль II,с.349).
Додамо, що саме слово “Москва” має три найпоширеніші етимологічі версії: 1) від мерянського (плем’я мерь) моска ава, де моска — це “ведмідь”, ава — “мати, жінка”, тобто москаава “ведмедиця”; 2) фін. musta “чорний, брудний” і va “вода”,тобто “брудна вода чи гниловодна”; 3) чудськ. моска “корова” і ва — “вода”, тобто “коров’яча калюжа” (ПЭСРЯ,с.559). Структура етноніма “москаль” дозволяє тлумачити значення суфікса — аль як атрибутивного форманта на зразок горбаль, носаль; в українській мові з тим суфіксом творяться також назви людей за фахом: коваль, скрипаль.
Отож зазначена етимологія легко знімає політичну конотацію аналізованого етноніма, а сам етнонім, складається враження, стає закладником некоректних дій його носіїв щодо самих українців.
Політичні ультиматуми інших націй тут, м’яко кажучи, незрозумілі.
Користуватись переконливими дослідженнями мовознавців можна іще довго, та навіть опираючись на вже сказане, робимо висновок: що контекстуально вжитий етнонім “москалі” та його прикметникові похідні є, по-перше, нормативними лексемами, засвідченими передусім українськими та іншомовними лексикографічними та енциклопедичними джерелами. Відтак, нічого образливого, тим паче лайливого, у слові «москаль» навіть під мікроскопом не знайти…
