Раз він знає як зі мною зв’язатись, думав Дмитро, тоді потрібно знову піти на місце нашої зустрічі навпроти засідки потенційного зловмисника і він сам мене знайде. Там і вирішив Дмитро прийняти остаточне рішення. Яким воно буде? Одне з двох.
Коли він таки вибрався з метою сісти на каву в те кафе, він довго до нього прямував, дорогою ще по-суті зайнявши себе якимось справами. Нарешті він опинився за кілька метрів від кафе. Свого „приятеля” він там не помітив, а тому, був вільний столик, він вирішив на нього присісти.
Дмитро не сумнівався, що його вже чекають, але десь спостерігають за ним зі своєї вже засідки. Чому він так гадав? Відповіддю був сам столик. Він був один пустий у цілому кафе. Всі інші були зайняті, хоча цей столик був самим зручним для більшості відвідувачів. Але його чомусь ніхто не займав. Люди проходили повз, мов не помічали його, хоч кілька пар, Дмитро поспостерігав трохи зі сторони, підходили до кафе, приглядались, навіть трохи розмовляли з офіціантами, явно про можливість присісти. Але ніхто навіть не намагався і глянути на пустий столик! Ніхто! Вони мов не бачили його. І таблички ніякої про те, що столик замовлено, Дмитро не побачив.
Коли він підійшов до кафе він звернувся до офіціанта:
- У вас можна тут кави ?
- Так, звичайно! - офіціант відповів йому з таким завзяттям, мов очікував на Дмитра вже з самого ранку! - Прошу , будь-ласка! Он, – він кивнув в бік, - і столик вільний, присідайте!
- Дякую. Дві еспресо.
- Зараз!
Дмитро чомусь посміхнувшись про себе, повільно пішов до столику. Сів. Озирнувся довкола. Окремі перехожі на вулиці. Майнув поглядом по під’їзду. Поки там нікого не було. Нічого, зараз все налаштується. Дмитро зосередився на каві у чашечці. Відсьорбнув кілька раз. Смачна.
- Дякую, що ви відгукнулись на моє прохання зустрітись1
- Це я вам дякую. - відповів Дмитро, навіть не підіймаючи очей на свого співбесідника.
- За що, цікаво? –він запитав з великою долею єхидства.
- За те, що ви є підтвердженням віч... загробного життя.
- Та-а-а-к? Це можна пояснити тільки вашими незнаннями суті проблеми.
- Наприклад?
- Повірте, пекло – ц е не вогонь і сірка і не киплячі казани, як то вигадано гарно у фольклорі. Насправді все банальніше...
- Ви говорите як поети. Ще скажіть, що життя наше ще гірше пекла.
- Для когось мабуть так і є. Але повірте, найбільше покарання, знаєте яке? В Англії найжорстокішою карою була кара, коли приреченому капали водою, капля за каплею, на потилицю. Так він і вмирав, у тяжких муках! Людина просто ходила з розуму перед смертю! Так от в пеклі щось схоже: уяви собі коли тобі дають жити день за днем одноманітним існуванням і відчувати, що все це марне. Марне! Мар-не! Та через сто років такого життя ти захочеш покипіти в казані з смолою з іншими грішниками о-го як! Не дарма колись Вольтер казав, що рай його приваблює кліматом, а пекло – компанією!
- До речі, він то хоч-таки попав пекло з його насмішками на Бога?
- На Бога ніхто не може робити насмішки. Ніхто. Вас, допускаю, неправильно інформували. А щодо Вольтера, яка вам, в принципі, різниця? Не про це зараз мова. Не про це.
-Гаразд. – Дмитра трохи налякав цей жорсткий, навіть погрозливий тон , коли той говорив про Бога. Це явно не входило перелік того, з чого він міг насміхатись чи взагалі підходити до цього з гумором.
- Так як ви вирішили в нашій справі?
- Я більш схильний до – Дмитро намагався випалити скороговіркою власне рішення, щоб в черговий раз не засумніватись в ньому. - до того, щоб засудити винного...
- Приємно...
- Що вам „приємно”? - Дмитро був перелякано-знервованим.
- Бачити ваші сумніви у серці.
- А ви їх бачите?
- Та зараз навіть проста людина б їх побачила! А якщо це була б закохана жінка, вона б взагалі з розуму б від переживань зійшла!
- Ви вже вкотре сьогодні говорите про втрату розуму, симптоматично доволі.
