Я маю три версії, чому так сталось.
А одне знаю напевне: в Спілку нас більше не впустять.
Дивний то був вечір. З самого початку мені вчувались якісь кроки за спиною і я повертала голову, ризикуючи скрутити в’язи. Не дурій, заспокоював голос розуму, бо насправді за мною рябіли ряди старомодних совєтських крісел у невеликій залі. Було зимно, всі сиділи в куртках, позатискавши долоні між ногами чи просто розтираючи їх і похрускуючи кісточками.
Хлопець, який пише страшилки, пішов з читань першим – кудись спішив, навіть забув рукописи – оберемок різнокаліберних паперів, що стричали з потертого чорного зошита – так от, рукописи цілий вечір потім німо на нас поглядали, і той погляд розпачливо кричав: „Прочитайте нас ще раз, вилупки, ви ж не збагнули таємного змісту, ви не вловили...”. Отак кричали червона шапочка, вовк, Змій Горинич, та більш сучасні потвори, які тому письменнику до вподоби, а мені видається, що в одному із непрочитаних оповідань він зашифрував події того вечора.
Людей виявилось мало: робочий день, середа, попереду ще стільки ж, хоча ні, середину вже подолали, але ж паскудна погода, маніяк, якого ніхто не бачив, вибори на носі, і взагалі якось так не те що сумно, а дискомфортно в душі, чи варто кудись вилазити, чи не мудріше обрати дім… чай, телевізор чи книжку… сон.
Рудий хлопець з хвостиком п’є молоко з пластмасової пляшечки. Принаймні раз на квадранс по ковтку; не знаю, що б це означало. Може там підмішаний якийсь наркотик. Хлопець поводиться адекватно, всім усміхається загадково. Але чому ми завжди запідозрюємо людей у чомусь поганому? Це просто молоко і край. Якщо людина відрізняється від інших, себто п”є молоко замість пива чи спрайту, то чи не варто просто порадіти за неї (така наша позиція, а вона неодмінно мусить відрізнятись від позиції загалу, а що таке цей загал, ця більшість – краше не вникати).
Тепер звернемо увагу на Оксану, яка не має часу спострігати за Рудим, бо запалює свічки і вимикає електрику. А свічки сині. Якось дивно сині, ніби дуже зимні і тверді, як сталь. Одну ставить на фортепіано, над яким висить сумний Франко. Мені чомусь здається, що те фортепіано дуже давно не використовуване за призначенням і страшно розстроєне. Воно стражденне і забуте, йому зимно. А тепер Оксана ще й поставила ту свічку... Цікаво, чи важко на ньому натискаються клавіші? Бо є такі фортепінао, в яких сидять істоти – і коли ти нажимаєш клавішу, вони чинять невеликий опір. Від того натиск кожної клавіші вимагає зусиль.
Та наразі ми слухаємо якихось невизнаних і наразі невідомих, але досить симпатичних і сумних, бардів. Гітари їхні коливаються злагоджено, а голоси чисто й спокійно просочуються в тишу. Мене ж не покидають думки про фортепіано, бо я завжди думаю не про те що треба, замість зосередитись на ситуації.
По закінченні співу Оксана коментує щось, викликає когось до слова, заспокоює дискусію, яка виходить за рамки дозволеного, одним словом поводиться зі спокійною гідністю господині орендованого приміщення. Криничанка зверхньо поводиться з хлопцями з-за Муру. Мова йде про справжню літературу і звичайно про матюки, ну, чи можна заради реалізму вживати їх у творі. Мені стає нудно, бо люди здається говорять різними мовами, хоча й ніхто поки що не матюкається. Я згодна зі всіма, але висловитись не вдається (я лише роззявляю рота і ворушу губами, як риба, часто таке в житті буває, що людина стає рибою, не знаю, чи варто аж дуже засмучуватись). Криничанка тим часом практично доводить, що можна чудово грубіянити без матюків – хлопця-апологетам нецензурщини у літературі залишається хіба визнати поразку.
Я ж на останній третині тої дискусії намагаюсь проникнути в глибини простору... Хоча й не люблю таких залів, тих, що потребують ремонту і зміни системи опалення, ті що не можуть похвалитись ні старовинністю, ні сучасністю, а лише радянською атмосферою брехливої ідилії, лицемірних привітань і жорстоких звинувачень... А проте гарні люди здатні змінити енергетику зали, чи енергетика зали здатна змінити гарних людей? Зосереджуюсь на синій свічці. Тій, що на фортепіано. То Оксана придумала їм синій колір, вона здатна змінювати колір речей, наразі не так і багато, але ми ще не доросли до її рівня, нам ще як звідси до неба, ми вміємо тільки... але ні, ні, вибачте, це тема іншої історії. Оксана любить синій понад всі інші. Іноді треба її стримувати. Наприклад, свічкам він не пасує. Робить мертвими... Зате одній дівчинці дуже пасувало синє волосся. Як жаль, що лише ми з Оксаною помітили її миттєву метаморфозу на тому концерті старовинної музики. Потім я попросила Оксану все-таки припинити це неподобство, бо нам не можна без дозволу змінювати волосся людей...
