5.
Управління Житомирського військового округу МДБ-НКВС отримало черговий рознос із «центру», за «непродуктивну роботу по виявленню бандитського елементу». Шість псевдо-боївок УПА не повернулися із завдань. Більше того, вони не дійшли до пунктів призначення. Навіть глибоко залучені до лав УПА агенти з цього приводу мовчали, бо не володіли інформацією.
На позачерговій нараді особового складу начальник округу підполковник Солонник лаяв підлеглих:
- Вам за повіями вокзальними ганятися, а не за бандерівцями полювати! Ні на що не здатні! Чому бандити завжди на крок попереду? Не можете сказати… А я поясню. Тому, що проти них телепні працюють. Капітане Маслове, ти керував підготовкою впровадження спецгруп, є щодо цього якісь пояснення?
Маслов підвівся і тихо заговорив:
- У штабі можливо працює їхня людина, товаришу підполковнику, ми також припускаємо, що вони володіють технікою перехоплення радіограм…
- Спасибі, рідний, очі відкрив. Для цього треба скільки часу і людей покласти, аби зрозуміти, що ворог працює серед нас. Які заходи заподіяні? Є підозрювані? Результати, мать вашу!..
- Дозвольте, товаришу підполковнику? – Підвівся лейтенант Баркасов, начальник аналітичного відділку: – Нами була здійснена передача дезінформації серед штабних працівників про інкасацію коштів. Засідка на пошті тривала три дні і марно. Ми також застосували цей прийом серед працівників молодшої офіцерської ланки і сержантів. Кожен отримав індивідуальну секретну інформацію. Була злита інформація про людей, які наче б то працюють з нами. І цього разу жодна із пасток не спрацювала. …
- Досить! – Солонник вдарив долонею по столу. – Мені мало цікавлять ваші провали, а потрібні результати. Бандерівщина має бути знищена найближчим часом, це особистий наказ товариша Хрущова12..
Після наради Ємець прийшов злий. Нагримав на Макса, за те, що той, немов черепаха, повільно займається паперами, хоча насправді краще нього ніхто не вправлявся із нудною роботою. Пригадалося Максу й те, що досі не відніс до відділу кадрів своє фото. На дорікання капітана, «Мусієнко», похнюпивши голову, заплакав. Цей прийом, як примусити себе заплакати Макс засвоїв ще у харківській в’язниці, тепер знадобилося коли треба симулювати слабовільного, депресивного чоловічка.
Капітан і без нарікань Солонника сам намагається знайти ворога, можливо не одного. Якщо він дійсно десь серед своїх, то це висококласний професіонал. Усі на підозрі, однак не складалося. Родіонов надто дурний для подібного і має пристрасть до алкоголю, а такий неодмінно на чомусь прогорів би, подібних індивідів у бандерівській контррозвідці довго не тримали б, їх зазвичай заряджали на якесь одне завдання. Інші теж мало відповідали ролі засланих агентів. До того ж не володіли необхідною інформацією. Однак Ємець усвідомлював, якщо «кріт»13 існує, то йому не обов’язково мати доступ до секретних паперів. Він володіє навичками збирати потрібні свідчення, це здатність відокремити дрібничку потрібного із купи зайвого. На підозру також потрапив і новенький молодший лейтенант, однак цей найшвидше випав зі списку підозрюваних. Хоча причин підозрювати було найбільше, новенький непитущий, не палив і головне, саме останні тижні, відтоді як працює Мусієнко спецбоївки почали щезати. За ним встановили зовнішнє спостереження, та не дало результатів. Мусієнко окрім роботи не мав особистого життя, у гуртожитку ніяких близьких знайомств, вільний час здебільшого проводив на самоті, або грав у клубі в шахи, в яких не виявляв особливих здібностей, вочевидь грав, щоб просто згаяти час. До того ж військові лікарі-психологи визначили інтелект нижче середнього, іншими словами – слабкий на розум. Як виконавець ідеальний, але для подальшої військової служби визнаний нездатним. На останній факт Ємець не зважав, бо кращого офіцера порученця годі й бажати. Те, що Мусієнко легко може заплакати – дрібниця, головне, що в кабінеті завжди охайно і немає постійної плутанини із паперами, як було при Родіонові. Мусієнко часто мив підлогу по кілька разів на день, постійно витирав пил. Штатний психолог подібну маніакальну чистоплотність пояснював наявністю психологічної аномалії. «Паперовий служака» – так назвав його капітан.
Ємець припускав, що ворог працює на іншому рівні – серед командного складу.
Максу довелося додати чимало зусиль, зосереджуватися на симптомах, котрі притаманні психічно неврівноваженій людині. Теоретичні навички проходили ще в школі НКДБ. Капітан цю наживку успішно проковтнув.
Підслуханий уривок розмови старших офіцерів часто для Макса виявлявся цінним матеріалом для аналізу, зокрема де-інколи проходила інформація про проведення чисток і йому залишалося тільки вирахувати де саме це заплановано. З’явився доступ до сейфу Ємця, Охрім зробив зі зліпку ключ. Здебільшого інформація стосувалася засланих до лав повстанців чекістів. Однак від середини липня довелось переключитися на збір інформації стосовно запланованої широкомасштабної операції. Безпосередньо Шухевичу був надісланий звіт:
«Згідно потаємної постанови Державного комітету оборони СРСР з метою знищення УПА до Західної України стягуються значні сили НКВС. Додатково до тих військ, що вже перебувають на території, заплановано перекинути ще 5 бригад посилених танками, бронемашинами і авіацією. Здійснюється перевід до західних районів оперативників НКВС-НКДБ, що раніше працювали в Україні і знають мову. Зобов’язано НКВС висилати родини учасників ОУН-УПА та УНРА у віддалені області СРСР. За неперевіреними даними на територію вже здійснена дислокація понад 250 тис. солдат. Начальники військових округів отримали детальні новітні стратегічні карти прикордонних місцевостей. Без сумніву готується велика блокада».
Невдовзі Макс отримав нові свідчення стосовно перекинутих військ, зокрема те, що солдат командировано удвічі більше – 500 тисяч. Блокада неминуча. У регіоні планувався великий голод на зразок того, який довелося пережити Максу на початку тридцятих.
Почалася масова депортація сіл і хуторів, при цьому не зважилося, що більшість родин не мають відношення до УПА, більш того, висилалися родини червоноармійців. Для цього задіяні допоміжні ешелони, які знімали з важливих ділянок, де вагони необхідні для постачання будівництв зруйнованих війною міст. Депортація почалася в кінці літа, після завершення основних польових робіт. Спочатку під приводом вивезення робочої молоді на шахти Донбасу.
Макс, у міру можливостей, передавав списки людей, яких мали вивезти. Інформація швидко розповсюджувалася по селах, так, що коли червонопогонники приходили забирати молодь, то знаходили тільки старих і немічних, молодь влилася до антирадянського спротиву.
Повстанці значно перешкоджали більшовицьким планам майбутнього голодомору. Продзагони знищувалися. Здійснювалися напади на продовольчі склади. Зупинялися і відбивалися ешелони «телятовози», вагони призначені для перевозки худоби, в них везли людей. Депортованих звільнювали, а списки знищувалися.
6.