- Не буду сперечатись. Ви ж чули, що коли Бог хоче покарати –забирає розум? Тож я не так аби чому суперечу! Так ви кажете, що ви згодні на його екстрадицію?
- Як я це маю вчинити?
- Що „як”?
- Ну, ... „екстрадицію”?
- Ха! Це не ваше вже завдання. Ви, так би мовити, жюрі присяжних. Ви виносите вердикт! А кат в нас свій.
- Жюрі в одній особі?
- Ну-ну! Гордощі найперший гріх чи ви не чули? Не перехвалюйте себе! – він посміхнувся, вже зовсім по доброму.
- Звичайно ви не один. І кожен з вас дає своє резюме. І тільки коли одного голосно, тоді і все станеться!
- Але жюрі ж працює разом, колективно!
- Де? У вас? – він знову посміхнувся. – Вибачте, але у нас трішки все по-іншому. Але я вас запевняю, ніщо не стає менш об’єктивним в рішенні.
- А коли це .відбудеться:? І... як?
- Хочеться бути присутнім?
- Якщо чесно – то не знаю.
- В крайнім разі чесно. Я можу замовити це хоч зараз. Так просто, луснувши пальцями, як в іспанському фламенко. Любиш фламенко?
- До біс.. – Дмитро запнувся.- До біса фламенко!
- Зайве. Та гаразд. Спишемо це на нервове перенапруження. Так як?
- Ви передивилися американських фільмів!
- Фільми? Так, фільми. То все дурниця. То як, ви вирішили: ви - свідок?
- Спробую.
- Хай буде так! –сказав він пафосно.
- Амінь – мовчки дещо автоматично проголосив Дмитро. Той посміхнувся:
- Нам не можна казати цього слова. Якщо ви читали Новий Завіт, ви здогадаєтесь, чому.
- Здогадка не завжди правда.
- Вам таки слід було закінчити філософський1 Я б вам допоміг!
- А що, філософія, ваша парафія?
- Ха! Ні, це не стосується пропозиції „царств земних”, вибачте, не вам це пропонувалось і пропонуватиметься. Просто я мав на увазі, що розум сам по собі нас не лякає. Знання примножує печалі сказав один мудрий чоловік. Ви собі не уявляєте, скільки він попередив від самознищення! А це вже були майже наші клієнти! Проблемним і основним з усього є віра. Про це йдеться.
- Вірою виправдані.
- Нічого додати... О! Наш добрий знайомий з’явився на своїй позиції! – тепер його співбесідник був якось збудженим. Неприємно збудженими. Це було схожим на посмішку людини, в якої яскраво виражені ікла. Такі вовчі, гострі ікла... Дмитра аж пересмикнуло. Він раптом відчув, яка сила ховається в цьому...в цій істоті. Навколо неї здавалось, тепер мов викривлювалось, плавилось повітря, так схоже на гаряче повітря над розпеченим асфальтом літню спеку!
Дмитро дивився тепер на старого заціпенівши. І знову побачив красиву дівчину, що швидким кроком йшла вулицею! Вона йшла, напрочуд красива, Дмитро б сам зараз кинувся за нею! Вона йшла. Старий теж помітив її. Він повернув свою голову до неї. Мов навів приціл. Але це зовсім не вплинуло на неї. Вона крокувала, впевнена, горда, красива!
Старий якось весь напружився, мов старий, досвідчений хижак в своїй засідці. Він був напоготові. А вона йшла прямо на нього! Прямо на нього! Чорне волосся зібране акуратно назад. В неї весь одяг був чорним, окрім яскраво червоної хустинки на шиї. Таке широке чорне манто, дуже коротка спідничка, чорні колготи, що туго обтягували точені стрункі ноги, осінні туфельки на високих підборах. Дмитро чув як мелодійно вони цокали! Звук їх, цок-цок, цок-цок.. раптом...
Дмитро все зрозумів. Воно сяйнуло в нього в голові поряд зі сміхом його співбесідника. Вона і Він. Кат і приречений. Присуджений до страти. І ним теж!
Дмитро заплющив очі. Але й відчув, що не з переляку. Зовсім не з переляку! Він не хотів бачити як така красива жінка стане катом! Ангелом помсти!
„А чого ти хотів!? В нас ж головні дійові особи –ангели, хоч і скинуті з неба, але ангели... Не соромтеся!”
