Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48238
Рецензій: 92941

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія, бойовик

ДИВЕРСАНТ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (10 - продовження)

© Аркадій Поважний, 28-01-2010
28.
Куніцин знаходився у стані, що межував із нервовим зривом і серцевим нападом. Біля стіни зламана телефонна слухавка, розтрощив, після того, як почув по телефону, що невідомою бандою здійснений напад на колону, заручницю забрали з собою. Майор починав усвідомлювати, що руйнуються надії на підвищення і переведення до іншого військового округу, подалі від цих проклятих місць.
- Мать їх! – Куніцин пхнув ногою ніжку столу так, що та тріснула. – Ненавиджу!
Зараз його свідомість із підсвідомістю активно працювали над пошуком винного. Розум не приймав факту власного прорахунку. Просто, хтось порушив складну продуману схему. Тепер гірше нікуди. А все тому, що увечері повідомив командування про завершальну стадію операції по ліквідації Махновця.
Напад на колону значив, що група Сєдих викрита. І  подібна халепа не обійдеться звичайною доганою, закінчиться трибуналом, а він зо дня на день очікував наказ на підполковника.
Із десятьох бійців конвойної служби знайшли п’ятьох зв’язаних, трьох мертвих і двоє зникли: молодший лейтенант Тереха і сержант Антонюк.
І ось, коли стан відчаю досягнув критичної межі, Куніцина очікувала звістка, яка дала надію, що не все втрачене. Від Сєдих прийшов зв’язковий із повідомленням – агента «Іволгу» служба безпеки УПА дійсно запідозрила у дворушництві, для цього захоплена її сестра, однак, на думку Сєдих, «Іволга» «не розколеться»,  бо варто їй зізнатися у співробітництві з НКВС, то розправляться і з нею і з сестрою. Тому, щоб захистити «Іволгу», Сєдих просить розробити допоміжний план, слід видати бандерівцям агента, засланого до повстанців раніше, таким чином відвівши підозри від Іволги, котра може за собою потягнути усю групу, яку з такими труднощами вдалося впровадити.
«Не вміють бандерівці працювати, – зловтішався про себе Куніцин. – Я її за якихось дві години розколов».
Про молодшого лейтенанта Тереху і молодшого сержанта Антонюка зв’язковий інформації не мав, але бачив якогось сержанта з великою коричневою валізою із зображенням Кремля. Сєдих передає важливу, на його думку, інформацію.  Він ніби у розмові Махновця і одного із його командирів чув, як ті згадували ім’я – Младенець. Сєдих прохає майора про потаємну зустріч у новому місці, яке обере сам. Має важливі свідчення щодо місцеперебування «Вовка», де той переховуватиметься протягом двох-трьох днів.
- Навіщо ця катавасія з місцями зустрічі? – дивувався Куніцин. – У нас є конспіративні квартири.
- Командира непокоїть людина оунівців серед співробітників.
На другий день Сєдих передав шифрограму, в якій повідомляв про місце зустрічі і час. Куніцин написав докладну записку, де намагався максимально виправдати свої прорахунки, мотивуючи тим, що до лав НКВС потрапив ворог, на слід якого він вже натрапив. І для остаточного завершення операції «Вовк» прохає допоміжних сил, дві стрілецьких роти і бронемашини.
Через годину після відправки телефонограми до центру до майора на квартиру прийшов вістовий з повідомленням – на станції Тернопіль у залізничному ресторані затримана підозріла особа, спрацювала орієнтировка на «валізу з Кремлем», за описом, то зниклий сержант Антонюк, але документи має іншої людини і з великою сумою грошей.
«Все ж є бог на світі» – Куніцин перехрестився без віри в душі. Майор, як і всі атеїсти, марновірний. Охоче вірив, що чорний кіт через дорогу чи баба з пустим відром назустріч приносять невдачу.
Негайно вирушив до Тернополя.
Захопленого зрадника-дезертира допитував молодший лейтенант СМЕРШу Лукашин.
Куніцин тихо прочинив двері, переступив поріг. Тихо зайшов, щоб не заважати допиту, поставивши біля столу саквояж. Антонюк сидів посеред кабінету на табуреті похнюплений, нервово м’яв картуз. Поруч стояв солдат, який мав вибивати свідчення, але Антонюк і без того охоче розповідав, та, незважаючи на це, у нього все ж була розбита губа і юшив ніс.
На столі лежала валіза і пачки фальшивих грошей, вилучених із неї.  
Куніцин спочатку прочитав протокол допиту. Антонюк свідчив, що ступити на шлях зради його змусили шантажем. Оунівці обіцяли розправитись із родиною. Прочитавши, Куніцин огидливо кинув протокол на стіл:
«Бридка тварюка, – думав майор, – родина під Рязанню. На столі весь твій шантаж».
Пробігши очима по протоколу, Куніцин звернув увагу на описи Махновця, який передав гроші.
- Ти так і не пояснив, куди та з якою метою відправив ватажок Махновець, для чого видана така купа грошей? – Лукашин чеканив кожне слово. – Імена, прізвища, явки…
- Немає ніяких спільників, громадянине лейтенанте. Взагалі здивований, що мене не кінчили там у лісі на шляху.
- Звідки знаєш, що з тобою саме Махновець розраховувався? – втрутився у допит Куніцин.
Антонюк тільки знизив плечима, показуючи, що точно не може знати, але впевнений, то був саме Махновець.
- Він головний був… Командував, значить.
- Опиши ще раз, – наполягав Куніцин, незважаючи на докірливі погляди молодшого лейтенанта, який гадав, що питання із описом ватажка вичерпано.
- Такий… трохи вище середнього зросту, десь років тридцять, темне волосся, худорлявий…
- Худорлявий? – перебив майор. – То, може, і не Махновець був? Як до нього інші бандити звертались?
- Ніяк не звертались. Віддавали честь. Вони все нишком-нишком. Бабу та лейтенанта забрали на підводу і все.
Майора спантеличили свідчення. Прикмети не співпадали. Він простягнув Максову довоєнну світлину, Антонюк дивився не довго. Заперечливо кивнув головою:
- Ні, не він.
Лукашин із шухляди витягнув альбом.
- Дивись тут, може впізнаєш кого.