Під час відряджень до Львову, чи до Києва у Макса з’явилися вільні дні. Ставши офіцером важливих доручень перевозив «надсекретні» документи. Ємець не розповсюджувався, що Мусієнко не зовсім адекватна людина, навпаки, говорив, що не мав кмітливішого порученця, і тільки йому довіряє важливу інформацію. Ємець використовував Макса у своїй комбінації по викриттю «крота». Пакети за «надсекретною інформацією» виявлялися «дезою». Капітан відправляв кілька індивідуальних пакетів, в яких вказувалися імена засланих в УПА агентів, адреси явочних квартир. Імена надавалися ті, які ставали відомі чекістам у результаті оперативно-пошукової роботи, це робилося для того, щоб бандерівці самі позбавлялися від псевдо-провокаторів. Адреси «явочних квартир» були випадковими, Ємець таким чином розраховував, що на квартиру нападуть бандерівці, і кому «злита» інформація той і є «кріт». Макс цю тактику зрозумів відразу і постарався використати на свою користь. Ідеальна нагода позбавитися від дотепних оперативників-чекістів. Як тільки комусь із них потрапляла «надсекретна» інформація, що офіцер-порученець перевозитиме важливі документи, на нього здійснювався замах. Якось обстріляли вантажівку в якій їхав Макс із двома міліціонерами. Обстріляли майже в центрі містечка Володимирець. Один міліціонер загинув, другий важко поранений. Для достовірності поранено і Макса, Олексій прострелив йому м’які тканини лівого плеча. Офіцери, яким «зливалась» інформація арештовувалися. Не дивлячись на розкриття оунівських агентів позитивних результатів не було. Ємець розумів, що почалося чергове полювання на відьом, прийшов до висновку – напади мали характер випадковості, або ж потаємний ворог розгадав наміри і зіграв свою партію, позбавивши Ємця вірних справі людей, котрих вже не можливо повернути до строю, бо скалічені на допитах духовно і фізично.
Макс побував у сотнях у якості референта служби безпеки. Старанно маскувався, носив накладну бороду, перуку, затемнені окуляри і шкутильгав на ліву ногу, для цього був підрізаний каблук.
Одним із підрозділів сотні Куліша, під час атаки на залізничний роз’їзд, полонили тяжкопораненого майора МДБ. Повстанці сподівалися здійснити обмін. Того доправили до одного із мобільних лісових таборів. Доки служба безпеки прибула на місце, щоб допитати полоненого, з’ясувалося, що протягом нетривалого терміну полону майора вже стратили, та ще й жахливим способом. Катували, відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі. Потім труп підкинули солдатам НКВС, ніби для підриву морального духу. Але призвело до зворотного ефекту – погіршилась участь полонених бандерівців. Більше обурення службовців безпеки викликав факт, що катування здійснював чотовий, наказавши чоті вишикуватись і спостерігати за екзекуцією. Деякі бійці не витримували видовища, непритомніли.
Чотового негайно викликали на допит. Тільки-но він з’явився на галявині Макс його відразу впізнав. Це старий знайомий – Федір Янукович, з яким довелося зустрітися у сорок третьому в Рівненському районі, після «Другої Конференції поневолених народів». Тоді його задіяли як «заплічного» майстра, на допиті схоплених агентів гестапо. Тепер Федір Янукович мав інше прізвище – Ролан Вітковський.
- Як то розуміти? – Почав допит слідчий Явір. – Ми б зрозуміли, якби ви його просто розстріляли, ви ж зчинили якесь антихристиянське дійство. Цьому немає виправдання, навіть у вигляді помсти. Так поводяться тільки комуністи.
- Нерви не витримали, друже Яворе. Я впізнав цього майора, він і його люди теж саме зробили з моїм батьком і двома сестрами…
Вітковський заридав.
У Макса на мить з’являтися сумніви. А чи не помилився? Хоча придивившись відкинув сумніви. З того часу Янукович схуд, відпустив вуса, але голос і ці маленькі оченята на пухлому обличчі наче відбитки пальців для експерта. Якби Янукович мав таку ж пам'ять то за тими ж ознаками впізнав би Сашка Махновця.
Вітковського-Януковича розжалували і взяли під охорону.
Працівники служби безпеки усамітнилися в наметі.
- Яким чином він став чотовим? Хто призначив? – Було першим запитанням Явора.
- Він прийшов із рештою вояків сотні Чумака, яка загинула у сорок четвертому. – Казав слідчий Чернець. – Був ройовим, а потім після загибелі чотового призначили за правом старшинського рангу, до того ж мав найбільший військовий досвід. Треба знайти людей, котрі раніше зналися із ним. То вже ваша компетенція, друже Березень.
«Березнем» називали Макса.
- Маю дещо уточнити. Посильте охорону, щоб не втік, а мені три дні дайте, не більше. – Макс глянув на годинник, показуючи цим, що від цієї миті він вже приступив до роботи. – Ще, потрібна його світлина.
- Хто ж він? – Спитав Явір. – Вам щось відомо, друже Березень?
- Маю впевненість, що це не Вітковський, але потрібні докази і вони невдовзі будуть.
Макс розповів про свої підозри. На нараді постановили провести розслідування. Того ж вечора Олексій вирушив до села Майдан-Капищенський, що неподалік селища Глушкевичі на Житомирщині. Згідно військової книжки саме із цього села родом Ролан Вітковський.
7.
Дорогою на станціях Олексія затримували агенти НКВС, однак він мав нейтральні документи, як для НКВС, так і для повстанських відділів польової жандармерії. За легендою, відвідує рідню загиблого фронтового товариша.
На лісовому шляху, вже неподалік села, Олексія несподівано оточили п’ятеро. Одягнуті у цивільне, озброєні, на кашкетах кокарди-тризуби.
Олексій передбачливо підняв руки.
Його ретельно обшукали. Вилучили із халяви ніж.
- Що за один? Далеко крокуєш?
- До Майдана-Копищенського мені.
- А що ти за хло? Я із Майдану, та не знаю що ти за чоловік.
- То значить ви місцеві хлопці?
- Ти що «товаріщь», питань багацько задаєш?
- Кличте зверхника.
- То я і є, – назвався молодик років двадцяти.
- Значить ти Вепр? – Запитав Олексій з нотою іронії. – Дивно, як ви змінилися, а не так давно ми у Рівному комісаріат палили. Годі гратися, веди до командира, або нехай хтось піде, скажи «Ховрашок завітав».
«Ховрашок» подіяло магічним образом. Хлопці стали струнко і віддали знаки військової пошани .
Невдовзі прийшов Вепр. Вони обійнялися.
Олексій зразу перейшов до справи:
- Ніколи брате, гостювати. Є наказ від Махновця. Відома ця мордописка? – Олексій показав світлину.
Вепр заперечливо кивнув головою, повернувши фотокартку. Олексій поцікавився, чи не знає хтось із загону Вітковських. Таких знайшлося багато, і всі підтвердили історію про те, що цю родину дійсно закатували карателі із НКВС, а Ролан Вітковський заарештований ще до цього і ніби теж згинув у Рівненській тюрмі. Того, хто на світлині ніхто не впізнав, на Ролана не схожий навіть віддалено.
Через три обіцяні дні Макс звітував службі безпеки про проведене розслідування.