Дмитро розплющив очі і тільки побачив, як старий, коли повз нього пройшла та дівчина тільки коротко глянув на неї і приклавши руку до грудей повернувся до свого під’їзду. Важким кроком він переступив поріг, вона ж крокувала далі.
Дмитро не бачив, але чув як той впав. Впав у темному під’їзді. В самому темному кутку під’їзду.
- Все! – почув коло себе Дмитро голос свого співрозмовника. –Все, він вже мій!
- Як?!
- Дурні запитання не до нас! Але наразі я вам дякую за роботу! – він простяг Дмитрові руку, Дмитро в якомусь забутті протяг свою і почув тільки сильний потиск руки.
- До речі, не варт кидатись йому на допомогу: в деяких випадках медицина безсильна. До побачення!
- До поб..бачення...
Дмитро сидів і мовчав. Його співбесідника і слід простиг. Але коло його чашки стояла купюра, яка перекривала їх замовлення разів ще п’ять!
Дмитро б так і сидів, але офіціант, побачивши, що один пішов геть, а інший нічого не замовляє, підійшов до столика.
- Будете ще щось?
- Що? Ні! Візьміть. - Дмитро кивнув на гроші. - Здачі не потрібно.
- Це забагато навіть для ...
- Буває, щастя привалює і його повинно бути багато, чи не так?
- Дякую
„Знав би ти кому дякуєш!” – подумав Дмитро. Він повільно піднявся і щоб не піддатись спокусі зазирнути у під’їзд повернувся в іншу сторону та швидко попрямував з цієї вулиці.
Все.
Потім він бачив оголошення в газеті про смерть „люблячого батька і ніжного дідуся” і тому подібне. Фото не було, але Дмитро легко вирахував про кого йдеться.
**
Вже минуло десь півроку від „екстрадиції”. Дмитро думав, що після пережитого його життя круто зміниться. Але нічого такого не відбулось. Ріка прийняла звичне русло і потекла як вона це робила десятки років до цього. Життя знову перемогло все. Все, що, власне, складає саму принаду життя. Він навіть майже перестав думати про все це. Тільки згадував інколи.
І то тільки швидше за все побачити ту дівчину в чорному. Вона виникала в його голові тільки на якусь мить, мов спалах, скільки він не силкувався згадувати її довше. Але вона неймовірно вабила його. Йому хотілось все дивитись і дивитись на неї, він відчував це всім своїм єством. І це не був якийсь фізичний , чи то пак фізіологічний потяг до красивої жінки, ні це було щось понад це. І не кохання, ні. Він насправді не міг точно сказати, що він закохався. Це було мов магніт. Не знати що. Ти мов був загіпнотизований і все. І твій розум зовсім не намагався розібратись, що до чого. Зовсім. Його ніби повністю влаштовував такий поворот. З технічної точки зору можна було б сказати, що хтось просто нейтралізував всі системи безпеки.
Це намагання згадати цю дівчину вже перетворилось на якусь манію, її спогад вже був свого роду наркотиком аби дальше якось існувати. А існувати для того, аби силою волі знову згадати її, знову її побачити і так далі, і так далі... звичайно, в таке ніхто не повірить, окрім професора в психіатричній лікарні. Про таке і не варто зізнаватись. Краще мовчати, а то справді запроторять куди-небудь за ґрати і тоді хто знає як там все повернеться. Дмитро раптом уявив себе в ролі того нещасного психа з Стокеровського „Дракули” – приємного мало.
Дмитро намагався зайняти себе роботою і якось відволіктись від нав’язливих думок і, відчасти, це йому вдавалось. Та все-таки це не було лікування, а тільки пом’якшення вираження симптомів. Надто мудро, але по-іншому ті відчуття, які він переживав, він пояснити не міг.
В суботу, коли Дмитро готувався подивитись футбол по телевізору, мали транслювати матч італійської Серії А, і він вже всівся в крісло, відкривши пляшку пива. Пора тішитись. Коли немає поряд жінки. І такі вечори бувають. Тільки-но він всівся зручно, як задзвонив мобільник. Добре, що мобільник, він був поруч. Дмитру зовсім не хотілось вставати і плестись до коридору, де стояв стаціонарний телефон. Тим більше, що два коментатори наперебій жваво вже обговорювали перипетії майбутнього матчу. Грав „Мілан”. А який українець не любить „Мілан” коли там грає сам Шевченко?! Тим більше, коли бій мав бути не жартівний: міланське дербі, в гостях „Інтер”!
Номер виклику був закодований. Хтось з начальства , видно.