На четвертій сторінці, де були зображені вихованці розвідшколи, Антонюк впевнено показав на одну із групових світлин.
- Ось цей, другий з низу. Він мені і гроші всучив.
Коли Антонюка вивели, Лукашин із виглядом переможця дивився на Куніцина, в його погляді читалося: «Ми теж не дарма хліб їмо».
Куніцин схопив альбом, на світлині зображено шестеро людей в уніформі, кожен зображений мав над головою номер.
- Чому у нас немає цих фото? – спитав Куніцин.
- Не так давно захоплений архів, не встигли включити до оперативки.
- А списки є?
Лукашин розкрив іншу папку. Під другим номером значився «Роман Чечель. Спеціаліст-інструктор, підривник, фахівець рукопашного бою з ножем, досконало володіє методикою філіппінської боротьби».
Ця інформація ще більше збила майора із пантелику. І тут йому несподівано спало на думку: «А чи реальний взагалі цей Махновець?! Це просто фашистські штучки, щоб нас водити за ніс. Ми ганяємося за людиною, якої і не існує зовсім…»
Вже вночі у себе в кабінеті Куніцин склав черговий звіт: «Як на мою думку і думку товаришів зі слідчої групи, бандита під іменем «Махновець» не існує. За цим прізвиськом криється група осіб, підготована і залишена гітлерівцями. Ця група протягом тривалого часу тероризує наші військові частини на території Карпат, Волині, Польщі, Закарпаття, Закерзоння. За кожним вдалим актом спливає якийсь «Махновець», після чого поширюється оунівська пропаганда про бандерівського героя, котрого неможливо спіймати. В результаті оперативно-слідчих дій з’ясовано особистість одного із так званих «сашків махновців» – це колишній фашистський прибічник, вихованець Абверу Роман Чечіль, він же Роман Трояненко, дезертир, колишній старшина Червоної Армії. Отже, під іменем «Махновець» може виступити будь-який бандерівець після здійснення ним вдалого терористичного акту проти радянської влади і народу. Таке стверджувати мені надає право кропітка моя і моєї групи робота. Результат роботи із перевербованими бандерівцями і схопленими членами банди так званої махновської сотні.
29.
На зустріч Сєдих прийшов із запізненням.
- Даруйте, товаришу майоре! – Сєдих присів поруч і заговорив тихіше: – Довелося одяг міняти, я просто протухнув димом. І замовте щось поїсти.
- Я вже підполковник, – уточнив Куніцин. – Тільки учора наказ отримав, зірочки ще не обмивали. Що, у бандерівців погана кухня?
- Підполковник… мої вітання, – Сєдих потиснув через стіл руку, потім підкинув «дезу», виконуючи інструктаж Махновця: – Кухня дійсно поганенька. Ну, що ж тут скажеш, у лісі живемо. Двічі на день пуста каша, хліба взагалі немає.
Сєдих розповів, яким чином перевірялася легенда агента «Іволги». Її тітка частково підтвердила алібі, що вона за час її відсутності перебувала у неї, хворіла на шлунок. Невдовзі випала можливість захопити її сестру. Бандерівцям стало відомо про місце і час пересування конвою. І що інформацію отримали від якогось запроданця із групи Младенця.  
- Ти мені ось, що скажи… Ти бачив Махновця особисто? Розмовляв з ним?
- З ним ні, але тепер ми у сотні Махновця на правах чоти.
- То, може, і немає ніякого Махновця, а це лише бандерівська пропаганда?
- Знаєте, товаришу майоре… ой, вибачте,  підполковнику, якось і я про це думав. Але Махновець існує, повірте мені.
Куніцин на це нічого не сказав, лише нервово забарабанив пальцями по столу.
- Що по справі?
- Чупринку переправляють наступного тижня кудись на схід до однієї із баз. Від мене прийде людина, повідомить про місце і час.
- Що за людина?
- Шепотько, ви його знаєте.
Куніцин не пам’ятав, хто це, однак схвально кивнув, даючи зрозуміти, що дійсно знає Шепотька.
- Головне, про людину Младенця дізнайся і щоб далі мене інформація не пішла.
Сєдих вийшов чорним ходом.
Двадцятьма хвилинами пізніше Куніцин переглядав особові справи групи Младенця. На головне питання «хто?», відповіді не було. Усі в групі Младенця – ветерани внутрішньої служби, випадкових людей немає.
«Хтось підкуплений, як Антонюк» – припустив підполковник. – «Якщо так, то такий може бути і серед моїх людей».
30.
Для операції Макс відібрав сто бійців, виключно обстріляних вояків. Старшини ретельно відпрацювали ситуацію на місці передбачуваного бою. Молоді ентузіасти, які прагнули потрапити до групи, отримували категоричну відмову. Юнаки з цього приводу навіть скаржились секретаріату Головнокомандуючого і ГВШ (Головний військовий штаб). Однак Шухевич тільки розвів руками, сказавши, що «То, друзі, не моя компетенція».
На місці майбутнього бою обрані місця для встановлення мінометів так, щоб бомбардування здійснювалося безпосередньо в котлі, куди мали зайти частини НКВС. По периметру котла встановлено чотири важких міномета «сток» і  вісім 55-мм легких ротних, з якими легко міняти позиції і вести точну стрільбу із будь-якого укриття.
Роман особисто проконтролював, щоб кожен козак, озброєний німецьким МП, мав рукавички, бо після вистріляних двох магазинів автомат нагрівався, в руках не втримати.
Телефоном із дальньої застави прийшло повідомлення про рух шести вантажівок із Острога. А ланцюгова розвідка, яка простяглася на двадцять кілометрів, передала інформацію, що в той же час із Ізяслава виступила рота карателів із МДБ-НКВС, перевдягнутих в однострої бійців дивізії «Галичина».
За розрахунками штабних старшин до бою не менше двох годин. Перед боєм Макс вирішив хвилин двадцять подрімати.
Коли приліг, почув що за рядниною, котра у тимчасовому штабі-землянці слугувала дверима, хтось топчеться імітуючи стук.
- Хто там? Заходьте.
На порозі стояла Леся.
- Доброго дня вам, – привітався Макс.
Він зробив вигляд, начебто збирається роздягнутись, це значило: дівчина має сказати те, що хотіла, і йти, часу обмаль.