Тим часом повстанці захопили важливого бранця, здійснивши напад на бронепотяг, що слідував по маршруту Житомир – Київ. Розвідка отримала свідчення, саме цим потягом повезуть сотника Медвідя і п’ятьох козаків, яких захопили в одному із хуторів. Ешелон супроводжував бронепоїзд. Щоб зупинити його довелося використати артилерію, бити по борту потягу бронебійним залпом і задіяти півтори сотні бійців. Бронепоїзд, який перетворився на фортецю закидали пляшками з горючою сумішшю. І фортеця перетворилася на розпечену піч. Повстанці узяли до полону начальника військового округу підполковника Солонинка, якого привели до сотника Куліша.
На подив підполковника у нього не вилучили зброї. Він вирішив, що таким чином бандерівці дають можливість застрелитися самому, або ж це якісь провокаційні хитрощі. Могли зняти на фотоплівку, а потім переслати до СМЕРШу. Для себе вже остаточно вирішив застрелитися, бо не мав сумніву, що бандерівці чинитимуть так, як чекісти чинять із ними.
Куліш при зустрічі із Солонником козирнув, полковник машинально відповів тим же. Сотник простягнув відкритий портсигар.
- То мабуть пан підполковник має запитання чому життя йому залишено?
- Кажу відразу – ніякої співпраці.
- Того і не пропонуємо. Це стосується загибелі майора Машкова.
- Ви перейшли усі межі!...
Солонник побагровів, зім’явши цигарку, жбурнув під ноги.
- Якраз не ми перейшли, пане підполковнику. Виконавець убивства майора Машкова це агент Станіславського НКВС, засланий до нас ще у сорок третьому.
Полковник насупився, і зле сплюнув.
- Дурниці!
- Ми приведемо виконавця, можете забрати його з собою. Подібні йому заполонили наші боївки. Це лише перша ластівка урожаю підполковнику, а зерно кинули саме ви. Забиті комсомольці, політпрацівники, вчителі – все справа вашого відомства, здійснена руками януковичів.
Куліш дав знак. Невдовзі привели чекіста зі зв’язаними за спиною руками
Солонника і Януковича повезли на підводі до шляху де і залишили.
Повстанці відійшли недалеко, як почули постріл. Повернувшись, побачили підполковника, який йшов дорогою до селища, а на узбіччі лежав мертвий Янукович.
8.
Пізньої осені 1945 року війська МВС-МДБ-НКВС СРСР розпочали проти західних областей України велику блокаду. Для прочісування лісів війська залучали мобілізованих фронтовиків із віддалених районів Росії: Східного Сибіру, Уралу, бо серед українців поширювалося дезертирство. Однак бажаного результату фронтовики не приносили, бо між ними і повстанцями часто виникала неоголошена домовленість про нейтралітет. Окопники прочісували ліс під дулами автоматів чекістів, які йшли слідом.
Щоб поява солдат для повстанців не ставала несподіванкою, фронтовики, заходячи в ліс, починали гучно розмовляти. Якщо наштовхувалися, робили вигляд, ніби не помітили один одного. Коли ж без стрілянини не обходилося, то стріляли у землю або поверх голів. Траплялися випадки, коли повстанці не встигали замаскуватись, а червоноармієць, помітивши під корінням чобіт, просто загортав його і йшов далі. Загалом, червонопогонники у фронтовиків викликали огиду, особливо у тих, хто пройшов штрафбат.
Головний штаб Визвольної Ради передислокувався у Карпатські гори, де обладнані неприступні бункери, недосяжні для атак із повітря, для броньованої техніки, для піхоти. Розвідка звідусіль повідомляла про дії більшовицької адміністрації стосовно підготовки блокади. На превелике розчарування комуністичного керівництва запланована операція по блокуванню західних регіонів виявилася не таємною, постійно зривалася її підготовка. Більшовикам не вдалося знищити інфраструктуру УПА, інформація про безчинства НКВС витікала до європейської преси.
Повстанці зривали плани по тотальному вилученню продовольства у населення, нападаючи на продбази, відбиваючи ешелони з провізією.
Щоб запобігти нападам на залізниці, більшовики посилили курсування ешелонів бронепоїздами, у таких випадках повстанці знищували цілі кілометри залізниці. Використовували багатоетапний ланцюг пасток. Спрацьовувало фальшиве мінування. Сапери знаходили міну, знімали і йшли далі, а нижче знаходився фугасний заряд. Однак фугаси спрацьовували під контрольними вагонами, які штовхали попереду ешелонів. На подібну ситуацію вздовж залізниці повстанці обладнували укриття-криївки, де зберігалася вибухівка. І коли повз них проходив контрольний вагон або дрезина із саперами, із криївок виходили повстанці і заміновували полотно просто перед самим ешелоном. У таких випадках шансів вижити майже не було, мінерам доводилося свідомо йти на смерть. Добровольців вистачало.
Для підтримки населення повстанцями створювалися чисельні продовольчі бази, де у достатній кількості заготовлювалася солонина, шинка, в’ялена риба. Велася заготівля фуражу для худоби, яку зберігали в загонах, прихованих далеко у горах – отари овець і кіз. Ще один важливий фактор працював на користь повстанців – погане постачання червоноармійських частин. Солдати голодували, хворіли, знервовані, ненавиділи керівництво. У військах почастішали акти непокори, котрі не завжди вгамовувалися трибуналами. Випадки товарообміну між червоноармійцями і бандерівцями стали побутовими явищами. Міняли набої, їх бракувало у повстанців, на харчі і горілку, яку потребували червоноармійці. Не допомагали показові розстріли. Розгардіяш у військах посилювався. Командування вирішило поволі позбутися фронтовиків, відправляючи дослужувати в інші райони.
Макс після чергового «нападу» на кур’єрський взвод, потрапив до лазарету з пораненням – простреленим плечем, тільки тепер влучили по справжньому.
«Все на користь, – думав Макс. – Принаймні, живий і на кілька тижнів відпочинок. Подам рапорт про звільнення, час легалізуватися по цивільному».
Ємець рішуче відмовився відпускати «цінного кадру», хоча продумані ним пастки не спрацювали, не затримано жодного вагомого бандерівця. Розірвав рапорт:
- Ти, в першу чергу, офіцер внутрішньої служби безпеки! – пафосно говорив Ємець, піднявши вказівний палець, намагаючись зіграти на самолюбстві Козьми Мусієнка, яке після останніх замахів у того загострилося, потроху почав качати права, вимагаючи всілякі пільги у якості покращення житлових умов і вільного часу. – Тобі надана велика честь, ти отримав позачергове звання. І в той час, коли ти потрібен партії і народу…
- Я не партійний, навіть не комсомолець, а тільки кандидат...
- Вважай це справою вирішеною. Ти вже кандидат у члени партії. Хіба тобі про це не говорив? Сам розумієш, від начальства отримаю догану, коли дізнаються, що відпустив такого цінного працівника. Ми перемогли фашизм і тепер, коли залишилося зробити лише крок, щоб знищити останніх фашистських недобитків, ти даєш задніх.
- Мені необхідна відпустка… Хочу знайти рідню.
- Відпустка? Навіщо відпустка, у тебе нікого немає, куди їхати?
- На Харківщину, можливо, хтось із родичів залишився і потребують моєї допомоги.
- Гадаю, це можна організувати. Ти заслужив. Тижня вистачить?
- Треба два тижні.
- Не наглій. Тож щодо рапорту ми домовилися? Більше не доведеться рвати нові?
Макс, погоджуючись, кивнув: «Більше не доведеться».
9.
Макс виїхав до Львова. Згідно з рішенням Головного Штабу провідник отримав звання генерал-хорунжого.
