Мій Володечко у-лю-бив-ся. Хи-ги!.. Я знаю, що кажу. Ця думка давненько тім’ячко свердлить. Ще з весни за братухою неладне помічати почав. Правда, не з першого дня, ні-і.. Отоді ще, коли Володька смиконув Свєтку за кіску, я нічого лихого не запідозрив. І близько. Ну й дарма-а!.. Бо як тільки братуха відхопив книжкою по лобі, я й собі п’ятірню поміж сусідчині банти запустив... Разок. А що? І я такий! А ми хіба не брати′? Та коли що, то брат за брата – горою!
А Володька, гад, замість того, аби рятувати свою рідню від погрому метровою лінійкою, що необачно перебралася з класного кутка до Свєтчиних рук, сам до мене вишкірився:
– А ну не займай!
Отутечки й було мені глибоко задуматися, що то за оказія. Бо раніше, знаю, нас обох, те-є, десятою дорогою!.. Усі! Як станемо в глуху стінку, то... Коли хочете знати, нас і старші обминають.
Не можна, правда, сказати, що тоді на ходу я зовсім нічого не мислив – утік же! Віддихавшись на коридорі, я вже спокійніше обміркував братову зраду:
– Підлизується! Згадав про контрольну. Голова!
І тут же братусі я все пробачив. Бо коли йому Свєтка дасть списати, то Володечка неодмінно перекине й мені. Що не кажіть, а він таки думає далі за мене. Як-то татко говорить – «з перспективою», о!..
Проте через два дні ми з Володькою дружно тягли додому щоденники з гарними червонопикими одиницями, а я не проминув єхидно запитати:
– Ну і? План не вдався?
– Який? – Володька покосив на мене оком.
– А то не знаєш! Хіба задарма по мені лінійкою? Позавчора?
– І правильно, що врізала! – гарикнув братуха, – нема чого!.. До Свєти...
Тю-ю... Я став, як укопаний, на дорозі, а Володечка посунув далі. Ніде правди діти, але й тоді до мене повне прозріння не прийшло, але туману в голову напустило. І найбільше оте, «перспективне» – не «Свєтка», бачите, в нього, а «Свєта»... Чого б то?
Чесно признаюся, що і я так сусідку називаю, але тільки подумки... А щоб так ото, нахабно... Та на всю вулицю!.. Хо – хо-о...
Туман у моїй макітрі почав розвіюватися аж тоді, як Володечка від самісінької школи тягнув два портфелі – свій і Свєтчин. Спантеличена сусідка не втямила спочатку братових намірів та намагалася вирвати свою сумку з його рук, але братусі вдалося накивати п’ятами. А я з відкритим ротом спостерігав, як за ним до самісінької хати бігла-лементувала наша відмінниця...
Далі – гірше. На Свєтку нагримала класна, що вона, мовляв, не дуже старанно почергувала в класі. А я ж точно знаю, що того таки дня чергував за неї мій, той, «перспективний».
Тому я запитав у лоб:
– Любов?
Братуха сердито блиснув на мене, проте в бійку не поліз:
– Що ти зна-а-єш...
– Я-а? Хіба не бачив, як ти у її хвіртку потайки цвіточки тикаєш?
– А тобі що? – братуха сів на стілець, запустивши обидві руки в чуприну, – все без толку, все!..
– Не буде парочки – Петра й Одарочки? – гикнув я, неабияк задоволений тим, що тепер у моїй голові – ніяких туманів. І ще – чого б то Свєті та за Володькою упадати? А я що?.. Гірший?
Братуха на моє іржання тільки махнув рукою та пішов з хати. Знічев’я побивши два мотоцикли в комп’ютерних гонках, я вийшов на вулицю. І то треба таке? Свєтку не поділимо... А коли вона Володьку відігнала, то й мені до неї якось... Ну те-е... Лячно...
Я всівся на лавці, бовтаючи ногами. Ну що поробиш, га... Якийсь час я намагався слідкувати за павутиною, де погойдувався сонний павук. Та мої очі вперто раз-по-раз стригли сусідське подвір’я. Гляди, хоч на хвильку визирне. І ні про що не здогадається! Що я отут скнію. За тином. Якраз навпроти її вікна.
І раптом!.. Від несподіванки мої пальці самі втиснулися в дерев’яну лавку, а на долонях виступив слизький піт... Он воно що!.. Очі застелила в’язка пелена, а в голові загуділи буйні джмелі. А здогадайся, було, дурному раніше, чому Свєта вперто не звертала ніякої уваги на Володьку! Бо тепер... А-а-а-а... Я зажмурився, проганяючи ману... Та вона, Свєтка, стояла у своєму вікні і весело махала мені рукою. Джмелі змінилися на солов’їний хор, що витьохкував у грудях. Або зараз, або ніколи!.. Я притьмом кинувся до маминого квітника, де сиротливо ріс останній тюльпанчик. Нещадно висмикнувши квітку, рвонув до сусідчиного вікна. Свєтка, побачивши мене й мого цвіточка, що ляпнувся їй на підвіконник, показала мені язика. Вона всього-на-всього мила вікна. А зате поруч, поруч!.. Стояв щасливий Володька. Притримував відро з водою...