- Чим можу бути корисним?
Леся нервово перебирала намисто:
- Дозвольте взяти участь у бою… Я маю там бути.
- Он як, – Макс зітхнув, глянувши на годинник. – Вірите, дівчинонько, взяв би але… – Макс почав застібати ґудзики на комірі і нарочито голосно зітхав, показуючи, що йому зіпсували відпочинок, і придумуючи причину, щоб коректно відмовити. – Ви, Лесю, заплановані на іншу операцію.
- Я повинна бути біля вас! – її тон вказував на те, що не прийме заперечень.
- Ви залишаєтесь, це наказ і маєте виконувати.
- Все одно піду, якщо навіть потім покараєте.
- В тому-то і справа, якщо настане це «потім»… Я, як командир, несу відповідальність і за ваше життя і за успіх майбутньої операції, в якій візьмете безпосередню участь і гратимете одну із ключових ролей…
- Ви не з маленькою дівчинкою говорите!
- Значить, наказ для вас ніщо… Що ж, бачу, дійсно мені не відкараскатися від вас. У загоні саме звільнилося місце кулеметника. Володієте кулеметом?
- Володію! – не замислившись, відповіла дівчина.  
У кутку стояв «люйс». Макс легко узяв його за рукоятку і так, тримаючи однією рукою, наче звичайний пістолет, простягнув тендітній дівчині, яка сама на зріст не набагато вища від кулемета.
- Тримайте, це ваша особиста зброя, ще видадуть підсумок з дисками.
Вона не втримала дванадцяти кілограмовий кулемет. Макс наче цього не помітив, продовжував інструктувати:
- Вирушаємо за сорок хвилин. Попереду – семикілометровий марш. Йдемо без зупинок. Після бою здійснюємо обхідні маневри, потрібно сплутати сліди.
Леся, закривши долонями обличчя, вискочила із бліндажа.
- Отож, – сказав Макс, залишившись наодинці. Потім глянув на годинник: – Відпочинок відміняється.
Однак це виявився не останній візит. Невдовзі зайшла Катя.
- Навіщо ви так, друже командире. Не знаю, що їй сказали, слізьми заливається, а вона навіть під час допитів не дозволяла собі таку слабкість.
- Просто, я заборонив вашій сестрі передчасно до пращурів потрапити. На операцію, бач, їй захотілося.
- А мені можна?
- Ще одна… Ви розумієте, Катю, у нас, наче у шахах, кількість фігур для певної гри – це стратегія. Кожній фігурі – своє місце, а добровольців, повірте, і без вас вистачає.
Катя знайшла сестру у лісовому рівчаку біля криниці. Катя обійняла її.
- Що ти, сестричко, у них дійсно все розраховано. Навіть головний штаб йому людей пропонував. Не можуть вони зайвих взяти.
- Не це головне, – Леся витерла вологим носовичком обличчя і вже не плакала: – Просто, хочу бути коло нього.
У Каті після цих слів стало важко на душі. На таке вже ніяк не сподівалась, що її суперницею в коханні стане сестра.
31.
Позиція Макса на високій сосні обладнана лежаками. Поруч Олексій з гвинтівкою зі снайперським прицілом. Із пункту спостереження добре видно галявину і лісовий шлях, по якому мають йти солдати Куніцина.
Младенець тим часом йшов на галявину із півдня, його колону вів Роман, який начебто випадково потрапив до полону і «погодився» співпрацювати.
- Батьку, а якщо Куніцин щось запідозрить і поверне оглоблі? Я б повернув.
- Не поверне. Вони з Младенцем розігналися, наче по ковзанці, і не зупиняться. Кожному потрібно вислужитись перед Москвою.
- Замало нас.
- Нічого, у програші при будь-якому розкладі.
- А чи допоможе ? Знищимо цих, прийдуть інші. Росія багата на овець, яких сюди на бійню приженуть.
- Так… Зріжемо одну голову – виростуть шестеро. Однак кожен бій – це внесок у майбутнє. Як каже Чупринка: «Ми готуємо плацдарм для майбутнього вільного життя».
У бінокль Макс побачив, як далеко над лісом здійнялися граки. Птахів сполохала людська присутність.
- Давай команду снайперам. І Хому сюди.
Колону підполковника Куніцина вів провідник із групи Сєдих. Роман вів загони Младенця, усвідомлюючи, що шансів залишитись живим дуже мало. Йому, незважаючи на «щире каяття», не довіряли, прикріпили шістьох бійців, які «у разі чого» мали його ліквідувати.
Куніцин зупинив вантажівки за три кілометри від галявини, де планувався бій. Солдати розосередилися повзводно і рушили ланцюгом. Бійці ж Младенця, навпаки, крокували колоною по двоє і з піснею. Вони повинні офіційно влитися до УПА як один із підрозділів дивізії «Галичина».
Дві групи мали одну мету – знищення ГВШ і захоплення або убивство Тараса Чупринки.
Куніцин вперше вдягнув погони підполковника, таким чином вирішиввідзначити підвищення – на полі бою. По наближенню до галявини підполковник все більше схилявся до думки, що день вдалий. Місцевість ідеальна, весь час направлена під схил, таким чином вони легко візьмуть в оточення тих, кого приведе Сєдих. Однак, якщо доведеться відступати, то виникнуть ускладнення. Хоча цю думку Куніцин відкинув, як єресь.
Бійці йшли тихо, ледь пригнувшись. Те, що це була тиха хода, полковнику і його людям тільки здавалося. Для повстанців, які знають звуки лісу, ця «обережна хода» дорівнювала тупоту гурту худоби: хрустіли гілки, в небі кричали граки і ворони, немов лихе передвістя.
В яру Куніцин наказав спинитись і зайняти позиції.
Макс тим часом роздивлявся місцевість через оптику прицілу, потім передав гвинтівку снайперу Хомі.
- Коли скажу, стріляй у полковника, достатньо лише поранити.
Карателі із Ізяслава очікували майже півтори години, доки на галявину вийшли строєм дві роти на чолі із «сотником», він же лейтенант Младенець, який наказав розійтись і стати табором.
Куніцин не впізнав колегу, колишнього заступника, бо той відпустив вуса, та й через бінокль відшукував Сєдих.