Квартира Шухевича знаходилася саме напроти відомства МВС. Генерал скористався Максовою порадою – «ховайся у ворога під ліжком».
- Щиро радий вас бачити, друже Олександре, – Шухевич міцно потис руку. – Є теми для обговорення.
Через те, що свідком їх розмови був секретар, генерал звертався до Макса на «ви». Пройшли до кімнати, заставленої книгами на полицях, на підвіконні і навіть на підлозі. На столі лежав том творів Йосипа Сталіна. Вибрані місця виділені олівцем і на сторінках закладки, на листочку виписані тези «вождя народів».
Помітивши здивований погляд Макса, Шухевич пояснив:
- Щоб ефективно перемагати ворога, треба знати його думки. Хто, як не ви, сприймаєте це за істину. Читали «Майн Кампф»15?
- Читав.
- А твори Сталіна?
- Вибрані статті, ще в школі НКДБ.
- Цих двох ріднить ідея світоволодіння, різниця тільки в подачі і засобів здійснення ідеї. Адольф, як ви колись зазначали, відвертий у своїх намірах, йому потрібно знищити певну кількість населення планети, щоб дати можливість розвитку раціональним народам, відповідно до гітлерівської доктрини – це нордична група. На думку фюрера, зайві народи, нації не достойні існування, на зразок паразитів, наприклад, євреї або роми, гальмують прогрес. Сталін із комуністами вуалізують свої наміри будівництвом всесвітнього людського щастя, однак при цьому зазначають, що у досягненні мети можливі жертви і вони будуть грандіозні. Саме під «можливими жертвами» приховане тотальне знищення непотрібних націй, кваліфікація певної народності як ідейного ворога, але не конкретизують на національності, от і виходить, що Україна – це колиска куркулів і буржуазних націоналістів. Радянські генерали кидали українців на важкі ділянки фронту і створювали всі умови, щоб їх загинуло якомога більше. Приклад – Жуков при форсуванні Дніпра наказав видати українським частинам одну гвинтівку на трьох і своїм підлеглим говорив: «Чим більше хохлів потоне, тим менше доведеться їх потім вивозити».
- Звідки ж про це відомо?
- Порученець Ватутіна гостював. Так виховані москалі – вони чиясь власність. Комуністи вдягнули ярмо і пристрасно переконують, що дали свободу, москалі охоче прийняли таку свободу і тепер відчайдушно її відстоюють. Хто не приймає оману, мають бути знищені.
- Знаєте, друже генерале, ще у концтаборі в Польщі довелося зустрічатися із одним дядьком, котрий у тридцятих роках відвідував у Парижі Нестора Махна. Той дуже дивувався, коли до нього дійшли чутки про голод на Україні. Дивувався, чому українці дозволяли над собою знущатися, адже зовсім недавно під його керівництвом життя за волю віддавали.
- Маєте на увазі, що без лідера нація мало на що спроможна? Певна частка істини криється і тут… Цієї думки, без сумніву, дотримується Сталін. Йому вдалося досягнути того, чого не вдавалося іншим загарбникам – внести розбрат серед українців. Перед великим голодом большевики першочергово обеззброїли селянство – авангард України, і не в розумінні того, що відібрали обрізи, а знищили кращих, потенційних лідерів. Хто виявляв ще змалечку певні здібності організатора і незалежне мислення, таких підминали під себе, залучали до комуністичної віри і, звісно, хто не піддавався, того знищували. Большевики отримали перемогу над Третім рейхом, але не над українцями. Однак ворог буде розбитий і перемога за нами. Так у свій час говорив Молотов14… Ці слова прозвучали, коли на совєти сунув загарбник, тепер вони загарбники. Але, друже Олександре, ми теж відчутно постраждаємо, проти нас працюють інститути політкерівників, як вже сказано, почався розбрат серед українців. Большевицька агітаційна машина комплектує у свідомості східних українців образ повстанця-головоріза. І достатньо кількох поколінь, щоб ненависть до нас усмокталася із молоком матері, відбудеться, так би мовити, «Мойсеєве переродження». І все, що стосується УПА, сприйматиметься вже на емоційному рівні, а не історичному. А щоб завоювати будь-який народ, потрібно першочергово відібрати у нього його історію і написати іншу, свою, потрібну. Більшовики у цьому питанні набирають масштабні темпи.
Залишок ночі Макс звітував генералу про свої спостереження у військах. Для служби безпеки ГВШ надав списки розвідданих, де, в основному, акцентувалося на характеристиках особового складу НКДБ підпорядкованого району, національна належність, стосунки між командирами і підлеглими, моральний стан, регіональне походження службовців. Досьє складали дрібні деталі: тісне коло знайомих, постійні місця відпочинку, імена коханок, що полюбляють їсти, цигарки якої марки палять, чи розбавляють спирт. Шухевич не завжди розумів, навіщо службі безпеки подібні дрібниці, на зразок того, що коханка чекіста Малініна полюбляє запивати горілку міцним чаєм, вважаючи подібну методу не зовсім етичною, однак зауваження щодо цього не робив, бо то не його компетенція і цілковито підпорядковувався конспіративній дисципліні. Покладався на своїх розвідників, довіривши життя конспіративному відділку служби безпеки. Тепер за вимогою конспіраторів носив вуса з бородою і окуляри, зовнішньо став схожий на бібліотекаря, хоча видавала військова виправка. Від деяких давніх звичок генерал не міг і не хотів відмовлятися. Завжди шукав можливість пірнути у крижану воду або облитись із криниці. Звичка загартовуватися почалася змолоду від часів перебування у Пласті15. В міру можливостей не проминав нагоди потренуватись і з пістолетом.
- Я хочу повернутися до війська, друже генерале. Нестерпно удавати контуженого недомірка. Відчуваю межу нервового зриву. Ледь стримуюся, щоб не перебити бісову кодлу.
Шухевич плеснув його по плечу:
- Ви міцний. Мусите терпіти, друже полковнику, таких як ви – порахувати на пальцях. Там, де ви тепер, од вас більше користі для нашої справи, ніж у лісі з автоматом.
- Тут ще інші причини... Мене неодмінно викриють або Ємець пожертвує черговим цапом-відбувайлом.
- Дійте за обставинами, у цих питаннях я вам не радник.
10.
Рота автоматників НКВС вирушила на облаву опівночі. Агентура, яка працює в УПА, надала свідчення, що в хуторі Кияниця має квартирувати сотник Лисий разом зі штабом. Макса призначили командиром відділку. У його розпорядженні п'ятеро бійців. За словами Ємця він мав «найважливіше завдання» зі своєю групою увійти в хутір у той час, коли капітан з іншими візьме пункт у тісне кільце, а «Мусієнко» запропонує бандитам скласти зброю.
Коли Макс пішов, лейтенант Михайлик, командуючий взводом, висловив Ємцю сумніви:
- Чому вони не виставили пости? І собак не чутно… Щось не так, товаришу капітане. Ви впевнені, що стукач дав вірну інформацію?
- Абсолютно! – впевнено сказав Ємець, але в душу вже закрався сумнів.
Стукач – селянин, якого капітан залякав на допитах, бо його молодий син причетний до ланки зв’язкових УПА у самого Сашка Махновця. Ємець поставив старого перед вибором: або сина розстріляють, а його вишлють, або ж капітан отримує достойні свідчення. Цього Ємцю здалося достатнім для того, щоб старий виконав будь-яке доручення.