- Слухаю? - говорити „слухаю”, а не „алло” Дмитра навчив його батько, він чомусь не виносив цього „алло”.
- Це я.
- Голос не змінився. Що наразі?
- Я вже намагаюсь з вами зв’язуватись більш природно, як на ваш погляд, ви помітили?
- І , я так розумію, зараз ви подзвоните у двері?
- Якщо вам матчу не жаль...
- Мені себе жаль...
- Сумно. Але я вам принесу в подарунок прекрасний коньяк, облиште ваше пиво!
- Ну, гаразд, чекаю...
Дмитро погодився на скору зустріч зовсім не з бажання бачити свого „зв’язкового з пеклом”. Він сам боявся подумки зізнатись в тому, що насправді він хотів більше взнати про... було небезпечним думати про це вголос.
Він поставив пиво в холодильник, вип’є потім. Цікаво, чому він досі не розпитав свого „зв’язкового” (влучне прізвисько, використовуватимемо його надалі, вирішив Дмитро) про відвічні питання?! Може, саме існування цієї істоти і її прийняття того, що Дмитро знав від бабусі і так все пояснювало? Все може бути, та й навряд чи той захотів би з ним ділитись тайнами... але спитати можна.
В двері задзвонили. Легкий на спомин! Дмитро крикнув з кухні:
-Заходьте!
-Запросто! Вітаю. – той вже був у коридорі. – Я обіцяв коньяк, ось я його приніс! Першокласний французький! - на його обличчі грала посмішка. О, він зараз нагадував задоволеного життям західноєвропейського літератора чи професора!
- Я не знав, що ви в ньому розбираєтесь...
- Ви не послідовні. Не забувайте, ми – діти спокуси та насолоди, а тому просто експерти в усьому, що приносить насолоду!
- Я тут саме подумав, чому я досі вас не запитував про все віковічне, те, що...ну.. по ту сторону...
- Добра і Зла? – закінчив він. - Жарт. Це вивих Ніцше. Добрим йому бути було якось соромно, а злим не хотілось. Але то його болячки, вони його в могилу і звели! А щодо вашого запитання... А навіщо вам це? Ви ж знаєте, знання збільшує печаль. Чи ви здатні витримати її так багато? Вселенські знання дають і вселенську печаль. Та й... надто ви будете піддані спокусі Боголюбові.
- Не зрозумів.
- По простому це виглядає так: ви чули як в псалмі говориться „страшні діла Твої, Господи!” ? і слово „страшні” вжито в розумінні найвищого ступеню „чудесні, дивні”? чи не дивує це вас? А воно б мало все вам пояснювати. Коли ви побачити всю велич Бога як би то сказати безпосередньо, ви від щастя просто розчинитесь в ньому! Ви одразу станете мов той ангел, що вічно співає хвалу Господу! Повірте, ви робитимете це не з трансу, переляку чи ще там щось! Ви робитимете це з неймовірної радості!
- І ви цього боїтесь?
- Ні. Він цього не хоче.
- Він?!
- Звичайно. - той вже розливав коньяк в бокали. Медового кольору напій повільно, якось по оливному, лився в посуд. Просто зачаровував своїм плином. В зв’язкового були красиві руки. Руки художника. – Ви просто впадете в спокусу.
-В спокусу?! Як, люблячи Бога?! Дурниця!
- Зважте: легко любити переможця, творця всього, коли ти відверто це знаєш. Твоя реакція любові буде природною...і не твоєю. Бог ж створив вас по подобі і образу своєму. Не обличчя Він не мав на увазі. Аж ніяк! Свободу волі. Христос вам говорив...- він передав бокал Дмитрові і піднявши його одразу відпив, облизавши губи продовжив: - легко любити ближнього, що робить добро тобі, яка в цьому нагорода. Він цього не хоче. Він хоче, щоб на твою віру і любов не впливала його велич! Тому й Христос не з’явився в Римі, а в забутій Богом Юдеї! В цьому суть пізнання величі – пізнання поряд з тобою, у звичному чуді!
- Мудро.
- Без єхидства, попрошу. Ти знаєш, що таке бути істинно величним, коли маючи змогу створити все досконалим, наскільки тільки Йому відомо, створити світ якому дати можливість тягнутись до цієї досконалості?! В тебе не вистачило б духу! Ти надто пестиш себе, а це до речі гординя, щоб зважитись на зачаття саме життя від тебе незалежного в своєму виборі, щоб не полестити собі і не створити щось досконале і потім викрикувати на кожному кутку: „Це я! Я!”