Козак із секрету двічі закричав сичем, що значило «увага, готуйся». Гуляйвітер у відповідь прокричав тричі.
Макс, спостерігаючи за першим снайпером, почав відлік часу:
«Один, два, три, чотири...»
Пострілу чекісти не почули. «Поручник», що стояв біля Младенця, підкосився і впав з простреленою потилицею. Хома, у свою чергу, вистрелив у Куніцина. Потім із різних точок ущелини «глипнуло» зразу чотири міномети. Вибухнуло на позиціях Куніцина і Младенця. Після чого чекісти у своїй уніформі і чекісти перевдягнуті відкрили шквальний вогонь один по одному. Повстанці тим часом, причаївшись, очікували розв’язки, інколи «підігріваючи» бій мінометними залпами. Працювали повстанські снайпери.
Перший відступив Младенець, його контуженого без свідомості виносили з поля бою. Роман тим часом роззброїв одного із конвоїрів і звалив на плечі тіло «емгебіста», прикриваючись ним, відступив до хащ.
Куніцин, незважаючи на легке поранення і на те, що втратив більшу частину особового складу, спробував контратакувати. Та виявилося, що підходи до галявини заміновані розтяжками. Втративши ще значну кількість людей підполковник відступив. Тут взялися до справи бійці УПА, відкривши вогонь із надійних засідок. Куніцин отримав ще одне поранення в плече, куля пройшла навиліт, потім потепліло у правому стегні, та на це вже не зважав. Біля вантажівок чекістів не переслідували.
Тим часом Максові сапери знімали міни, що залишилися.
- Друже командире, – звернувся Гуляйвітер, – чому офіцерів відпускаєш?
- Їхня карта бита, тепер свої з’їдять. Підрахуйте вбитих і передайте інформацію до відділу статистики, а тіла на вантажівку і залиште біля міліції.
32.
Куніцин виїхав до Ізяслава зразу після перев’язки, не звертаючи увагу на протести фельдшера, котрий вимагав госпіталізації. У нього від болю у плечі тьмарилося в очах, а на вибоїнах, куди потрапляло колесо, тіло здригалось і він ледь не втрачав свідомість.
Ця подорож – остання спроба уникнути катастрофи, котра от-от розпочнеться. Жевріла надія на викриття внутрішнього ворога, на якого все спишеться. Хоча списати п’ятдесят вісім солдат, втрачених у ході невдалої операції – завдання нездійсненне. Підполковник не мав сумніву – покарання не уникнути. Нарешті визнав власні прорахунки. Операція, яка здавалася бездоганною, виявилась химерою. Його мучило питання – на якому етапі припустився помилки? Куди подівся Сєдих?
Куніцин вкрай спантеличився, коли почув від Младенця:
- У нас були свідчення, що у вашому штабі працює зрадник. Шляхом оперативної роботи вдалося здобути інформацію, що охорона Чупринки буде перевдягнута в форму НКВС.
- Та від кого ж ця інформація?! – закричав Куніцин, хапаючись рукою за голову. – Хто? Хто повідомив?!
- Зв’язківець  Сєдих, а потім полонений бандерівець інформацію підтвердив…
- Бандерівець?
- Так, в бою взяли. Працювати погодився зразу ж, сказав, що великі розбіжності з Махновцем.
- Як же могли ось так зразу довіритися? Ви ж досвідчений оперативник!
- Йому було що втрачати, принаймні, тоді так думали. Вказав на родину, та думається, що родина – фальшивка… Ось його фото.
Куніцин побачив світлину Романа Трояненка, він же Чечель.
Младенець постійно відпивав із пляшки горілку, не закусуючи. У нього перемотана рука. Кулею відчахнуло мізинець, то ж вгамовував біль горілкою і заспокійливими порошками.
Куніцин почав беззвучно сміятись, на його обличчі читався біль. Істерика тривала біля п’яти хвилин. Вихопив у лейтенанта пляшку і допив залишок.  
- Зрозуміло… – мовив підполковник, важко дихаючи і тримаючись за поранене плече. – Все тепер ясно… Нас, наче шмаркачів… А тепер кінець, усьому кінець… Усе було фальшиве, лейтенанте, розумієш. Дівка фальшива, її співробітництво з нами, навіть впевнений, що загибель її хлопця теж запланована. Ми просто зіграли у чужій виставі. І тепер полетять наші голівоньки… Значить, на те заслужили, раз телепні.
Перед тим, як вийти із кабінету, Куніцин на останнє сказав лейтенанту:
- Коли у них працюють подібні люди, рано чи пізно не тільки ми пошиємося в дурні, а це відбудеться на державному рівні.
Дорогою назад Куніцин знову розмірковував над питанням, чи існує Махновець насправді, можливо, це витвір колективної творчості бандерівської служби безпеки? Хто такий Максим Волков, чи має він взагалі відношення до цієї справи? Підполковник багато б віддав, щоб отримати відповіді. Найвдалішим ходом невідомого режисера цієї шахової комбінації із зіткненням двох загонів НКВС було те, що він вдало зіграв на слабкості його, Куніцина, і лейтенанта Младенця. Змусив їх повірити, що вони – королі гри, у той час коли, насправді, виявилися пішаками. Але найгірше – з подачі цього ж режисера вони стовідсотково повірили, що перемога буде за ними.
33.
Протягом серпня 1944-го року лави Повстанської Армії значно поповнилися добровольцями, зокрема молоддю, яка тікала від мобілізації до Червоної армії. А також за рахунок дивізії «Галичина», розбитої під Бродами. Із роздрібнених частин формували малі боївки, які використовували як внутрішню поліцію, для охорони сіл від більшовицьких загонів, яким доручено збирати так званий контингент – нова назва продрозкладки. Селяни зобов’язані щомісяця здавати на користь держави зерно, м'ясо, картоплю, фураж. За невиконання плану «контингенту» селян очікувало покарання – вивіз до Сибіру.
На Закерзонні відділи УПА знову сходяться в бою із представниками польського підпілля – Армією Крайовою. За сприяння Радянського Союзу поляки розпочинають бойові дії на території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, де знищували українські села, вбиваючи жінок і дітей.