Макс йшов хутором спокійною ходою, ховаючи від холоду руки в кишенях шкіряного плаща, на відміну від бійців, що йшли за ним, тримаючи автомати напоготові.
Ємець нервував. Мусієнко вже у центрі села, стоїть просто напроти хати, де має бути Лисий, а бандерівці мовчать. Капітан, не витримавши напруження, скомандував атакувати хутір. Полетіли у вікна крайніх хат гранати. Макс залишався на місці, навіть не ворухнувся, коли прогриміли перші вибухи. Лише повернув автомат, поклавши на нього правицю. Один із бійців зазначив, що якби не обставини, то сприйняв би лейтенанта за німецького парашутиста, щось у ньому було «таке» знайоме з фронту, що саме – доки не збагнув.
Вибухнуло біля десятка разів, однак як швидко з’ясувалося, гранати летіли в пусті хати. Солдати вривалися у помешкання, робили черги наосліп. Ємець не повірив, коли доповіли, що хутір порожній. Сам заскочив до помешкання, де мав ночувати Лисий, зазирнув на горище, в погріб.
- Що за лайно! – кричав Ємець. – Швидко до міста, синка стукача сьогодні ж до стінки. А потім і самого згною, падла така!
- Кх-кх… – покашляв Макс, привертаючи до себе увагу Ємця. – Товаришу капітане, цей хутір ще з вересня у відомостях зареєстрований як виселений.
- Як розуміти «виселений»?!
- Так і розуміти – вивезли людей.
Ємець зірвав із себе капелюх, жбурнув на землю і закричав відчайдушно:
- Чого ж ти мовчав, дурню? Слимак недороблений!
- Про це рапортував ще три дні тому, коли на засіданні повідомили про цей хутір, ви сказали – «не твоя справа».
- В дупу рапорт засунь! Що діється, чорт забирай?! Скрізь вороги! – Ємець вдарив бійця, який був поруч, зваливши того з ніг.
Вже замахнувся на іншого, як земля здригнулася від вибуху мінометного снаряда. Зразу вбило п’ятьох солдат. Макс кинувся на узбіччя у невеличкий рівчак для сміття, після короткої мінометної атаки почнеться перехресний обстріл. Тепер зняв з плеча «пе-пе-еску»16. Клацнув запобіжником на режим вогню. Прицілився в Ємця, який заліг неподалік, і короткою чергою прострелив тому ноги. Повстанці влучним вогнем розсіяли роту так, що бійці розбігалися в різні боки.
Бій тривав недовго. Червонопогонники, втративши командирів, не звиклі до самостійного прийняття рішення, гинули один за одним. Новобранці кидали зброю і піднімали руки, сподіваючись на милість повстанців, бо не встигли зчинити злочини проти населення.
Повстанці виходили зі схронів і байраку.
- Хенде хох! Зброю на землю! – почулося із темряви.
Макс теж підняв руки.
- Буй-тур, – назвав Макс пароль повстанцю, який забирав у нього автомат.
- Заграва! – почулося у відповідь із темряви.
Підійшов чотовий Пилип, потис Максу руку.
- Радий вас бачити. Сотник наказав перейти до вашого підпорядкування.
Макс підійшов до пораненого капітана, присів навпочіпки.
- Ви надто самовпевнений чоловічок, капітане.
- Мусієнко, як це розуміти?
- Не Мусієнко я, товаришу капітане, в оперативках значусь як Максим Волков, він же Сашко Махновець… Так-так, той самий, котрого вже кілька місяців шукаєте.
Ємець, знесилений, перевалився на спину. Із нього вирвався нервовий смішок, який виявився дуже болючим, бо окрім поранення в ноги було ще осколкове в живіт.
- Он воно як… – говорити було вельми важко. – Дуже натурально недоука грав… Все під ногами вештався… А я тебе в останню чергу підозрював. Сміятись хочеться. Це ж треба, бандерівську падлу під носом тримав, із руки годував, ще й рекомендував у кандидати в члени партії.
- Що накажете, друже полковнику? – спитав Пилип.
Ємець криво посміхнувся:
- Полковник… – капітан кипів люттю. – Шмаркач, мать твою!
- Перев’яжіть, СБ він потрібен живим, – скомандував Макс. – А я з іншими. Слід повернутися.
- Наказ, друже командире.
Макс віддав шкіряний плащ і зброю. Його повели до околиці хутора, там збирали уцілілих червонопогонників. Групу повели яром. Макс пошепки звернувся до сержанта поруч:
- Дійдемо до балки, за моєю командою там униз до ліска. Добіжимо – значить вільні.
Сержант дрижав усім тілом від страху і холоду, бо до цього впав у струмок.
У зручному місці Макс смикнув сержанта за рукав. Побігли. Хтось теж відреагував, почувся тупіт ще кількох чоловік. Повстанці відкрили вогонь. Кулі летіли високо над головами.
До ліска добігло п’ятеро. Без зупину мчали кілометрів три, доки сержант не втративши сили упав, вже неспроможний рухатися.
- Привал десять хвилин, – Макс всівся під деревом. – Ваше ім’я, сержанте?
- Сержант Суриков, товаришу лейтенанте.
- Ось що, Суриков, опануйте себе. Ми вже відірвалися, до найближчого гарнізону щось біля восьми кілометрів, треба рухатися.
- Спробую, товаришу лейтенанте.
Не звиклий до подібних маршів, Суриков задихався і кашляв, що свідчило про затятого курця. Макс дав п’ятнадцять хвилин, бо йому аж ніяк не вигідно, щоб сержант помер від серцевого нападу. А про те, що Суриков хворий на серце, виказував колір обличчя.
До ранку дійшли до гарнізону. З КПП зателефонували до своєї частини.
До прибуття машини їм дали перевдягнутись і нагодували. За прохання Макса Сурикову надали медичну допомогу.
Вантажівка прибула через дві години у супроводі легкої бронемашини і мотоцикла з кулеметом. Такий ескорт насторожив Макса. Його посадили в бронемашину.
«Так і має бути, – аналізував Макс. – Тепер особливий відділок перевірятиме. Будуть колоти, робити цапа-відбувайла, адже комусь відповідати, а Ємця немає».
Його привезли до Житомирської в’язниці. Провели попередню арештантську процедуру: обшукали, вилучили особисті речі, забрали ремінь.
У камері деякий час ходив від стіни до стіни. Припускав можливі варіанти подальших подій. Можливо, якась деталь залишилася поза увагою. Арештувати могли не тільки тому, що рота потрапила до пастки. Припускав можливість арешту Лопушка, в такому разі за ним слідкували давно, але тут ніби нічим себе не видавав, просто в шахи грали. Лопушок сам нічого не міг свідчити проти нього, цидулки передавав працівнику залізниці, а кому і не згадає, бо Олексій приходив завжди загримований. Одне не викликало сумніву – допит почнеться з питання, коли і як його завербували до УПА. Могло бути, що чекісти якось вийшли на особистість справжнього Мусієнка Козьми.
У камері пробув залишок дня і ніч. Його не годували і черговий кожні десять хвилин зазирав у воронок і не давав спати. Це значило, що на допит поведуть вранці, але перед цим дадуть заснути, потім сонного потягнуть до слідчого.
На допит повели о четвертій ранку. Слідчий – старший лейтенант, років двадцяти двох.
- Сідайте, громадянине Мусієнко, – вказав на стілець. – Моє прізвище Коц.