-Напевне.
-Чую-чую праведника1 Ха! Вип’ємо за те, що твоє серце ще надто не сточили черви!
- Якась недоречність.
- Згоден, але що поробиш ...
- А ви хіба не каєтесь, ви ж можете чи не хочете?
- Відсіювати вас та пересіювати аж до Страшного суду ось наша покута!
- Але ж після страшного суду й далі пекло існуватиме, наскільки я розумію. Грішники ж горітимуть у вічному вогні! Хіба вас замінять на інших?!
- Ха-ха! Ну й розсмішили! Це ж треба таке! Вам таки точно треба писати романи1 заробите купу грошей, якщо це вас цікавить! Але насправді зовсім ні. Так, аби вам багато не говорити, скажу вам так: з тих творів, що описують діяння Господні на землі до вас дійшло цілком достатньо, аби розуміти і вірити. А ті книги, що не дійшли вас би зараз просто знищили. Так от ви ніде не прочитаєте, що в тому пеклі буде ще хтось крім грішників, засуджених по Страшнім суді. А грішники там - тільки люди. - він підняв пальця вказівного, мовляв вже достатньо сказано, щоб дійти до розуміння сказаного.
Пауза була досить незручною, Дмитро хотів перевести розмову, надто все просто і головне правильно, але голову заморочило!
- А про які книги ви говорите?
- Про які? Ну, - він ледь посміхнувся, - Навіть про такі, що прямо згадуються у Святому Письмі. Наприклад „Книга Воєн Господніх”.
- Й така була?! Не чув. І з ким Господь воював?
- Хлопче, навіщо воно тобі?
- Не з Яковом ж...
- З Ним він боровся. Вірніше, так Яків думав. Ґерць з ангелом це не аби що! По собі знаю. Але він назвав себе Ізраїлем.
- І що?
- З часом все взнаєш.
- Життя не вистачить.
- Ми про життя й не говоримо. Ми говоримо про... нашу справу!
- Ваша воля.
- Хм. Все не так просто. Цього разу не все так просто.
- З вами взагалі не просто. Вас би легше було вбити, а труп закопати десь в саду, але вас і не вб’єш.
- Щиро. Самі бачите з ким доводиться працювати! Але гаразд, жарти в сторону. Ви маєте бажання слухати?
- От, чорт! – вилаявся раптом Дмитро, він краєм ока помітив, що в телевізорі, де йшла трансляція матчу на полі події розвивались захоплююче і саме якраз Шевченко забив неймовірно красивого гола, в своєму стилі, здалеку по красивій дузі, мов розпис Мікеланджело, але він встиг помітити тільки кінець повтору моменту. - такий момент проґавив!
- Гаразд. Прокрутимо! - телевізор на мить якусь погас потім все знову з’явилось і Дмитро побачив сам момент, але то не був повтор! Він відчув як попри нього пронеслось повітря, яке він відчував, але й не відчував його як повітря! Воно пронеслось, не огинаючи його, а ніби повз нього! Дух заперло, він навіть не відчував чи б’ється його серце. Його мов гойднуло і пропустило через невидиму стіну.
- Все?
- Що то було? Це ж не повтор був, правда?
- Момент красивий! Вміє ж, щасливчик, грати! Цінуємо.
- Що-це-бу-ло? – повторив, чітко вимовляючи складами Дмитро.
- Прокрутка часу. Як плівку на касеті.
- Ви таке можете?!
- Не набагато. Трішки. Адже час – це Його власність. Ми просто можемо трішки краще ним користатись, ніж ви зараз. Ми більше про нього знаємо.
- Альберт Айнштайн з ваших чи ви йому підказали?
- Про теорію відносності? Ні, надто просто, але не позбавлено стилю. Мужня людина. Він таке спалив, що людство зараз було б або в раю, або.... гаразд, це все сентименти! Не переживай, виграє „Мілан”, Шевченко ще два голи в другому таймі заб’є!
- Ви йому поможете?
- Навіщо? Він - творець, а ми творцям не помагаємо, заборона зверху. Просто знаю результат. В справ очнику читав.
- Дотепно, як з фільму „Назад в майбутнє”!
- Щось в тому роді.
- Ну, гаразд, коньяк вартий того, аби вас вислухати...