Максова сотня більше не поповнювалася. За наказом зверхника ГВШ він передав справи польовому штабу, і взагалі, сотню розформували на диверсійні боївки, які очолили Гуляйвітер і Роман Трояненко, а Макс згідно з наказом Чупринки-Шухевича зайнявся засвоєнням основ зовнішньої розвідки. Вишкіл проходив у гірському таборі, де школу очолював колишній майор НКДБ Кузмічов, який у 1941-му потрапив до полону під Смоленськом. Там перебував майже рік, назвавшись рядовим. У кінці 1942-го з групою полонених тікає із концтабору Аушвіц, що у Польщі. В тому ж році приєднується до українських партизан, невдовзі займає посаду командира чоти і очолює один із відділків СБ. У 1943-му перед Конференцією в розмові з Шухевичем зізнається, хто він насправді. Провідник залучає майора до штабної роботи, де бракувало військових спеціалістів. Згодом Кузмічов очолює розвідшколу, організовану під проводом служби безпеки УПА. Головне завдання начальника розвідшколи – підготувати розвідників-нелегалів. Тепер мав зосередитись на вишколі Сашка Махновця.
Провідник попередив Макса, що у того невдовзі важливе завдання.
У кінці серпня Шухевич знаходився у селищі неподалік Львова, куди Макса викликали двадцять шостого серпня. Він прибув разом із Олексієм Ховрашком, із яким проходив вишкіл у розвідшколі. Олексій протягом останніх місяців виконував також обов’язок Максового охоронця.
По Львову хлопці йшли спокійно, не криючись від патрулів. Навіть досвідчений чекіст, глянувши на двох, не подумав би, що це одні із провідних бандерівців і дехто із начальства НКВС ладні обміняти свої правиці на їхні голови. Більше схожі на східняків-лісозаготівельників. Обидва із місячною неголеністю. Макс завжди своїм людям наказував голитись якомога менше. Це зумовлювалося необхідністю маскування. По-перше, не виключена можливість, що в сотні залучений агент-чекіст, через бороду в його звіті опис повстанця буде дещо поверховий, по-друге, за допомогою бороди можна змінити свій вік, поголивши – омолодитися, і навпаки, якщо до бороди додати лисину і окуляри, збільшити вік, принаймні, років на двадцять.
Коли, йдучи по місту, зіткнення із патрулем ставало неминучим, хлопці самі підходили до міліціонерів з питанням «Як пройти до комендатури?». У них навіть не вимагали документів.
Шухевич зустрів Макса на веранді, провів до садочка з альтанкою, де зупинилися для бесіди.
- Якими мовами володієте, друже Олександре?  
- Вільно трьома: німецькою, англійською, польською, ну, звісно, російською.
- Як стосовно французької?
- А що французької? – Макс знизив плечима. – Можу і цю мову засвоїти, тільки матеріал навчальний потрібен.
Провідник посунув Максу кілька книжок, що лежали на столі:
- Це підручники французької, вивчайте, ознайомлюйтесь, доки не прибуде викладач. Поставтесь до справи з притаманною вам відповідальністю. І протягом місяця маєте розмовляти французькою не гірше німецької.
- Буде виконано, друже командире.
Макс подивився на підручники. Випущені ще наприкінці ХІХ сторіччя, зберігся штамп Київського піхотного інженерного юнкерського училища за 1895 рік.
- Маєте особливе завдання. Через місяць повезете документацію до Європи. Це протоколи конференції про заснування УГВР19. Поїдете до Швейцарії, зустрінетесь із представниками дипломатичних місій Британії і Америки. По можливості налагодите тісний зв'язок з людьми генерала Жемайтиса20, наскільки відомо, він теж шукає підтримки на заході. Більш детально будете проінструктовані окремо і не мною.
- Чому я? Моя справа – диверсійна робота.
- Розвивайтесь, друже сотнику. Не до кінця віку триватимуть бойові дії, засвоюйте мирні професії. Вже близькі часи нашої репрезентації не тільки як внутрішньої небезпеки для Радянського Союзу. Ми не просто група людей без чіткого орієнтиру державності. Наближається час, коли постанемо перед європейською громадськістю як державна одиниця зі своєю конституцією, економічною програмою. В Європі мають зрозуміти, що ми не ставимо за мету боротись за здобуття самостійного правління окремої партії чи людини або ж самостійності певної територіальної одиниці, де найбільш популярний наш рух, а здобуття незалежності для всієї України. І ми репрезентуємо Соборну вільну Україну в Європі, перед світовою громадськістю.
- Не дуже ризиковано на мене покладатись? Я лише диверсант-розвідник…
- Гадаю, ви давно вже не той стихійний антикомуніст, який постав від першого дня знайомства. До того ж… – Шухевич простягнув друкований наказ. – Маєте підвищення до осавула булавної старшини. Вітаю вас, друже полковнику.
Шухевич передав нашивки.
- Поїдете не один, з вами вирушить дружина… – після паузи Шухевич уточнив: – Ваша дружина, друже Олександре. Буде також ваш дядько, ось за цього родича і відповідатимете. Тільки з вашим оперативним досвідом виконання цієї місії стане можливим.
- А хто?...
Шухевич зрозумів незакінчене запитання:
- З дружиною невдовзі ближче познайомитеся. Відбирали довго і прискіпливо. Хоча за вами право спростувати кандидатуру, якщо, звісно, маєте достойну заміну.
- Я знайомий з нею?
- Ще б пак. Ви – її рятівник.
- Сестра Катерини…
Шухевич кивнув. У пам’яті  Макса чомусь не збереглася її зовнішність, пам’ятав лише рішуче дівчисько, яка все ж пішла потім на позиції, тягнучи на собі важкий «люйс».
- Отже, друже Олександре, мешкатимете неподалік Львова. Де-інколи бачитимемося. На місці зустрінетеся з дружиною і вчителем французької, він бельгієць. Ваш джура залишиться біля вас. Як там його ім’я, нагадайте?
- Ховрашок.
- То є добре. Тримайтеся удвох. Вживайтеся в образ француза.
34.
Макс із Олексієм оселилися в селі Козельниках неподалік Львова, у приватному кам’яному будиночку поруч річки Зубра.
За новими документами вони – працівники лісництва, агенти по лісозаготівлі прибули у відрядження. Особливих підозр хлопці ні в кого не викликали, бо приїжджих – половина села.