У Франка сумні очі в цьому освітленні, навіть похитує головою; що він хоче сказати цим жестом (сподіваюсь, що не: „ви безнадійні виродки, що турбуєте мій спокій бездарними віршами і переливанням з пустого в порожнє!”).
Я недавно дізналась, що він помер у великій біді, що його взагалі поважали тут поляки і поляки його й поховали. А потім вже наші страшенно почали його підносити і хвалити.
Хлопець з рудим довгим волоссям знову пригублює пластмасову пляшечку з молоком. За вікном спалахують світла машин. Паузу поміж читанням та піснями заповнюють якісь п”яні крики з-за вікна, хтось матюкається там, а це нагадує, що десь поза простором синіх свічок ще існує великий дискомфортний світ, тому Оксана спішить перекричати п’яних і нагадати, що „тема нашого вечора: україське і псевдоукраїнське”.
Свічка на фортепіано чомусь не зменшується, а збільшується. Так, я знаю, це оптичний обман... а взагалі моє улюблене заняття в цьому житті – оптично себе обманювати. Бачити те, що хочу бачити. І дуже добре, коли воно співвідноситься з тим, що я хочу чути.
Але не все від нас залежить. Завжди вважала, що коли зможу керувати своїми глюками, то досягну нірвани, створю свою реальність, сплетену з замовлених снів і відкинутих на маргінес проблем, доведених до смішної мізерності, з гарних мистецьких творів і недалеких мандрівок по облуплених замках... А щоб оте, створене мною починало жити своїм життям і ще мене затягувати!!! Ні, дякую мені вистачає і зовнішнього світу для пристосувань і незадоволення.
Та навіщо ці бездумні балачки... Не треба класти руку на плече... не треба класти поезію Костенко на музику... всім підряд. Чого ж, пісня, гарна, але...
- Люди, по-моєму горить портрет Франка! – я перебиваю співака і виходить некультурно, тим більше, що ніякий портет не горить і всі кидають на мене осудливі погляди. Так, дійсно, здалося, вибачєйте, відповідає мій погляд...
... А вже за мить зчиняється переполох! Тепер моє становище в цьому творчо-божевільному колективі змінюється. Потім мене хвалитимуть, хоча ніхто й не знатиме, як це сталось. Портрет таки дійсно горить! Його лиже голубувате полумя, хтось починає бити по ньому оксаниними збірками з київського конкурсу, які вона принесла, щоб роздарувати... але чомусь нічого не виходить, лише якась роззява перевертає ще дві свічки, що сяяли на тому столику з книжками, таке враження, що все тут намащене олією, – і тоді рудий хлопець (за перепрошую, молокосос) витягає свою плячешку з молоком, а тут виявляється, що вона повна, хоча б’юсь об заклад, хлопака перед тим випив вже більше половини... а маленьке дикеньке полум’я потрохи підкоряється волі молока і мені вчувається пчихання і хлюпіт, свічка вмить гасне, так дивно, наче її хтось вимкнув, а тоді котиться вниз, якимось дивом обминає ноги натовпу і закочується під крісло, інші свічки на той теж десь позникали – в’юнкі, як змії.
Хтось найпрудкіший і найбільш врівноважений біжить до вмикача і за мить ми радіємо електриці і вже зовсім не хочемо романтики. Портрет обсмалено чорніє на фоні синьої-пресиньої стіни. Мене чомусь нудить і я думаю, як неестетично все вийшло, а серце ж так прагне хепі-енду у цьому холодному дискофмфорті всесвіту. По кришці фортепіано виблискують великі калюжі молока (тепер ф-но вже точно розстроїться, думаю я), де-не-де воно скрапує на паркет і просочується вглиб, залишаючи свій невидимий слід в історії... Це ж просто якийсь театр абсурду.
...У Франка залишилися лиш рудуваті вуса і очі – дуже сумні, заморені, неначе тихо так докоряють нам, дивним, дурним і зовсім-зовсім не геніальним... а я знову згадую, що його ховали поляки, може б то всім сказати, хай знають, бо ми таки українці чи псевдо, але ж ні – сідаю на крайнє крісло і випадково ногою намацую ту зачаровану свічку. Нахиляюсь – ні, нічого нема, здалось...
Свічка як свічка, -- заспокоюю себе впівголоса.
Всі ошелешено мовчать, намагаються зробити вигляд, що усе наснилося, та, що придумує кольори, культурно завершує вечір і естетично заокруглює неповторну зустріч, важко сказати, наскільки вдалось їй те „заокруглення”, бо в цю мить заходить працівник Спілки – він із тих персонажів, що завжди приходять запізно.