- Люблю вести розмови на іронічній хвилі. Підносить! Так от уявіть. Автомобільна промисловість випускає безліч красивих автомобілів. Один з них, марка важлива? Так от, один з них була куплена тільки-но вийшла в продаж. Красива. Колір – „Металік”. Мотор два літри, турбований. Швидкість обмежена як завжди на відмітці 250 кілометрів. Коротше, літак на колесах для простих людей. Не „Porsche” звісно, але теж не з відсталих...
- Ти пропонуєш вкрасти і розібрати на запчастини авто?
- Якби це помогло, я б виконав це з усім випуском.- він відпив ще коньяку. - Так от далі: одного дня володар авто, батько родини і успішний бізнесмен буде поза межами області. Його дружина теж. На Мальдівах, здається. З нею там коханець і турбуватись не має за що. Чоловік ж не турбується! Звичаї тепер на землі, о-го! Так от ця машина стоїть в гаражі і туди пробирається синок їх. Всього сімнадцять. Їздив він на ній не мало, батько навчив його керувати автомобілем.
Не погано, я тобі скажу кермує. Він пробереться в гараж і поїде на авто на весілля однієї своєї університетської подружки. Всі будуть в захопленні. Але свята не відмінять. Він буде хизуватись своїм авто. Він везтиме наречену в ЗАГС і до храму. – голос зв’язкового ставав все металічніше, сухіше. Всі гулятимуть, їстимуть, випиватимуть, хлопці крутитимуть голови дівчатам, споюватимуть їх, аби ті не впирали, коли вони їх тягнутимуть в темні закутки і там почнуть лапати та м’яцкати, а дівчата питимуть, щоб по дурості не впиратись і не засоромитись в самий непотрібний момент!
Все як завжди. Але й авто його розглядатимуть всі, особливо дорослі. Такої красивої машини вони ще не бачили! І потім, коли всі будуть п’яні до дурості, темної ночі, він з женихом та нареченою, своєю подругою, та з дівчиною, з якою він тут познайомився і яка прохопилась, що їй потрібно в інше село додому подивитись як там її молодший братик чи спить вже, сядуть в авто, в це прекрасне авто, візьмуть ще одну дівчину. Вона відмовлятиметься, але її вмовлять. Не гоже відмовляти молодятам!
Вони їхатимуть пустими вулицями, пустою дорогою. Веселі, молоді! Аж поки він, набравши сто п’ятдесят не впишеться в поворот і зі всього маху втрощить авто, проламавши паркан, в стіну стайні! Він проб’є стіну і влетить до середини, вб’є за одно і корову, ні в чому невинну!
- Корову жаль...
- Подушки безпеки, захисний каркас, все спрацює ідеально. Але цього буде мало. Стайню ремонтували, там були залізні балки , не повнстю зварені в контур. Вони проб’ють салон і мов вила проштрикнуть авто в кількох місцях. Цього захист авто не витримає. Всіх насмерть! Ти розумієш, всіх! Молодих, щасливих! Ангели, коли зустрічали їх там, на небі, не тішилися, плакали! І не знали чим втішити їх нещасних батьків, бо немає страшнішого горя на землі як батькам ховати власних дітей! - дикими очима він дивився на Дмитра і пальці, що стискували бокал були білі, аж прозорі!
- Що можна вдіяти? Вивести з ладу авто? Поговорити? Чого мовчиш?!
- Щоб спинити ланцюг , ти ж знаєш...
- Це вже не пияк, це ж просто хлопець!
- Хлопчик. - м’яко поправи зв’язковий.
Дмитро здивовано витріщився на нього. Він вже нічого не розумів.
- Хлопчик. Йому зараз шість.
- Він що, все це витворить... в майбутньому?!
- Так. через одинадцять років. Майже.
- Як так?! Звідки вам все це відомо? Шляхи ж Господні несповідимі!
- Вам – так. – холодний голос і ніяких емоцій.
- Я на таке не піду! Вбивати дитину!!!
- Вбивцю ще чотирьох, нічому невинних по-суті теж дітей! А ти знаєш, що молодята не займались сексом, зберігаючи смак таїнства до шлюбної ночі?! Знаєш скільки жених не спав, уявляючи як він свою молоду дружину...?! В чому винна та дівчина, яку вибрав він? Вона ж була красива казково! Щастя хотіла. Вона було з бідної сім’ї і добре знала, що її краса є шанс забезпечити себе і свою сім’ю!? А...