«Громадянин» значило статус підозрюваного, його колотимуть за зраду.
- Ознайомтеся.
Коц поклав перед Максом підписаний протокол, притримуючи за край.
Макс прочитав кілька рядків і глянув на підпис – «Суриков». Звичайний донос, написаний під диктовку. У протоколі значилося, що лейтенанту Мусієнку заздалегідь було відомо про засідку, про що він говорив ще на марші. Будучи направленим Ємцем для розвідки і переговорів з бандитами, насправді не виконав наказ, не попередив командира про засідку, а дав можливість бандитам причаїтися до того часу, коли рота зайшла в хутір. Але головне звинувачення – Мусієнко залишив пораненого командира, не пересвідчившись у його смерті.
- Як це поясните? – спитав слідчий.
- Ніяк не поясню. Неправда все, сержант багато чого наплутав. Не так було.
- Розкажіть, лейтенанте, як загинув капітан Ємець? І чи загинув він взагалі, можливо, потрапив до полону?
«Я вже лейтенант, а не «громадянин», схоже на звичайну перевірку».
Макс розповів свою версію. Після того, як Ємець вдарив когось із солдат, вибухнула міна, капітана накрило, можливо, вбило.
- Отже ви конкретно не можете стверджувати: Ємця поранено чи вбито?
- Ніяк ні, товаришу старший лейтенанте, мою ланку відрізали кулеметники.
- Хто капітану дав інформацію, що банда буде в хуторі?
- Не можу знати. Я лише виконував наказ.
- Чому сержант Суриков свідчить, що вам заздалегідь було відомо про засідку? Увійшли до хутора так, ніби вже знали про початок обстрілу?
Макс зрозумів, що слідчий вже читав його рапорт, поданий Ємцю, який той завдяки Максу так і не прочитав, а там значилося, що хутір Кияниця виселений.
- Ніяк ні, товаришу старший лейтенанте. Не міг я знати про засідку, тільки знав, що хутір нежилий, бо готував документацію про податок на урожай і Кияниця вже значилася як неіснуюча, а туди збиралися на облаву, то ж я і склав рапорт…
- Ще таке питання… – Коц зробив паузу, під час якої пронизливо дивився на Макса і постукував ручкою по столу. – А чому ви увійшли до хутора, не тримаючи напоготові автомат, а він у вас бовтався на плечі, як носили за статутом фашисти?
Макс зрозумів, що це питання Коц тримав на останнє, щоб вивести підозрюваного із рівноваги. Почав удавати, ніби не второпав, хоча дорікав собі за таку дрібну, здавалося, необачність як носіння зброї.
- Я… я… Їй бо, товаришу старший лейтенанте, не знаю, як навіть за нашим статутом носити. Адже на фронті зовсім мало був, зразу поранення, а тут до міліції… Мені товариш Ємець ніякої такої інструкції не давав… А дав би прочитати, як треба, хіба ж я не виконав би правильно.
- Ви не відповіли, чому автомат не був на бойовому взводі, коли заходили на ділянку, де треба було стріляти?
- Та забув якось про зброю і впевнений же, що в хуторі нема нікого…
- Ви взагалі стріляли?
- Так точно, стріляв.
- Скільки ворогів поклали?
- Мабуть, ніскільки…
- Як так сталося?
- Та в темряву почав стріляти, а дуло вгору пішло, ото й вистріляв усе в небо.
Коц вирішив припинити допит, тим більше зрозумів роль Мусієнка у грі Ємця. Розробляти лейтенанта не було сенсу. Начальство останнім часом вимагало справжніх розслідувань, а не статистики. На останнє розклав кілька світлин.
- Можливо, когось впізнаєте із тих, що були в хуторі?
- Взагалі темно вже було, товаришу старший лейтенанте…
Макс подивився на світлини військового референта Рівненського округу Тараса, сотника Кривоніса, Гуляйвітра і на свої.
Його відвели назад до камери, де протримали до вечора, а потім відпустили.
11.
Зима 1946 року видалася чи не найжахливішою для населення Західної України протягом останніх десятиліть, а для вояків УПА того гірше. Блокада набрала силу в січні 1946-го. По селах і хуторах розквартирувалися постійні гарнізони військ МВС, на кожне село не менше ста солдат, до п’яти тисяч на район. Гарнізони підкріплені артилерією, танками.
Заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку, частково Закарпатську і Кам’янець-Подільську області. Введено комендантську годину. Мешканцям заборонялося увечері та вночі виходити із осель без особливого дозволу. Загони НКВС будь-якого часу вдиралися до помешкань під приводом перевірки документів. Всі прописані мешканці мали знаходитися на місці. Когось бракувало – родину виганяли роздягненими на мороз. Якщо хтось не мав посвідчення особистості чи знаходився не у своїй оселі, перебував у родичів і не встиг повернутися до комендантської години, цих били і залишали на морозі під охороною автоматників і люди до ранку часто замерзали або вмирали пізніше від хвороб, спричинених переохолодженням. Заслонювати вікна категорично заборонялося удень і вночі. Коли цей наказ порушувався у вікно без попередження кидали гранату. Офіційно на родини членів УПА, які не вивезли, накладалася майнова повинність, а насправді подібна повинність накладена ледь не на кожну родину, навіть на ті, у котрих сини служили в Червоній армії і загинули на фронті.
Горе тим повстанцям, котрі потрапляли до рук чекістів. Їх брали до полону не для того, щоб дізнатись якусь інформацію, бо існував наказ убивати бандерівців на місці, лишали живими, щоб покатувати. Покатувати засобами середньовічної інквізиції. Кидали полоненого в окріп, потім обценьками здирали ще з живого і при свідомості шкіру, обливали солоною водою чи саджали бранця у діжку, утикану цвяхами, і скочували з гори. Трупи вішали посеред села, прив’язуючи за ноги. Широко застосовувалися прилюдні страти, на які примусово до центру села зганяли дорослих і дітей, розпочинали криваву оргію. Відрізали повстанцям вуха, губи, статеві органи, вирізали на грудях тризуби. Коли знаходили натільний хрестик, то понівечене тіло розпинали на хресті, а враховуючи, що майже всі повстанці – віруючі, хрестами заставлялося кожне село. Під кривавий маховик потрапляли і ті, хто хоча б поверхово пов'язаний з УПА, як то станичні.
Замордовували дівчат-зв’язкових і медсестер. Улюблене для чекістів катування – саджання дівчат на розпечену піч або «червоні чобітки», коли опускали босі ноги у кип’ячу воду і варили півгодини, а потім вивозили до лісу, де залишали. Після таких тортур мало дівчат залишалися живими, хто виживав, ставали скаліченими і психічно хворими. Селяни, виховані на християнській моралі людинолюбства, часто не витримували криваві сцени, божеволіли.
Для подібної деморалізації цивільного населення МДБ залучало патологічних садистів, хронічних алкоголіків, кокаїністів, котрих обирали за ленінською доктриною – «люді потвьорже». Для цього вилучали із в’язниць карних злочинців, надавши своєрідну індульгенцію17. Кримінальники отримували законне право робити те, за що їх у свій час було покарано, а тепер тим же самим пропонували заслужити прощення.