Господар будинку – дядько Бджетислав, літній вдівець. Дітей не мав, був щиро радий квартирантам. Йому добре відомо, що за люди у нього на постої, хоча сам не належав до ОУН-УПА, однак охоче допомагав повстанцям. Під час німецької окупації давав притулок оунівському підпіллю, а тепер дає і за більшовицької.
Олексій зайняв просторе горище, обладнане під кімнату, звідки зручно вести спостереження за всіма напрямками і підступами до будинку.
На другий день прибула Леся з чоловіком років п’ятдесяти, який назвався Нілом Аристарховичем. Зовні схожий на директора гімназії, вдягнутий у старий, але акуратний костюм-трійку, трохи огрядний. Носив борідку, довге сиве волосся, зачесане назад. Він мав грати роль інженера-гідравліка, дядька Максима і Олексія. У Макса виникли сумніви, чи витримає літній чоловік, ще й із зайвою вагою, запланований марш, адже доведеться йти лісами, перетнути лінію фронту.
Леся з Максом оселилися в одній кімнаті. Відповідно до документів вони подружжя – Олександр і Василина Миколайчуки.
Увечері четвірка усамітнилася на горищі. Ніл Аристархович затвердив розпорядок дня, кожен повинен чітко грати свою роль. Більшу частину доби мали імітувати робочий час, не з’являтися на очі селянам, цей період витрачається на навчання. Інструктор-репетитор оселився неподалік у селі Сихово.  
- Чому ми тут, майже у барлігу мєнтовському навчатись будемо, хіба не простіше облаштувати школу десь у лісі? – спитав Олексій.
- Це дуже важлива деталь у вишколі, – відповідав Ніл Аристархович: – У лісі ви почуваєтеся відносно безпечно, тому втрачаєте пильність, а тут перебуватимете в постійній напрузі, маєте щомиті відчувати небезпеку – це загострить ваші інстинкти. Можливо, знадобиться у майбутньому вже не як воякам, а як українським дипломатам.
У першу ж ніч постала проблема – у кімнаті Макса й Лесі лише одне ліжко із одним комплектом білизни. Від цієї ситуації обидва зніяковіли. Дядька Бджетислава, вочевидь, забули інформувати, що подружжя легендоване.
- Що ж… – Макс озирнувся по кутках. – Я – на підлозі. Влаштовуйтеся на ліжку.
- Але на підлозі незручно… Може, ще щось, окрім шинелі, постелите?
На це Макс тільки стомлено посміхнувся. Хотілося сказати, що протягом багатьох років про подібні умови залишалось тільки мріяти, коли доводилось спати просто неба на землі, у вогких криївках, на снігу. А тут суха підлога в теплій хаті – які можуть бути претензії?
Леся не лягала, доки Макс не влаштувався. Зняв солдатську гімнастерку, скрутивши під голову замість подушки. Пістолет поклав поруч.
Коли вже вляглися, Леся заговорила:
- Я хочу, щоб ви знали… – вона нервувала, мнучи хустину: – Я… я погано… Вірніше, я зовсім не знаю французької мови…
- Не біда, – позіхнув Макс, не зовсім розуміючи причину цього зізнання. – Я теж не володію, для того ми тут.
- Я не про те говорю… Коли на інструктажі спитали, хто хоч якісь базові знання французької має, я визвалась першою.
- Цю рису я помітив ще під час нашого знайомства, коли погодилась бути кулеметницею, не знаючи кулемета.
- Ні-ні, не те хочу сказати. Катя сказала, що ви у цій справі. Вона повинна була йти на ці курси, але її поранено… Я сказала неправду через вас, щоб бути поруч.
Леся більше нічого не говорила. Макса зізнання спантеличило. Через симпатію до нього дівчина напросилася на небезпечне завдання.
Сон пропав. Лежав на спині, дивився у темну стелю. Щось невідоме пробудили слова дівчини, це «щось» знаходилося у стані глибокого сну і Максу здавалося, що ніколи не прокинеться. Він бачив, як закохуються, у кожного хлопця із його підрозділу десь є дружина або дівчина. А командиру вже двадцять з лишком років і досі не було звичайних для його віку відносин із протилежною статтю. Катерина Зубова на рахунок не йшла. Раптом збагнув, що не знає, скільки має років. Постійна зміна документів, імен, за кожним паспортом своя легенда, до якої психологічно готувався. Вже і ім’я «Максим» почало забуватися. Так, стан закоханості не відомий, для себе давно вирішив, що це звичайна химера, викликана на певному періоді життя, коли в організмі людини виділяються хімічні речовини, вони викликають тимчасовий стан закоханості і рано чи пізно цей стан романтичної ейфорії минеться. У спецшколах не інструктували, як це здолати, у школі Абверу вчили основним прийомам зваблення і нічогісінько не йшлося про те, що агент може закохатися. Так доля повернула, що у часи статевого формування його вишколювали професійно вбивати і не бути вбитим. Статеві стосунки мав тільки з повіями і так вийшло, що в душі заблокувалася природна суть чоловіка, бажання створити сім’ю, виховувати дітей. Після зізнання дівчини він раптово збагнув, що життя – марнота. Навіть воює неправильно, керований лише ненавистю до більшовизму, як неодноразово дорікав Шухевич. Провідник вірить у майбутню незалежність України і це його життєве завдання, навіть якщо сам не доживе до того часу. Він знає, що робить вагомий внесок у майбутню перемогу.
Макс розумів, як йому ще далеко до подібної самовідданості. Лежачи у темряві, намагався знайти відповідь на питання, чому в нього закохалася Леся. Якщо є Господь, то як розцінити подібний дарунок? Протягом життя тільки те й робив, що порушував Його заповіді. Не красень, не має тих чоловічих якостей, за які кохають жінки: ніжність, уважність, красномовство. Макс ніколи не залицявся до дівчат, які служили у розвід-чотах і медчастинах. Із нього виховали людину війни, яка дійсно не знає остраху, холоднокровний, адекватно приймає рішення у небезпечній ситуації, байдужий до фізичних страждань. Якось у медичному довіднику Макс прочитав, що це перші ознаки психічного захворювання і поставився до цього філософськи: «Принаймні, мої психічні розлади грають на користь повстанському рухові». А тепер розгубився, коли із вуст дівчини прозвучало зізнання.