- Та мені все одно! Я не вправі судити! Лізти в чуже життя! Хто я такий?!
- Обраний. Один з обраних. Хіба такий вибір для тебе дивний чи новий? Ти ж працював у правоохоронних органах, хіба ти не вирішував чи запроторювати в тюрму на довгі роки всяку наволоч?
- Так то наволоч!
- А ти в цьому не сумніваєшся? Я ж знаю, що весь час сумніваєшся.
- Там це не те! Я вже вивчив злочин! Там був його факт вчинення!
- Але чому завжди після? Тебе ніколи не молотило від того, що ти не встиг, не зміг попередити, щоб як тільки ти зміг би до того як маніяк зґвалтував красиву дівчину, ще майже дитину і поглумившись над нею запхав в її лоно букет троянд?! Чи ти б не вистрілив в нього з своєї табельної зброї? Та ти б висадив всю обойму! До останнього патрону! Так?! Скажи, так?!
- Так. –тихо промовив Дмитро.
- Так що тут?!
- Він не вчиняє злочину. Та й всі ДТП – злочини з необережності до вашого відома.
- Злочинна недбалість – такий вислів вам про щось говорить? Це страшніше за умисел, ви так не гадаєте? Недбалість, це значить, що вам все одно. Ви ніби по ту сторону добра і зла. Але це тільки ілюзія! Ви справжня мер-зо-та! Навіть в пеклі на таких плюють!
- Але він не...
- Він їх вб’є! Настане час і він їх вб’є.
- Давайте й візьмемо й тоді його спинимо..
- Тоді буде тоді і не знати де будете ви, а де я...
- Хтось інший...
- Не ведіть себе як боягуз, це не ваше...
- При чому тут боягузтво! Так не він, а я стаю злочинцем!
- З точки зору вашого розуміння часу і його привалювання над іншими ознаками світу, відомими вам. Я вам пропоную поступити з точки зору вічності . вічних цінностей. Життя ж священне. Я тобі даю можливість зупинити ланцюг смерті.
- Все одно!
- Та ти уяви, що ти на війні, сидиш у шанці . протилежно тебе така ж армія. Вона ніби тобі ворожа, ви стріляєте і ти раптом поцілиш в такого ж нещасного як ти! він тобі щось завинив? Він, може, й не стріляв досі ніколи, так сталось! Ти вб’єш його першим чим ти відрізнятимешся від того, ким ти маєш стати зараз?! Ну, чим?!
- Не знаю. Я просто чую, що вбивати дитину – це не Боже!
- Не чіпай тут Бога! Не хули! Не відвертайся від вибору!
- Чому я?!
- Бо не потрібно було чіпати плід з дерева пізнання добра і зла! Бог неправильного не підкаже!
- Але ж не я те дерево чіпав!
- Ти-ти! Раз знаєш, що Добро, а що Зло, май мужність нести відповідальність.
- Я ж прийду в Страшний Суд дітовбивцею!
- Хто знає, хто ким прийде в Страшний Суд! Ти, гляди, він вже про таке думає! Ти думай про сьогодні! Праведником ти туди не потрапиш, це точно! Ти й зараз не можеш зважитись зупинити зло не помстою, вже коли зло своє вчинило і породило зло в тобі, а наперед – розчавивши його до терміну, мов яке яйце страховиська! І потім йти з чистою душею...
- З чистою душею?! Після такого душа може бути чистою?!
- Сумління, може, й ні, але душа...
- Що за нісенітниця!
- Але ж ти попереднього разу зважився!
- Так1 але я там все бачив!
- Що ти бачив?!
- Що цей виродок ... знущався над людьми.
- Точно. Крім того, це бачив і розумів тільки ти на той час. Іншим це не було дане. Окрім, звичайно, інших вибраних у свій час. Він просто вів себе так, бо , так склалось, його життя не дало в руки йому владу! Тільки б він її отримав, нещасні мільйони похоронених живцем! Він наскільки міг, настільки себе реалізовував! І ти його зупинив!
- Але ж це не була дитина, що вчинить колись, може, цей злочин! Він вчиняв його при мені!
- Так! Він не вбивав, атому з ним можна було й потягти. А тут все не так! просто, як кажуть римляни „зволікання – та ж смерть”, як ти його не зупиниш зараз, механізм життя запуститься і тоді ніхто його не зупинить! Не знати чи буде ще час все виправити... розумієш, тут теж існує точка повороту. За нею поворот назад вже не можливий. Життя як політ камікадзе, шляху назад не має. Ну, то як?!