Керівництвом МДБ створювалися винищувальні загони, куди й мобілізували карних злочинців, польських шовіністів і колишніх повстанців, тих, кого вдалося зламати. Скорочено їх називали «стрибки», від російської – «истребительные батальоны». Ці загони становили небезпеку тому, що бійці знали місцевість, мову, психологію повстанців. Однак такі «спецзагони» поступалися дисципліною, вмінням злагоджено воювати. Все більше створювалося псевдоповстанських угруповань, куди старшини-перевертні мобілізували молодь вже як до повстанської боївки, і потім намагалися якомога швидше пов’язати новобранців кров’ю мирних жителів. Зазвичай новобранець запізно здогадувався? куди насправді потрапив. Багато із мобілізованих вірили, що знаходяться саме серед бандерівців і роблять те, що і інші повстанські загони, щоб закріпити цю віру командири наказували знищувати по селах більшовицьких активістів, посадовців, учителів.
12.
Макс отримав нову посаду заступника районного уповноваженого старшого лейтенанта Валерія Верхоглядова, якого перевели із фільтраційного табору. Цей перевід – своєрідне заслання за провину. На старому місці роботи його спіймали на торгівлі арештованими дівчатами і хабарництві, брав від родичів полонених платню з умовою незнаходження «складу злочину».
Як властиво людям, котрі не воювали, але вважали, що і вони внесли вагому частку до перемоги, Верхоглядов був затятим сталіністом, непримиренним борцем із ворогами радянської влади, ненавидів героїв-фронтовиків і як більшість співробітників каральних органів все населення Західної України вважав лютим ворогом «прогресивного людства». У фільтраційному таборі через нього пройшли десятки тисяч, які поверталися із німецького полону, щоб після короткого слідства капітана Верхоглядова (тоді він був ще капітаном) потрапити до радянських таборів ГУЛАГу18.
На новому місці роботи Верхоглядову не доводилося «панькатися» з полоненими, вести кількагодинні допити, не треба чіпляти ярлики зрадників, він мав чіткий наказ – «знищити якомога більше бандитів», а цивільне населення відправляти на етап.
Щоб вивести молодь із лісу, яка подалася до УПА, тікаючи від мобілізації на шахти Донбасу, Верхоглядов застосував нову провокацію. Якщо до рук чекістів потрапляв видний авторитетний повстанець, Верхоглядов від його імені фабрикував «покаянний лист», який широко розповсюджувався в обласній пресі і окремими листівками, а коли потрапляв хтось із булавної старшини, то таке «каяття» публікувалося в «Правді».
Верхоглядов для цього залучив колишнього фальшивомонетника Гершка Шляйма, також спеціаліста з почерків. Якось в одній перестрілці чекістам вдалося захопити важкопораненого хорунжого Липу, котрий згодом помер. У хорунжого в нагрудній кишені знайшли лист до коханої. Верхоглядов кляв Липу за те, що той не вказав ім'я дівчини. Вояк дотримувався конспірації навіть в інтимному листуванні. Звертався тільки за допомогою епітетів: «промінь мого серця», «моє сонечко». Якби ж було якесь ім’я, наприклад, «Олена», це стало б надійним приводом арештувати у районі всіх дівчат із таким іменем. Саме тоді прийшла ідея залучити до справи Гершка Шляйма, послугами якого користувався ще в часи війни. Від імені загиблих червоноармійців «склепав» ланцюг ворогів радянської влади. Доказова база засновувалася на цидулках антирадянського змісту. Тоді капітан Верхоглядов вважав, що мертвому байдуже, а йому живому зайвий відсоток показників розкриття справ не зайвий. Не переймався тим, що від цих махінацій страждали родини загиблих. Однак у сорок четвертому вийшла оказія, один із «ворогів» не помер, вижив і завдяки фальшивому зізнанню потрапив до СМЕРШу. Там швидко розкрилася міфічна «таємна фронтова організація». Обійшлося тим, що «пильного» капітана розжалували до старшого лейтенанта і перевели на іншу ділянку, до фільтраційного табору, де через рік він «засипався» на сутенерстві. Цього разу пониження звання не відбулося, але відправили туди, де небезпечно – на боротьбу проти бандерівців.
Верхоглядов у черговий раз витягнув Шляйма із «кічі»19.
Покаянний лист хорунжого Липи опублікували у районній пресі та на листівках, наліплених на кожному стовпі.
Під портретом хорунжого – фотокопія листа:
«Я, колишній хорунжий так званої УПА, повністю відмовляюсь від свого минулого життя, каюсь у скоєних злочинах проти радянської влади і трудового народу. Я усвідомив свої помилки, тому як зневірився у командирах, які насправді виявилися фашистськими посіпаками. Вони ведуть обдурений народ шляхом смерті. Я усвідомив і зрозумів провідну роль комуністичної партії і її керівника, друга українського народу товариша Сталіна. Я закликаю усіх, хто ще переховується в лісах, скласти зброю і повернутись до побудови мирного життя. Радянська влада гарантує амністію і недоторканність, яку забезпечила мені».
Серед повстанців цей лист викликав суперечливі почуття. Одні обурювалися і дійсно зневірилися у доцільності подальшої боротьби, інші, котрі вже знали методику переконання червонопогонників, подумали, що хорунжий просто зламався, не витримавши катувань. Повстанці із близького оточення звернули увагу на стилістику. Липа так не висловлювався, для його поетичної натури лист складений безграмотно. Забагато комуністичної патетики: «каюсь у скоєних злочинах», «друг українського народу товариш Сталін». Не могли повірити, що кількома днями досвідчений чоловік, який ненавидить комуністів, несподівано перетворився на безграмотного прихильника комуністичної утопії. Однак почерк! Почерк належав Липі.
Подібні листи ніби конвеєром почали сходити зі шпальт один за одним. Серед повстанців поширилося дезертирство, однак це зумовлювалося не тільки «покаянними листами». Повстанці виснажувалися фізично і морально, місяцями перебуваючи у бункерах і схронах. Життя на межі смерті, постійне недоїдання, невисипання. Вмирали не тільки від куль, а більше хвороби вбивали. Поширювалася дизентерія, пропасниця. Вмирали від незначних поранень, бо не отримували належної медичної допомоги. Звичайні подряпини перетворювалися на гангрени і зараження крові. Часто поранених за їхнім проханням добивали побратими. А «покаянні листи» ставали лише поштовхом до рокового кроку – капітуляції. Багато хто розумів, чим для них стане вихід із лісу, але йшли свідомо на смерть, бо вона ставала позбавленням від поневірянь. Згодом у повстанській пресі почали з’являтись спрощення справжності «покаянних листів». Послугував цьому випадок з нападом диверсійного відділку на один із гарнізонів неподалік Житомира. Диверсанти мали звільнити із полону поручника Осадчого.
Безшумно зняли пости, заблокувавши двері казарм, закидали вікна гранатами і пляшками з паливною сумішшю. Одна ланка увірвалася до штабу, інша до в’язниці. Осадчого знайшли в сараї вже мертвого, з вирваними нігтями, на грудях випалене клеймо тризуба. Тіло взяли з собою. Також вилучили усю штабну документацію. Вже на базі, перевіряючи папери, знайшли «покаянний лист» Осадчого. До служби безпеки надійшла інформація, що на НКВС працює фахівець почерків. СБ доручила агенту «Сірку» захопити підроблювача.
«Сірко», він же Макс, отримавши шифровку, почав розробку плану викрадення виготовлювача фальшивих покаянь. Для цього залучив Олексія, з яким листувався через Лопушка. З Лопушком зустрічався, грав у шахи, пили пиво у пивній на околиці міста, де зазвичай збиралися каліки-фронтовики. Пиво Макс терпіти не міг, бо спробував у Європі баварського.
- Як працюється, командире? – питав Лопушок, якому подобалось називати Макса командиром.
- Працюється… – Макс ковтав гидке пиво і робив гримасу, ніби смакує. – Раджу сьогодні ж розрахуватися, збирати манатки і мерщій світ за очі. Скоро залишаю цей цирк. Мене вираховують.
- То, може, вже вирахували?
- Доки ні, але я перший у списку підозрюваних. А в черговій справі знову загубилося моє фото.
- Якщо мене і візьмуть, то крім твоєї людини в ДЕПО нічого не знаю, чи варто мені так поспіхом забиратися?
- Повір, цього достатньо, принаймні, років на десять.
- Куди ж мені?
- Отримаєш документи. Десь обмовся, що віднайшлися родичі у Росії, бажано подалі, наприклад, на Уралі чи Східному Сибіру. Багато родин евакуювалося саме туди. Цим зробиш хибний слід, а сам їдь до Білорусії, там і оселишся.
Макс передав Лопушком інструкції Олексію. «Об’єкт» мешкав не в гуртожитку МВС, хоча значився під контролем відомства. Макс подумав, що це полегшить завдання. Та виявилося, підроблювач листів вельми обережний. Мешкав за квартал від міліційного відділку у двоповерховому будинку, заселеному наполовину, інша половина відбудовувалася. До дому його постійно супроводжував міліціонер у цивільному. Вікна в оселі «об’єкту» закладені цеглою до самого верху, залишена невеличка смужка, для доступу сонячного світла.
Олексій шукав можливість підібратися. Макс на це дав не більше трьох днів.
Олексій зійшовся з управбудинком двоповерхівки Григорієм Івановичем, попрохав надати йому тимчасовий куток, на тиждень не більше, за його словами він нещодавно одружився і відбудовує квартиру, доки жінка мешкає у багатодітної сестри. Одним словом, управбудинком зрозумів тільки те, що коли на тиждень поселить залізничника на горищі, отримає три мішка вугілля, чай, тютюн і спирт, до деталей із одруженням особливо не прислухався.
- На горищі можна. Принаймні, там глухий кут, щілини позатикаєш. Є буржуйка, тільки топити нічим, – Григорій Іванович дав Олексію ключі. – До вітру – на двір, там і колонка з водою.
- Нам, дядьку, до такого не звикати, – весело казав Олексій, підкидаючи ключі, коли вони повернулися у долоню, в ній вже лежала асигнація п’ятдесяти карбованців. – Тож по руках, значить.
Фокус зовсім не здивував управбудинком, не менш спритно купюра перемістилась до його кишені, на останнє переписав Олексієві паспортні дані.
Куточок Олексія розташований на горищі трохи вбік над квартирою «об’єкта». До ночі Олексій нарочито гучно гепав молотком, щоб відлунювалося у квартирі нижче. Так майже до ранку клепав перегородку зі старих ящиків. Однак Шляйм на провокацію не піддався. Не вийшов, щоб висловити невдоволення.
Вранці Олексій очікував біля люку на горище. Почувши, як заклацав дверний замок у квартирі «об’єкта», почав спускатися драбиною. Біля дверей вже очікував міліціонер, другий стояв біля входу. Олексій міг би «покласти» всіх, однак не було гарантій, що здійснить це безшумно і не постраждає «об’єкт». Наказ доставити живим, без ушкоджень.
Проходячи біля «об’єкта» і міліціонера, Олексій торкнувся криси капелюха:
- Моє вам здрастуйте! Я ваш сусід. Вже дуже вибачаюсь за вчорашній шорох, не знав, що хтось живе. Іванович, старий буркун, не попередив. З мене буде…
Олексій клацнув пальцями нижче кадика, натякаючи, що під «буде» слід розуміти могорич.
- Пусте, – відмахнувся «об’єкт». – Буває.
- Я Гордій, – Олексій подав руку.
Шляйм потиснув, але не назвався, міліціонер простягнуту руку проігнорував. Олексій, ніби залагоджуючи незручність, підняв долоні, клацнувши пальцями, станцював степ.
Вже через годину Макс за наказом Верхоглядова перевіряв дані залізничника «Гордія Свистопляса». І ще через годину приніс старшому лейтенанту «зібрану» інформацію, згідно з якою згаданий Свистопляс не викликав ніяких підозр, звичайний фронтовик-поселенець.
Об одинадцятій вечора Олексій постукав у двері Шляйма. Довго за дверима було тихо, Олексій стукав наполегливо.
- Хто?
Олексій не чув кроків, Шляйм або вже стояв за дверима, або підійшов так тихо.
- Це я, сусід зверху.
- Чого треба?
- Брате, давай по чарчині, за новосілля ні з ким випити, тим більше завинив за вчорашнє.
Після тривалої паузи, замок обережно заклацав.
На порозі стояв господар у спідньому і з револьвером напоготові.
- Ого! Хіба безпечно отак з волиною відчиняти? А якщо патруль?
Олексій, кепкуючи, у свою чергу, направив на господаря горличко пляшки.
Шляйм пропустив до оселі, супроводжуючи дулом пістолета.
Приміщення не провітрювалося, у квартирі стояв стійкий затхлий запах. На ніч господар затуляв незакладені цеглою щілини у вікнах дошками.
- Ти наче в келії. Сам собі карцер влаштував.
- Не так дує.
Шляйм нарешті розлучився з пістолетом, поклавши на трюмо. Із шухляди почав викладати закуску: тушонку, хліб, солоні огірки. Олексій витягнув із халяви чобота ніж, яким відкрив консерви. Ніж зацікавив Шляйма:
- Цікаве перо.
- Так, – Олексій прокрутив його між пальцями і відпустив вістрям униз. Ніж увійшов назад у халяву, наче в піхви. – Армійський подарунок.
- Зонівська робота, – зазначив Шляйм.
- Можливо.
- А ти «топтав»? – спитав Шляйм, маючи на увазі, чи не відбував гість покарання.
- Було трохи до війни. А що?
- Просто твій анфас знайомий.
- Можливо й так. Де працюєш?
- А ти?
- Машиністом.
- А я у відділі кадрів при військкомісаріаті.
Випили. Шляйм все намагався згадати, де бачив нічного гостя. Від Верхоглядова прийшла інформація про сусіда, та з’явилася підозра, що слідопити начальника схибили.
- На пересилці у Володимирському централі бачились, – сказав Олексій, вгадавши стурбований погляд Шляйма. – Камера п’ятдесят вісім. Майже сім років пройшло, я тоді зовсім пацаном був.
- Як-же, як-же… – Шляйм поморщив лоба, ніби пригадуючи, хоча вже зрозумів, хто перед ним. Ще кілька днів тому, читаючи оперативки, звернув увагу на ім’я – «Манюня», знайоме по Володимирській тюрмі.
Шляйм кинув погляд на трюмо. Встиг лише зробити рух плечем, як в очах блимнуло і втратив свідомість.
За будинком на пустирі очікував з мотоциклом Макс. Шляйма посадили в люльку.
Користуючись Максовою перепусткою, минули пости.
Відвезли до залізниці, де вже очікувала своя залізнична команда, яка мала доставити полоненого до служби безпеки. Непритомного Шляйма сховали в тайнику на дні ящика з інструментами.
(далі буде)