Подумав, що цієї миті почувався б комфортніше, якби будинок оточували чекісти. Хотів було піднятись і піти розбудити Олексія, він на п’ять років старший і у нього багатіший досвід, та швидко передумав. Із подібними питаннями до підлеглих краще не звертатися.
Так у роздумах і пролежав до перших півнів і задрімав, коли до підйому залишалося півгодини.
Прокинувся від обережного дотику до плеча. Ще не розплющивши очі, по запаху впізнав Лесю. Тільки тепер відзначив, який приємний у неї запах. Запах якихось солодощів і польових квітів.
- Я приготувала сніданок.
Макс підвівся. Посміхнувся і тут же відчув, наскільки приємно щиро посміхатись. Він так давно не посміхався. До цього вуста показували радість тільки для роботи. А тепер посмішка об’єднана із душевною радістю.
Леся, у свою чергу, за сніданком побачила, які у командира очі, в них читалася душевна перевтома. Незважаючи на оточення вірних людей, котрі ладні піти з ним до пекла, він безмежно самотній.
35.
Учитель французької – бельгієць років тридцяти. Видавав себе за мешканця Прибалтики литовця Ніколаса, ім’я якого адаптували до Миколи.  
Миколу вразили здібності Макса у вивчені французької мови.
- У вас покликання, – казав Максу. – Закінчиться війна, дуже раджу серйозно зайнятися мовознавством. Яку маєте освіту? Навчалися у якому закладі?
- Довелося повчитися. Тільки в тих закладах на гуманітарні науки наполягали найменше.
- Розумію вас… Маєте якихось улюблених письменників?
- Знаєте, колись жив такий просвітитель Григорій Сковорода21, запам’ятався один його вислів: «Який сенс читати книги і бути беззаконником. Єдину книгу читай і досить. Глянь на світ цей, подивись на рід людський. Він є книга. Книга же чорна, неначе хвилі, що постійно бушують на морі».
- Так-так, – замислено говорив Микола. – Для українців, дійсно, головною книгою є життя… Я лише хотів вам сказати, щоб не заривали себе в землю: у прямому і переносному значенні.
- Як розуміти «у прямому»?
- Значить, щоб береглися. Бо, враховуючи ваші життєві пріоритети, недовго у землю лягти.  
Вдома Макс застав Лесю за навчанням.
- Облиш, потім дочитаєш. Ходімо погуляємо.
Вона охоче відклала підручники, підійшла причепуритися до дзеркала.
- Не розумію, як вам вдається, – Леся швидко розчісувала коротке волосся. – Ви ніколи нічого не вчите. Маєте файну пам'ять. А мені потрібно багато працювати і то майже нічого не знаю.
- Досвід прийде, коли спілкуватися почнеш. І давай на «ти», ми все ж подружжя.
Вони пішли гуляти вздовж річки.
- Дивовижно правда? – показала на ліс, який вже набував осінніх кольорів. – Я завжди не любила осінь, цієї пори вельми сумно стає, постійно думки про те, що щось вже без вороття втрачено. Природа наче вимирає. Що ти відчуваєш?
- Теж не у захваті. Осінь приносить багато неприємностей. Сезон дощів, бійці починають застуджуватися, хворіти. До того ж осінь є передвісницею зими, сезону демаскування.
Леся посміхнулася, легенько штовхнувши Макса ліктем:
- На тобі маска. Не розумію, навіщо здаватися гірше. Навіщось начепив маску солдафона. І найгірше – сам віриш у цю маску.
- Можливо, Лесю, так і має бути. Зараз війна і вона затягнеться надовго, не на кілька років, а на десятки. Гітлера переможуть, однак залишиться головний ворог людства – комунізм. Я ж більше корисний, коли в масці. А естетичні риси, які наче б то приховую… то не потрібно, бо зараз немає від естетичних почуттів користі. Та й небезпечні вони.
- Як це може бути небезпечно?
- Естетика під час війни відволікає і послаблює воїна.
Сіли на стару дубову колоду. Вона, спостерігаючи за тихою течією, пригорнулася до нього. Макс обійняв дівчину. Можливо, почали пробуджуватись далекі чоловічі інстинкти.
- Добре… – Леся сховала обличчя у нього на грудях. – Була б художницею, малювала б осінні пейзажі.
- Ти ж не любиш осінь.
- Просто говорила: восени завжди сумно, але є щось особливе у цьому гнітючому стані. Відчуття того, що все знову відродиться, з’являться нові сподівання на краще життя. А тепер добре тому, що ти поруч і війни здається зовсім немає.
Леся підвелася, підійшла до води помочити руки. Граючись, бризнула на Макса. Потім, дивлячись йому у вічі, спитала:
- Олександре, ти боїшся кохання?
- Чому про це питаєш?
- По-перше, ти неініціативний. По-друге, не приймаєш нічию любов, відсторонюєшся. Тебе кохає моя сестра – і не кажи, що не знав про це – відправляєш її подалі. Зі мною така ж ситуація. Від тоді, коли я просилася на операцію, ми більше не зустрічалися. І як дізналася, мене саме через твою рекомендацію перевели із Червоного Хреста на курси радистів. Ти боїшся відповідати взаємністю тим, хто тебе кохає.
Леся у чомусь мала рацію, але Макс відсторонював її і Катерину від себе не так свідомо, керувався більше інстинктами. Він дійсно боїться любові, бо вважає, що подібне відчуття відволіче від боротьби.
- Я не знаю, Лесю, як в таких ситуаціях слід поводитися. Що говорити. У цьому в мене досвід немовля.  
- Ти був закоханий?  
Макс заперечливо кивнув головою.
- Дивно, – Леся замислилася. – Не бажаєш спитати, чи дружила я з хлопцем?
- Не бажаю.
- Я тебе зовсім не цікавлю?
- Цікавиш. Просто, це не те, що потрібно про тебе знати. Та й не люблю минулого, мої сподівання тільки на майбутнє. Те, що минуло, то смерть.
- Філософ. Ще в школі дружила із хлопцем, його з родиною у тридцять дев’ятому вивезли. А нас із сестрою, мамою і тіткою врятувала німецька окупація. Невже в школі не закохувався?