- Ні. –після довгої мовчанки відповів Дмитро. Тепер він дивився в екран телевізора, йому не вистачало духу дивитись співрозмовнику в вічі. Тривав другий тайм, Шевченко забив третій гол. Він був нестримний. Вся Україна, яка дивилась зараз цей матч, „стояла на вухах”, як і пів Італії. – Дитину я не вбиватиму. Може, я виглядаю, як чистоплюй, але...
- Думай! Той, що захищається чи б’є у відповідь не завжди добрий! Він просто проґавив атаку чи збоягузив. А, може, перелякався.
- Я не перелякався. Я вирішив.
- Можна вирішити, продовжуючи сумніватись? –посміхаючись запитав зв’язковий.
- Напевне. Не знаю.
- Слова сумніву. А мені потрібне рішення. Рішення, а не відступ від вибору, щоб чого не вийшло!
- Карати-не-можна-помилувати? То як?
- Чорт!- Дмитро чув як його болить голова, просто розколюється на кусники! Аж раптом...-
- Одне питання можна?
- Давай. Але перед тим, ти все таки подумай про тих молодих людей, що були просто розірвані залізними балками в момент аварії! Їх смерть була майже миттєвою, але агонія і біль були неймовірними. Окрім однієї дівчини, вона вмерла вже бачачи людей. Вона ніби трималась за життя поки не побачила людей а потім віддала душу...
- Ви ж про Гітлера знали теж?
- Що?
- Ви ж про Гітлера знали теж ще до того як він став фюрером.
- Знали.
- Невже ви нічого не вжили, щоб все не сталось так як сталось?!
- Вжили. Але там не загинула твоя майбутня дружина. Повернись до свого рішення...
- Не зводьте мене з шляху! – останні слова зв’язкового вибили холодний піт на його чолі, сказане звучало страшно, але вже майже в істериці він спробував опанувати собою.
- Чого ви його не вбили раніше?! До того як він створив печі для невинних людей спаплюжив великий народ своїм безумством?!
- Тобі це важливо?! А що, тоді б ти зважився на вбивство маленького Адольфа?! Хворобливого, заляканого хлопчинку. Який і здачі своїм ровесникам, що ображали його! Ти б зміг так вчинити?! Дивлячись на тебе зараз, я сумніваюсь... але навіть якщо все так сталось це ще більше грає на нашу користь, бо хоч тут ти маєш можливість зупинити зло ще в зародку!
- Дивно. Ви мене заспокоїли.
- То... як?
- Я вирішив. Я проти. Я не приймаю участі в „екстрадикції”.
- Твоє рішення. Гаразд. – він зітхнув. Дмитро відчув, що він не буде його більше переконувати. Не буде і все.
- Залиши собі коньяк. Гарна річ! Хай буде так. – він встав, поправив свій одяг. Він збирався йти геть. Дмитро відчув в собі якийсь страх, що все так скінчиться, невже не буде другого шансу?!
- Так ви мені не сказали, чому з... Гітлером не вийшло...
- Чому? - він різко повернувся до Дмитра.
- Тому що тоді один з суддів вчинив так як ти зараз...
- Значить не я один такий. Не знаю, радіти чи плакати за тим, що я вчинив.
- Не знаю! Скажу тобі одне. Т и не знаєш своєї долі. Той хто відмовився тоді, з Гітлером був... євреєм. Він втікав в Польщу, відправивши свою сім’ю у Францію. А далі Освєнцім і піч, згадана вами. Він згорів у печі. Доля праведників творити добро, а не одержувати за нього винагороду. Добро – не їх робота, а життя. Сам знаєш, життя міряється не по-людському, а по Божому... Ну, прощай.
- Прощай? Значить, як я передумаю, вже нічого не зміниш?
- В цьому і суть „гри”. Не дарма тобі казали, „Спочатку було Слово”. Це не вплив еллінізму в християнстві, це трохи глибше. Це знак вибору, Волі...
Дмитро кивнув головою і кліпнув очима. Зв’язковий щез. Можна було б подумати, що все це йому зараз приснилось і він розбудився від окриків коментаторів футбольного матчу. Буває ж таке насниться!
Якби не коньяк. Такого він собі дозволити не міг, судячи з назви. Він притягнув пляшку і глянув на незвичну для цієї фірми етикетку. Аж тепер розгледів дату. „1786 A.D.”
Кінець