- Я, Лесю, практично не навчався у школі.
- Як таке може бути? Ти вельми освічена людина.
- Вчився два сезони у сільській школі, далі, можна сказати, у приватних викладачів брав уроки.
- Маєш родину?
- Нікого.
- Де ж вони?
- Померли.
- Вибач.
- Нічого. Вони настільки давно померли, що я не пам’ятаю обличчя матері.
- Тепер у тебе я.
Леся сіла Максу на коліна і почала ніжно цілувати і шепотіти:
- Я, у тебе тепер я, і ти мій, мій назавжди…
Вони злилися у поцілунку.
Макс відчував легке запаморочення. У тілі з’явилася невідома легкість. Коли йшли додому, відчував щось схоже до сп’яніння.
Цієї ночі спали в одному ліжку. Макс вперше в житті відчув, як це почуватися щасливим.
36.
У четвер двадцять шостого жовтня 1944 року за кілька днів до від’їзду Макс відвідав Шухевича, який перебував у Брюховцях неподалік Львова. Схрон провідника у невеличкій хатині, де мешкала старенька бабуся. Дільничний інспектор, коли приїздив до села у супроводі двох мотоциклістів, ніколи не звертав уваги, що самотня баба влітку часто топить у хаті піч, не користуючись літньою кухнею, також поза увагою залишалося те, що у старої немає ніякої городини, невідомо, з яких ресурсів харчується. Схрон обладнаний прямо під піччю, про сховище знало тільки вузьке коло особистих зв’язківців.
Провідник страждав на радикуліт, тому приймав Макса, лежачи на теплих цеглинах лежанки.
- Вибачайте, друже полковнику, – казав Шухевич, подаючи руку. – Крутнуло мене…
- Дрібниці, не до військової етики. Головне, вихворійтеся.
- Ви чимось стурбовані…
- Нервую. Якби йшов сам або із перевіреними людьми…
- Певен, ви прийшли за інших причин. Може здається, але у ваших очах з’явилося щось живе. Вже не видно цього моторошного холодного вогнику, від якого і я не завжди комфортно почувався. – Провідник підвівся, кутаючи поперек пуховою хустиною. – Вам на підтримку буде відправлено три автономні групи по три-п’ять чоловік. За лінією фронту підготована ще одна група – це колишні оперативники Абверу, обережніше з ними, бо не виключена подвійна гра. Однак матимете можливість сформувати нову групу в Швейцарії. І пам’ятайте головне – дев’яносто відсотків, що серед вас буде чекіст. Особлива обережність у Цюріху, якщо Бог дасть дійти. Там головні труднощі, відволікатимете на себе увагу гестапо і чекістів. Тепер питайте, що хотіли.
- Саме так, хотів. Маю намір залишити дружину за кордоном. До України повернуся один, потрібна ваша згода, але краще нехай це матиме вигляд наказу, інакше вона повернеться разом зі мною. Ще… ми завтра вінчаємося, то прошу вас бути мені названим батьком.
Шухевич підвівся, підійшов до Макса, взяв за плечі і тричі поцілував, перейшовши на «ти».
- Звісно, це честь для мене. А Олесю залишай. Вона, так би мовити, повністю у твоєму оперативному розпорядженні. Я підпишу наказ залишитися, причину вигадуй сам. Ось, візьми... – Шухевич простягнув згорток. – Хлопці на підбитому літаку знайшли. Іграшка, але може стати у нагоді.
Це була ручка-пістолет, розроблена у спецлабораторіях Абверу.

1 Н.І. Махно, 1888-1934, видатний політичний та військовий діяч. Анархіст. Очолював селянське повстання півдня і сходу України та Таврії 1917-1921 рр.
2 Нім. die Ratte – щур.
3 СМЕРШ – скорочено від „смерть шпигунам”, головне управління контррозвідки Народного комісаріату оборони (НКО) СРСР.
4Робітничо-Селянська Червона Армія.
5 Нім. Waldwärter – лісник.
6Ковпак С.А. (1887-1967) - командир Путивльського партизанського загону і з’єднань партизанських загонів на Сумщині.
7Мається на увазі Семен Сапун (1893-1942), діяч у сфері освіти, керівник оунівського підпілля в Сумах, у 1938-му репресований, у жовтні 1942 року спалений фашистами разом з іншими 650-ма арештованими в овочесховищі.  
8«Сексот» - так називали в народі донощиків, є версія, що походження має від рос. «секретный сотрудник»
9«Полуторка» - ГАЗ-АА, названий «п» через вагу 1.5 т
10 Жарг. «волина» - пістолет.
11Децимація – від лат. Decimato, від decem – «десять». Страта кожного десятого жеребкуванням, вища міра дисциплінарного покарання в римській армії.
12 Жарг. «бути на шарах», «стояти на шухері» - бути в охороні.
13 «Монах» - одне із псевдо Шухевича.
14«Meine Kampf» – «Моя боротьба», фундаментальна книга Адольфа Гітлера, що поєднує елементи автобіографії з подачею ідей націонал-соціалізму. Біблія Третього рейху.
15Н.К. Крупська – дружина В.І. Леніна.
16«Чорний орден» - одна із назв СС.
17Ліхтенштейн – князівство. Держава в центральній Європі площею 160 кв.км, розташоване між Австрією і Швейцарією.
18Перед війною ворогуючі сторони у великих кількостях підробляли валюту держави, із якою воювали, це була економічна диверсія.
19УГВР – створена у 1944 р. за ініціативи ОУН(б). Орган політ. керівництва, який оголосив себе «верховним органом укр. народу», метою було створення суспільно-політичної бази для збройної боротьби проти німців і большевиків.
20Йонас Жемайтис-Вітаутас – (1909-1954) генерал Литовської армії. Після Другої світової війни Президент Литви. Лідер «лісових братів» - антирадянського литовського супротиву. Активну антирадянську боротьбу вів від 1945 р. У 1948-му призначений командиром партизанського округу північної Литви, яка прийняла політичну декларацію за відновлення самостійної демократичної Литовської республіки.
21Сковорода Г.С. – (1722-1794). Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Муравій, 09-02-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Іван Карафа, 28-01-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 28-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0056750774384 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …